Сервери

Прикладні розраховані на багатьох користувачів комерційні та бізнеси-системи, що включають системи керування базами даних і обробки транзакцій, великі видавничі системи, сітьові додатки й системи обслуговування комунікацій, розробку програмного забезпечення й обробку зображень усе більш наполегливо вимагають переходу до моделі обчислень "клієнт-сервер" і розподіленій обробці. У розподіленій моделі "клієнт-сервер" частина роботи виконує сервер, а частина користувальницький комп'ютер (у загальному випадку клієнтська й користувальницька частини можуть працювати й на одному комп'ютері). Існує кілька типів серверів, орієнтованих на різні застосування: файл-сервер, сервер бази даних, прінт-сервер, обчислювальний сервер, сервер додатків. Таким чином, тип сервера визначається видом ресурсу, яким він володіє (файлова система, база даних, принтери, процесори або прикладні пакети програм).

З іншого боку існує класифікація серверів, що визначається масштабом мережі, у якій вони використаються: сервер робочої групи, сервер відділу або сервер масштабу підприємства (корпоративний сервер). Ця класифікація досить умовна. Наприклад, розмір групи може змінюватись в діапазоні від кількох людей до декількох сотень людей, а сервер відділу обслуговувати від 20 до 150 користувачів. Очевидно залежно від числа користувачів і характеру розв'язуваних ними завдань вимоги до складу встаткування й програмного забезпечення сервера, до його надійності й продуктивності сильно відрізняються.

Файлові сервери невеликих робочих груп (не більше 20-30 чоловік) простіше всього реалізуються на платформі персональних комп'ютерів і програмному забезпеченні Novell NetWare. Файл-сервер, у цьому випадку, виконує роль центрального сховища даних. Сервери прикладних систем і високопродуктивні машини для середовища "клієнт-сервер" значно відрізняються вимогами до апаратних і програмних засобів.

Типовими для невеликих файлів-серверів є: процесор 486DX2/66 або більш швидкодіючий, 32-мбайт ОЗУ, 2 Гбайт дискового простору й один адаптер Ethernet 10Base, що має швидкодію 10 Мбіт/с. До складу таких серверів часто включаються флоппі-дисковод і дисковод компакт-дисків. Графіка для більшості серверів несуттєва, тому досить мати звичайний монохромний монітор з підтримкоюVGA.

Швидкість процесора для серверів з інтенсивним введенням/виведенням некритична. Вони повинні бути оснащені досить потужними блоками живлення для можливості установки додаткових плат розширення й дискових накопичувачів. Бажане застосування пристрою безперебійного живлення. Оперативна пам'ять звичайно має обсяг не менш 32 Мбайт, що дозволить операційній системі (наприклад, NetWare) використати більші дискові кэші й збільшити продуктивність сервера. Як правило, для роботи із багатозадачними операційними системами такі сервери оснащуються інтерфейсом SCSI (або Fast SCSI). Розподіл даних по декількох жорстких дисках може значно підвищити продуктивність.

При наявності одного сегмента мережі та 10-20 робочих станцій пікова пропускна здатність сервера обмежується максимальною пропускною здатністю мережі. У цьому випадку заміна процесорів або дискових підсистем могутнішими не збільшують продуктивність, тому що вузьким місцем є сама мережа. Тому важливо використати гарну плату сітьового інтерфейсу.

Хоча вплив більш швидкого процесора явно на продуктивності не позначається, воно помітно знижує коефіцієнт використання ЦП. У багатьох серверах цього класу використовуються процесори 486DX2/66, Pentium з тактовою частотою 60 і 90 Мгц, microSPARC-II і PowerPC. Аналогічно процесорам вплив типу системної шини (EISA зі швидкістю 33 Мбіт/с або PCI зі швидкістю 132 Мбіт/с) також мінімально при такому режимі використання.

Однак для файлів-серверів загального доступу, з якими одночасно можуть працювати кілька десятків, а то й сотень людей, простої однопроцесорної платформи й програмного забезпечення Novell може виявитися недостатньо. У цьому випадку використовуються потужні багатопроцесорні сервери з можливостями нарощування оперативної пам'яті до декількох гігабайт, дискового простору до сотень гігабайт, швидкими інтерфейсами дискового обміну (типу Fast SCSI-2, Fast&Wide SCSI-2 і Fiber Channel) і декількома сітьовими інтерфейсами. Ці сервери використають операційну систему UNIX, сітьові протоколи TCP/IP і NFS. На базі багатопроцесорних UNIX-серверів звичайно будуються також сервери баз даних великих інформаційних систем, тому що на них лягає основне навантаження по обробці інформаційних запитів. Подібного роду сервери одержали назву суперсерверів.

За рівнем загальносистемної продуктивності, функціональним можливостям окремих компонентів, відмовостійкість, а також у підтримці багатопроцесорної обробки, системного адміністрування й дискових масивів великої ємності суперсервери вийшли в цей час на один рівень із мейнфреймами й потужними мінікомп’ютерами. Сучасні суперсервери характеризуються:

• наявністю двох або більше центральних процесорів RISC, або Pentium, або Intel 486;

• багаторівневою шинною архітектурою, у якій запатентована високошвидкісна системна шина зв'язує між собою кілька процесорів і оперативну пам'ять, а також безліч стандартних шин введення/виведення, розміщених у тім же корпусі;

• підтримкою технології дискових масивів RAID;

• підтримкою режиму симетричної багатопроцесорної обробки, що дозволяє розподіляти завдання по декількох центральних процесорах або режиму асиметричної многопроцессорной обробки, що допускає виділення процесорів для виконання конкретних завдань.

Як правило, суперсервери працюють під керуванням операційних систем UNIX, а останнім часом і Windows NT (на Digital 2100 Server Model A500MP), які забезпечують багатопоточну багатопроцесорну та багатозадачну обробку. Суперсервери повинні мати достатні можливості нарощування дискового простору й обчислювальної потужності, засоби забезпечення надійності зберігання даних і захисту від несанкціонованого доступу. Крім того, в умовах швидко зростаючої організації, важливою умовою є можливість нарощування й розширення вже існуючої системи.