20) . Українські етнографічні землі

Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією української людності.

Етнічні межі України найпротяжніші є на сході і включають Слобідську Україну та Донщину.

Колись ці споконвічні землі України звалися "полудневими землями" та Заліською Україною, а у більш віддалені часи - Стародубщиною, Сновщиною, Подонням. Тривалий час Донщина і Слобожанщина були "диким полем" між Україною та Московією, з одного боку, і кримськими татарами - з іншого. В свій час українські козаки стали повноправними господарями у слобідських землях. Уже у 1599 р. вони заселили Валуйки, а згодом - Усерду, Яблуневе, Корочу; 587 козацьких сімей налічувалося у Харкові; на початку ж ХVІІ ст. на вільних землях засновуються десятки українських сіл. Тільки Іван Мазепа, котрий особливо хотів утвердитися на Слобожанщині, мав 49 сіл, селищ та слобід, у яких налічувалося 5136 селянських дворів та 968 дворів "вільних черкасів".

Власне, українська колонізація Слобожанщини дала змогу Московській державі пересунути її південні кордони від Путивля до Війська Запорізького, поступово заселяючи нові землі російськими військовими поселенцями. Проте основним їх населенням залишалися українці.

Такий етнічний розклад населення слугував підставою для розмежування кордонів між української Слобожанщиною і Росією, що робилося відразу після лютневої, а потім і після жовтневої революцій 1917 р. Влітку 1918 р. почалися переговори між російською та українською делегаціями. Остання пропонувала встановити такі кордони: на території Курської губернії - від Онешковичів до Глушкова і Старого Оскола, в межах Воронезької губерніях - від Шаталівки до кордону з Військом Донським. Проте російська сторона цих пропозицій не прийняла, переговори затягнулися, а потім і зовсім були припинені.

Починаючи з ХVІІІ ст. інтенсивно колонізуються українцями і південні та південно-східні землі (так звана Степова Україна). Пригадаймо: це була четверта в історії велика колонізаційна хвиля на споконвічні землі слов'янства. Процес українізації Степової України особливо посилився у ХІХ ст. Навіть Крим, після його завоювання Росією і виселення значної частини місцевих татар та греків, активно освоювався українцями, особливо у степовій частині. Лише з кінця ХVІІІ ст. до 1861 р. сюди переселилося близько мільйона люду.

Західні етнічні межі українства вклинюються в території сусідніх держав: Польщі, Словаччини, Румунії. Ці землі, як ми знаємо, колись були складовими Київської Русі, але згодом надовго були відірвані від материнського етнічного регіону.

В суміжних з Україною районах Польщі такими територіями є колишні "черемні землі", зокрема Холмщина, Перемишлянщина, частково Бойківщина, Лемківщина та Надсяння. Крім цих земель, які є продовженням етнічного масиву українців, у Польщі існує й ряд районів із переважно українським населенням, утворених внаслідок або приєднання до Польщі окремих українських земель, або міграцій. До речі, слід наголосити, що державний кордон між Польщею та СРСР, який був встановлений у 1939 р., більше відповідав етнічним межам українців, аніж кордон 1946 року. Так, Західна Галичина, населена переважно українцями, відійшла до Польщі. Особливо драматично склалася доля лемків - етнографічної групи українців, котра по закінченні другої світової війни майже повністю опинилася у Польщі. Лише у 1947 р. зі своїх споконвічних земель було примусово переселено 140 тис. лемків. Ця операція ("Вісла") тривала аж до 1950 р. Нині у Польщі мешкає понад 350 тис. українців.

В Румунії етнічні межі автохтонного українства включають два райони Південної Буковини: Мараморошчину та Сучавщину. Перша межує з Чернівецькою, друга - із Закарпатською областями України. Точних даних про кількість українського населення в цих районах немає, хоча різні джерела наводять цифри у 70-100 тис. Окрім того, в Румунії є ще два українських райони - Банат та Добруджа у гирлі Дунаю. До Банату у ХVІІІ-ХІХ ст. переселилася частина гуцулів під час міграційних процесів в Австрійській імперії; у Добруджу - колишні козаки Запорізької Січі, ліквідованої наприкінці ХVІІІ ст.

Продовженням основного етнічного масиву українців на заході є райони Східної Словаччини - Пряшівщина, Кошице, Стара Любовна, Бардіїв, Гуменне, Свидник. Ці землі, з давніх-давен населені русинами, перебували у феодальній залежності від Угорщини (з ХІ ст.), а починаючи з ХVІ ст. - Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) імперії. З утворенням Чехо-Словацької держави вони стали її складовою. Українці проживають і в інших районах Чехії та Словаччини (в основному це переселенці 1917-1920 рр. із Галичини). Загалом у Чехії та Словаччині їх нині понад 100 тис., дві третини з них - у Словаччині.

Автохтонне українське населення збереглося також в Угорщині, уздовж середньої течії Тиси, що межує із Закарпаттям.