Індійська міфологія

Протоіндійська міфологія. Ведична міфологія. Створення світу та людини. Міфологія індуїзму. Міфологія буддизму. Значення індійської міфології

Індію, що за величиною не поступається усім країнам Передньої Азії, разом узятим, вирізняє, при рідкісному природному розмаїтті, дивна цілісність і гармонійність духовної спадщини. Цю цілісність, що складалася упродовж тисячоліть великої цивілізації, охороняли сніжні гори — одні серед найвищих у світі. Могутні ріки, що брали початок у Гімалаях, відіграли роль, схожу на роль Нілу в Єгипті чи Тигру та Євфрату в Месопотамії, відділяючи реґіони розвиненого землеробства від безплідних пустель і непрохідних тропічних лісів, сповнених тваринами, птахами, зміями.

Виняткове природне багатство величезної країни стало живильним ґрунтом, на якому виник, розквіт і розрісся воістину фантастичний світ її міфів. У них зафіксована тисячолітня пам’ять великої кількості племен і народів, що населяли цю благодатну землю, їх історичний та духовний досвід. З огляду на це, індійську міфологію поділяють на чотири основні складові: протоіндійська, ведична, індуїзм, буддизм. Співвідношення цих міфологічних систем досить складне — воно визначається поєднанням культурно-історичних, етнолінгвістичних, світоглядних, просторово-часових факторів. Незважаючи на досить широке коло персонажів і сюжетів у складових частинах індійської міфології, їм властиві самостійність і самодостатність.

Протоіндійська міфологія. У ХІХ ст. образ Індії складався лише на основі літературних пам’яток, залишених індоєвропейськими переселенцями, і це створило враження, ніби культура була принесена в джунґлі Індії ззовні. Однак у першій чверті ХХ ст. у науковий обіг були введені дивовижні археологічні відкриття, які довели з усією очевидністю — ця країна володіла міською цивілізацією, що не поступалася давністю і багатством класичним цивілізаціям Сходу.

Міста й сільські поселення, виявлені у процесі розкопок упродовж багатьох років, — це цілий світ, для позначення якого існує поняття Хараппська цивілізація, одна з найвеличніших цивілізацій Давнього світу. За величиною охопленої території вона сперечається з єгипетською та месопотамською цивілізаціями, простягаючись на субконтиненті приблизно на 1600 км із заходу на схід і на 1250 км з півночі на південь [7, 5]. Хараппська цивілізація охоплювала майже все 3 тисячоліття і першу половину 2 тис. до н.е. [8, 58]. Свідчення про протоіндійську міфологію отримані на основі аналізу знайдених у долині Інду (Могенджо-Даро, Хараппа та ін.) культових споруд і різних об’єктів культового характеру (теракотові статуетки, амулети, зображення на печатках, табличках з давньоіндійськими написами).

Хараппські печатки, амулети й інші предмети з поки що непрочитаними написами і зображеннями — найкрасномовніший тип пам’яток давньої цивілізації Індії, який характеризує, окрім господарського, і духовне життя її давніх жителів, їх релігійно-міфологічний світ і мистецтво [5, 75-112]. Герої хараппських зображень — міфологічні персонажі в сценах пошанування та вмилостивлення, саме тут ми бачимо уявлення харапців про міфологічний час і міфологічний простір, що орієнтувався за сторонами світу й за вертикалями — “верхній” і “нижній” світи. Світове дерево мислилося як первень тваринного й рослинного світів, число листків — швидше за все, кількість місяців або років (від нижньої частини стовбура з плетивом бамбука відходять дві симетрично розташовані бичачі голови на могутніх шиях, що створюють подобу гілок). Інший варіант аналогічного осмислення простору й часу — прямокутна печатка, у центрі якої — божество з головою бика й тулубом людини; зліва від нього — зображення тигра й слона, справа — бика й фантастичного рогатого тигра. Симетричне розташування фігур і їх кількість, можливо, вказують на те, що перед нами зображення календарного міфу: кожна з тварин втілює одну з пір року [4, 250].

Найчастiше на хараппських печатках зустрічається зображення однорога. Антична греко-римська традиція бачила в ньому реальну тварину, як правило, пов’язуючи його зображення з Індією (у пізнішій індійській міфології великий бог Вішну в подобі кабана або однорога рятує першолюдину під час потопу, прив’язавши ковчег до свого рога). Серед інших фантастичних тварин звертають на себе увагу тур з трьома головами, бик з двома головами; тварини, що складаються із частин бика, слона, змії та тигра (антропотризавр — бик з обличчям людини, хоботом слона, хвостом тигра; тур-трикефал — верхня голова антилопи, нижня — бика). За всіма цими химерами хараппського світу, без сумніву, ховаються оповіді про їх походження, міфи, зміст яких ми навряд чи коли-будь дізнаємося. З ідеєю родючості пов’язані й символи, що зустрічаються в протоіндійських табличках — свастика, трилисник, щось подібне на давньоєгипетський джед, колесо з шістьма спицями (ймовірно, символ сонця) [4, 3].

Численні глиняні жіночі фігурки, виявлені в ареалі хараппської цивілізації, є свідченням поширення культу богині-матері. Не виключено, що це найдавніші сліди культу богині, відомої в традиції індуїзму як Дурґа, Ума, Парваті. Чоловічий аспект родючості пов’язаний із зображеннями рогатого триликого божества, що сидить на троні або на землі в ритуальній позі (із зігнутими ногами); між його рогами з голови росте гілка з квітами; навколо — тварини (олені чи антилопи, носоріг, слон, тур, тигр). У контексті мотивів, пов’язаних з культом родючості, слід також згадати численні фалічні символи з каменю конусоподібної форми (лінґам), яким відповідають жіночі символи (йоні) у вигляді кам’яних кілець.

Боги мали у харапців людську подобу, але з обов’язковою наявністю якоїсь ознаки тварини, найчастіше це роги. Від харапського бога-бика (і його дружини корови) походять відомі нам з індійського епосу міфи про Нандіна, бика бога Шиви, про “корову бажань”, що розкидала вороже військо, про битву проводиря війська богів Сканди з духом буйвола та багато інших. Таким чином, поширення культу бика-корови в Індії не завжди пов’язане з появою на її території індоєвропейських прибульців, скотарів аріїв, як можна було вважати до розкопок міст харапської цивілізації.

Археологією доведено, що міста долини Інду раптово залишили їх мешканці (причини так і не вдалося достеменно з’ясувати, є багато версій). На цих місцях ніхто більше не оселявся, що, мабуть, сприяло їх дивній збереженості. Після того, як харапська цивілізація почала занепадати, з північного заходу з’явилися арії (між XVI і XIII ст. до н.е.). Присутність у мові індоаріїв термінології та образів, що збереглися в інших індоєвропейських мовах, є свідченням того, що вони перейшли за Гімалаї з уже сформованим рівнем засвоєння навколишнього світу й знань про нього, а не набули все це на нових місцях розселення. Арії не знищили харапську цивілізацію, не витіснили її, навпаки, вони злилися з нею, надавши їй нової динаміки розвитку.

Ще у себе на батьківщині, де б вона не була (Середня Азія чи Мала Азія), індоарії, як і інші давні народи Євразії, обожнювали природний світ і його мешканців. Особливо шанувалася корова, яка давала не лише їжу, а й слугувала засобом праці, пересування, плати, обміну. Ця тварина настільки міцно ввійшла в життя й свідомість індоаріїв, що весь навколишній світ вони сприймали в образах відповідної символіки (грозова хмара, з якої проливається небесна волога, уявлялося чорною або рудою коровою, зірниця — рожевогубим телятком; богів наділяли силою бика; океан наповнювали в своїй уяві молоком, а не безплідними соленими водами).

Варто звернути увагу на те, що протоіндійський міфологічний матеріал апелює в першу чергу до індуїстського комплексу (вішнуїзм, шиваїзм), а не до хронологічно ближчого ведичного. Саме в міфології індуїзму виявляємо багато відображень і продовжень міфологічних, релігійних і ритуальних ідей, уперше відзначених на території Індії в пам’ятках саме протоіндійської цивілізації.

Ведична міфологія. У аріїв у процесі освоєння Індії не було письменності, а значить і літописів, що фіксували би події зовнішньо- та внутрішньополітичної історії. Духовна ж історія цього та ще раніших періодів дійшла до нас у ведах (“священне знання”, володіння яким осягалося інтуїцією, внутрішнім зором) — поетичних збірниках. Хронологічно ведична міфологія охоплює період між серединою 2-го та серединою 1-го тис. до н.е., джерелами її є чотири книги вед: “Ріґведа” — книга гімнів, хронологічно перша серед збережених до нашого часу пам’яток; “Самаведа” — настанови про виконання гімнів, “Яджурведа” — книга жертовних формул, описів деталей ритуалу, “Атхарваведа” — адресована людям книга замовлянь і заклинань, що використовуються для захисту від різних напастей — хвороб, укусів змій, чар, нечистої сили; це містичне свідчення про побут, соціальний устрій, культуру, фольклор і початки низки наук у Давній Індії [4, 258]. Перші три веди присвячені героїчним подвигам богів, їх прославлянню в гімнах. Особливе місце посідає “Ріґведа”, створена на основі архаїчних форм санскриту племені аріїв. Гімни “Ріґведи” призначені для виконання під час загальних жертвопринесень. Через ритуал люди й боги спільними зусиллями забезпечували безперервний процес функціонування світобудови, руйнували задуми демонів [30, 162-165].

Гімни “Ріґведи” утворюють мандали (“кола”), усього їх десять. Гімни створили в різний час різні співці, яких називали також по-різному — рі́ші (“текти”,”литися”), ка́ві (“мудрець”), ка́чі (“натхненник”, “оспівувач”), однак ці твори об’єднує спільне світовідчуття та світорозуміння. Ці твори виходять з існування двох “одухотворених” частин всесвіту — девів (богів) і людей, безсмертних і смертних. Проміжною групою між богами й людьми були піта́ри (“батьки”) — обожнені предки, перенесені міфами на небо, де вони отримували нові тіла. Як і в інших міфологіях, у ведичній існували уявлення про покоління богів. Старші боги називалися а́сурами, стосунки між ними і девами мислилися такими, як у грецькій міфології між титанами й олімпійськими богами.

На основі вед ще у давнину виникла багата література, метою якої було зробити доступним розуміння цих ранніх творів для наступних поколінь і полегшити використання в культі. До першої групи коментарів належали “брагмани” — священні книги, прозові коментарі до вед, що з’ясовували деталі ритуалів, інтерпретували зміст і символіку, пояснювали зв’язок між окремими ведами, пропонували їх різнобічне теологічне, етимологічне та граматичне тлумачення. Як і веди, вони анонімні, але приписані давнім авторитетам.

Хронологічно до “брагманів” близькі араньяки (“лісові книги”, як вважається, названі так тому, що їх таємна сутність вимагала відходу в глушину). Основний зміст араньяків — алегоричне тлумачення ритуалу.

Згадані “брагмани” стали певною систематизацією вед, що порушувала цілісність останніх, а також загрожувала розчинити релігійну екзальтацію та поетичний політ у дріб’язковій обрядовості. Реакцією на таку згубну формалізацію стали упаніша́ди (“сидіти біля ніг вчителя”) — генетично пов’язані з ведами трактати релігійно-філософського характеру, автори яких повернулися до ідеї нерозчленованої єдності природи та людини, що пронизувала “Ріґведу”, і дали внутрішній сутності буття художньо-філософське вмотивування.

Упанішади є давніми пам’ятками (VII — VI ст. до н.е.), що розповідають про походження світу та безсмертя душі. Пов’язані з рухом аскетів (т.зв. “лісових мовчунів”), які покидали домівки, щоби на самоті з природою осягнути таємниці буття. Основу цих пам’яток складають роздуми про брагман — людську душу, єдину вічну та неподільну сутність, неосяжну істину, що існує по той бік добра й зла. Індивідуальна душа тотожна світовій — дуже важливий висновок, який сформулювали аскети. В упанішадах проголошується пріоритет духовних цінностей і великого знання, прославляється аскетизм, вивчення вед, звучать заклики до умертвіння плоті, стверджується, що спасіння можна здобути не стільки вірою та вчинками, скільки в результаті прозріння та медитацій.

Часто висловлюється думка, що будь-яке бажання несумісне із знанням, а зникнення бажань — шлях до безсмертя та осягнення брагман. Саме упанішади повинні були звільнити людину від страху смерті, повне усвідомлення брагман приводить до повної свободи, свободи космічної, що виводить за межі радості й страждання, життя і смерті. Це вчення мало вплив на пізні міфологічні течії, наприклад, на концепцію образів індуїстських богів Брагми та Шиви.

Як зазначає А.Немировський, “якщо “Ріґведу” називають “великим початком священного знання”, то упанішади стали її великим кінцем — ведантою, поєднавши “почуте” (“шруті”) з іншою традицією — “те, що запам’яталося” (“смриті”)” [4, 261-262]. Усього відомо понад двісті упанішад, вони написані як наукові твори, але містять оповідні вставки, часом віршовані, діалоги між учителем і учнями, алегорії та притчі.

Веди були інстинктивним і поетичним проникненням у сенс людського існування, умотивовували зв’язок людини з величезною множиною богів і духів, що живуть у трьох світах. Упанішади зводять усю цю багатоманітність до двох основних понять — Атман (особистісне, суб’єктивне, духовне начало) і Брагман (космічне, безособовий абсолют, що пронизує собою все суще), вони доповнюють один одного аж до повного злиття. Атман мислиться як дещо більш давнє і тому пізнане, Брагман — як молоде, яке ще потребує пізнання. Це взаємно пов’язані й водночас протилежні поняття — як знання і незнання, як сила, присутня в усіх істотах, у всьому космосі, що все творить, як те, що присутнє лише в людині та прагне до пізнання і злиття з усезагальним.

Ведична міфологія передавалася усно, її витоки — найдавніші міфологічні та релігійні уявлення індоєвропейських племен (щонайменше, 3 тис. до н.е.). Міфологічний простір ведичної міфології різнорідний, тому створює враження незбалансованості окремих частин і слабкої організації загалом (розмитість ієрархічних зв’язків, меж між богами, богами та небогами, абстрактними та неабстрактними персонажами, між різними рівнями системи), багато версій одного міфу або однієї схеми міфу, заповненої різними персонажами.

Рівні ведичної міфології:

1. вищий божественний;

2. обожнені абстрактні поняття, жіночі божества (крім У́шас);

3. напівбожественні персонажі — найчастіше групові: апсари — небесні куртизанки і танцівниці, живуть у небі, лісах, горах, ґандгарви — духи повітря, лісів і вод, часом один — хранитель напою со́ми, співаки та музиканти богів; а́нгіраси — сім мудреців-напівбогів, синів неба, які гарно співають;

4. міфічні герої та жерці: Ма́ну, А́трі, А́тхарван та ін.;

5. ворожі демонічні персонажі: Врі́́тра, Шу́шна, а́сури (змієподібні чудовиська, живуть у небесних сферах, втілюють ворожі людям стихії, вічні вороги богів; у найдавніших текстах “Ріґведи” так називали будь-яку істоту з надприродними силами), ракша́си (особливо небезпечні демони-людоїди, які живуть на кладовищах, найвідомішим серед них був Равана — десятиголовий цар Ланки, якого переміг Рама,); па́ні, бгути, ішачі, прети (перевтілення душ померлих злочинців, приносять людям хвороби, зубожіння, позбавляють нащадків, спонукають до поганих вчинків);

6. обожнені неантропоморфні об’єкти: тварини — кінь, корова, бик, черепаха, мавпа, птахи; рослини — ашватха́ як образ світового дерева (символіка його зустрічається вже на печатках з Могенджо-Даро, на пізніших зображеннях воно має сім пар гілок, що ростуть від стовбура симетрично на два боки і мають пуп’янки, на кінчиках гілок — квіти, що чергуються з птахами; біля коріння дерева головами один до одного стоїть пара бичків; по стовбуру піднімаються дві людські фігури з мавпиними головами; на рівні третьої знизу пари гілок на стовбурі розташоване Колесо-Лотос-Сонце, над яким піднімається п’ятиголова кобра з вигнутим подвійною петлею хвостом); елементи ландшафту — ріки (священні Сарасваті, Інд і особливо Ґанґ (в індійців жіночого роду — Ґанґа, вірили, якщо попіл і кістки померлого після поховального обряду кинути в Ґанґ, душа покійного очиститься й потрапить обов’язково в рай), гори (особливо Гімалаї — саме там, за головним хребтом, вважають індійці, розташована гора Ме́ру — центр світу, а на ній є сварґа — небо Індри, де розташовані палаци багатьох богів; дочкою Гамавата (бога Гімалаїв) була дружина Шиви, звідки походить одне з її імен — Парваті, що означає “Горянка”); атрибути жертвопринесень — вівтар, настил з жертовної трави, жертовний стовп; символи — сонце, сварґа, посуд. Цікаво, що вівтар, барабан, зброя, гральні кості, цілющі мазі та практично всі предмети неорганічного світу, за уявленнями давніх індійців, наділені волею і здатністю діяти, відчувати, говорити;

7. людина в її релігійно-міфологічному аспекті — різні види жерців, людина як об’єкт (молитва й жертвопринесення) та суб’єкт міфологічної системи; піта́ри — “батьки”, померлі предки, що живуть на третьому небі та утворюють особливі сім’ї.

Створення світу та людини. У “Ріґведі” представлені численні космогонічні міфи, у яких детально розповідається, як, коли і хто створив світ, людей і богів, однак суттєвою особливістю індійської пам’ятки є відсутність єдиної концепції. Веди пропонують кілька варіантів походження світу. Один із найдавніших: вода — первинна стихія, що народила вогонь, потім від союзу води та вогню з’явилося золоте яйце, що плавало у водах, а через рік з нього народився деміург Праджапаті (саме під цим іменем згадується у ведах, у індуїзмі це Брагма) — великий прабатько всього живого, шанувався в якості антропоморфного вираження абстрактного творчого начала. Спочатку він зробив верхню частину яйця (золоту) небом, нижню (срібну) — землею, а проміжок заповнив повітрям, утвердив землі серед вод, створив країни світу й почав відлік часу. Силою думки цей деміург народив зі своїх очей, вуст, вух, ніздрів шістьох синів, від яких пішли боги, люди, демони та тварини. Здійснивши акт творення, він пішов відпочивати в тіні шовковиці. Цей великий відпочинок триває мільярди років, поки світ не повернеться до свого первинного стану матерії космосу та довгий час буде чекати нового народження пратворця Праджапаті-Брагми із золотого яйця. Таким чином, світ і все живе, за давньоіндійськими уявленнями, існує циклічно, і кожен цикл дорівнює одному дневі життя пратворця (2160 млн. років), а загалом цей процес має тривати 100 років його життя.

Інша версія творення світу ґрунтується на історії першоістоти Пуруші, що лежав, покривши землю своїм величезним тілом (тисяча голів, тисяча очей, тисяча ніг), та ще підносився над нею. Космічного велетня, символ самого всесвіту, боги прив’язали, як тварину під час жертвопринесення, полили олією та розчленували на частини, котрі утворили не лише світ, але й провідні верстви. З голови Пуруші виникло небо, з вух — країни світу, з пупа — повітряний простір, з ніг — земля, з розуму — місяць, з ока — сонце, з рота — вогонь, з подиху — вітер. З вуст його виникли брагмани (жерці), з рук — кшатрії (воїни), зі стегон — вайшії (землероби), а з ніг — шудри (найнижча верства, призначена обслуговувати три вищі). (Така версія є однією з найпоширеніших — у скандинавській міфології світ створений з тіла вбитого велетня Іміра, а в китайській головну роль відіграє першоістота Пань-ґу, що народилася з первісного яйця). Збереглося зображення Лока-Пуруші — давньоіндійський образ Всесвіту у вигляді людської істоти з жіночим обличчям, нижня частина тіла відповідає підземному світові (сім підземних сфер), середня частина тіла — земному світові, верхня частина тіла — це десять небесних сфер. У йогічному вчення про чакри згадуються саме три ядра свідомості (верхнє-середнє-нижнє), так збудований і Пуруша [30, 162-163].

Третя версія (на відміну від двох перших, що є досить традиційними й легко впізнаваними, оскільки часто зустрічаються в різних космогонічних системах), справді індійська, загадкова та складна для розуміння. У ній висувається припущення, що спочатку було щось безособове, не-суще, неподільна субстанція, яка, однак, по-своєму дихала й силою бажання (першодумки, імпульс буття) народила буття, живу матерію. А над цими обома стояло третє начало, яке не можна звести до жодного з попередніх. На запитання, що ж було спочатку — слово чи діло, індійці відповідають: “Думка!” Далі відбувається акт творення: з’явилися боги, які створили світ (небо, землю, повітря і т.д.), людей, тварин.

Таким чином, в індійській космогонії боги виконують своє призначення, але не знають усіх таємниць буття. Найзагадковіша постать третього, що наглядає за усім, що відбувається в космосі, і, можливо, знає всі його таємниці, навіть Будда на запитання, звідки усе взялося, відповів багатозначним мовчанням. Як бачимо, усі три космогонічні версії не стикуються і не створюють єдиної картини, тому можна сказати, що вони — лише припущення, марні спроби проникнути в таємницю буття, розгадати яку не можуть ані боги, ані сам Будда.

Незважаючи, однак, на таємницю появи всього сущого, просторова картина світу в індійській міфології опрацьована дуже докладно: вона має вертикальну проекцію та чіткий поділ на три частини (“трилока”): небесний світ богів (“сварґалока”), земний — людей, підземний — демонів; небо, повітряний простір, земля. Елементний склад — вода, земля, вогонь, вітер, ефір. Міфи розповідають: на семи морях розташовані сім островів. Посередині головного острова Джамбудвіна стоїть золота гора Ме́ру, що формою нагадує квітку лотоса (світова вісь, опорний стовп світобудови). Меру уявлялася у вигляді піраміди, кожна з граней якої мала свій колір і була повернена до чотирьох сторін світу горизонтальною площиною, поділеною навпіл: одна орієнтувалася за північним, а друга — за південним полюсом. Меру — місце проживання богів, звідки вони бачать усю “трилоку”; це також русло спуску на землю священних небесних рік і сходи, якими достойні душі піднімаються на небо [4, 273].

На вершині гори розташоване місто Брагми (Брагмапура), навколо якого тече священний небесний Ґанґ, а на схід, захід, північ і південь від нього — місто Індри. У глибинах землі розташовані сім нижніх світів — па́тала (кожен має свою назву — а́тала, ві́тала, ні́тала та ін., населені божествами, що протистоять небесним богам — асурами, демонами). У нижньому світі живуть на́ги (змії), і саме він вважається найпрекраснішим місцем у всесвіті, що переважає за красою та багатством навіть місто Індри.

Під сімома світами є чорна змія Ше́ша (бог Вішну любить відпочивати на ложі з її кілець), тисяча голів якої служать опорою Всесвіту. Під землею, водою та всіма світами є яруси пекла — на́рака (різні джерела дають кілька варіантів: 7, 21, 28, 50), де панує Яма — володар мертвих, душа якого, першого з померлих, показала посмертний шлях. У пеклі душа повинна була страждати за гріхи, які людина вчинила під час життя, тут панують вічний морок, крижаний холод або, навпаки, нещадна спека, усюди кров, нечистоти, окріп, сморід, розжарене залізо й вуглини і т.д.

Веди звертають мало уваги на долю людини після смерті. У одному з міфів пізньої (десятої) книги “Ріґведи” читаємо, що погляд померлого повертається до сонця, подих — до вітру, мовлення — до вогню, а кров — до води. Таким чином первинні чотири елементи людського організму ніби розчиняються в чотирьох стихіях, що відповідають чотирьом богам. З інших гімнів видно, що душа відноситься вітром або димом поховального вогнища на небо, де об’єднується з іншими. Обряд спалювання трупів розглядався як відділення образу й духу від тіла, що давало можливість відтворення предка на небі.

Міф про загибель світу розгортається в рамках міфу про світові епохи (“юґи”), що відображає прямий зв’язок долі космосу з падінням чеснот. Перетворення космосу в хаос зумовлене порушенням моральних норм (“дгарми”) у людських стосунках. При цьому знищується не лише космос з усіма його мешканцями, але й сам творець світу Брагма.

В основі індійських міфологічних уявлень бачимо характерне для світогляду давньої людини обожнення природи як єдиного цілого, тому більшість богів становить собою персоніфіковані природні стихії, їх вигляд, як правило, невизначений: боги можуть бути і антропоморфні, і зооморфні, і цілком розпливчаті (наприклад, Індра — “тисячоока стихія”). Ця тенденція буде простежуватися і в міфології індуїзму, де боги (Вішну, Брагма та Шива) мають фантастичні тіла (кілька рук і облич), можуть ставати тваринами (Вішну), але ніколи не виглядають антропоморфними, як грецькі боги, кожний з яких мав не лише визначену зовнішність і характер, але й спосіб життя, ворогів і улюбленців.

У ведичному пантеоні провідне місце посідала давньоарійська богиня Адіті (букв. “вільна; незв’язана; земля; земля і небо”), яка з часом втратила свою популярність. Адіті постає у ведичній міфології як втілення землі, розлите по всесвіту жіноче начало, матір богів і всього сущого, як “матрітама” — найвище втілення ідеї материнства, що безперервно народжує життя (її лоно — пуп землі). Багато дослідників вважали Адіті абстрактним поняттям, але у ведах часто зустрічаються звернення до неї з цілком конкретними проханнями, як і до будь-якого іншого божества, що має визначені характеристики. Конкретних її образів і описів нема, але в народному мистецтві Індії віддавна відоме умовне зображення жінки, що народжує — “шріватса”. Богиню уявляли у вигляді безсмертної корови, що втілює вічне світло, свідомість і єдність. В індуїзмі її вважають дружиною Закону Істини — ріти (керує божественним порядком у світі) і матір’ю адітьїв (боги, що захищають світ від хаосу), вважалася також матір’ю великого Вішну. У ведах згадується і як дружина Брагми або Каш’япи; володіє здатністю зцілювати від хвороб, звільняти від гріхів [1, 79-81]. Адіті втілювала універсальне та святе в людстві, а її сестра Ді́ті — все індивідуальне й особисте.

У ведах міститься звернення до 33-х богів чоловічої статі. Індійська традиція часом поділяє їх умовно на три класи: васу, адітья і рудра. Васу трактуються переважно як персоніфікація стихій і природних явищ: Апа — вода, Дгрува — Полярна зірка, Сома — Місяць, Дгара — Земля, Аніла — вітер, Анала — вогонь, Прабгаса — світанок, Пратьуша — світло. Є й інший перелік, за яким Аніла й Анала мають імена Ваю та Аґні і до васу зараховують ашвінів — ранкове сузір’я і марутів — богів вітру.

До адітьїв, божеств небесного світла, небесної сфери, належать: Ар’яман, Савітар, або Сур’я, Бгага, Дакша, Мітра, Варуна, Індра, Вішну, Парджанья, Брігаспаті та ін.

Під назвою рудр згадуються десять видів “життєво важливих дихань” (або пульсувань) і розум (або дух). Їх імена мало кому відомі в точній вимові та записі, оскільки в усіх коментарях і пам’ятках ведичної літератури вони різні.

Основним змістом вед є оповіді про життя і подвиги богів, їх перемоги над демонами, драконами й над старшими братами асурами, що загордилися силою і мудрістю та програли битву новим богам. Один з найвідоміших міфів розповідає, як боги, щоби добути напій безсмертя (амрі́та) і стати невразливими для демонів, за порадою Вішну почали сколочувати океан. Для цього боги вирвали із землі гору Ма́ндару, поставили її в середину океану, а взявши змія Ва́сукі (за іншими варіантами — Шешу) замість мотузка, обв’язали ним гору та сколочували багато століть. Однак змій від болю випустив отруту, що заповнила весь простір. На допомогу прийшов бог Шива — проковтнув отруту, яка обпекла йому горло та зробила синьошиїм.

Поступово океан перетворився на молоко, потім на масло, а з вод виникли великі скарби. Першою з’явилася богиня краси та щастя Лакшмі́, священна корова Сура́бгі, сонце, місяць, прекрасна діва Ра́мбга (мати небесних танцівниць апсар), наступною була Су́ра — божество вина, яку не визнали старші брати богів (вважається, саме тому їх почали називати асурами), але решта богів захоплено вітали її (звідси їх ім’я — су́ри). Потім з вод піднявся швидкий, як думка, білий кінь і білий слон — прабатько всіх слонів (цих прекрасних тварин забрав у своє місто Індра). Відтак над поверхнею води з’явився прекрасний камінь, що блищав, як сонце, став прикрашати груди Вішну (доля священного каменя таємнича — бог віддав його людям, а ті втратили, від того часу на Сході цей талісман щастя шукають усі, за іншою версією, його називають “Оком Шиви”). Останнім з води з’явився бог лікування Джанванта́рі з чашею амрити в руках. За однією з версій, коли демон Ра́ху почав пити амриту, Вішну миттєво відрубав йому голову, щоби напій не потрапив у тіло (однак потворна голова Раху таки залишилася безсмертною). За іншою версією міфу, напій проник у тіло демона, тому Вішну розрізав демона на маленькі шматки та розсіяв їх між зірками. Ще один міф розповідає, як демони викрали амриту, а Вішну перетворився на красуню і хитрістю повернув чудодійний еліксир. Врешті боги випили амриту, відновили свої сили й вигнали демонів.

Першою людиною став Ману (“людина”), син сонячного бога Сур’ї та брат Ями — бога смерті; інша версія — син Брагми й жінки, яку бог створив зі свого тіла. Мав велику силу волі та духу: десять тисяч років умертвляв свою плоть, стоячи на одній нозі. Його мудрість і доброту оцінили боги, коли одного разу він врятував маленьку рибку й допоміг їй вижити. Потім з’ясувалося, що то був сам бог Вішну, і саме він порятував Ману в страшний день всесвітнього потопу. Великий праведник хотів віддячити богам — приніс жертву у вигляді молока й розтопленого масла — з цієї жертви піднялася вродлива дівчина Іда, котра стала його дружиною і матір’ю роду людського.

Ще на ранній стадії релігійно-міфологічного розвитку аріїв простежується тенденція до виокремлення вищого божества, творця всього світу, зачинателя культу, творця добра та зла. Це вже згаданий Праджапаті, який першим своїм видихом (“бгух”) створив землю, другим (“бгувах”) — повітряний простір, третім (“свах”) — небо. Він перший приніс жертву, але й сам мало не став жертвою Аґні (вогню), якого сам створив і для його прогодування подарував землі рослинність, а для її проростання і поширення — ще двох синів: Сур’ю (Сонце) і Ваю (Вітер), а потім і дочку Ушас (Зорю), що дає росу. Як інші індійські абстрактні божества, Праджапаті наділений окремими людськими рисами — хитрістю і почуттям страху, відома йому втома — після виснажливої роботи зі створення світу в нього відпали руки й ноги.

Близький до Праджапаті за своїми діяннями та призначенням і бог Тва́штар (інше ім’я — Тваштрі, що означає “творець”), один із багатьох абстрактних богів ведичного пантеону з єдиною антропоморфною ознакою — рукою, озброєною сокирою, засобом творення (відомий як небесний ремісник — створив ваджру Індри). До цього типу міфологічних персонажів належить і Сур’я (Тваштар спочатку був одним з епітетів Сур’ї, лише потім постав як самостійне божество), “око богів” і сам бог, що часто прибирав подобу рудого коня. Навколо нього групувалися Савітар, що втілював животворну силу сонця (з ним часом ототожнювався Мітра, що втілював дружнє ставлення сонця до людей), а також одна з найзагадковіших постатей ведичного пантеону — Пушан, втілення плодоносної сили сонця (асоціювався з набряканням бруньок, з пухом, що розносить насіння, хутровими тваринами, стадами, покровителем яких був), водночас він і господар шляхів, володар колісниці, запряженої кіньми й цапами [4, 267].

Арії, як і інші індоєвропейські народи, шанували ріки. Перше місце серед них посідала Сарасваті, що описувалася як мати й богиня мудрості, перевершувала славою та величчю інші ріки. Залишається незрозумілим, була це реальна ріка чи сакральне ім’я Інда — першої великої ріки, з якою зіткнулися арії, що проникли в Індію.

Легкість переходу з одного світу в інший доводить міфологічна доля Вівасвата (син Адіті), що народився без рук і без ніг. Старші брати відсікли в нього все решта, після чого Вівасват, округлившись, став Сонцем Сур’єю (Вівасват — епітет Сур’ї). Від дочки Тваштара Сараньї він народжує близнюків Яму та Ямі, стаючи прабатьком людства і родоначальником Сонячної династії. Серед суто природних божеств слід згадати й Ушас (грецька Еос, римська Аврора) — вона з’являється вранці на рожевій колісниці, щоби витіснити свою сумну сестру Ніч, розбудити і підняти до молитви людей, обнадіяти й обдарувати все живе. Зірниця й Ніч розглядалися як певна єдність, як пара Небо — Земля. Залишаючись дівою, Ушас, згідно з міфом, мала від Сур’ї небесних близнюків-ашвінів, пов’язаних з передсвітанковими та вечірніми сутінками [4, 268]. Матір будить їх, ашвіни мчать на золотій колісниці, запряженій кіньми (ослами, орлами) або пливуть на стовесловому кораблі, тричі на день об’їжджають всесвіт, творять дива, розвозять достойним небесні дари — кому жінку, кому золото. Ашвіни вважалися рятівниками аріїв, бо дарують коровам молоко, а їх власникам — багатство, здоров’я, щастя, рятують потопельників, зцілюють сліпих і кульгавих.

У центрі ведичного пантеону (кількість богів — від 33-х (священне число, бо складається з трьох десятків і трійки) до 3339-ти) — Хранителі Світу (локапали), що втілюють чотири сторони світу та керують ними. Сходом (країною богів) — править Індра, йому допомагають семеро небесних мудреців. Яма володіє Півднем, світом предків, куди відходять померлі: доброчесні душі знаходять там втіху, а грішники страждають у глибинах пекла. Варуна (істина, справедливість, космічні води) панує на Заході, Північчю править Кубера — володар багатств. Є хранителі й проміжних сторін світу: Північним Сходом править бог місяця Сома, Південним Сходом — бог сонця Сур’я, Південним Заходом — бог вогню Аґні, Північним Заходом — бог вітру Ваю. У кожного локапали був свій космічний слон, що також охороняв одну із сторін світу [30, 166-167].

Найпопулярнішим персонажем вед (у “Ріґведі” йому присвячено 250 гімнів, а це більше, ніж будь-якому іншому божеству), який наділений найбільшою могутністю, є бог-громовик Індра — “цар богів”, “цар всесвіту”, найбільш антропоморфний серед індійських богів. Син Неба та Землі (вийшов з її боку, коли ще були разом, потім так сталося і з Буддою). Від народження перебував у таємному прихистку, але випивши со́ми (чарівний напій, що дає силу), розрісся до таких неймовірних розмірів, що Небо й Земля із жахом навіки розлетілися в різні боки, а Індра заповнив собою простір між ними.

У першу чергу, це бог битви, великий і нездоланний воїн, що здійснив багато подвигів (здолав багатьох демонів, чудовиськ, пихатих асурів). Найвідоміша битва та перемога Індри — над драконом Врітрою (у цій ролі бог має ім’я-епітет Врітрахан, тобто “вбивця Вітри”) може бути тлумачена як боротьба світла й темряви, що приводить до перемоги космосу над хаосом. З розпореного живота Врітри вийшли космічні Води (божественні Матері), які проголосили Індру своїм новим владикою. У цей момент Води були вагітні, їхнім плодом стало Сонце. Таким чином, міф про народження та великий подвиг Індри є космогонічним — розповідає про створення всесвіту, трьох його сфер (земля, небо, повітряний простір), на який поділявся світ людини ведичної доби, а також космічних Вод і Сонця. Після звільнення космічні Води оселилися на небі, звідки вони посилають на землю вологу. У ролі змієборця, що дарує людям ріки та зумовлений ними достаток, Індра виступає і як герой, і як бог.

Індра разом з іншими богами відсвяткував день творення, потім був запроваджений обряд жертвопринесення, під час якого цей бог називав різні предмети і вони починали існувати. Дещо пізніше з’явилася й людина, в обов’язки якої на землі входили жертвопринесення (давали сили богам) і через них — участь у впорядкуванні світового руху.

Важлива риса міфологічного образу Індри — зв’язок з родючістю. Він приносить урожай, довголіття, багатство, втілює силу, що посилає дощі, вершитель людських доль — наділяє героїв могутністю, дарує спадкоємців. Міфи не ідеалізують Індру — йому відомі страх (перед зустріччю з могутнім демоном Раваною (з’явився в образі змія; щоб його побороти, Вішну народився в людській подобі — Рама з “Рамаяни”) він перетворюється на павича), поразка (зазнав її в бою із сином Равани), низькі пристрасті (спокушає Ахалью, дружину самітника Ґаутами, за що Ґаутама його прокляв), нестримний гнів (п’яний від соми зруйнував колісницю богині Ушас). Однак більшість міфів розповідає про доброзичливість, щедрість і доброту Індри, завжди готового прийти на допомогу людям. Епос часом називає його тисячооким (ці очі вкривають усе його тіло), підкреслюючи мудрість і всевидючість бога, хоча для Індри характерна антропоморфність образу.

Головні атрибути Індри: ва́джра — кулеподібна зброя з багатьма гранями та кутами, символізує блискавку, могутність і стрімкість удару (у ведах часто зустрічається визначення Індри за його улюбленою зброєю: замість імені про нього говорять “Володар ваджри”, “Той, що тримає ваджру в руках”), колісниця (золота, гуркоче як грім, вогненно-руді коні). Індра зазвичай зображається в одязі червоного кольору; цей бог дає перемогу аріям над місцевими племенами (руйнує їх фортеці), а також нищить демонів. Бог-убивця, він наділений також рисами цілителя, не раз рятуючи поранених мудреців (ріші) і повертаючи їм життя, готовий прийти на допомогу воїнам під час битви. Сином Індри від цариці Кунті вважається Арджуна, один з головних героїв “Магабгарати”.

Небесна столиця Індри розташована в тисячеворітному Амараваті, де панують радість і спокій. Шлях у місто лежить через північні гори, до вершини Меру, а потім зоряною дорогою. При вході до міста стоїть на сторожі білий слон Айра́вата, величезний, як хмара, прабатько всіх слонів. На ньому Індра об’їздить свої володіння, коли в них панує мир (і відпочиває його бойова колісниця). Бог сам спорудив собі палац, прикрашений лотосом. У ньому Індра сидить на троні зі своєю дружиною Шачі. У царство Індри потрапляють герої, що загинули в битві, та доброчесні мудреці. Вибраним призначені танці небесних дів апсар і спів божественних співаків ґандгарвів.

До Індри близький бог Рудра, який у ведах мав багато функцій, житель гірських висот, покровитель людей і худоби, міг зцілювати від хвороб і насилати їх як покарання, а водночас — втілення несамовитості неконтрольованих сил природи (грози, блискавки, вогню). Сини Рудри Марути (боги вітрів) вважалися втіленням грому й блискавки. Це юнаки, що вражають красою і водночас навіюють жах, вони належать до архаїчних божеств, але потім були віддані на службу Індрі (одне з його імен — Марутван — володар вітрів). У ведах вимальовується його образ як бога владного й гнівливого, милостивого та мстивого, був одним із верховних божеств ведичного пантеону (з ним можна ототожнювати слов’янського бога Рода).

Дуалістичність характеру Рудри та приписування йому функцій бога-запліднювача разом з функціями бога, що карає, насилає смертельні хвороби та знищує життя, дали підстави для злиття цього бога аріїв у брагманізмі з богом Шивою, носієм таких самих функцій і схожих характеристик. І Рудрі в “Ріґведі”, і Шиві в багатьох давніх пам’ятках присвоюється епітет “капардин” — “той, що має закручене в джгути волосся”; обох богів називають червоними й бурими. Новий бог, що виник через злиття давнього арійського Рудри з доарійським Шивою, став носієм двох імен-синонімів а також поєднав у собі вісім маніфестацій власної енергії: земля, вода, вогонь, повітря, небо, місяць, сонце та ідею жертвопринесення [1, 94]. З часом з’явилося уявлення і про сто (“шата”) маніфестацій Рудри (Шiви), відомих у міфологічній літературі під назвою “шатарудрія”, вони передбачають вияв Рудри в усьому, що існує у світі. У пізньому індуїзмі ім’я Рудри виступає лише як одне з імен бога Шиви.

Одним серед найважливіших божеств вважався володар Заходу Варуна (на санскриті захід — “варуні”) — хранитель, як і Мітра, універсального світопорядку, вічного закону (ріти), небесний суддя, що карає відступників від присяги й брехунів (це найбільші гріхи проти Варуни). Тому в обов’язки одного й другого входило виправлення помилок у жертвопринесеннях. Дружинами Варуни вважалися жительки вод, міфи говорять, що й він живе у водах (як повелитель океанів і рік виступає під іменем Сіндгу — “річковий”), бо під час розподілу між богами трьох світів йому дісталася влада над “нижнім” — водною стихією, тому пов’язаний з космічними водами, світовим океаном. У ведичній міфології шанувався наступним за Індрою. У його владі дощ, сніг, град, визначення шляху Сонця і Місяця, розмежування добра та зла, покарання грішників. Володар морських скарбів, якого супроводжують демони-змії, морські боги й богині. Має чарівні здібності, захищає людей і богів від злих сил. Також (як Індра) називався царем богів, йому приписують велику мудрість (вода в індійців символізує мудрість). [1, 81-83] Варуну також вихваляють у якості володаря ночі, приписують йому силу народжувати чарівні ілюзії — “майя”.

Основним атрибутом Варуни є аркан (або сітка), відомий у ведах як символ кари (ним ловить грішників); цей бог описувався та зображався повним чоловіком у білому одязі, верхи на гусакові чи лебедеві або в колісниці, запряженій сімома гусаками (лебедями), тримає в чотирьох руках мушлю, аркан, лотос і скриньку з коштовностями. Інколи на колінах у нього сидить його дружина — богиня Ґа́урі. Їздовою твариною Варуни був також Мака́ра (або Джалампа) — морське чудовисько у вигляді риби з головою оленя та ногами антилопи (у давньому мистецтві схожий на рибу з головою крокодила, зображається також біля Будди)

У межах вірувань індоєвропейських народів Варуну можна функціонально зіставляти з грецьким Ураном і слов’янським Перуном [1, 312]. Це один із найдавніших богів, тому йому характерна багатофункціональність.

Володар півночі Кубера (Вайшравана) — цар багатств, повелитель демонів-ракшасів, молодший брат Равани; порівняно молоде божество пантеону, оскільки з’явилося у пізніх частинах епосу. На відміну від інших богів, не пов’язаний з природними явищами, а належить до категорії божеств, що втілюють абстрактну ідею (як Дга́рма — закон, Кама — любов). За однією версією, Кубера — людина, за іншою — походить з роду ракшасів і, як і Равана, є їх царем. Покровитель Кубери — сам Брагма, який подарував йому за благочестя безсмертя, прекрасне місто Ланку та осяйну колісницю, схожу на хмари. Живе на горі Ґандгамадані, де є “сад Кубери” — місце відпочинку богів. Йому підвладні демони й небесні духи ґандгарви, а також я́кші — прихильні до людей гірські духи (народилися одночасно з ракшасами зі ступні Брагми), що стережуть скарби Кубери, закопані в землі та сховані в гірських печерах. З огляду на зовнішність (інколи зображаються сильними та прекрасними юнаками, інколи — карликами з великими животами й короткими руками й ногами), а також за міфологічними функціями, якші — напівбожественні істоти хтонічного походження, пов’язані з родючістю. Особливо небезпечні для людей якші жіночого роду — я́кшині, які їдять людське м’ясо, п’ють кров дітей). Кубера, ймовірно, раніше був хтонічним божеством [30, 170], а потім набув рис бога родючості, тому й асоціюється із землею. Зовні цей бог непривабливий — саме ім’я означає “той, що має потворне тіло”: у нього великий живіт, дві руки, три ноги, вісім зубів, одне око (друге втратив, коли здійснилося прокляття Уми, за якою Кубера підглядав, коли вона залишилася наодинці зі своїм чоловіком Шивою), бог сидить у рожевому одязі на троні, що може перетворюватися на повітряну колісницю (пушпака), інколи їде на білому коні.

Четвертий хранитель світу Яма — син Сонця (Сур’ї), володар Півдня, країни мертвих. Зовнішність бога відлякує: могутній чоловік з тілом темно-синього або зеленого кольору, одягом — оранжевого або червоного, діадемою на голові, червоними (жовтими) очима, чорним ротом, в сяючому одязі. Його атрибути — аркан і жезл (да́нда), символ правосуддя; богові атрибутуються три тварини — синій буйвол, на якому він їде; два собаки (мідного кольору, чотирьохокі), що вишукують на землі свою здобич і стережуть шлях у його царство; темний кінь Ш’ява [1, 196]. Зображають Яму і верхи на грішникові.

Функції Ями, бога смерті, пов’язані з поглядами індійців на посмертний шлях душі. Поруч з поширеними уявленнями про повторне народження, що залежить від попереднього життя і яким нагороджують або карають людину, існувала й концепція потойбічного світу Ями, що карає грішників (праведники отримують блаженство у світі Індри). У Ями є писар Читрагупта, що веде запис поганих і добрих вчинків кожного смертного (саме він доповідає богові про душу кожного померлого).

Відповідно до поширеної міфологічної традиції, бог підземного світу Яма є і богом правосуддя, як єгипетський Осиріс, оскільки смерть людини сприймалася як підведення підсумків її життя. Яма мав присудити, куди вирушить душа після смерті: у рай (сварґа, девалока), у пекло чи відродиться на землі в іншому тілі. У ведичні часи індійці зверталися до Ями з проханням дарувати їм довге життя та відвернути від смерті. Тих, хто помирав, клали головою на південь, де було розташоване царство Ями, а жерцеві, що здійснював поховальний обряд, дарували корову, яка мала би переправити померлого через ріку Вайтарані, що відділяє царство мертвих від світу живих.

З Ямою пов’язаний і календарний міф про появу ночі. Вважалося, що колись завжди був день. Першими на землі з’явилися діти світла — близнюки Яма та Ямі, які згодом одружилися, а нащадки цих близнюків заселили всю землю. Але прийшов час Ямі померти, дружина голосила за ним безперервно, боги не могли її зупинити, бо день тоді ще тривав вічно, тому її горе було постійно сьогоднішнім. Саме тому боги створили ніч, що принесла Ямі забуття, а богам — довгоочікуваний спокій. Від того часу день і ніч змінюють один одного. Яма інколи ототожнювався з абстрактним божеством закону Дгармою.

Наступною після Хранителів світу значною групою ведичних богів є ті, що втілюють природні явища та світила: Аґні (вогонь), Ваю (вітер), Сур’я (сонце), Сома (місяць).

Аґні — бог вогню, дитина вод і блискавки (є інші версії — створений Брагмою, народився сам від себе, постав з ранкових променів, син Дакші), може вважатися богом унікальної долі: упродовж усього історичного періоду його шанування, тобто від кінця 2 тис. до н.е. і до наших днів, завжди йому приписувалися одні й ті самі чудодійні властивості й ставили його в один ряд з найвпливовішими й наймогутнішими богами. Гімном Аґні розпочинається “Ріґведа” (за кількістю присвячених йому гімнів єдиний наближається до Індри). Втілює космічний вогонь жертвопринесення як один з елементів світу та внутрішній вогонь, присутній у кожній живій істоті, в образі цього бога сконцентрувалися всі уявлення людей про вогонь як природне явище, стихію, що виявляє себе на небі, в атмосфері та на землі (тому в нього три житла, троїсте світло, три життя, три сили, три язики). Саме вогонь, в уявленні давніх індійців, є основною фізичною силою, що нищить всесвіт, перша ознака кінця світу — багатолітня засуха (виживе лише Вішну). До Аґні часто зверталися, просячи відвернути зло й здолати ворогів. Вважалося, що Аґні сяє, освітлює, заповнює повітряний простір, укріплює небо та землю, живе у воді, знає всі шляхи, за всім спостерігає, приводить богів на жертвопринесення [1, 85-86].

Незчисленна кількість гімнів присвячено Аґні в його іпостасі, що відігравала у житті людей найсуттєвішу роль, — у формі вогню, що горить на землі, тобто вогню домашньому (підтримується як оберіг сім’ї; Аґні моляться всі домашні, щоби забезпечив родині благополуччя і нащадків); вогню, що знищує ліси; вогню жертовного і погребального вогнищ. Тому цей бог має багато імен: Ґаргапатья (“вогонь господаря дому”), Аґаванія (“жертовний”), Крав’яд (“той, що поїдає кров”). Усі жертовні ритуали, починаючи від ведичних часів, проводяться перед вогнем, у який кладуть, ллють або сиплять жертовні речовини — у давнину спалювали свійських тварин, потім вогонь почали “живити” олією, рисом, водою, ароматичними речовинами, вважаючи його безпосереднім агентом, що переносить жертву богам (з цією ідеєю пов’язаний і звичай спалювати тіла померлих, що простежується у давніх аріїв).

Вважалося, що дитиною Аґні та Ґанґи є золото. Образ Аґні еволюціонував із втілення вогню — небесного, земного, підземного — у божество вівтаря, своєрідного посередника між людьми та богами, захисника людського житла від холоду й темряви, вважалося також, що цей бог прихильний до людей, з’єднує подружжя, приносить багатство, покровитель співаків. У “Магабгараті” оголошуються три іпостасі бога: творець, руйнівник і хранитель світу (вогонь — блискавка — сонце) Зображається Аґні з трьома палаючими головами, трьома ногами, сімома руками (сім язиків полум’я), колір його шкіри — червоний, одягу — фіолетовий; вагана Аґні — синій баран або синій цап.

Ваю (Вата, Ватрі, Павана) — бог вітру, у ведах його часто зближують з Індрою, вказуючи, що вони разом мчать небом на одній колісниці. Саме Ваю заповнює простір між двома світами. Зранку він з’являється на осяйній колісниці, запряженій чудовою парою коней (але може туди запрягти й 100 тисяч скакунів), він дуже прудкий, ніколи не відпочиває; вважається, що цей бог дає багатство, військову міць, нащадків. У “Ріґведі” зазначається, що Ваю походить від подиху першолюдини Пуруші. Образ його не визначений: і антропоморфний, і швидка, як думка, тисячоока стихія. Його зображення зустрічаються тільки в живописі, де цей бог постає білим чоловіком у синьому одязі, їде на білій антилопі, в одній руці тримає стрілу, в іншій — прапор; інколи зображається зі своїм сином Гануманом на руках.

Сур’я — бог сонця, небесний вогонь, одне з найбільших божеств у ведах, де його ще називають Савітаром (“той, що породив”, вважалося, що за допомогою світла він будить всесвіт зі сну), Вівасватом (“сяючий”), “Аґні неба”, “всезнаючий”, “всевидюще око богів”. Вважалося, що Сур’я пересувається небом на сонячних променях, відганяє хвороби та морок. Дружина його Ушас — богиня ранкової зорі, що згадується як вродлива дівчина, яка на колісниці з червоними конями відкриває небесні ворота (ворота темряви) й наповнює всесвіт світлом; покровителька співаків і музикантів, дарує майстерність і натхнення; дослідники відзначають, що її культ іде від культу Великої матері.

Бог Сур’я оспівується не лише у пам’ятках ведичної літератури, але й в епосі. Так, у “Рамаяні” його називають сином самого бога Брагми, а в “Магабгараті” він, викликаний особливою магічною формулою, постав перед царівною Кунті та став батьком її дошлюбного сина, непереможного воїна Карни, що народився в сережках і золотому обладунку.

Показово, що найсвященніша формула в багатій релігійній літературі індуїзму — па́вітрі — вірш з гімну, присвяченого сонцю. Сур’я вважається батьком одного з Ману (прабатьків людства), Ману Вайвасвата, нащадками якого є сучасне людство. Син цього Ману — Ікшваку — засновник однієї з головних царських династій Давньої Індії — Сонячної. Інший сонячний бог — Пушан (той, що розквітає), втілював плодоносну силу сонця, тому їздив по небу на колісниці, запряженій цапами й козами — тваринами, що приносять численне потомство.

Сур’я зображався чоловіком в одязі темно-червоного або яскраво-жовтого кольору, з двома або трьома очима, чотирма або двома руками, він їде, стоячи в колісниці, запряженій сімома (за кількістю днів у тижні) конями. Його візник — А́руна (“Рожевий”), брат сонячного птаха Ґаруди, символізує світанок.

Сома (Чандра) — божество Місяця, зірок і назва обожненого напою, що використовувався у жертовному ритуалі, галюциногенний напій безсмертя (як нектар і амброзія в грецьких богів) та творчого натхнення, перш за все співаків і оповідачів. Сома є покровителем рослинного світу, дає йому силу та вологу, втілення найтаємничішого світила, покровитель жерців і мудреців. Зображається у вигляді людини зі шкірою мідного кольору — мчить з червоним прапором на колісниці, запряженій антилопою біло-чорної масті.

Дакша — ведичний бог, ім’я якого перекладається як “сильний, вмілий, наповнений енергією, вогонь” (традиційно пов’язують з дієслівним коренем “дакш-”, що означає “задовольняти, бути сильним, зростати, бути швидким. рухатися”, на цій підставі його порівнювали із слов’янським Дажбогом [1, 308]). Вважався сином Брагми, у Дакші було багато дочок, що стали сузір’ями. Найстійкіший сюжет, який без змін переповідається в багатьох джерелах, пов’язаний з історією великого жертвопринесення.

Одна з дочок Дакші (Ума, або Саті) була дружиною Рудри-Шиви. Вирішивши принести велику жертву, Дакша, що посварився з Шивою, не запросив його брати участь у цьому обряді (за іншим варіантом — не наділив його жертовною їжею). Шива у гніві з’явився без запрошення, зруйнував вівтар і жертву, ще й побив богів — учасників обряду, змусивши їх, у тому числі й Дакшу, визнати не лише свої права на участь в обряді, але й свою перевагу над Дакшею та іншими богами вед (слід відзначити, що за уявленнями ведичних аріїв, весь культ Шиви, бога доарійських народів, був для них чужим і неприйнятним у період їх появи в Індії) [1, 89-90].

Власне землю втілює богиня Притхіві́. Функції її численні: вона є основою землі, опорою гір, тримає дерева, опікунка душ померлих і дітей. Вона також — корова, що дає молоко, мед і топлене масло.

Одним із найдавніших, хоч і не наймогутніших богів, був Дья́ус (“сяюче денне небо”, “день”) — повелитель неба, чоловік богині землі Притхіві, вони всезнаючі й благі, зрошують землю людей медом, приносять здобич, багатство й успіх. Атрибутами бога були грім і блискавка. Ранні міфи оповідають, що Дьяус і Притхіві колись були злитими воєдино й складали першу подружню пару. Потім Індра й Варуна, за законом Варуни, роз’єднали цю пару та закріпили окремо. Дощ, який Дьяус спускає на землю, вважається його сім’ям, з якого народжувалися боги: Ушас, Ашвіни, Аґні, Сур’я, адітьї та ін. Зображали Дьяуса, як правило, у вигляді червоного бика або чорного скакуна, прикрашеного перлами. У ведах є міф, який розповідає, що бог надовго позбувся своєї сили та став просто людиною.

Згадується у ведах і бог Парджа́нья (дощова хмара), що зображався у вигляді коров’ячого вимені, молочного відра, бочки, бурдюка. Він запліднює землю, забезпечуючи багатий урожай. Парджанья — постійний супутник Індри та Ваю, допомагає їм знищувати демонів.

Слід відзначити, що загалом веди містять величезну кількість богів, що характерно і для інших індоєвропейських народів. Усі божества виконували певні функції, які, щоправда, часом перетиналися і змішувалися. Так, були боги-покровителі окремих родів і племен, боги окремих етапів людського життя, культових предметів, зброї, елементів природи. Причому образи цих богів доволі розпливчаті — то люди, то тварини, то абстрактні поняття. Інколи божества мають сформовані голову і тулуб, але в них відсутні ноги. У сонячного бога Савітара видно лише руки, підняті у благословенні, але не пов’язані з тулубом; у бога Тваштара лише одна рука.

Отже, світ богів уявлявся давнім індійцям організованим за законами людського суспільства. Царем (раджею) богів і військовим вождем вважався Індра, його військо складали боги Марути, жерцем був Аґні, верховним божественним суддею, хранителем світового порядку (ріти) — всезнаючий Варуна, наставником (гуру) богів — Брігаспаті, мисливцем і покровителем мисливців, владикою лікарських трав і цілителем — Рудра, пастухом, покровителем пастухів і землеробів — один із сонячних богів Пушан, Ашвіни були лікарями, троє Рібгу, а також Вішвакарман і Тваштар — ремісниками, що будують для інших богів палаци, виготовляють зброю, колісниці, посуд та ін. У богів, як і в знаті на землі, були слуги; ґандгарви розважали богів піснями та музикою, апсари — танцями [10, 184].

Отже, у ведичній міфології відсутнє верховне божество. Навіть Індра — цар богів, не був ним (його можна вважати швидше вождем або божественним кшатрієм). Звертаючись до того чи іншого бога, віруючий називав його головним, мало не кожний був Праджапаті (Владика творінь). Лише згодом сформувалося уявлення про окремого бога Праджапаті, однак головним богом і він не став (культ не розвинувся).

Міфологія індуїзму. У 1 тис. до н.е. ведичну міфологію та упанішади витісняє міфологія індуїзму, що увібрала в себе та асимілювала багато народних вірувань і культів, склалася як модифікація системи давньої брагманської релігії. Ранній етап її становлення відображений в епічних поемах “Магабгарата” і “Рамаяна”. Розвинена індуїстська міфологія у пуранах — релігійно-космогонічних поемах, а також у санскритській класичній літературі.

У ролі верховного божества у ведичний період виступає вже згадуваний Праджапаті — бог-творець, потім його замінює Брагма як персоніфікація найвищого об’єктивного начала — брагмана, встановлює дгарму (священний закон, релігійні обряди та звичаї, поділ на варни, шлюб). Однак до початку нашої ери в епосі поруч з Брагмою з’являються Вішну та Шива, становлять всі разом верховну тріаду — тримурті (триликість), доповнюють і взаємно заміняють один одного (епітет Брагми — сраштар-“творець”, Вішну — ракшитар-“зберігач” і Шиви — тартар-“руйнівник”). Але практично всі три божества завжди сприймалися віруючими як незалежні одне від одного, а послідовники кожного саме його вважали вищим.

Культ Брагми і в давнину не мав значного поширення, оскільки його образ був більшою мірою пов’язаний з релігійним світоглядом, аніж з практичним культом. У Індії було мало храмів Брагми, його ім’я зустрічається лише в молитвах і мантрах (заклинальних формулах), що належать добі вед. Зате Шива та Вішну здобули надзвичайну популярність. У священному складі “аум” (вимовляється як “ом”), якому приписується самостійна творча сила, звук “а” вважається втіленням Вішну, “у” — Шиви, “м” — Брагми. Цей склад становить ніби “молитву в собі”.

Попередні боги переходять у розряд Хранителів світу (локапали). Зберігаються функції Індри — громовержця і подателя дощу, полководця у небесних битвах, очолює кшатріїв. Варуна стає другорядним божеством вод. Яма стає божеством смерті, володарем предків. Кубера — бог багатства, повелитель якшів і якшинь (прекрасні юнаки та дівчата, що стережуть скарби, входять у почт Кубери, як і ґух’яки — напівконі-напівптахи).

Кількість богів зберігається — 33. Залишається і поділ: адітьї (12), васу (8), рудри (11) і Ашвіни (2). Боги індуїстської міфології більш антропоморфні, прекрасні, не торкаються землі ногами, не відкидають тінь, мудрі; як і демони, можуть перевтілюватися. Ґандгарвів дублюють кіннари — небесні музиканти й танцюристи з людським тілом і головами коней. Важливу роль відіграють наґи — напівдемонічні істоти зміїної породи, що протистоять сонячним птахам супарнам (Ґаруда їх вождь) — символічне відтворення боротьби солярного героя з його хтонічним супротивником.

Досить архаїчною рисою індуїзму слід визнати зоолатрію — релігійне шанування тварин. Тотемістичні погляди, які в багатьох випадках лежать в основі зоолатрії, почали занепадати в офіційному культі рано. Однак окремі залишки його зберігалися ще дуже довго. Багато тварин включаються в культи головних божеств пантеону як їх зооморфні атрибути — образ “вагани” — їздова тварина або рослина, “носій” певного божества. Ваганою Брагми є гусак, Індри — слон, Аґні — баран, Шиви — білий бик Нандін, дружини його Деві — лев, Вішну зображається на орлі Гаруді.

З’являється образ чарівної корови Сурабги, яка виконує всі бажання свого господаря. До наших днів збереглося визнання святості корови. Убивство її вважалося (і вважається в більшості районів сучасної Індії) не меншим гріхом, аніж убивство людини (тільки вбивство брагмана самі брагмани вважають серйознішим гріхом). Обожнення корови, можливо, було пов’язане з тим, що бик (чи корова) були тотемом якогось давнього племені, що відігравало провідну роль у ведичний період. Об’єктом шанування в Індії були також змії-кобри. Вони відіграють важливу роль у міфології, пов’язані з образами Вішну, Шиви, богині Калі, обожненого героя епосу Баларами, наґів.

Віддавна в Індії майже повсюдно шанують мавп, особливо шанується Гануман — мудрий вождь мавп (допомагає Рамі звільнити викрадену ракшасами дружину), йому віддають навіть божественні почесті. Мавп не вбивають і навіть не ображають, хоча вони інколи суттєво шкодять садам.

У міфології рослин важливу роль відіграє дерево ашватха (бодгі), баньян, ашока (жінки до неї моляться за легкі пологи), лотос і туласі (квітка, пов’язана з культом Вішну).

У космогонії зберігаються попередні уявлення (шість небес, вище — найпрекрасніше, сім ярусів підземного світу патали, сім зон пекла нарака, змій Шеша), з’явилося й дещо нове — яйце Брагми оточене шкаралупою, що відділяє його від простору, у якому розташована безмежна кількість інших світів.

Характерна ознака міфології індуїзму — поєднання в одному комплексі аскетичного та еротичного начал. Культ аскетизму (та́пас — умертвіння плоті) дозволяє досягти виконання будь-яких бажань, поєднує руйнівну і творчу сили. Мудреці-аскети перевершують навіть богів (пригадаймо, спочатку Брагма народжує “шістьох синів духу”, усі вони отримують епітет Праджапаті, від них пішло усе живе).

У пізньоіндуїстській літератури Брагма стає підлеглим Вішну та Шиви, творить світ за їх дорученням. В епосі й пуранах існують паралельно два міфологічних цикли — шиваїзм і вішнуїзм, тому зручно буде поділити богів індуїзму на дві групи — божества вушнуїстського пантеону та божества шиваїстського пантеону.

У ведах Вішну не посідає таке високе становище, яке йому відвела пізніша традиція. У ведах він є молодшим партнером Індри, одного з другорядних сонячних богів; йому приписуються переважно космогонічні дії — відокремлення неба від землі, укріплення земної тверді та функціонування у цьому світі в якості сонця (з цим пов’язані і його участь в убивстві демона-змія, що надовго захопив сонце). У “Атхарваведі” до Вішну звертаються на рівні з іншими давніми арійськими богами — Варуною, Аґні, Савітаром і ін. Образ Вішну походить від солярних міфів, на що вказує його зброя — чакра (метальний диск), жовтий одяг і їздовий птах Ґаруда (коли народився, боги, засліплені сяйвом, прийняли його за Аґні та прославили як втілення сонця), його ще називають Вайнатейя (за іменем матері Вінати) та Супарна (Прекраснокрилий, був царем сонячних птахів супарнів). Зображається Ґаруда з головою та грудьми коршуна, з крилами за спиною, з людським тулубом у нижній частині. З чотирьох рук дві верхні тримають парасолю та глечик з амброзією, нижні з’єднані долонями в жесті привітання — анджалі, який у нього означає шану й поклоніння своєму божеству. Інколи Ґаруда має людське обличчя, але ніс його схожий на дзьоб, інколи в нього лише дві руки, і тоді він виглядає майже як людина, але з пташиним носом і невеликими крилами за спиною, у руках тримає кобру. Міфи постійно підкреслюють фізичну могутність Ґаруди — переміг змій, що стерегли амриту, й приніс її Вішну. За цей подвиг бог подарував Ґаруді безсмертя, останній почав шануватися як цар птахів, асоціюючись з Вішну як його вагана та символ.

Якщо Ґаруда несе на своїй спині Вішну, то дві верхні руки його підтримують ступні бога, коли ж він несе ще й одну чи обох дружин Вішну, то обидві сидять на колінах чоловіка (така група називається Лакшмі-Нараяна). Інколи в руках Вішну зображається жезл з Ґарудою на кінці (ґарудадгваджа). Уперше зображення його з’являються на індійських монетах 4 — 5 ст., а надалі стають обов’язковим атрибутом кожного храму Вішну.

У процесі злиття принесених зовні та місцевих культів у індуїзмі склалося вчення про єдність творчої сили Вішну та Шиви, і до сьогодні в скульптурі та іконописі ці боги з’являються в образі одного тіла, права половина якого зображає Вішну, а ліва — Шиву, і з кожним богом є його “їздова тварина” — Ґаруда та бик.

Сприйманий віддавна нарівні з Індрою як небесний воїн і переможець темряви, Вішну пізніше був наділений не лише великою та нездоланною силою перемагати зло, але й головним обов’язком — боротися зі злом, а знак сонця — диск-чакра в одній з його рук — почав пояснюватися вже тільки як зброя.

Багато міфів говорять про боротьбу Вішну з чорними демонами-ракшасами, що відображає процес руху аріїв по землі автохтонного населення з боями. Характерно те, що всі ці могутні ракшаси описуються як прихильники Шиви, що домоглися своїми аскетичними подвигами великої милості богів — дар безсмертя, але із застереженням, що їх не зможе вбити жодна земна істота. Саме тому Вішну мусив приймати різні подоби, щоби перемогти їх.

У цьому контексті доречно згадати міф про три кроки Вішну: в образі карлика він з’явився до володаря демонів Балі, який забрав владу в Індри, поширив своє панування на всі три світи й підкорив навіть девів, та смиренно попросив у дарунок стільки землі, скільки зможе охопити трьома кроками. Коли Балі погодився, карлик виріс до гігантських розмірів (Вішну набув свого справжнього вигляду) і трьома кроками охопив три сфери світобудови (звідси його епітет “той, що широко ступає”), але від третього кроку відмовився, залишивши демонові владу над підземним світом. Існує кілька думок щодо символіки цього сюжету. Образ Вішну, ймовірно, походить від солярних міфів (про це ми вже згадували), тому перша версія відображає три фази руху сонця (схід, зеніт, захід). Друга версія, не заперечуючи, а продовжуючи першу, характеризує Вішну як верховного деміурга й трактує три кроки як космогонічний акт походження трьох зон всесвіту: земля, повітряна атмосфера й небо.

Через певний період часу всесвіт разом з людьми гине, а потім відроджується знову. Наприкінці кожного світового циклу Вішну вбирає в себе всесвіт і поринає в сон, пливучи по світовому океану на змієві Шеші (Ананті). Тут він виступає під іменем Нараяна (“той, що лежить на водах”). Проходить певний час, знову виникає земля і все на ній суще: з пупа Вішну виростає лотос, а з лотоса народжується Брагма, який здійснює акт творення, і Вішну знову починає боротися зі злом.

В основній своїй іпостасі Вішну іконографічно постає в образі дуже вродливого чоловіка зі шкірою білого або вже й синього (темного) кольору, з чотирма руками, у яких він тримає мушлю (ша́нкха), лотос, булаву й чакру. На голові в бога можуть зображатися сім Магараджів (кожен з трьома головами кобри), а також конічна корона, у вухах — сережки, на шиї — намиста, на талії — пояс, а також пов’язка на стегнах і ванамала — гірлянда з квітів, що сягає колін. Зустрічаються зображення Вішну в позі лотоса (з перехрещеними ногами), дві з його рук перебувають у положенні йога-мудра, що означає зосереджену медитацію [34, 307].

Вираз його обличчя на всіх зображеннях благий і милосердний, що підкреслює основну його функцію — бути богом добра та справедливості. Пізніше складається концепція майї Вішну — енергії, матеріалізованої у первозданних водах, з яких виникає світ.

В індуїзмі, отже, Вішну трактується як верховне божество, йому відводиться роль деміурга. Згадується, що у нього гарні покої, але залиті вони таким сліпучим світлом, що ніхто (навіть боги й демони) не може їх бачити. Небесні світила, наблизившись до них, починають світити ще яскравіше. Це місце можуть відвідувати лише мудреці та праведники.

Вішну поєднує в собі багатоманітність форм: власне Вішну як втілення природи і світу, або як герой — переможець темряви, або як одна з його аватар — земних втілень (слово “аватара” означає “сходження на землю”). Кожна з аватар Вішну викликана необхідністю особистого втручання бога у справи богів і людей, щоби допомогти їм покарати зло й утвердити добро.

Налічують десять головних аватар Вішну:

1. Риба. У вигляді риби (Ма́тсья) Вішну рятує від потопу ріші (мудреця) Ману Вайвасвата, насіння рослин і багато інших предметів, необхідних для продовження життя на землі, а також вбиває дракона й забирає викрадені ним води.

2. Черепаха. В образі черепахи (Ку́рма) після всесвітнього потопу занурюється в глибину молочного океану, щоби врятувати цінності, які загинули під час потопу. Боги встановили на черепасі гору Мандару, обмотали її змієм Васукі й, узявшись за різні його кінці, почали сколочувати океан для здобуття амрити — напою безсмертя.

3. Вепр. У вигляді вепра (Ва́раха) Вішну рятує землю, яка провалилася в Паталу під тягарем гір і лісів, демон Гіраньякша намагався відібрати землю. Перемігши в поєдинку демона, Вішну-вепр підняв землю на своїх іклах (однак поранив її копитом і впустив у отвір сім’я, так зародився Нарака — пекло).

4. Людина-лев. У цій аватарі (Нарасімха) Вішну звільняє свого шанувальника мудреця Прахла́ду від переслідувань власного батька — злого демона Гіраньякашипу (за багатолітнє подвижництво Брагма подарував йому нездоланність для богів і асурів, людей і тварин, тому Вішну перетворився на напівлюдину-напівтварину та розірвав демона).

5. Карлик. Боги й демони-асури чітко протиставлені у брагманах (на відміну від “Ріґведи”) як два ворожих табори, ведуть напружену боротьбу за панування над світом. Боги зовсім не всесильні, асури їх утискають. В образі карлика (Вамана, або Тривікрам) Вішну охопив дві сфери світобудови, повернувши таким чином Індрі втрачену владу.

6. Парашурама (“Рама з сокирою”). Щоби скинути тиранію кшатріїв, що загордилися своєю могутністю й почали ображати брагманів, Вішну народився сином брагмана Джамадані з роду Бгрігу. У юнацькі роки він показав приклад синівського послуху: на вимогу батька відрубав сокирою голову своїй матері. Коли сини тисячорукого Картавір’ї, якого вбив Парашурама, вбили його батька, він присягнувся знищити всіх кшатріїв. Своєю бойовою сокирою брагман-воїн Вішну тричі по сім разів відлупцював усіх кшатріїв на землі, поки не вдовольнив своє почуття помсти. Таким чином звільнив від переслідування злих сил мудреців-брагманів, виступаючи в образі грізного чоловіка, що карає всіх неправедних бойовою сокирою. У цій аватарі Вішну зображається у вигляді бородатого чоловіка з двома руками, що тримають лук і парашу (бойова сокира)

7 і 8. Кришна (пастух-принц-воїн) і Рама (царевич-воїн, Рамачандра) — головні аватари Вішну, що стали об’єктами культів і мають власну міфологію (про них буде сказано окремо).

9. Будда (дослівно — “просвітлений”). У цій аватарі мудреця-віровчителя Вішну бачиться підсумок усієї міфології індуїзму. Величезна популярність Будди та його вчення мала дуже характерний для індуїзму результат: Будда був оголошений аватарою Вішну та прийнятий в індуїстський пантеон. Але при цьому пояснюється, що хитрий Вішну з’явився у світ в образі єретика Будди спеціально для того, щоби виявити нестійких у вірі людей, викликати в них сумніви щодо святості вед і тим згубити.

10. Калкі (“Білий кінь”) — це майбутня месіанська аватара Вішну. Потоп знищить світи, знаменуючи кінець Каліюґи; коли ж почнеться новий космічний цикл, у селі Самбгала в добрій брагманській родині з’явиться на світ “двічі народжений Калкі Вішнуяшас, наділений великою силою та великим розумом” [3, 34]. Саме йому доведеться наприкінці нашого історичного періоду (вік Калі) вести бій зі злом, сидячи у вигляді вершника на білому коні, з полум’яним мечем у руках, готуючи майбутнє відродження світу й встановлення дгарми в усій її чистоті.

Як бачимо, перші три аватари пов’язані зі стихією води і якимись давніми тотемістичними віруваннями. Ці подвиги Вішну спочатку приписувалися ведичному Праджапаті. Загалом оповіді про перші п’ять аватар відверто казкові, у них діють фантастичні істоти, наступні аватари ближчі до реального життя, у них фігурують люди. Ідея месіанства, що простежується в кожній з аватар, в останніх (Рама та Калкі) виражена з особливою виразністю, має підкреслене загальнолюдське значення.

Кри́шна (Крушна, Гарі) — буквально означає “чорний, темно-синій”, виступає то аватарою, то повним виявом Вішну. Кришнаїзм перетворився на самостійний культ вішнуїзму. Походження цього культу дослідники пов’язували і з солярними культами, і з культом земної родючості, з тантричними культами й навіть з християнством. Кришну визнавали і не визнавали історичною особою. З огляду на те, що низка основних фактів, які стосуються життя Кришни (і далеких від міфологічних уявлень), описується однаково в багатьох джерелах, а все, що стосується божественного аспекту його діяльності, суперечливе, можна погодитися з думкою вчених, що вважали Кришну особою історичною.

Сама поява на землі Кришни пов’язана з тим, що в місті Матхура владу захопив жорстокий і деспотичний цар Канса. Щоби звільнити світ від цього зла, Вішну вирішив народитися в людській подобі. Злому правителеві було напророчено, що він загине від руки сина його сестри Девакі, Кришни, і останній захопить трон. Дізнавшись про це, цар кинув до тюрми свою сестру та її чоловіка, убив їхніх шістьох синів. Сьомим на світ з’явився білий Баларама (майбутній помічник і однодумець Кришни, вважався втіленням змія Шеші, зображався на лотосовому п’єдесталі з чакрою в руках, а також зброєю та плугом, над його головою зображали семиголову кобру), а восьмим — чорний Кришна, під час його народження батьки побачили справжній образ бога — чорношкірий чоловік, у тіарі та намисті, з прикрашеними браслетами чотирма руками, у яких він тримав атрибути Вішну, усі боги прийшли йому поклонитися, а потім він знову набув подоби немовляти. Батькові вдалося врятувати обох — підмінив дівчатками, а синів виніс за ріку, де їх виховали пастух Нанда та його дружина Яшода.

“Магабгарата”, “Вішнупурана” і “Бгагавата-пурана” яскраво описують, які подвиги здійснив Кришна [1, 113]. Біографія Кришни багата історіями його дитинства та юності: в одних підкреслюються його надприродні здібності, в інших — неперевершений шарм. До першої категорії належать оповіді про його перемоги над чудовиськами, надісланими Кансою. Так, наприклад, демониця Путана пробралася в будинок Яшоди, взяла малюка й намагалася нагодувати його грудьми, намащеними отрутою. Але Кришна висмоктав з неї життя, а сам залишився неушкодженим. Іншого разу Канса надіслав демона, щоби той із засідки напав на Кришну, який пас худобу в лісі; Кришна схопив демона за ногу, розкрутив його над головою і вдарив об землю з такою силою, що той розбився на смерть. Одного разу Кришна помірявся силами із самим богом дощу Індрою; причиною стало те, що Кришна порадив пастухам відмовитися від пошанування Індри. Коли ж цей бог скерував на землю потужні потоки води, Кришна підняв гору Говардґану і тиждень тримав її на кінчику пальця, вкриваючи пастухів від дощу, поки Індра не визнав вищість Кришни і не зупинив потоп (попросив Кришну стати товаришем свого сина Арджуни). Образ Кришни, що танцює на змієві (Калія-даман) ілюструє один з подвигів бога, коли він переміг великого змія Калія, який мав тулуб людини, що переходив у зміїний — Кришна танцює, спираючись лівою ногою на тулуб змія і тримаючи лівою рукою кінчик зміїного хвоста. Довелося йому також убити тисячоголового змія Каліджа, що отруював води озера; поглинути вогонь, що оточив у лісі групу людей; знищити демона-бика і демона-коня та ін.

Кришна виріс у лісі, не розлучаючись із своєю флейтою, звуками якої зачаровував пастухів, пастушок і навіть корів. Однієї чудової осінньої ночі Кришна запросив пастушок (гопі) виконати з ними танець расаліла. Під час цього танцю він чарівним способом розмножив свою подобу так, що кожній із дівчат здавалося, що саме з нею він танцював у своїй справжній подобі (сприймається Кришна як захисник, великий коханець, що мав багато дружин — приписують 16108 жінок). Йому ж наймилішою видавалася Радга, що вважається втіленням Лакшмі, дружини Вішну, і саме з нею танцював Кришна у своїй справжній подобі. Кохання Кришни до Радги оспіване у ліричній поезії, живописі, скульптурі (Кришна постає частіше не як епічний герой, а як божественний ідеал любові до Радги — вродливий пастух з муралі (музичний інструмент). Інші дружини Кришни — Сатьябгама та Рукміні (володіючи здатністю перебувати одночасно з усіма жінками, народив численне потомство).

Коли прийшов сприятливий момент, Кришна з’явився в Матхуру. Там він переміг жорстокого царя Кансу й поновив на троні попереднього правителя. Кришна та його брат Баларама оселилися в місті, а потім для жителів Матхури збудували нове неприступне місто Двараку. І, врешті, закінчивши свою місію на землі, Кришна й Баларама померли, поєднавшись із божественною сутністю Вішну.

Характер Кришни в епічній поемі “Магабгарата” суттєво відрізняється від Кришни-пастуха. Поема зображає його як могутнього борця, візника Арджуни, головнокомандувача Пандавів, що представляють сили добра в битві зі своїми двоюрідними братами Кауравами, що втілюють зло. Виступаючи в ролі радника Арджуни, Кришна виголошує відому “Бгагавад-гіту”. Контекст, у якому проголошується проповідь Кришни, досить трагічний. Арджуна, син бога, могутній воїн, повинен втупити в бій із своїми родичами і стати на шлях братовбивства, який йому, незважаючи на воїнський обов’язок, неприйнятний. Герой вирішує відмовитися від участі в бою, але його візник Кришна пояснює йому необхідність виконання обов’язку (справа в тому, що Вішну з’явився в образі Кришни для зменшення кількості людей на землі, тому й розпалював братовбивчі війни). Урешті-решт плем’я Арджуни також майже все загинуло, а Кришну застрелив мисливець, прийнявши його за оленя.

У “Магабгараті” неодноразово проголошується божественний характер Кришни, але спокійна оповідь про окремі його відверто нечестиві вчинки дозволяє вважати, що епічна традиція спочатку мала справу з якимось персонажем, який під час складання основи “Магабгарати” ще не був обожненим. Як і чому відбулося обожнення давнього племінного вождя Васудеви (друге ім’я Кришни), чому він став аватарою Вішну і набув такого значення, що на сьогодні витіснив самого Вішну, — це запитання, на які поки що відповісти неможливо.

Найвищий сенс людського життя, стверджує Кришна, у пізнанні Бога. Шляхи до Бога різні, і в “Бгагавад-гіті” — божественній пісні — Кришна пропонує три можливих шляхи пізнання Бога та власної карми. Перший шлях — йога діяння (теорія рівноваги й гармонії), шлях праці, яка вимагає від людини бездоганного виконання обов’язку, але виконання його безкорисливо і зі зреченням від почуттів та емоцій.

Кришна, таким чином, формулює один з головних постулатів духовних цінностей індуїзму: почуття суб’єктивні, тому їх піднесення сприяє вгасанню розуму, а отже, і прагнення до пізнання світу. Той, хто підпорядковує своє життя почуттям, — невільний, хто їх приборкує — отримує справжню свободу діяння. Діяння — природний стан постійно рухливої природи, і, врешті, у процесі діяння до людини приходить пізнання.

Другий шлях — йога пізнання — пов’язаний з набуттям досконалого знання з допомогою напруженої та зосередженої медитації; цей шлях надзвичайно важкий, і успішно ним просуватися можуть лише вибрані.

Є ще один шлях — віддана любов до Бога, і кожен, хто стане на нього, вдостоїться прихильності Бога; Кришна наблизить того, хто йде щиро. Шляхом відданої любові до бога всі люди можуть осягнути Його. І їм не треба бути для цього глибокими метафізиками або володіти залізною волею. Через серце своє людина спроможна набути досконале знання, осягнути Бога, подолати всі перешкоди на шляху до нього. Таким чином, учення “Бгагавад-гіти” відкрило всьому світові, що єднання людини з Богом можливе, і найкращим засобом осягнути Бога є віддана любов до нього, бо Бог сам і є любов. Оця всеосяжна любов і є центральною темою оповідей про Кришну.

Для індуїзму властиві дві основоположні засади — карма та дгарма. Згідно із законом карми, кожна людина своєю поведінкою, способом життя, будь-яким вчинком готує своє майбутнє. Але закон карми визначає не лише майбутнє, але й сучасне становище людини, оскільки це результат його вчинків у попередніх існуваннях. Діє закон карми автоматично — це вищий закон буття, незалежний навіть від волі богів. Карма — визначеність людської долі, що поширюється на багато народжень, нагадуючи античний фатум. Але якщо в грецькій міфології ставлення людини до власного фатуму часто має трагічний характер, а життя проходить у боротьбі з ним (наприклад, міф про Едіпа), то в індуїзмі осягнення власної карми — головна необхідність будь-кого: бога, демона, людини. Відступ від карми призводить страждання і загибель.

Дгарма — найвищий моральний обов’язок, якому повинна служити людина, сукупність освячених релігією правових, моральних і етичних норм, що визначають доброчесність людини і правила життя. Дгарму дарують боги, вона відрізняється в окремих варн (жити за дгармою чужої варни заборонялося). Виконання дгарми своєї варни вважалося найвищою чеснотою, що забезпечує, за законом карми, благополучне відродження.

Карма і дгарма пов’язані з проблемою сенсу життя людини й вибору шляху. Якщо людина була доброчесна за життя (виконувала належним чином свою дгарму), після смерті її душа може відродитися в тілі людини вищого суспільного стану, навіть царя чи брагмана. Душа грішника може відродитися лише в тілі людини нижчої суспільної категорії або навіть в тілі тварини. Основний сенс вчення про карму і дгарму полягав у тому, що відповідальність за страждання людини перекладалася на неї саму, оскільки її становище пояснювалося покаранням за гріховну поведінку в попередньому житті.

Історії Рамача́ндри присвячена епічна поема “Рамаяна” (сказання про Раму), це перша смертна аватара Вішну. Рама — спадкоємний принц і герой, що має бездоганний характер. Він гарний, розумний, добрий, милосердний. Коли друга дружина його батька, підступна Кайкейї, почала вимагати його вигнання, Рама покірно виконав волю царя, не відчуваючи гніву і не плануючи помсти, на відміну від героїв грецького епосу Ахілла, Одіссея та інших. Разом з Рамою у вигнання іде його дружина Сі́та (вродлива, добра, чиста) і зведений брат Лакшмана, вірний друг Рами. Ведучи життя відлюдників у лісі, брати здійснюють багато подвигів.

Розгніваний силою та мужністю Рами, могутній демон Равана викрадає Сіту й заносить її на острів Ланку. Равану, який за багатолітнє подвижництво випросив у Брагми невразливість для богів і демонів, може перемогти лише смертний. Саме цим пояснюється перевтілення бога Вішну в смертного героя Раму. Заручившись підтримкою царя мавп Сугриви та його воєначальника Ганумана (син бога Ваю та апсари Анджани, перетвореної прокляттям на мавпу; зображення його максимально антропоморфізовані), Рама вирушає на Ланку. У довгому й жорстокому бою Рама вбиває Равану, випустивши чарівну стрілу Брагми (потрапила в серце Равани). Зустрівши чоловіка, Сіта доводить йому свою вірність і чистоту: йде на вогнище, але полум’я розступається — Сіта виходить з нього неушкодженою.

Повернувшись у рідне місто, Рама сідає на царський престол і править своєю країною десять тисяч років. Не було під час його царювання ні смертей, ні хвороб, ні злочинів, земля давала щедрі врожаї і ніколи не порушувався мир. Наприкінці цього періоду Рама здобуває свою справжню подобу — Вішну, і допомагає всім жителям міста потрапити на небо Брагми, оминувши смертельні муки. Фінал історії Рами трагічний: стурбований міськими плітками, він знову засумнівався у вірності своєї дружини та вигнав Сіту, яка знайшла прихисток у келії аскета Вальміке, де згодом з’явилися сини-близнюки Рами. Потім Рама буде благати Сіту повернутися, але ображена жінка ще раз звернеться до “закляття істиною”, попросивши Богиню-Землю на підтвердження її слів відкритися і забрати її до себе. Осипана дощем небесних квітів, Сіта зникає в глибинах землі, а Рама довгі роки, покинувши своє місто й людей, веде у лісах життя самотнього відлюдника. Знову з’єднатися подружжю судилося тільки на небі.

Культ Рами та Сіти один із найпопулярніших у індуїзмі. По всій Індії розкидано багато невеликих храмів, присвячених Рамі або Гануману. Щоосені в більшості районів Індії ця легенда розігрується в особах під час десятиденного святкування. В останню ніч свята величезні фігури Равани та його спільників, зроблені з паперу й бамбуку, ритуально спалюють, після чого виголошуються вихваляння Рами.

Рама в індуїзмі виступає не лише як могутній воїн, але і як “культурний герой”. Не випадково легенда пов’язує його з популярним святим Аґастьєю, який одного разу випив океан, щоби допомогти богам у війні з асурами; наступного разу — попросив гори зігнутися перед ним. Аґастья приніс на Південь країни “Веду” і священний вогонь, тобто зробив край цивілізованим. Його діяння продовжив Рама, якому Аґастья як своєму послідовникові віддав лук Вішну, завжди повний сагайдак і спис Шиви. Силою зброї Рама завойовує племена Півдня. У характері Рами відобразився етичний та естетичний ідеал індуїзму: герой прекрасний душею і тілом, шляхетний і безкорисливий. Рама зображається як воїн з великим луком і сагайдаком, у короні вішнуїтського типу. Дуже часто поруч з ним у такій самій позі й зі зброєю стоїть його вірний брат Лакшман (але на зріст менший — до підборіддя Рами). Інколи біля Рами зображають Сіту з квіткою в лівій руці (її зріст сягає плеча Рами). Статуетки цих трьох персонажів завжди стоять окремо: Сіта праворуч від Рами, Лакшман — ліворуч. Гануман зображається в позі благоговійної відданості (стоїть або клянчить) перед своїм паном — Рамою.

Під іменем Лакшмі́ (або Шрі-деві, Камала, Індіра) у пантеоні індуїзму згадується дружина Вішну, його жіноча іпостась — богиня краси й багатства, ідеал подружньої любові, імена якої означають “осяйна, прекрасна, благодатна, дарує щастя”. У “Ріґведі” зустрічається слово “лакшмі” лише у значенні щастя, талану, як богиня вперше з’являється в “Атхарваведі”. Як і Вішну, вона зображається на квітці червоного лотоса і з пуп’янком лотоса в одній з чотирьох рук, на ній квіткова гірлянда і стрічка, що охоплює груди (цього нема у Парваті). Міфологія подає дві версії її походження — з молочного океану разом з амритою та іншими скарбами або з лотоса, що виріс із чола Вішну.

Лакшмі зображалася по праву руку Вішну, вважалося, що її тіло сяє, як безперервна блискавка, і поширює аромат лотоса на величезні відстані. На відміну від Вішну, образ Лакшмі “персоніфікований слабко, характер неконкретний, богиня фігурує швидше як абстрактна субстанція, символ, на який посилаються в певній ситуації” [3, 38]. Загальним визнанням і найширшою популярністю користуються міфи про неї як матір Ками (букв. “любов”, “бажання”) — бога любовної пристрасті. Згадуються (рідше) й інші дві дружини Вішну — Бгумі-деві (богиня землі, Прітхіві) та Ніла-деві (богиня на змієві).

Другим після Вішну за значущістю в міфології індуїзму є Бра́гма (його функції у ведичній міфології виконував Праджапаті). Найпоширеніші імена Брагми — Праджапаті (“Владика сущого”), Пітамага (“Великий патріарх”), Камаласана (“Той, що сидить на лотосі”), Гіранія Гарбга (“Народжений із Золотого Яйця”), Павітрі Патхі (“Чоловік Патхі”), Дгатрі (“Той, що встановлює”) та ін.

Брагма — вічно давній бог, ніхто, крім святого Маркандеї, не може зрівнятися з ним за віком. За одним із космогонічних міфів, Брагма народжується із золотого яйця, що плавало у первісних водах. Провівши рік у яйці, він силою думки розділяє його на дві половини: з однієї виникає небо, з іншої — земля, а між ними — повітряний простір. Потім з’являються п’ять першоелементів (вода, вогонь, земля, повітря, думка) і боги, які спільним зусиллями створюють світ. Брагмі приписується подоба вепра, що виходить з води у процесі створення світу, а також подоби риби й черепахи. Передбачається, що генеалогія Брагми ведеться від абстрактного поняття, що означає “священне знання”. У міфах стверджується, що Брагма створив людство, зблизившись із своєю дочкою Вач — “мовлення” (жіночою паралеллю Брагми виступає також Сарасваті — пов’язана з однойменною рікою та ідентифікована з Вач, тому піднялася в ранг богинь мудрості й знання) [1, 84]. Роль Брагми велика в буттєвому сенсі: з ним пов’язаний, за традицією, процес морального вдосконалення людини на усьому її життєвому шляху (у ведах слово “брагман” означає молитовну формулу).

Життя Брагми визначається хронологічним циклом всесвіту: воно поділяється на “день Брагми” (термін існування світу) і “ніч Брагми”, коли бог відпочиває після попереднього акту творення. Космічний час, таким чином, вимірювали кількістю днів життя Брагми. Одиницями вимірювання служили чотири віки світу. Перший з них — критаюґа — це досконалий вік, його символами є білий колір і корова-земля, що стоїть на чотирьох ногах. У ньому нема ні богів, ні демонів, а все людство складається з достойників, що не знають зла, брехні, заздрості, суму. Триває цей вік 1 728 000 років. На зміну йому приходить третаюґа, що триває вже 1 296 000 років. Її символізують червоний колір і тринога корова. У цю добу тривалість життя людини та рівень її позитивних якостей знижуються на чверть, однак люди ще можуть врятуватися та позбутися своїх негативних рис, регулярно здійснюючи жертвопринесення. У третій період — двапараюґа — жовтий вік, втіленням якого є корова на двох ногах, рівень позитивних якостей в людстві загалом зменшується вдвічі. Незважаючи на те, що збільшується кількість законів, обрядів, ритуалів, люди постійно порушують їх, впадаючи в гріх. Виникає поділ на касти, з’являється поняття законного шлюбу. У четвертий, останній вік — каліюґа — остаточно порушується рівновага між добром і злом, і корова-символ стоїть тут лише на одній нозі. Всюди панують невігластво й ненажерство, поруч з голодом, ненавистю й війнами. Цей період почався 18 лютого 3102 року до н.е. і буде тривати 432 тис. років. Чотири менших віки створюють вік великий — магаюґу, наприкінці якої загине світ.

Брагма — великий подвижник, наставник, духовний учитель. Силою свого духу він народив синів (називалися, як і він, Праджапаті). За однією з найпоширеніших версій міфу, старший син Брагми Марічі народжує Каш’япу, також великого мудреця й подвижника. Синами А́трі, другого сина Брагми, вважаються Сома, бог місяця, і Дгарма, бог справедливості (персоніфікація морального закону й віровчення; цей образ з’являється лише в індуїстському пантеоні, пізніше ототожнюється з Ямою). Третій син Брагми — Анґірас — батько бога Аґні та великого мудреця Брігаспаті, наставника й верховного жерця богів, персоніфікація планети Юпітер (веде постійну боротьбу зі своїм суперником Шукрою, наставником асурів, що персоніфікує планету Венера). Від четвертого сина Брагми Пуластьї походить Кубера та повелитель ракшасів Равана, від інших синів Брагми — різні міфічні істоти і тварини. Сьомий син — Дакша (з’явився з великого пальця правої ноги) народжує 50 дочок, 13 з яких віддає за мудреця Каш’япу, 27 (втілюють сузір’я місячного зодіаку) — за Сому й 10 — за Дгарму. За іншою версією, усі сини Брагми отримують за дружин дочок Дакші. Старші дочки Дакші — Діті, Дану, Адіті — народжують від Каш’япи відповідно демонів дайтьїв і дана вів, богів адітьїв, від інших дружин Каш’япи походять різні класи міфічних істот: ґандгарви, супарни, наґи і т.д.

У міфологічній літературі Брагма описується (а також зображається на іконах і в скульптурі) як “лотосоокий”, людина зі шкірою червоного або золотого кольору з чотирма руками (у них можуть бути ритуальний глечик з водою із священного Ґанґу — камандала; жезл; рукописна священна книга (пуштака) з частиною тексту чотирьох вед; вервиця з намистин (акшамала), що символізує вічність часу і вищий аспект божества, священна трава (куша); жертовна ложка (срува), якою наливають топлене масло в вогонь) й чотирма головами — має ім’я-епітет Чатурмукха (Чотириликий) (раніше мав п’ять голів, але одна була спалена вогнем з ока Шиви, тому інколи зображається і п’ятиголовим). Голови Брагми панують над чотирма сторонами світу, від них походять чотири найдавніші веди, і тому він вважається також божеством мудрості, а його головна жінка Сарасваті — богинею вченості.

Одяг Брагми білий, волосся зібране у високу короноподібну зачіску істоти вищого рангу (джата-мукута), у вухах — сережки; у скульптурних фігур бога позаду голови зазвичай є німб (сирасчакра) у вигляді диска, трохи більшого за голову — ореол слави бога [34, 306]. Як правило, у статуях Брагма стоїть, у правій верхній руці тримає вервицю, нижня — у положенні абгайя-мудра, посудину-камандалу він тримає в одній з лівих рук, друга виражає варада-мудру (жест дарування милості, благословення). Якщо бог сидить на розквітлому лотосі або на своїй вагані (гусакові чи лебедеві), то в позі сукх-асана (одна нога звисає вниз). Існує ще один тип зображень — Брагма Нараяна — бог у вигляді хлопчика лежить на листку священного дерева піпала, що плаває на поверхні Первинних Вод, він тримає великий палець ноги в роті — таке його зображення є символом вічності (замкнене коло без початку й кінця).

Зустрічаються зображення чотириголового, але дворукого Брагми — два його обличчя майже однакові й схожі на жіночі, пишна зачіска з локонами (джата) відтінює гладкість тіла, на його плечі часто накинута шкіра оленя, у правій руці — вервиця, а в лівій — камандала.

Сам Брагма поділяється на дві частини — чоловічу та жіночу, як і Вішну, він вічний. Поділивши своє тіло навпіл, він створив свою дружину, богиню Са́вітрі, що вважалася також дочкою Сонця, матір’ю вед, покровителькою наук і мистецтв. Людина може заслужити милість Савітрі завдяки таким чеснотам — стриманість, чистота, смиренність, вірність присязі, чесність. Зачарований її красою, Брагма створив собі чотири обличчя, щоби дивитися на неї не відриваючись, а коли вона вирушила на небеса, у Брагми з’являється п’яте — звернене вгору. Коли Брагма переконав красуню стати його дружиною, вони провели в таємному місці сто священних років, після закінчення яких народився Ману — перша людина.

Була ще одна дружина — Ґайятрі, богиня літератури, вона зображається вкрай рідко. Головною дружиною Брагми вважається Са́расваті — богиня освіченості, красномовства, музики й науки, покровителька учнів, акторів і музикантів, ім’я якої відоме ще від ведичної доби. Вона сидить на розкритій квітці лотоса, у двох верхніх її руках вервиця і сувій паперу, у двох інших — лютня. Як правило, біля неї є її вагана — павич або лебідь — вагана її чоловіка. Зрідка Сарасваті зображається поруч з чоловіком (тоді вона має лише дві руки: в одній тримає лотос, а друга вільна).

Шлях до Брагми лежить винятково через подвижництво, причому його дар можуть отримати і боги, і люди, і демони (пригадаймо історію демона Равани та Рами). В епосі Брагма переважно обдаровує, втішає, дає поради, виконує прохання. Поступово його культ був поглинутий культами Вішну та Шиви.

Ши́ва, третій великий бог індуїзму (одне з його імен — Магадева — Великий бог), становить собою синтетичний образ, у якому поєдналися суперечливі риси. Це і жорстоке божество, пов’язане з родючістю, і об’єкт фалічного культу, й ідеальний аскет — бог поглибленої медитації, покровитель мистецтва й науки; грізний бог, руйнівник демонів і покровитель усього живого. Найдавнішим свідченням про бога (на санскриті його ім’я означає “темно-сірий, сивий, колір ртуті”) прийнято вважати рельєфне зображення на печатці доби Хараппи — людина сидить у позі йоги в оточенні тварин. Усі дослідники сходяться на думці, що Шива шанувався в Індії до приходу аріїв. Серед імен-епітетів Шиви є такі, що визначають його як бога-покровителя “низьких племен”, розбійників і лісовиків, бога лісів, рік, гір, скал, диких тварин і різних явищ природи, небезпечних для людини; його епітет Пашупаті — “володар худоби” — використовується у ведах і щодо Рудри [1, 95].

В індуїстський пантеон він увійшов не лише ототожнившись із Рудрою, богом бурі, який карає гріх, де б він не був (наприклад, покарав самого Брагму за зв’язок з дочкою — відрубав його п’яту голову, однак і Брагма йому помстився — прирік на вічний аскетизм), але й принісши низку характеристик, нових для культових уявлень аріїв, що спричинило видозміни і в образах богів, і в тих рисах та функціях, які цим богам приписувалися. З цим пов’язане поклоніння ша́кті — всесильному жіночому началу, трактування якого як усесвітньої реальності, без якої немислимий вияв творчої енергії чоловічого начала, ввійшло в індуїзм переважно з релігійно-філософських уявлень доарійських народів і відоме як шактизм.

Усі аспекти Шиви важко перелічити, особливо широким став діапазон його функцій після злиття з Рудрою (ведичний Рудра — асур, невгамовний, як дикий звір) [3, 45]. Він цілитель людей і худоби, батько рослинності, прабатько змій, повелитель рік (з його іменем пов’язано багато тиртх — місць паломництва на ріках). Шива-Рудра не лише командує армією злих духів, але й пов’язаний з чарами. Описи 425-ти жертвопринесень, що містяться у ведичній літературі, пронизані почуттям страху й повної безпорадності людини перед його різнобічною та всюдисущою силою. Існують зображення Шиви-Рудри з трьома обличчями й рогами — належать до індуської культури Могенджо-Даро та Хараппи і датуються 3 тис. до н.е. [12, 190-191]

Шива згадується у ранніх пам’ятках серед міфічних персонажів, що мають дві статі або змінну стать. У такому аспекті бог відомий під іменем Нара-Нарі, тобто “чоловік-дружина”, Джагатпітрі-Джаганматрі, тобто “батько (усього) живого-мати (усього) живого” та ін. Зображається він у цьому аспекті у вигляді людини, права половина якої чоловіча, а ліва — жіноча. Із шануванням двостатевого Шиви пов’язане особливе релігійне ставлення до гермафродитів, що зберігається в Індії до наших днів. Існує ще зображення Гарігарамурті — Шива стоїть, одна половина тіла — його власна з усіма атрибутами, а друга — Вішну з його емблемами.

Шива-Рудра вважається відособленим від усіх богів (Кайласанатха), живе далеко від людей, на півночі (асоціюється з Куберою), у Гімалаях, божественний подвижник, занурений у медитацію. З Шивою асоціюється й уявлення про йогу, його називають Магайогі. У багатьох міфах розповідається про те, як він входив у йогічну медитацію і ніхто її не смів порушувати, бо це був стан, у якому Шива віддавався процесу творення (полум’ям третього ока Шива спалив Каму, бога любові, коли той своїми стрілами хотів відволікти його від медитації. Від того часу основний епітет Ками — “безтілесний”).

У тримурті Шива представляє функцію руйнування (тут він виступає під іменем Магакала — “Великий Чорний”), але вона нерозривно пов’язана з творчим аспектом — у світі безперервних змін руйнування неминуче передує творенню і його зумовлює. Один з його епітетів — “Руйнівник Трипури”, тобто трьох міст асурів — залізного, срібного та золотого, які він знищив однією стрілою (кожне з міст було в одному з трьох світів).

Цей бог виступає як у милостивому, так і в грізному аспектах. Шиві приписується сила періодично руйнувати весь світ, перетворюючи його в прах, з частинок якого він потім відтворює все, що існує у Всесвіті. З цим його аспектом пов’язані й уявлення про те, що чоловіча енергія не може створювати, не виявляючи себе одночасно як руйнівне начало. Це вказує на зв’язок Шиви зі смертю та богом Ямою, якого в пуранах також називають Кала та Магакала.

Міфи розповідають, що Шива вночі відвідує шмашани — місця, де спалюють померлих, прикрашає себе черепами. Танцює там і п’є з чаші-черепа. У цьому образі він має ім’я Капалін (від “капала” — “череп”). Самгара-мурті — низка зображень Шиви в грізному аспекті. У цьому прояві з напіввідкритого рота Шиви виглядають ікла, очі витріщені, у його руках (чотирьох і більше) — зброя. В іпостасі Бгайрави Шива зображається у вигляді страхітливої чорної людини, прикрашеної намистом з черепів, що танцює бгайрав, або тандав, — танець гніву, танець руйнування. Гаджасура-мурті — Шива, що убив слона-демона, стоїть на його голові та прикривається слоновою шкірою. Аггора-мурті — восьмирукий Шива стоїть і тримає тризубець, барабан, череп, булаву, меч і лук.

Космогонічна функція Шиви втілена в образі Шива-Натараджа — “цар танців” (владика ритмів). Легендарна історія цього імені оповідає, що коли на бога напав демон Муаялака, Шива великим пальцем ноги притис його до землі, зламав хребет, а потім, стоячи на ньому, виконав космічний танець творення, збереження та руйнування світу. Символічні жести його ніг і чотирьох рук у цьому танці представляють різні стадії регулярного циклу, що повторюється. У кінці кожного світового періоду Шива народжує нещадне полум’я, у якому всесвіт гине, щоби бути створеним знову. Натараджа відроджує первісні уявлення про магічну роль танцю, символізує творчу та руйнівну вселенську енергію бога (дуже популярний образ у індійській іконографії). Усі іконографічні типи Шиви важко охарактеризувати, їх двадцять два, тому ми обмежилися тими, що найчастіше зустрічаються ( докладніше про це — у дослідженні С.Тюляєва [34, 314-317]).

Ведичні арії називали місцеві народи шишнадева, тобто “ті, що поклоняються богу-фалосу” (шишна), що безпосередньо вказує на одну з головних характеристик Шиви — його запліднюючу могутність, а також на те, що фалос вже в ту добу був самостійним об’єктом пошанування як символ цієї могутності та в процесі богошанування замінював собою зображення Шиви [1, 99].

У пізньоведичній і всій наступній індуїстській літературі та іконографії Шива постає переважно у формі фалоса — Шивалінґам (давній фалічний символ родючості), і його постійно називають “гіраньярета” — “володар золотого сімені” (члени Шиваїтської секти лінґаятів носять на тілі (на шиї чи при поясі) маленький Шивалінґам).

Низка міфів трактує Шивалінґам як символічне зображення вогненного стовпа, народженого енергією Шиви; як стовбур, що виник із землі на тому місці, де впало сім’я Шиви (за іншим варіантом — дітородний орган) і т.п. Міф розповідає, що Вішну та Брагма посперечалися, хто з них народився першим. Щоби відкрити істину, Шива піднявся перед ними у вигляді бездоганно прямого вогняного стовпа — хто першим знайде його кінець, той і мав вважатися первородним. Брагма перетворився на швидкого гусака, Вішну на величезного кабана, тисячу років мчали вони вгору й вниз по лінґаму, щоби відшукати його вершину й основу, однак їхня спроба була невдалою, тому боги повернулися на попереднє місце та визнали Шиву найвеличнішим з богів. Аж до сьогодні по всій Індії Шиві поклоняються переважно саме у формі Шивалінґама (різні літературні пам’ятки наводять практично незчисленні описи цих зображень, приписів щодо місця і часу їх встановлення та матеріалу для виготовлення, а також легенд, пов’язаних з активним виявом їх сили). В іконографії лінґам Шиви постійно поєднується з йоні — символ жіночої творчої енергії, творить основу, з якої піднімається лінґам. Ця пара розглядається як батько і матір всесвіту.

Зовнішність бога страхітлива. Основна його характеристика — трьохокий — Трилоґана (окрім нього, лише Ґанеша інколи зображався з трьома очима). Існує дві версії походження третього ока: за однією — з’явилося на чолі бога, коли його дружина жартома закрила йому очі і всесвіт поринув у темряву; за іншою — три ока бога символізують сонце, місяць і вогонь. Часто третє око Шиви трактується як символ яснобачення. Шиву називають Синьошиїм (Нілакантха), оскільки він випив і затримав у горлі страшну отруту, що з’явилася з молочного океану під час здобуття богами амрити і загрожувала спалити весь світ. Волосся Шиви, зібране у конічну зачіску аскета (джата-мукута), прикрашає серп місяця, через волосся протікає ріка Ґанґа, яку бог підхопив, щоби та своєю течією не зруйнувала землю, шию обвиває кобра. Як уже згадувалося, на багатьох зображеннях у Шиви чотири або п’ять облич, чотири руки. Основні атрибути бога — його зброя: гігантський лук Пінака, стріли, схожі на змій, спис Пашупата, який Шива потім подарує Арджуні, тризубець. Тварина, присвячена Шиві, — бик, що символізує виробничу силу природи. За однією версією, у колісницю Шиви запряжені бики, за іншою — леви.

Образ Шиви нерозривно пов’язаний з образом Деві, або Шакті — його дружини, головного жіночого божества Індії. Словом “деві” визначається богиня загалом, втілення жіночого начала, персоніфікованого в індуїстському пантеоні великою кількістю образів богинь (відомі 66), що мають різні функції та імена (як наслідок того, що ввібрала в себе образи великої кількості племінних богинь) [1, 102].

Шакті як жіноче джерело творчої енергії стає нерозривною частиною чоловічого божества, яке, таким чином, стає двостатевим (двостатевість божества в міфологічному аспекті виражається в тому, що кожне з них обов’язково має дружину). Цей культ є частиною тантризму, центральними фігурами якого є Шива й Деві. Жіноче начало в культі шакті панує над чоловічим; так, наприклад, стверджується, що боги володіють надприродними здібностями лише за милістю Деві. Якби Деві хоч на мить закрила очі, відразу ж зник би весь світ, але її втримує від такого вчинку материнська любов, завдяки якій триває буття космосу. Коли завершується цикл і починається вселенський розпад, зникає все, за винятком Шиви, якого рятує Деві (з почуття подружньої вірності). Деві поєднує в собі всі п’ять елементів матеріального світу: ефір, повітря, вогонь, воду, землю. Вона є також вища, абсолютна Свідомість і чисте Блаженство. Людина, що осягнула її природу, може керувати світом, оскільки стає єдиною з нею істотою. Їй належать ґуни — якісні властивості матерії — у кольоровому аспекті: біле, червоне, чорне, що відповідає кольорам її очей; адже вона, як і чоловік її Шива, наділена третім оком [30, 191-192].

При народженні боги обдарували Деві різноманітною зброєю. Шива дав їй спис, Кришна — диск, Варуна — мушлю, Аґні — дротик, Марута — лук зі стрілами, Індра — чарівну ваджру і дзвінок слона Айравати, Варуна — аркан, Вішвакарман — сокирку, Калі — меч і щит та ін. (зіставлення різних батальних сцен у текстах показує, що Деві найчастіше зображається з мечем, списом, палицею, мушлею та луком) [16, 136].

Важливими атрибутами Деві є її прикраси. Згідно з текстами, Праджапаті дарує богині вервичку, Молочний океан — прекрасне намисто, пару нетлінних шат, а Вішвакарман дає небесний яхонт для тіари, сережки й браслети, блискучу прикрасу для голови у формі півмісяця, браслети для всіх рук, браслети для ніг, коштовне каміння й персні. Океан дарує Деві чудовий лотос і гірлянди з вічно квітучого лотосу для оздоблення голови й грудей, а змій Шеша — намисто зі змій, прикрашене великими яхонтами. У почет Деві входить лев (дарунок бога Гімавана), безголові духи-кабандги і шакали, що поїдають убитих ворогів.

Деві втілює могутню силу животворного кохання, якому підпорядковується все суще. Для свого шанувальника вона є втіленням співчуття і материнської турботи, дарує ніжність, наближає пошановувача до себе, поки той не зливається з нею всією сутністю, відчувши безмежне блаженство і здобуваючи безсмертя. Деві ототожнюється з усім Всесвітом. У текстах цю богиню описують також як майю (ілюзію), оскільки їй властива майя, що творить сансару (світ з його безперервним коловоротом перероджень). Деві називають також мохою (омана), оскільки вона затуманює розум людей, що не знають її справжньої сутності, ілюзією уявного світу речей і явищ, оманливими уявленнями про можливості індивідуального буття. Тільки людина, що пізнала — все, у тому числі й вона сама, є проявом Деві в багатьох образах, — знаходить шлях до позбавлення від скорботного кола сансари.

Деві, або Магадеві (тобто Велика богиня) виступає під десятьма головними іменами, пов’язаними з її різними іпостасями: шість з них представляють її милостиве начало, а чотири — жорстоке. Найчастіше серед перших згадуються імена Парваті (сестра Ґанґи, персоніфікації священної ріки індуїзму, прекрасна донька царя Гімалаїв шляхом суворої аскези домоглася любові суворого бога, що сумував після смерті своєї дружини Саті, яка після самоспалення відродилася в образі Парваті), Ума (Світла), Ґаурі (Осяйна; коли Шива дорікнув Парваті за її чорношкірість, богиня від сорому втекла в ліс і стала аскетом, Брагма високо поцінував самозречення богині й перетворив її на Ґаурі, богиню із золотою шкірою), Джаганмата (“Матір світу”), а серед других — грізна Калі (Чорна), Дурґа (Недоступна), Вінах’явасіні — жителька гір Вінах’я, Ча́ндіка (Гнівна), Бгайраві (Жахлива), кровожерлива войовниця верхи на левові, що знищує мечем своїх ворогів (переважно асурів) і перед зображенням якої кров ніколи не повинна висихати.

У різних іпостасях Деві може мати одну руку й тисячу, три ока й сотню. Колір Деві має символічне значення. У пуранах забарвлення богині варіюється залежно від її функцій. Убиваючи ворогів, Деві має чорний колір, виконуючи функцію визволення — білий, виступаючи як повелителька жінок, чоловіків і царів — червоний, а як володарка багатств — шафрановий, розпалюючи ворожнечу, стає рудувато-коричневою, а в еротичному екстазі — рожевою.

З кривавими жертвопринесеннями пов’язане поклоніння і гнівним іпостасям, і милостивій Парваті (принесення в жертву ягнят і козенят), тому межа між милосердними та грізними аспектами Деві вельми умовна. З пошануванням різних форм Шакті пов’язане також виконання ритуальних танців, особливо в культі богині Дурґи, що передають давні обряди принесення в жертву богині чоловіків як запліднювачів її лона.

Магадеві — верховна богиня і головний об’єкт шанування у шактизмі, або тантризмі, — має різні обличчя залежно від своїх якостей і функцій. Три типи її зображень відомі найбільше: 1) Парваті й Ума — жінка зі світлим усміхненим обличчям і двома руками, над нею зображається часом Шивалінґам — символ її чоловіка, Ґанеша — символ її всесвітнього материнства та пара відіядгара (генії) з гірляндами квітів; зображається і окремо, і з Шивою; матір Ґанеші та Сканди, яку часом зображають у вигляді кози з повним вименем, атрибути — миска з рисом і велика ложка. 2) Дурґа — світлолиця вродлива жінка з десятьма руками, що тримають різні види зброї (тризубець Шиви, диск Вішну, спис Аґні, палиця Індри, аркан Варуни та ін.); найчастіше зображають момент, коли вона вбиває чорного демона Магішасуру, що перетворився на буйвола; богині допомагає лев — атрибутована їй тварина (інколи тигр). 3) Калі, або Магакалі — постала з насупленого чола Деві, чорна жінка із висхлим тілом, червоними запалими очима й висолопленим з широкого рота червоним або золотим язиком; у неї зазвичай також десять рук (хоча буває і чотири, і дві), що тримають зброю — магічний жезл-кхатванґа, меч і аркан; тіло її обвите кобрами, волосся розтріпане, на шиї — намисто з черепів або білолицих людських голів, у вухах — сережки з немовлят; у храмах богині приносять щоденні жертви (півнів і козенят) і змазують їй язик кров’ю [1, 104-105].

Магадеві у кожній зі своїх численних іпостасей має багато імен-епітетів, що визначають її дії, зовнішність, вплив на справи людей і богів. Широкі верстви населення поклоняються богині шакті як охорониці дітей і в такій якості називають її Шаштхі (букв. “шестірка”), матір’ю шестиголового бога Сканди.

Ця багатоманітність богинь канонізувалася в Індії поступово. У “Ріґведі” в 19-ти гімнах оспівується лише богиня зорі Ушас, в одному Адіті та в одному Вач (Мовлення). Пізніше, в епосі й пуранах, зустрічається вже різні імена жінок богів, і міфи про цих богинь входять від того часу в багату усну традицію.

Входять у пантеон богів і сини Шиви та Парваті — Сканда і слоноголовий Ґанеша.

Сканда (Муруган, Карттікея — від індійської назви сузір’я Плеяд, які ніби-то його вигодували, Субрагманья, Кумара, Гуха) — син Шиви та Уми (або Ґанґи), бог війни (дружину його звуть Сена — “Військо”). Народження Сканди зумовлене слабкістю небесного воїнства перед демонами — потрібен був могутній воїн. Ума з’являлася у вигляді шістьох дружин великих мудреців до бога вогню Адбгу (у нього втілився Шива), його сім’я кидала у гірське джерело, саме тому в Сканди таке ім’я (“кидати”, “розбризкувати”) і шість голів (а також дванадцять вух, очей, рук і ніг, а тіло одне). Є й інша версія щодо його шестиголовості — Парваті, дружина Шиви, дуже любила його дітей, народжених без її участі, одного разу вона так міцно їх обняла, що тіла дітей злилися воєдино — так виник Сканда.

Сканда керує військом богів, воює з асурами, бог мисливців, вважався також покровителем злодіїв. Вагана його — павич або слон (пір’я павича символізує славу бога), постійні атрибути — лук, спис із наконечником у формі тризубця (це й зброя Шиви), півень на прапорі (символ світанку). Йому приписуються військова доблесть, пристрасність, схильність до гніву й любов до крові — функціями своїми рішуче витіснив Індру (у ведах Сканда не згадується). На ньому багряний одяг, що блищить, як “криваве полум’я кінця світу” [3, 53], золота тіара й сережки. Щоразу, коли бог вступає в битву, його тіло вкриває захисний панцир. Сканда є також божеством юності, енергії, мужності.

Ґанеша (Ґанапаті) — син Парваті та Шиви, керівник його напівдемонічної свити, бог мудрості, який долає будь-які перешкоди, покровитель мистецтв і наук. Слід відзначити, що Ґанеша ввійшов у індуїзм з доарійських культів (на це вказує його зовнішній вигляд), особливо шанувався в добу Середньовіччя, один з найпопулярніших індійських богів. Ґанешу описують і зображають у вигляді товстого чоловіка з великим животом, підперезаним змією, з чотирма руками (рідше шість або вісім, тримає у них переважно їжу — манго, банан, яблуко, шматок цукрової тростини, чашу із солодощами) і головою слона з одним бивнем, тіло в нього червоного або жовтого кольору, сидить переважно на щурі.

Міфи говорять, що коли Ґанеша був маленьким хлопчиком, батько, розгнівавшись, відрубав йому голову, а побачивши горе Парваті, втішив її тим, що відрубав голову слоненяті й приклав до тіла сина. Існує й інша версія — на свято в честь народження Ґанеші забули запросити бога Шані (персоніфікація планети Сатурн), для помсти той спопелив поглядом голову немовляти, і Брагма порадив Парваті приставити голову першої ж істоти, яка їй зустрінеться — це був слон. Жіноча паралель Ґанеші — богиня мудрості й красномовства Сарасваті, образ якої походить від ведичного божества однойменної ріки (злилася з алегоричним втіленням Мовлення, що з’являється в брагманах — Вач). Ґанеша — уславлений писар; згідно з міфами, він записав “Магабгарату”, яку йому продиктував мудрець В’яса.

Окрім головних божеств, у індійській міфології присутні боги, що втілюють абстрактні почуття, а також зустрічається багато напівбогів і духів.

Кама (“Бажання”) — бог любові, нова постать у пантеоні, що з’явилася в останніх частинах епосу. Кама втілював не піднесене божественне кохання, як у Кришни-Радги, що отримує містичний символічний характер, а звичайне земне кохання, тому за своїм значенням ближчий не до Кришни, а до європейського Купідона. Він не мав батьків і з’явився у світі як один із важливих компонентів розвитку природи, вважається виявом Вішну (але не його аватарою). Кама зображався прекрасним юнаком, що сидить на папузі, з луком із цукрової тростини, тятивою з бджіл і п’ятьма стрілами у вигляді квітів. За порушення спокою Шиви бог Кама був спалений, але потім повернений до життя молитвами його дружини, богині Раті (“Насолода” або “Пристрасть”). Кама часто зображається з двома своїми дружинами по обидва боки (Раті й Притхіві) та прапором, на якому зображається макара.

Ґандгарви — слуги Індри, небесні музиканти та воїни (живуть у сварзі), що часто залишають простори неба, аби допомогти людям чи, навпаки, спокусити їх. Особливу небезпеку вони становлять для жінок, яких спокушають своїм співом. Серед багатьох видів шлюбу, прийнятих в Індії, є і шлюб за звичаями ґандгарвів, коли наречені просто присягаються один одному в коханні та вірності. У ясну погоду можна почути спів і побачити у небі прекрасне місто палаців і високих веж — місто ґандгарвів, але такий міраж вважається ознакою майбутнього нещастя. Очолює ґандгарвів мудрець Нарада, один з Праджапаті, улюблений син Сарасваті. Зображаються вони як вродливі чоловіки з пташиними лапами замість ніг [30, 193].

Апсари — дружини ґандгарвів, небесні танцівниці, що можуть насилати любовне безумство, зображалися жінками в багатому одязі, з коштовностями і квітами, інколи — з крилами. Їх танцями, як і піснями ґандгарвів, насолоджуються померлі праведники (живуть у Сварзі — раї Індри), Вважаються персоніфікацією фатальної жіночої вроди та вічної спокуси, народилися під час сколочування Молочного океану. Вони часто спокушають мудреців, царів і богів, а з окремими стають до шлюбу. Найвідоміші серед них — перша апсара Рамбга, Менада, Тхілотхама та Урваші.

Наґи — напівлюди-напівзмії, діти Кадру — дружини мудреця Каш’япи, жителі підземного світу патали, постійні вороги птахів і їх царя Ґаруди (син другої дружини Каш’япи — Вінати), хранителі незліченних скарбів, які вони інколи дарують людям. Коли ґандгарви завоювали місто наґів і викрали їх багатства, Вішну встановив рівновагу, вигнавши ґандгарвів з підземного світу. Найвідомішим царем наґів був супутник Вішну, тисячоголовий змій Шеша (Ананта), який оберігає Вішну та підтримує землю (бог зображається з п’ятьма або сімома головами кобри з роздутими капюшонами над його головою та кільцями змія, укладеними в трон). Зображається Шеша у багряному одязі, з білим намистом, в одній руці він тримає мутовку, а в другій — плуг. Другим важливим змієм вважається Васукі, якого Шива носив у якості пояса.

Наґів вважали мудрецями та магами, здатними змінювати свій вигляд і воскрешати померлих. Прийнявши людську подобу, вони жили серед людей, причому їх жінки, наґині, що славилися вродою, нерідко ставали дружинами смертних царів і героїв. У індійській міфології та мистецтві зустрічається ім’я Наґараджа — цар наґів. Відомий культ богині змій Манаси, якій моляться для безпеки від укусів (зображали на лотосовому п’єдесталі, семиголова кобра утворює над її головою великий балдахін; пальці лівої руки, що лежить на стегні, притримують за кінчик хвоста кобру, яка стоїть майже вертикально — голова на рівні плеча богині). Слід згадати ще змію, яка не лише не є об’єктом шанування, але й символізує гріх — кобра Калія, що викрадала корів. Кришна, перемігши її в єдиноборстві, вигнав з ріки Калінді (тому часто зображається у танці на клобуках п’ятиголової Калії — тримає в руках кінчик її хвоста).

Один з міфів розповідає, як наґи здобули безсмертя, спробувавши амриту, і чому їх язики роздвоїлися — бо довелося злизувати амриту з гострих травинок. Зображаються наґи у вигляді людей із зміїним тулубом замість ніг, часом — з кількома головами.

Міфологія буддизму. Комплекс міфологічних образів, персонажів, символіки, пов’язаний з релігійно-філософською системою буддизму, що виникла у VI — V ст. до н.е. в Індії, у період централізованої держави, і поширилася в Південній, Південно-Східній і Центральній Азії та на Далекому Сході. Буддизм прийнято поділяти на три течії: гінаяну (“мала колісниця”), магаяну (“велика колісниця”), ваджраяну (“діамантова колісниця”), що не становлять трьох стадій розвитку буддизму (мали спільні витоки, але потім розвивалися відносно самостійно). Письмово зафіксовані канони гінаяни і перші сутри магаяни з’явилися приблизно одночасно — 1 ст. до н.е., а перші відомі тексти ваджраяни — у 3 ст. н.е.

Джерелами для вивчення міфології буддизму є численні тексти, що створювалися та оформлялися впродовж багатьох століть переважно в Індії, а також в інших країнах поширення буддизму. Гінаяна — джерело канонічних текстів “Типітака” (три корзини), магаяна — різні тексти, що складалися впродовж десяти століть, дійшли до нас у перекладах на китайську та тибетську мови, ваджраяна — тантри (канонічні тексти цього напряму). Характерною особливістю буддизму є міфологізація реальних людей.

Історія життя і духовних пошуків чоловіка на ім’я Сидґартха Ґаутама (друге ім’я — родове), засновника однієї з найбільших світових релігій, названого Буддою, сповнене чарівних подій. Важко сказати, які з них є історичними фактами, оскільки навіть дати його життя і смерті у багатьох рукописах не збігаються, а всі оповіді мають міфологічний характер.

Перед народженням дитини дружина вождя племені шак’їв (звідси прізвисько Будди — Шак’ямуні (мудрець із племені шак’їв), що живе у передгір’ї Гімалаїв, бачила сон: після купання у чарівному гірському озері в її бік увійшов білий слон з квіткою лотоса в хоботі. Мудреці пояснили їй: син, якого вона народить, буде великим царем або великим учителем. З’явившись на світ, хлопчик зробив сім кроків і сказав: “Це моє останнє народження, віднині народжень у мене більше не буде”.

Дитина росла й виховувалася в багатому будинку свого батька, з якого було забрано все, що могло нагадувати про смерть, хвороби та страждання. Ґаутама вивчив усі науки й мистецтва, досяг у них успіху, а коли прийшов час шукати пару — одружився на прекрасній Яшодгарі (його двоюрідна сестра), перемігши у змаганні силою і спритністю багатьох інших претендентів на її руку. Життя царевича проминало спокійно й безтурботно, але боги хотіли змусити Ґаутаму виконати своє призначення, тому послали три знамення (хворобу, страждання, смерть), які вжахнули його, і лише четверте — мандрівник — підказало вихід. У день, коли у нього народився син і весь палац бенкетував, царевич назавжди покинув свій дім. Йому тоді було 29 років, від того часу одяг мандрівника став його єдиним надбанням (свій одяг разом зі зрізаним довгим волоссям він наказав віддати цареві). Сім років він був лісовим відлюдником, сповідував умертвіння плоті, сподівався через вивчення священних книг і бесід з мудрецями знайти шлях, що веде до позбавлення від страждань; встояв перед спокусами Мари (дух світського життя і чуттєвих насолод); витримав бурю, смерч, землетрус і повінь.

Тільки відмовившись від аскетичних самобичувань, у результаті глибоких роздумів він досяг бажаного (у 35 років) — йому відкрилася таємниця страждань і можливість перемоги над ними, відкрилася істина і шлях до “спасіння”. Прозріння відбулося недалеко від міста Гайя (сьогодні Бодг-Гайя) під смоківницею (сидів там 49 днів). Від того часу Сидґартха Ґаутама почав називатися Буддою — “Просвітлений істиною”.

Сповнений бажанням врятувати людство, Будда вирішив іти до людей і провістити їм нове вчення. Першу проповідь він виголосив на околицях Варанасі. Цю подію буддисти називають “поворотом колеса дгарми”. Зображення колеса ще до буддизму вважалося в Індії символом колісниці сонячного божества, а також політичної могутності. У буддизмі “поворот колеса дгарми” знаменував заснування царства праведності, початок нового періоду в існуванні всесвіту. Будда розглядався як його володар, і в мистецтві буддизму з Буддою пов’язані зображення колеса й парасольки — другого поширеного в Індії символу царської влади. Вважається, що Будда тричі повертав “колесо дгарми”, що означає, що він дав три великі цикли повчань, що відповідали різним здібностям учнів і показували їм шлях до щастя. Зміст трьох поворотів “колеса дгарми”: у першому повороті Будда пояснював Чотири Шляхетні Істини (про них йтиметься пізніше), що ясно показували світ в кругообігу існування і причини цього, пояснювали також шлях до звільнення від страждань; у другому повороті “колеса дгарми” він показав, що природа всіх речей здатна до незалежного існування; у третьому повороті Будда запропонував вчення про властиву всім істотам Будда-природу, що вже наділена усіма якостями просвітління.

Перші п’ять аскетів, навернені Буддою до нової віри, стали його учнями й утворили ядро буддійської общини. Після того понад сорок років він подорожував містами й селами середньої частини долини Ґанґу, проповідуючи своє вчення, що отримало назву “вчення Будди” (“буддгадаршана”) або просто “дгарма” (“праведний закон”). Будда та його послідовники проповідували в усіх кінцях країни, а також заклали основи перших монастирів, усі ченці яких носили однаковий оранжевий одяг і були рівними між собою. На відміну від Ісуса, Будда був принциповим противником чудес (сам творив їх рідко, а учням суворо забороняв). Проживши довге спокійне життя (80 років), Будда відійшов у паранірвану (остаточне вгасання), оточений скорботними учнями. Буддизм, як і інші течії індійської міфології, намагається пояснити існування Всесвіту. Упродовж тривалого періоду часу (магакальпа) відбувається процес розвитку, розпаду й нового синтезу. Такий цикл поділяється на чотири періоди. У першому періоді людський світ гине, у другому — усе завмирає в нерухомості, у третьому — починається процес еволюції, а в четвертому — елементи розпаду.

У ведичній релігії буддизм запозичив характерні для неї уявлення про те, що все суще зв’язане єдиним ланцюгом переходів з одного тілесного стану в інший (вчення про сансару), учення про карму як автоматично діючий закон, що визначає порядок таких переходів, окремі релігійно-філософські ідеї упанішад. Буддизм сприйняв ведичний пантеон богів, уявлення про рай і пекло. Слід також згадати численні запозичення в релігійній символіці: використання знаку свастики (сварґа), проголошення на початку проповіді магічного слова “ом”, зведення пам’ятних поховальних споруд — ступ, що стали в буддизмі одним із основних об’єктів культу, вшановування дерев, квітки лотоса, тварин — корови і слона. Буддизм не стверджував, що віра у ведичних богів оманлива, а культ їх марний; він вважав усе це недостатнім для досягнення “спасіння”. Як вважають буддисти, до Будди світ був занурений у темряву й невігластво. Але з’явився Будда, який осягнув усе, чого не знали навіть боги, і дав світові благодатну й рятівну дгарму. Трьома головними прикметами (трилакшана) буддизму, що відрізняють його від інших релігій, вважаються визнання непостійності (анітья) світу, відсутність вічної душі (анатман) і визначення життя як страждання (дугкха) [10, 431].

Головним принципом буддизму є ідея “всеохопної причинності”, або світової карми, покликаний пояснити і вічну мінливість світу, і плинність психічних станів людини. Їй підкоряються навіть боги. Це нове розуміння долі як абсолютної невідворотності та напередвизначеності. Душа не може бути єдиною, незмінною і неподільною, оскільки вона — частина світової матерії. Таким чином, нове вчення заперечує наявне в “Упанішадах” поняття “Атман” (душа), і вводить нове, покликане визначати неповторні властивості особистості. Цим поняттям стає сантана (букв. “потік”), що позначає синтез різних енергій — фізичної, психічної та ментальної. Після смерті відбувається призупинення потоку, попередні зв’язки рвуться, але зберігається між елементами сантани певна напруга, яка, у свою чергу, позначається на формуванні нових потоків у вічному коловороті буття. Це поняття спадкоємності не відтворює повністю вчення “Упанішад” про безперервні перевтілення душі, про її нові й нові народження, але запозичує головне: сантану формують фізичні та ментальні властивості особистості, тому кожне наступне виникнення і рух потоків залежить від попереднього (атман — постійне втілення душі).

Суть вчення Будди: справжній мудрець не повинен прагнути до двох крайностей життя: чуттєвих бажань, що ведуть до безкінечних нових народжень, і аскетизму — шлях мученицький і марний. Серединний шлях перейнятий духом розуму, тому він веде до прозріння. Треба осягнути “чотири шляхетні істини”: 1) життя у світі сповнене страждань; 2) причина всіх страждань — прагнення мати щастя і прив’язаність до життя; 3) страждання можна припинити, якщо викорінити бажання; 4) є шлях, що веде до звільнення від страждань, він складається з восьми правильностей [30, 196].

Буддизм називає головне джерело страждань — народження, причина його прихована у вчинках попереднього життя. Людину губить любов до земних благ і пристрасті, пов’язані з ними, — саме вони визначають нові народження, а тому й нові страждання. Щоби розірвати цей безперервний ланцюг, треба зрозуміти ілюзорність звичних земних цінностей і спрямувати свої сили на досягнення істинного знання, з приходом якого людина набуває нового стану, названого нірваною (букв. знищення, пригасання).

Учення Будди стверджує, що на шляху до досконалості є вісім сходин. Головне — зміна у свідомості, тому шлях починається з формування правильних поглядів, спрямованих на досягнення чотирьох шляхетних істин, розуміння яких приводить до правильного “прагнення” (бажання досягти нірвани). Внутрішньому переродженню відповідає правильне мовлення (у буддизмі підкреслюється неприпустимість брехні), правильна поведінка передбачає не нанесення шкоди навколишньому світові, правильний спосіб життя, правильне зусилля дозволяє контролювати стан психіки, звільнятися від егоїстичних задумів, правильне. спрямування думки дозволяє сконцентрувати увагу на статусі власної особистості, і, врешті, шлях завершується правильним зосередженням, набуттям стану повного спокою, позбавлення від бажань. Якщо християнський праведник прагне вічного життя в раю, то послідовник Будди звільняється від безкінечних перероджень, а отже, від безкінечних страждань, оскільки перехід в нірвану знаменує позбавлення життя як такого.

Будда підкреслював, що його вчення покликане звільнити світ від страждань. Звичайно, повністю забрати всі страждання світу неможливо, але вибравши третій шлях, чистий і пристойний, людина може почувати себе звільненою і щасливою. Головною метою існування особистості є досягнення нірвани. Нірвана — стан найвищого спокою — може бути досягнута будь-де на різних відтинках життя; хто хоч раз досягне її — вже ніколи не втратить, а після смерті перейде в неї назавжди. Такий стан називається “паранірвана” (остаточне вгасання), це не означає вічне життя чи форму смерті, а ілюструє певний третій стан. Будь-яка людина, здійснюючи акти милосердя і любові, вдосконалюючись у мудрості, може досягти нірвани [30, 198]. А справжній бодгісатва (учитель) не стане наближати власну нірвану, поки на землі зостається хоча б одна істота, яка страждає в коловороті перероджень. Таким чином, любов, милосердя і співпереживання сприяють досягненню загального спасіння і світової гармонії. Моральний зміст вчення Будди — утримуйся від зла, твори добро, вгамовуй чуттєві бажання. Потрійна цінність буддизму (триратна) — Будда, дгарма, санґга (община ченців).

Образ будди є основною темою буддизму. Будди з’являються в усіх світах, тому їх кількість безмежна. Їх народження у світі в людській подобі супроводжується незвичними явищами (відбуваються землетруси, з неба падають квіти). Починають свій шлях до просвітління як бодгісатви, часто перевтілюються, досягають досконалості, живуть на небі, читають думки, літають, перетворюються в невидиме, а після досягнення нірвани можуть проповідувати свою дгарму (вчення, за допомогою якого люди можуть досягти нірвани).

Часто у міфології буддизму згадується лотос як символ чистоти й чарівного народження, дерево бодгі, під яким Шак’ямуні досяг просвітління, міфічне дерево Читтапаталі (на ньому живуть боги й асури, високе, плоди віддають богам). Серед тварин на першому місці пошановуються наґи — вони, щоправда, майже повністю антропоморфізуються, цікавляться вченням Будди, охороняють священні тексти, дарують їх людям, коли ті дозріли до розуміння. Згадуються також птахи ґаруди, морська тварина макара. У якості зооморфних символів різних будд і бодгісатв виступають павич, черепаха, кінь, бик, слон, лев. Улюблені тварини — газелі (першими слухали дгарму Шак’ямуні). У міфології буддизму ґаруди — величезні птахи, вічні вороги наґів, рух їх крил спричиняє бурю. Вважається, що інколи можуть набувати людської подоби і в одному зі своїх попередніх народжень Шак’ямуні був їх царем

У скульптурних фігурах Будда найчастіше сидить на лотосовому п’єдесталі (трон його буває прикрашений орнаментом з ґандгарвами, левами або фігурами учнів), ноги його схрещені, ступні лежать на стегнах. Якщо він повчає дгармі, то очі заплющені; між бровами в нього розташована невелика випукла точка символічного значення, часом з коштовного каменя (називається урна, або тилак, початково була у вигляді завитка волосся). Мочки вух дуже витягнені вниз, прикрас нема (аскет), одяг простий, без орнаменту. На потилиці Будди є підвищення, прикрите вузлом волосся — ушніша (має таке саме містично-символічне значення, як і урна). Ступні й долоні Будди часом мають особливі знаки: квітка лотоса в колі або квадраті; на правому боці грудей — родимка.

З часом міфологія буддизму почала ускладнюватися. Відповідно до канону нового напряму буддизму — магаяни, Будда був п’ятим у нинішньому циклі відліку часу. Після нього очікується поява ще одного. Справа в тім, що, згідно з ученням магаяни, царевич Ґаутама, досягши просвітління, передав свою природу бодгісатви (ідеальної істоти в буддизмі) Майтреї — майбутньому Будді, втілення божественної любові, що проживає в небі й турбується про процвітання буддизму на землі (зображався на троні, сидить “по-європейськи” — з посудиною та паростками квітів, на яких зображені його символи — колесо й ваза). Культ Майтреї, що виник у 3 ст. до н.е., став чи не популярнішим від культу самого Будди.

Слід зазначити, що бодгісатва (“істота, що прагне до просвітління”) — це в міфології буддизму людина або інша істота, яка хоче стати Буддою і вирішує вийти з кола безкінечних перероджень, щоби врятувати всі живі істоти від страждань і болю. Шлях бодгісатви триває три кальпи (тобто тричі по 864 роки), а на останньому етапі вдосконалення він може сам вибрати для себе форми наступного втілення.

Одним із найпопулярніших бодгісатв був Авалокітешвара (“Бог, що дивиться з небес”, “бог погляду”), який втілює безмежне співчуття, милосердя — він відмовився від вічної нірвани для того, щоби допомогти звільнитися людям. Він рятує людей від різних бід і хвороб, годує голодних, благословляє дітей, навертає відступників і т.д. Міф розповідає, що Авалокітешвара дивився на людські страждання, і його серце розірвалося від жалю. Амітабга, від якого походить Авалокітешвара, зібрав шматочки серця і зробив дев’ять нових голів бодгісатві, що хотів допомогти усім живим істотам — тому в нього виросли тисяча рук, а на долоні кожної руки з’явилося око. Міфологія буддизму стверджує, що з його очей постали сонце і місяць, з плечей — Брагма та інші боги, із серця — Нараяна, зі стегон — Сарасваті, з рота — вітри, зі ступнів — земля, з живота — Варуна. Авалокітешвара допомагав усім, хто просив допомоги, і проповідував буддійські закони тим, хто перевтілився у хробаків і комах, Таке широке коло обов’язків визначило і його здатність приймати різні подоби: духів, Вішну, Шиви та ін. (усього відомо 108 проявів цього бодгісатви, докладніше — у С.Тюляева [34, 327-328]).

Манджушрі (“Чарівне щастя”) символізує мудрість, інтелект, знання, мовлення, гармонію. Зображається він з мечем знань в правій руці, що розсікає темряву невігластва, і з книгою мудрості, притисненою до грудей лівою рукою (інколи ці атрибути лежать біля нього на квітках лотоса). Ваджрапані знищує злі сили та сприяє поширенню віровчення, у руці він тримає ваджу, а слід сказати, що у міфології буддизму ваджра — символ міцності та незнищенності, посідає чільне місце у символіці ваджраяни, де її зображають як особливої форми скіпетр; ваджра є атрибутом багатьох будд, бодгісатв (тримають її у правій руці) і символізує тут чоловіче начало, шлях, співчуття, тобто активність, іншим їх атрибутом є дзвінок у лівій руці (руків’я його нагадує кінець ваджри), що символізує жіноче начало (праджня), плід, мудрість, тобто пасивність. Адібудда (“першобудда”), інше ім’я — Вайрочана (“сяючий”), з’являється у пізньому варіанті буддизму та вважається вищим божеством, джерелом і творцем усього сущого, він народжує з матерії всі форми, що існують у світі. Колір Вайрочани — білий, зображається він з диском у руках. Інколи його супроводжує дружина Праджнапаті (досконалість знання).

Будди медитації — вищі істоти, що виникли за волею Адібудди. Вони не здатні будь-що створити, але можуть народити бодгісатв медитації, які своєю чергою є батьками будд-людей, у тому числі й царевича Сидґартхи Ґаутами.

Кожному Будді та бодгісатві відповідає богиня-дружина, але популярна серед них лише Тара, що виникла зі сльози Авалокітешвари, який оплакував постійні людські страждання. Сльоза, впавши на землю, стала озером, з вод якого виріс лотос, а з квітки його з’явилася Тара, що допомагає людям долати їх печалі.

Значення індійської міфології. Скарбниця сюжетів і образів міфів, епосу та пуран практично безмежна, але в історію індійського мистецтва широко ввійшло не більше ста з них — ті, що містять основні характеристики позитивних героїв та ілюструють головні приписи дгарми, морально-етичні уявлення та ідеали. Теоретики, наприклад, індуїзму, пояснюють, що будь-яке зображення бога потрібне широким верствам людей, тобто усім тим, від кого не можна вимагати вміння ментально (як абстрактну ідею) осягати бога.

Індійська міфологія стимулювала розвиток мистецтва, як і будь-яка інша, однак дала суворі приписи щодо зображень богів і навіть майбутнє покарання за їх порушення. Свідченням є письмові пам’ятки IV — V ст. н.е., в яких описуються всі канонічні розміри та співвідношення, аж до розмірів кутиків очей, мочок вух, нігтів на пальцях рук і ніг. Мінімальними одиницями вимірювання служать параману — “порошинка, яка робиться видимою тільки коли потрапляє у сонячний промінь, що пробився крізь різьблену решітку, раджас — порошинка, яку бачить око і за об’ємом рівна восьми параману, і балагра, рівна восьми раджас” і т.д. [1, 205].

Точно описується, скільки рук повинно бути в кожного бога, які атрибути мають бути в кожній руці, у якому положенні мають бути руки й ноги, які прикраси й одяг мають бути зображені, якого кольору та ін. Зазначається також, які наслідки буде мати те чи інше відхилення від канону. Автор зображення буде мати щасливе життя, якщо зробить усе за приписами, якщо ж частини тіла будуть довшими від визначених норм, то авторові загрожує небезпека з боку царя, якщо коротші — хвороба (слабкість), якщо живіт бога буде худим, художникові загрожує голод або зубожіння; подряпини або насічки на тілі Сур’ї призведуть до смерті майстра від удару мечем; нахил фігури вліво вб’є дружину майстра, а вправо — вб’є його самого; якщо очі Сур’ї вийдуть піднятими вгору — майстер осліпне, вниз — його чекають тривоги. Ці прикмети слід було пов’язувати й з усіма іншими зображеннями богів, а помилки у зображенні, наприклад, Шивалінґама могли накликати біди на всю країну, а не лише на майстра [1, 206].

Міфологія Давньої Індії становить необхідну й украй важливу складову багатої та самобутньої духовної культури реґіону, спадщина якої не втратила для нас жвавого інтересу й сьогодні. Пам’ятки давньої літератури й мистецтва Індії неможливо зрозуміти, не знаючи її міфології, що відобразилася не лише в санскритській літературі, але й продовжувала живити духовне життя народу впродовж століть, аж до наших днів, і поширилася за межі Індії, ввійшла в літературу й мистецтво країн Сходу, що сприйняли вплив індійської культури.

Індійська міфологія відіграла важливу роль не лише у розвитку релігії, історії, мистецтва своєї країни та країн Сходу — вона в усі часи хвилювала уяву європейців своєю філософською глибиною, не просто пояснювала явища природи, але й намагалася подати еволюцію Всесвіту і місце людини в ньому; зафіксувала складний процес осягнення людиною власної природи, виявивши потребу людини у внутрішньому самовдосконаленні.

Індійська міфологія становить неозоре море сюжетів і образів, зафіксованих у величезних циклах і літературних пам’ятках, що охоплюють століття і тисячоліття культурної традиції. Міфологічні уявлення давніх індійців змінювалися та еволюціонували від однієї доби до іншої: зникали старі й з’являлися нові космогонічні та релігійні концепції, образи й культи давніх божеств тьмяніли та сходили зі сцени, а на зміну їм висувалися нові; місцеві божества й культи включалися в центральний пантеон, або витісняючи закріплені в ньому раніше, або зливаючись із ними й збагачуючи їх новими рисами та атрибутами; змінювався зміст міфологічних образів, зміщувалися акценти в старих міфах, що отримували нову інтерпретацію у контексті змінених в нову історичну епоху ідеологічних течій.

Останній етап розвитку індійської міфології — міфологія буддизму — проголосив цінність особистості та безмежність людських можливостей (кожен (!) може стати Буддою і досягти нірвани). Індійська міфологія відкрила можливості для вираження любові як універсального почуття, що лежить в основі ставлення людини до світу.

Міфологія стала основним змістом найдавнішої літератури (“Магабгарата”, “Рамаяна”), у якій знайшли своє відображення багато історичних подій (завоювання, війни і т.д.). Давні художні пам’ятки дидактичні — вони давали незабутній етичний урок, створюючи ідеал бездоганного героя і державного діяча.

Питання для самоконтролю:

— Охарактеризуйте час і простір індійської міфології

• Що таке Харапські печатки?

• Назвіть священних тварин індійської міфології.

• Які веди лягли в основу індійської міфології?

• Хто такий Пуруша?

• Назвіть верховну тріаду індуїзму

• Як пояснюється у міфології поділ індійського суспільства на касти?

• Які аватари Вішну ви знаєте?

• Хто такий Будда?

• Які характерні особливості зображення індійських богів ви знаєте?

Теми рефератів: