5) Історія еннічної географії в Україні

Коріння української етногеографії сягає глибокої давнини. Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї містяться в давньоруських літописах, українському літописанні XIV—XVII ст., козацьких літописах XVII—XVIII ст., у подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час відвідували Україну. Важлива етногеографічна інформація зафіксована, зокрема, в щоденниках австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI ст.), арабського мандрівника Павла Алеппського (XVII ст.), мандрівника Ульріха Вердума (XVII ст.), в "Описі України" французького військового інженера Гійома де Боплана (XVII ст.), у творах давніх українських і польських письменників, у різних грамотах, документах правового характеру тощо.

Важливою джерелознавчою базою для розвитку етнічної географії України були післявоєнні радянські переписи населення (1959, 1970, 1979, 1989 рр.), в яких представлені матеріали про динаміку чисельності етнічного складу населення, особливості розвитку та розселення етнічних груп в Україні.

Другий період охоплює час із 1991 (від часу проголошення України незалежною державою) до 1999 рр. Він відзначається вагомою кількістю публікацій, що висвітлюють дуже широке коло аспектів етнічної географії сучасної України на нових засадах етнічної політики молодої української незалежної держави.

В умовах української незалежної держави з’явилось чимало публікацій, в основному етнографів, істориків та меншою мірою географів про етнографічні групи українського етносу (бойків, гуцулів, лемків). Так, вивченню гуцулів дисертаційне дослідження “Гуцули українських Карпат (етногеографічне дослідження) та ряд статей присвятила М. М. Лаврук. Нею розроблено теоретично-методичні основи суспільно-географічного вивчення етнографічної групи, розкрито зміст таких понять, як “соціально-етногеографічний комплекс”, “етногеографічний район”, “життєдіяльність етнографічної групи” та ін. Широке представлення етнографічні групи українського етносу знайшли в сучасних програмах та посібниках з етнічної географії України, етнографії та географії населення України.

У другій половині XX століття після проголошення незалежності України активно розпочались дослідження етнічних меншин, що проживають на її території. З’являється велика кількість публікацій в історичних,географічних, етнографічних періодичних виданнях.

6) . Історико-географічні особливості розвитку етнічного складу населення України в хх ст.

Етнічний склад населення України формувався впродовж тривалого історичного часу. Цей процес відбувався з різною інтенсивністю під впливом різноманітних факторів (соціально-економічних, політичних, воєнних, релігійних та інших). Аналіз різних джерел дає можливість зробити висновок, що етнічний склад населення України змінювався як в часі (із зміною політичних устроїв), так і по її регіонах. Зміну національного складу населення нашої держави слід пов’язувати з колонізаційними хвилями національних меншин на її територію, з еміграціями українців за межі своєї землі та іншими причинами.

Впродовж ХХ ст.. етнонаціональний склад населення України мав такі загальні тенденції структурних змін: а) дуже повільне зростання абсолютної кількості українців внаслідок антиукраїнської державної політики різних політичних режимів, б) різке зростання кількості росіян, в) істотне зменшення в структурі населення України частки єврейської і польської меншин, г) зменшення етнічної мозаїчності в структурі населення.

Суттєві етнодемографічні зміни в Україні впродовж ХХ ст.. спричинені прямою дією геополітичних обставин: а) переселення православного українського населення Холмщини вглиб Рос. імп.; б) демографічні втрати в часи голодомору 1932-1933 рр.; в) переселення у 1939 р. етнічних німців із західноукраїнських регіонів; г) демографічні втрати під час Другої світової війни; д) депортація кримських татар у 1944 р. з Криму до Середньої Азії; е) переселення чехів з Волині у 1945 р.; є) депортація укр.. населення західних регіонів у віддалені регіони Росії у 1939-1941 та 1944-1952 рр.; ж) еміграція євреїв в Ізраїль та країни Заходу упродовж 70х років.

Упродовж всього ХХ ст.. на території України темпи росту етнічних росіян були значно вищими ніж українців.

В етнічній структурі України впродовж ХХ ст.. виділяють такі групи етнонаціональних спільнот і груп: 1) етнічні спільноти і групи, кількість населення яких зменшилася (албанці, греки, євреї, караїми, поляки, словаки, чехи); 2) етнічні спільноти і групи, темпи зростання кількості населення яких є нижчими від середніх (0-23%): українці, болгари, угорці, латиші; 3) ент. спіл. і гр.., темпи зростання кількості населення є вищими від середніх (23-50%): гагаузи, литовці, румуни, татари; 4) етнічні групи з високими темпами зростання кількості населення (50-75%): білоруси, росіяни; 5) етнічні групи з дуже високими темпами зростання кількості населення (більше 75%): башкири, вірмени, грузини, казахи, узбеки, цигани.

Найповільніше зростала кількість етнічних українців протягом 1970-1979 рр., що збігається з періодом посилення асиміляційного тиску та репресій проти української інтелігенції.

Щодо динаміки частки етнічних українців у цей період, то є відмінності між західними областями, де частка українців дещо зросла, і східними і південно-східними областями, де відбувалося зменшення етнічно українського населення.

7) СУЧАСНИЙ ЕТНІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

В Україні, крім українців значний відсоток становлять інші східнослов'янські народи (росіяни і білоруси), західні і південні слов'яни (поляки, чехи, словаки, болгари), а також євреї, романомовні молдовани та румуни, греки (розмовляючі новогрецькою та тюрською мовами), представники фіно-угорської (переважно угорці) та алтайської (татари, кримські татари, гагаузи) мовних сімей. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. у республіці нараховувалося 37,5 млн. українців (77,8% від загальної кількості населення) і 10,9 млн. (22,2%) представників інших національностей, у тому числі 8,3 млн. росіян (17,3% населення). Найчисельнішими після росіян є такі етнічні спільноти: білоруси -275,8 тис. (0,6%)), молдовани - 258,6 тис. (0,5%), кримські татари - 248, 2 млн. (0,5%), болгари - 204,6 тис. (0,4%), угорці - 156,6 тис. (0,3%), румуни - 151 тис. (0,3%), поляки -141,1 тис. (0,3%), євреї - 103,6 (0,2%), вірмени - 99,9 тис. (0,2%), греки - 91,5 тис. (0,2%), татари - 73,3 тис. (0,2%), цигани(рома) - 47,6 тис. (0,1%), азербайджанці - 45,2 тис. (0,1%), грузини - 34,2 тис. (0,1%), німці - 33,3 тис. (0,1%), гагаузи - 31,9 тис. (0,1%). Слід підкреслити, що визначення етнічної належності провадилось за ідентичністю, тобто усвідомленням людиною приналежності до тієї чи іншої етнічної спільноти.

Від проведення попереднього перепису (1989 р.) питома вага українців зросла на 5,1%. Вони становлять більшість у всіх регіонах, особливо західних, за винятком Автономної Республіки Крим і Севастопольської міськради. Найбільше їх - понад 90% - у Вінницькій, Чернігівській, Черкаській, Київській, Полтавській, Житомирській та Кіровоградській областях. Росіяни кількісно переважають у Криму (58,3%) і деяких південних і східних регіонах, зокрема в Донецькій області - 14,2%; білоруси мешкають переважно в містах. Це ж стосується євреїв, чисельність яких помітно зменшилась у міжпереписний період - на 382,7 тис. Більшість молдован живе в сільських місцевостях Чернівецької та Одеської областей, а греків - на півдні Донецької області. У західних областях поряд з українцями живуть угорці, румуни і словаки, в Одеській - гагаузи. Досить компактні етнічні масиви у цій же області та Приазов'ї становлять болгари. Поляків найбільше у Житомирській (49 тис), Хмельницькій (23 тис), та Львівській обл. (18,9 тис). Внаслідок повернення з місць депортації у більш як п'ять разів зросла численність кримських татар - 248,2 тис, а також німців, які проживають навеликими групами у південних областях. За перписом 2001 р. понад 85% людності країни назвали рідною мову своєї національності. Серед українців такі склали більшість у всіх областях, крім Луганської та Донецької.