57.Побудова карти відносних висот за в. Черніним для рівновеликих квадратів.

Показником глибини вертикального розчленування рельєфу є амплітуда коливання висот земної поверхні, тобто перевищення вершин додатних форм над дном від’ємних форм щодо вершин додатних (Спиридонов, 1975). Відносну висоту будь-якої точки вододілу або схилу потрібно визначати над тією точкою базису денудації, яка лежить на лінії найбільшого падіння схилу.

Карти глибини розчленування за методикою В. Черніна складають на підставі вибірки квадратів, репрезентативних для попередньо виділених геоморфологічних регіонів. Показни обчислюють за формулою h=SN/n, де h – середня висота елементарного сата; S – перетин рельєфу горизонталями; N – кількість перетинів орографічних ліній з горизонталями; n – кількість елементарних скатів усередині кожного квадрата.

58.Побудова карти крутості земної поверхні за в.Волковим у рівновеликих кадратах

59. Карти густоти горизонтального розчленування рельєфу, їх різновиди.

Інтенсивність такого розчленування визначається характером розвитку ерозійної мережі і щільністю розміщення форм рельєфу (додатних та від’ємних). Показники: довжина тальвегів ерозійних форм на одиницю площі; карти щільності розташування форм рельєфу; віддаленість вершин вододілів від тальвегів.

Карти довжини ерозійної мережі на одиницю площі. Складають на підставі топокарт великого масштабу. Карту ділять на квадрати і визначають в кожному загальну довжину ерозійної мережі. K=L/P, де К – показник горизонт. розчленування, L – довжина ерозійної мережі на площі Р.

Карти віддаленості від найближчих базисів денудації (довжини схилів). Показником є віддаленість вододілів від найближчих тальвегів. Ця відстань залежить від глибини розчленування і крутості схилу. l=h/tgά, де l – довжина схилу, h - висота схилу, ά – кут падіння схилу. Для побудови цих карт проводять тальвеги ерозійних форм і лінії вододілів. Між ними проводять лінії стоку, перетини яких з горизонталями з’єднують ізолініями і смуги між ними по різному зафарбовують або заштриховують.

• Спиридонов (1971) враховував середні значення віддаленості від місцевих базисів за формулою Всер=S/2L, де S – площа ділянки, L – довжина ерозійної мережі на ній.

• Чернін (1966) обчислював a=P/L, де a – середня довжина елементарного схилу поверхні, L – довжина всіх орографічних ліній на ділянці площею Р.

• Ченцов (1948) запропонував таку карту будувати способом профілів, якими визначають довжину між сусіднім тальвегом і вододілом.

Карти щільності розміщення форм рельєфу Спиридонов запропонував складати у відносних і абсолютних показниках. Відносний – Квідн.=N/P, абсолютний – Kабс.=√P/√N, де N – кількість западин, горбів і всіх нелінійних форм на площі Р. Відносний відображає кількість форм на одиницю площі, абсолютний – середню відстань між формами.

60. Способи побудови карт крутості земної поверхні.

Показниками крутості є кут нахилу або ухил, який рівний tgά. Спосіб побудови таких карт залежить від характеру і мети дослідження.

Наприклад під час вивчення силових процесів у Карпатському регіоні виправдалася шкала Брауде: менше 1° рівні, 1-3 похилі, 3-5 слабко спадисті, 5-8 спадисті, 8-12 сильно спадисті, 12-17 круті, 17-25 дуже круті, 25-35 надзвичайно круті, 35-60 надзвичайно круті, понад 60° - прямовисні.

У випадку вивчення лінійної та площинної ерозії складаються градації через 0°30”-1°. Симонов (1987) запропонував шкалу ухилів: 1 - 0,3%; 2 – 0,3-1,2; 3 – 1,2-6,4; 4 – 6,4-12; 5 – 12-15; 6 – 15% і більше.

Середні кути нахилу визначають за сіткою квадратів (Спиридонов, 1975), використовуючи формули:

1. tgά=h*∑L/P, де ά - середній кут нахилу, h - висота перетину рельєфу горизонталями, ∑L - сума довжин горизонталей на площі Р;

2. tgά=N*S/L, де S – висота перетину рельєфу горизонталями, N – кількість перетинів орографічних ліній горизонталями, L – довжина усіх орографічних ліній у квадраті.

За наявності карт відносних висот h і довжин схилів l середній кут обчислюють tgά=h/l.