43. Нерухоме майно як об'єкт цивільних правовідносин

Отже, внаслідок того, що кожне цивільне правовідношення виникає саме з

приводу, заради певних матеріальних чи нематеріальних благ (а не заради

виконання обов'язків), то, за нашою думкою, необхідно визнати, що саме

вони і є об'єктами цивільних правовідносин.

При цьому під роботою в якості об'єкту цивільних правовідносин, на наш

погляд, необхідно розуміти не саму поведінку суб'єкта, не сам процес його

діяльності (як це є у трудовому праві), а результат дії суб'єкта,

здійсненої у відповідності з його цивільно-правовим обов'язком, який

(результат дії) виражається в створенні конкретного матеріального

предмету, речі. Цим робота відрізняється від послуги, під якою необхідно

розуміти результат дії, не пов'язаний зі створенням нового матеріального

предмету (речі), але який все ж має певну матеріальну цінність, вартість

для замовника послуги. Таким чином, за нашою думкою, робота та послуга в

цивільно-правовому значенні є матеріальними благами, оскільки вони мають

певну матеріальну цінність.

Отже, на основі вищевикладеного можна стверджувати, на наш погляд, що

об'єктами всіх цивільних правовідносин є саме матеріальні чи нематеріальні

(особисті) блага, а не виконання прав та обов'язків їх суб'єктів. При

цьому матеріальні блага, як об'єкти цивільних прав, можна класифікувати на

3 види: 1) речі (майно), включаючи матеріальні результати творчої

діяльності; 2) робота; 3) послуги.

Серед об'єктів цивільних прав особливе місце належить речам, що зумовлено,

по-перше, їх найбільшою поширеністю та, по-друге, виникненням тільки з

приводу речей правовідносин власності. Речі – це предмети зовнішнього

матеріального світу, дані як самою природою (земля, ліси, води і т.п.),

так і створені в результаті діяльності людини (будівлі, машини і т.п.),

які можуть задовольняти певні потреби людини і бути в її володінні, та з

приводу яких суб'єкти вступають в цивільні правовідносини [230].

Правове регулювання суспільних відносин з приводу володіння, користування

та розпорядження речами залежить від природних якостей, господарчого

призначення, цінності останніх та їх суспільного значення. У зв'язку з цим

не тільки теоретичне, але і велике практичне значення набуває наукова

класифікація речей, яка покликана слугувати орієнтиром для встановлення

правового режиму для того чи іншого виду речей – тобто встановленого

законодавством об'єму та змісту прав і обов'язків суб'єктів цивільних

правовідносин з приводу певних речей (майна). При цьому необхідно визнати,

що класифікація речей на рухомі та нерухомі має, об'єктивно, чи не

найбільше значення в зв'язку з необхідністю встановлення особливого

правового режиму правовідносин з нерухомістю, враховуючи те природне,

суспільно-політичне, економічне та екологічне значення землі (як основи

нерухомості), яке важко переоцінити. Тому, оскільки чинне цивільне

законодавство не містить класифікації речей на рухомі та нерухомі,

пропонуємо та вважаємо за першочергове завдання введення до законодавства

такої класифікації, що матиме не лише теоретичне, але і велике практичне

значення.

Цивільно-правовий режим нерухомого майна – це встановлена законодавством

сама можливість (чи неможливість, в певних випадках), а також порядок і

умови набуття речевих прав на нього та здійснення правочинів з ним;

порядок і умови володіння та користування, допустимі способи і межі

розпорядження нерухомим майном, а також передбачені законодавством засоби

захисту прав суб'єктів відповідних правовідносин. При цьому необхідно

зауважити, що правовідносини з нерухомістю повинні базуватися на принципі

- "дозволено все, що прямо не заборонено законом" – як і інші приватні

правовідносини.

Особливий правовий режим правовідносин з нерухомими речами (тобто певні

особливості в регулюванні цих відносин, відмінні від загальних правил),

зумовлюється особливим значенням землі, як основи нерухомості, а саме:

фізичними факторами (земля – це місце проживання Українського народу,

основа всієї природи); соціально-суспільними (земля-це національне

багатство України, територія держави) та економічними факторами (земля -

основний засіб виробництва, на ній розташовані всі інші засоби

виробництва; найбільш цінний товар) [231].

Конституція України закріпила загальні принципи, на яких повинні

базуватися правовідносини з землею. Так, ст.13 Конституції зазначає, що

земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які

знаходяться в межах території України, природні ресурси її

континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами

права власності Українського народу, яке від його імені здійснюють органи

державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених

Конституцією. Водночас закріплюється право всіх громадян на користування

природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Важливим

є положення цієї ж статті про те, що "власність зобов'язує. Власність не

повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству", та про рівність

всіх суб'єктів права власності перед законом, а також захист їх з боку

держави.

Ст.14 Конституції України встановлює: "Земля є основним національним

багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності

на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами,

юридичними особами та державою виключно до закону".