4.Неоліт і становлення аграрного сусп.-ва на території України.

Неолітична доба — остання, завершальна стадія кам’яного віку, яка характеризується переходом від привласнювальних форм госп-ва

(мисливство, рибальство, збиральництво) до відтворювальних (землеробства й тваринництва). У цей історичний період люди домести-

кували майже всі види теперішніх свійських тварин, винайшли прогресивніші способи обробки каменю(шліфування, розпилювання, сверд-

ління), навчилися виготовляти нові знаряддя праці — сокири, тесла, долота, а також глиняний посуд. Усе це викликало такі величезні зрушення в життєдіяльності первісної людини, що їх англійський археолог Гордон Чайлд назвав неолітичною революцією.В межах України відомо понад 600 неолітичних місцезнаходжень. На думку багатьох фахівців, вони належать принаймні до семи археологічних культур; а саме: бузько-дністровської, тиської, лінійно-стрічкової кераміки, носії яких вже перейшли до землеробства й скотарства; ямково-гребінчастої кераміки, людність котрої займалася традиційними промислами — мисливством, рибальством і збиральництвом; Очевидно, серед неолітичних племен України були поширені не лише протоєвропейський, а й інші антропологічні варіанти. За аналогією з сусідніми регіо-нами можна припустити, що племена тиської, бузько-дністровської культур та культури лінійно-стрічкової кераміки характеризувалися рисами давньосередземноморського типу. Що ж до культури ямково-гребінчастої кераміки, то її носіям, мабуть, була властива певна монголоїдна домішка.

5.Населення території України в енеоліті та бронзовому віці.

Енеоліт.Наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. деякі племінні групи, які жили на території України, освоїли мідь, усвідомивши її переваги перед традиційними матеріалами. Поява металевих виробів, що мали сталі форми, ознаменувала початок нової, перехідної історичної епохи — енеоліту, або мідно-кам’яного віку. На думку вчених, визначальними рисами енеоліту є подальший розвиток ранніх форм відтворювального господарства — землеробства та скотарства, підвищення продуктивності праці, створення умов для регулярного міжплемінного обміну. Починається розклад первіснообщинного ладу, спостерігається майнове розшарування, виділяється родоплемінна знать. Змінюються вірування, поховальні обряди та звичаї, виникають нові форми первісного мистецтва.

Трипільська культура, яка сформувалася на початку IV тис. до н. е., проіснувала близько 1500 років. В її розвитку простежують три основних етапи: ранній (4 — 3,6 тис. до не.), середній (3,6 — 3,1 тис. до не.) та пізній (3,1 — 2,5 тис. до не.). На пізньому етапі відбулася зміна клімату, який став більш посушливим, що підірвало економічну базу існування трипільської культури. Землеробство занепадає, підноситься роль скотарства. Біднішою стає матеріальна та духовна культура трипільців. До загибелі ж трипільської культури спричинила агресія сусідніх племен. Існує гіпотеза, що трипільці – це предки українців, але за даними антропології трипільці не можуть бути прямими предками сучасних українців. Для свого часу трипільська культура досягла високого рівня розвитку і мала сильний вплив на сусідні племена та народи. До того ж трипільська культура є спорідненою землеробським культурам Близького Сходу та Балкан, відгалуженням яких вона була. На етапі розквіту вона не поступалася в розвитку землеробським культурам Передньої Азії, на базі яких утворилися перші цивілізації в історії людства. Але цивілізаційний потенціал трипільської культури, зародки якого можливо вже виявлялися, не реалізувався внаслідок вже названих причин.

У бронзовому віці, який тривав у III – на початку I тис. до н. е., в степу затвердилося кочове скотарство. Тим самим визначилися дві основні природно – економічні зони в Україні – землеробський Ліс і скотарський Степ. Так визначилося протистояння між землеробами і кочовими скотарями, яке тривало в Україні до XVIII ст. В добу бронзи, як в скотарських (ямна, катакомбна, зрубна) культурах, так і в землеробських племенах, чіткіше починають визначати себе цивілізаційні процеси. В добу бронзи на теренах України активно взаємодіяли різні за походженням антропологічні типи, носії яких належали до основних етнічних масивів Східної Європи, а саме: східних гілок індоєвропейців —індоіранців та індоаріїв; прафракійського, фіноугорського та праслов’янського, що остаточно склалися в наступні історичні епохи.