79. Недійсність правочину, вчиненого внаслідок помилки.

Стаття 229 визначає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки.

Помилка — це спотворене уявлення особи про обставини, що дійсно мають місце. Для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення для сторін правочину. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Питання, чи є помилка істотною, вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи, виходячи з того, наскільки помилка є істотною і взагалі, і для учасника правочину.

Слід також враховувати, що на відміну від обману, помилка не є результатом умисних дій іншого учасника правочину, хоча, як і обман, зумовлює спотворене формування волі учасника правочину. Помилці можуть сприяти відсутність належної обачності, переоцінка свого досвіду чи можливостей учасниками правочину, дії третіх осіб тощо.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок помилки, є двостороння реституція.

Додаткові наслідки полягають у розподілі збитків, які виникли при укладенні такого правочину, між його учасниками залежно від наявності їх вини. Якщо у визнанні правочину недійсним винна особа, яка помилилася (виявила недбальство), вона зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Якщо помилці своєю необережною поведінкою сприяла інша сторона, то остання зобов'язана відшкодувати тій, що помилилася, завдані їй збитки.

80. Правові наслідки визнання правочину недійсним.

У разі, коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин лише визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак у разі, якщо хоча б одна зі сторін пра­вочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскільки воно пов'язане з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок його вико­нання. Згідно із законом недійсний правочин не спричиняє юридич­них наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Аналіз норм ЦК України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння рес­титуція (від лат. restituere — відновлювати, відшкодовувати) і від­шкодування збитків та моральної шкоди. Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відпо­відно з чим у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'яза­на повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконан­ня цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у то­му числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вар­тість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшко­дування. Наприклад, у випадку визнання недійсним договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець — повернути покупцеві отримані за майно кошти.

Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслід­ків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. На відміну від норм ЦК УРСР 1964 р. та цивільного законодавст­ва країн колишнього СРСР, наприклад, Росії, чинний ЦК України не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціаль­них штрафних санкцій, а саме:

• односторонньої реституції, яка передбачає повернення тільки однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебу­вала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повин­на була отримати інша сторона, на користь держави;

• заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійс­ності угод, що були укладені з метою суперечності інтересам держа­ви і суспільства або всупереч цілям юридичної особи за наявності умислу обох сторін, та передбачала у випадку виконання угоди стягнення всього отриманого сторонами за угодою на користь дер­жави, а в разі виконання угоди однією стороною — стягнення на ко­ристь держави всього отриманого нею і всього належного з неї пер­шій стороні на відшкодування одержаного.

Крім двосторонньої реституції, ЦК України передбачає як на­слідок недійсності правочину відшкодування збитків та мораль­ної шкоди. Згідно з пунктом 2 ст. 216 ЦК України у разі, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною, при цьому закон у деяких ви­падках покладає на винну сторону обов'язок відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231 ЦК Украї­ни). Зазначені правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та відшкодування збитків і моральної шкоди застосовуються завжди, якщо положеннями закону щодо окремих видів недійсних правочинів не встановлені інші правові наслідки. 81.Поняття представництва.

Поняття представництва. Під представництвом у цивільно­му праві розуміється правовідношення, в силу якого правочини, що вчиняються однією особою (представником) від імені іншої особи, яку представляють у силу повноважень, що ґрунтуються на до­говорі, законі, акті органу юридичної особи та з інших законних підстав, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права й обов'язки особи, яку представляють.

Широке розповсюдження представництва у цивільному обороті викликане низкою причин як юридичного, так і фактичного харак­теру. До перших можна віднести відсутність у фізичних осіб повної цивільної дієздатності (часткова, мінімальна, обмежена), до других — хворобу, перебування у відрядженні, відсутність юридичних знань, особисту зайнятість та ін.

Учасниками правовідносин представництва є три суб'єкти: осо­ба, яку представляють, представник та третя особа, з якою в особи, яку представляють, внаслідок вчинення представником правочину виникають цивільні права та обов'язки. Особою, яку представля­ють, може бути будь-яка юридична або фізична особа. Представни­ком може бути як фізична, так і юридична особа. Фізична особа мо­же бути представником у випадку, якщо вона має повну цивільну дієздатність, тобто досягла вісімнадцяти років (повноліття) чи пере­буває у зареєстрованому шлюбі до досягнення повноліття (ст. 34 ЦК України). Разом з цим не може бути представником фізична особа, над якою встановлена опіка, піклування. Представником також мо­же бути і фізична особа, яка ще не досягла вісімнадцяти років, але якій надана повна цивільна дієздатність, наприклад, особи, що до-сягли шістнадцяти років і працюють за трудовим договором чи за­писані матір'ю або батьком дитини, або бажають здійснювати під­приємницьку діяльність (ст. 35 ЦК України).

Юридичні особи мають право виконувати функції представника у будь-яких випадках, якщо це не суперечить їхній правоздатності, визначеній законом та їх установчими документами. Так, наприк­лад, не може бути представником при вчиненні правочинів з купів-лі-продажу нерухомості банк або торговець цінними паперами, оскільки закон не дає їм права займатися представницькою діяль­ністю у вказаній сфері.

Третьою особою, з якою представник від імені особи, яку він представляє, вчиняє правочин, може бути будь-який учасник ци­вільних відносин (ст. 2 ЦК України), який має потрібну для вчинен­ня правочину цивільну дієздатність (правоздатність)

Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати свої повноваження частково або повністю іншій особі, якщо це передбачено законом або договором між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони ін­тересів особи, яку він представляє

Правовідносини з представництва за змістом поділяються на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх правовідносин належать правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідноси­ни, що безпосередньо призводять до представницької діяльності. Як правило, вони визначаються договором доручення. Однак внут­рішні правовідносини у представництві не ведуть до зовнішнього ефекту, який виявляється у діях представника щодо третіх осіб, а саме: у вчиненні представником на підставі наданих йому повнова­жень правочинів від імені особи, яку представляють, з третіми осо­бами.

До зовнішніх правовідносин у представництві належать право­відносини між представником та третьою особою. Правовідноси­ни, що складаються між особою, яку представляють, та третьою особою, є представницькими, оскільки у межах цих правовідно­син права й обов'язки за правочином, вчиненим представником і третьою особою, безпосередньо виникають в особи, яку представ­ляють.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Винятком з цього правила є комерційне представництво, при якому допускається одночасне представництво представником кількох сторін правочину, якщо на це є згода сторін або такий випадок передбачений законом (ст. 243 ЦК України).

Представництво у цивільних правовідносинах виникає на підста­ві юридичних фактів, визначених законодавством. Серед підстав виникнення представництва ст. 237 ЦК України визначає договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені ак­тами цивільного законодавства.

При представництві, що ґрунтується на договорі, особа представ­ника та її повноваження визначаються договором, який укладається між особою, яку представляють, і представником. Представництво, яке ґрунтується на законі, виникає на підставі прямої вказівки закону

Представництвом, що ґрунтується на акті органу юридичної осо­би, є представництво, в силу якого представник діє від її імені на підставі акта органу юридичної особи. У таких випадках повнова­ження представника на вчинення правочинів від імені юридичної особи ґрунтуються на установчих документах юридичної особи, по­ложеннях про її відокремлені підрозділи, посадових інструкціях, що визначають права та обов'язки працівника, на якого покладено виконання представницьких функцій.