53. Комплексні і синтетичні морфометричні карти

За ступенем узагальнення геоморфологічних показників гео­морфологічні карти поділяють на аналітичні, синтетичні й комп­лексні .

Синтетичні карти характеризують рельєф в узагальнених показниках, що синтезують низку окремих особливостей. Найчас­тіше використовують синтетичні генетичні показники, які най­повніше охоплюють конкретне явище і дають змогу передати його економними засобами. Об'єктами зображення на синтетичних геоморфологічних картах є природні морфологічні комплекси, угруповання форм, геоморфологічні регіони. Можливі різні ступені аналізу і синтезу мате­ріалу, через що у змісті будь-якої аналітичної карти можуть бути елементи синтезу, і навпаки.

На комплексних картах зображають декілька різних об'єктів, кожний у своїх показниках, однак таких об'єктів, які перебува­ють у взаємозв'язку і зумовлюють один одного. До комплексних належать також карти, на яких закартографовані об'єкти (форми рельєфу, морфологічні угруповання), що мають комплекс взає­мопов'язаних окремих показників.

Залежно від ступеня узагальнення показників, які беруть участь у комплексі, розрізняють комплексні аналітичні, комплексні син­тетичні та комплексні аналітично-синтетичні карти.

Аналітичні, синтетичні й комплексні карти бувають окреми­ми та загальними. Наприклад, окремі морфометричні карти мож­на створювати як аналітичні на підставі неузагальнених показ­ників (кут нахилу, відносна висота), як комплексні з нанесенням низки неузагальнених показників на одну карту і як синтетичні на підставі узагальнених кількісних показників.

54. Способи побудови картограм густоти ерозійного розчленування.

Густота, або інтенсивність, горизонтального розчленування ре­льєфу визначена характером розвитку ерозійної мережі і щільністю розміщення додатних та від'ємних форм (западин, горбів, ярів тощо). Серед найпоширеніших показників, які використову­ють для складання карт густоти розчленування, є: довжина тальвегів ерозійних форм на одиницю площі; віддаленість вершин вододілів від найближчих тальвегів; карти щільності розміщення форм рельєфу.

Карти (картограми) довжини ерозійної мережі на одиницю площі складають на підставі топокарт великого масштабу, підніма­ючи тальвеги всіх ерозійних форм, які передбачено врахувати в разі оцінювання інтенсивності горизонтального розчленування. Потім карту ділять на рівновеликі квадрати і всередині кожного визначають загальну довжину ерозійної мережі. Показник горизонтального розчленування обчислюють за формулою К= L/P, де L – довжина ерозійної мережі на площі Р.

Показник інтенсивності розчленування потрібно писати на карті всередині кожного квадрата. Виробляють шкалу умовних позначень (кольорову або штрихову). Для інтенсивнішого роз­членування застосовують темніше зафарбовування або густіше штрихування. Щоб зробити межі природнішими, замість прямих ліній можна провести ізолінії однакової інтенсивності розчленування - ізоденси.

Карти віддаленості від найближчих місцевих базисів денудації (довжини схилів). Показником густоти розчленування є також віддаленість вододільних ліній від найближчих тальвегів, яка стає меншою в разі інтенсивного розчленування. Відстань від найближчих місцевих базисів денудації - величина абсолютна і функціонально залежить від двох інших показників – глибини розчленування і крутості схилу: l=h/tga, де l – закладання (довжина) схилу; h - висота схилу; tga - кут падіння схилу.

Карти віддаленості від місцевих базисів денудації будують на топографічній основі великого масштабу. Для цього на карті проводять тальвеги ерозійних форм і лінії вододілів. Отже, досліджувану територію ділять на сітку елементарних басейнів (водозборів), розміри яких відображають густоту розчленування рельєфу. Потім у межах кожного басейну в характерних місцях проводять лінії падіння схилів і на них відкладають відрізки, довжини яких визна­чають залежно від масштабу, детальності карт і типу рельєфу. Рівновіддалені точки від тальвегів з'єднують кривими, які є ізолініями віддаленості від найближчих тальвегів. Смуги між ізолініями за­фарбовують або заштриховують: чим далі від тальвегу, тим світліше зафарбування або штрихування.

Найпоширенішими способами складання дрібномасштабних карт довжин схилів є способи, запропоновані О. Спиридоновим, який запропонував середні значення віддаленості від місцевих базисів для рівновеликих квадратів, невеликих трапецій враховувати за формулою Всер= S/2L , де S - площа квадрата або трапеції; L - довжина ерозійної мережі.

В. Чернін обчислив інтенсивність горизонтального розчленування за формулою а=P/L, де а - середня довжина елементарного ската поверхні; L - довжина всіх орографічних ліній (таль­вегів, вододілів) у квадраті площею Р.

Обома способами визначення виконують не в усіх квадратах, а лише в ключових, статистично репрезентативних для окремих геоморфологічних районів, попередньо визначених за допомогою типологічної геоморфологічної карти.

В. Ченцов дрібномасштабну карту віддаленості водо­токів від тальвегів запропонував будувати способом профілів, якими визначають середню відстань поміж двома сусідніми додатною і від'ємною формами рельєфу.

Під час складання дрібномасштабної карти за цією методи­кою територію районують і в межах кожного геоморфологічного регіону вибирають три-п'ять невеликих ділянок-ключів, на які е топокарти масштабу 1:25 000-1:50 000. Отримані результати ек­страполюють на всю територію геоморфологічних регіонів.

Карти щільності розміщення форм рельєфу (западиниості, горбистості тощо) О. Спиридонов запропонував складати у відносних і абсолютних показниках. Відносний показник знаходять за формулою Квідн=N/P, абсолютний – Кабс=√P/N, де N - кількість западин, горбів або інших не­лінійних форм на площі Р. Відносний показник характеризує кількість форм на 1 км², абсолютний - середню відстань між формами.

Показники для великомасштабних карт западинності або горбистості визначають за рівновеликими квадратами. У разі скла­дання дрібномасштабних карт щільність форм визначають на клю­чах великомасштабних, а потім отримані дані екстраполюють на виділені геоморфологічні регіони.