50. Аналіз праці «Історія Русів». Зародження національної ідеї.

«Історія русів» - пам'ятка української історичної прози й публіцистики кінця ХVІІІ ст. Автор твору невідомий, але з перших сторінок стає зрозуміло, що він український патріот. Автор називає українців русами: він зазначає, що слов'яни походять від Яфета і з давніх-давен проживають між Каспієм і Віслою. У творі коротко викладено історію Київської Русі, описано нашестя Батия як страшне лихо, яке змусило русів шукати підтримки у Великого князівства Литовського, щоб боронитися від татар.

В "Історії русів" критично оцінюється запровадження Брестської унії, яка призвела до розколу й ворожнечі українського народу. Автор твору дає високу оцінку діяльності Б. Хмельницького, наголошує на освіченості й розважливості І. Мазепи, щоправда, робить це обережно. У творі засуджено політику Петра І, тиранію й покріпачення України, тут утверджується думка, що всі народи мають право на власну державність, що Київська Русь - державне утворення саме українського народу, а наша історія починається значно раніше, аніж у ХІV ст. Твір належить до російськомовної української літератури (він написаний російською мовою з вкрапленнями українізмів).

Твір "Історія Русів" був уперше опублікований у 1846 році. Його невідомий автор осмислює історію українського народу з часів сивої давнини і до 1769 року. Події описані у хронологічній послідовності. Спочатку автор розповідає про походження східних слов'ян. Вагоме місце в історії Української держави він відводить козацтву, бо саме воно було захисником свого народу, боролося проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. В "Історії Русів" відтворена визвольна боротьба українського народу 1648-1654 років, а також возз'єднання з Росією. Народ здобуває свободу собі і своїй державі. Автор виступає проти королівського уряду Речі Посполитої, який нав'язував католицьку віру, тобто інші традиції та звичаї. Засуджує царизм, бо Саме він порушує права людини; возвеличує захисників свого народу: Івана Підкову, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Тараса Трясила та ін.

51. Народницький період національно-культурного відродження, його характерні риси та ознаки.

Народницький період національно-культурного відродження (1840—1880 рр.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Характерні риси даного періоду:

1)керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції;2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3)провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т. Г. Шевченко. Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України, її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XІX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60—80-ті роки XІX ст.).

На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культурного відродження висуває гасло — «ставання лицем до народу». В середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Слід підкреслити, що саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель. А це послужило передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства.

Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873 р.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагоджуються контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, створюється спільний фронт виступів проти царського самодержавства.

Навколо Київського університету, відкритого у 1834 р.. згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, але й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М. Костомаров, письменник, історик і етнограф П. Куліш, відомі в майбутньому культурні діячі України В.Білозерський та М.Гулак, етнограф П.Маркович. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822— 1899 рр.) та Миколи Костомарова (1817—1885 рр.) вони заснували політичну таємну організацію — «Кирило-Мефодіївське братство», до складу якої входило дванадцять активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні .1846 р. до товариства увійшов Т. Г. Шевченко.

В середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XІX ст. вони створили таємний гурток «хлопоманів» (від польського — «хлоп», що означає селянин). Його учасники (В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький та ін.) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом «хлопоманства» став В. Антонович (1834—1908 рр.) — випускник історико-філологічного факультету Київського університету, пізніше його професор.

Наприкінці 50-х—на початку 60-х років на Україні формується народницька ідеологія, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих . ідей, створює свої товариства — так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти. Перша «Українська Громадам виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської Громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу «Современная летопись» була опублікована заява громади про оборону «українців молодого покоління».

За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х роках XІX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Громадівські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням українсько-російського словника.