Вступ

Іван Багряний – відома постать в українській літературі XX століття. Він широко розвинута особистість – це був і прозаїк, і поет, і публіцист, і редактор, і громадсько-політичний діяч, і, навіть, маляр. Поезія – це не той жанр, у якому найповніше виявилось обдаровання цього непересічного митця. Іван Багряний перш за все був прозаїком, котрому належить виняткове місце в історії літератури минулого століття.

Поезія Багряного є частиною великого українського літературного процесу. Поетичний доробок митця порівняно невеликий, але заслуговує на особливу увагу. Сам же Багряний не вважав себе поетом, але перші його проби пера були віршованими творами.

Актуальність дослідження. Сьогодні, коли у літературу повернулися письменники діаспори, які раніше були забутими або забороненими, не викликає сумнівів, що поетична спадщина митця потребує детального наукового дослідження. У творчості І. Багряного зосереджуються суттєві ознаки літератури й характерні риси доби. У його творах знайшли своє відображення українська історія, природа, прагнення волі, а як наслідок – і українська ментальність як основа народності.

Дослідження спадщини письменника представлені головним чином статтями та передмовами, більшість з яких присвячена його біографії, прозовим творам та політичним поглядам. Відтак, наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній зроблено спробу цілісного й системного аналізу лірики І. Багряного, виокремити провідні мотиви поетичної спадщини у сукупності з її визначальними особливостями.

Метою роботи є аналіз поетичної спадщини І. Багряного як цілісного явища на основі проблемно-тематичних аспектів творів, засобів зображення та своєрідності індивідуальної манери письменника. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань: окреслити основні теми й проблематику поетичних творів митця, визначити функціональність образів, емоційний вплив на читачів; виявити внутрішні закономірності розвитку лірики І. Багряного; визначити місце поезії Івана Багряного в літературному процесі першої половини XX століття.

Об’єктом вивчення є поетична спадщина митця, зокрема ліричні твори, що увійшли до таких збірок, як «До меж заказаних», «Вірю!..», «Золотий бумеранг».

Предметом дослідження у роботі стали естетичні здобутки І.Багряного, проблематика й тематична спрямованість ліричних творів митця, принципи й засоби художнього відтворення дійсності.

Методологічно-теоретичною основою роботи стали основні положення, викладені у працях М. Ільницького, І. Качуровського, Н. Миронець, В. Лисенка, М. Слабошпицького, І. Семенчука, В. Усаня, Л. Череватенка.

Методи й прийоми зумовлені його метою і завданням. У роботі реалізовано поєднання історико-генетичного, типологічного методів наукового вивчення явищ художньої літератури. Основним методом, використаним у роботі, є описовий, що передбачає прийоми спостереження, співставлення, узагальнення.

Практичне значення дослідження: результати дослідження можуть бути використані у процесі викладання вузівських курсів історії української літератури XX століття, спецкурсів та спецсемінарів, при написанні рефератів із проблем новітнього письменства.

Структура та обсяг роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури з 16 позицій. Загальний обсяг тексту 23 сторінки.

Розділ і. Осмислення дійсності в поетичній спадщині і. Багряного

Доба, у якій жив і творив Багряний і літописцем якої йому випало стати, була до нього (та й не тільки до нього) надто жорстокою. Головне завдання поета він бачив у тому, щоб відродити національну самосвідомість народу [11, С.12]. Народився і виріс Іван Лозов’яга (справжнє ім’я письменника) у селі, тому, звісно, його дуже турбувала доля українського селянства, над яким у кінці 20-х років нависла загроза примусової колективізації. Його було позбавлено прав та нормального життя. У 1938 році проти Багряного було заведено слідчу справу. Один із тих, кого допитували так передав свою розмову з поетом: “Тут же він знову став мені доводити, що літературна діяльність повинна бути виключно наповнена українським націоналізмом. У цій же бесіді Лозов’ягин став різко критикувати заходи партії і радянської влади…” [11, С.12]. Аналіз документів та текстів поезій письменника дає підстави для висновку, що навіть коли він у своїй творчості звертався до історичного минулого народу, то “робив це для того, щоб виразити своє невдоволення сучасною йому дійсністю, змусити читача задуматись над нею” [11, С.12].

Так з-під пера майстра з’явилися поеми “Скелька”, “Гетенберг”, “Вандея»” та інші. “Ще приступаючи до роботи, − писав він, − я мислив собі так: історія історією, але що історія важить хоч би і українська, хоч би й революційна?”

Роман у віршах “Скелька” має яскраво виражену невдоволеність існуючим режимом, що проступає у змалювання історичного минулого українського народу. Як зазначає Надія Миронець: “Аналіз документів та текстів поезій Багряного дає підстави для висновку, що звертаючись до історичного минулого народу письменник намагався наблизити його до сучасності для того, щоб виразити своє невдоволення існуючою дійсністю, змусити й читача задуматись над нею. Про це він сам розповідав слідчим, описуючи історію створення роману “Секелька” [11, С.12].

“Скелька” виходить за межі суто соціологічного підходу до зображення навколишньої дійсності. Через увесь твір проходить антиклерикальна спрямованість – це викриття розпусти, рідше ненажерства чи скупості, жорстокості чи глушіння духовних осіб. “Скельку” ніяк не можна вважати антирелігійним твором, бо для цього немає жодних підстав.

Село Скелька по сусідству з його рідним Куземиним. І. Багряний не раз бував у ньому, бачив гору, на якій колись гордо височів чоловічий монастир Куземинська Покрова, чув про те, що в околицях Скельки існувало давньоукраїнське поселення, а головне − наслухався переказів та легенд про монастир – цей таємничий прихисток душі, який після захоплення самодержавною Росією Лівобережної України й поразки під Полтавою окупували московські ченці та учинили жорстокий визиск місцевого населення. Нащадки запорозьких козаків, селяни-повстанці спалили чоловічий монастир, вибухнувши справедливим гнівом супроти національного поневолення України.

“У свєму романі І. Багряний змалював давні часи в Україні, зокрема на Полтавщині, коли після поразки під Полтавою Московія, захопивши Україну, провадила великий наступ на все українське…Весь роман насичений духом історії і боротьби…” [11, С.13].

Роман починається з інтродукції, у якій Багряний наголошує на безперервності життя людини й природи:

“Такі ті гори дивні і прості, −

Сльозами , потом і дощем политі,

Вони уміють жити і цвісти,

І за своїм

Ні плакать, ні жаліти” [4, С.160].

Поряд з природою письменник змальовує життя українського селянства. Засобом експресії тут виступає собор, як символ народної мудрості, суверенності, святості, віри людей у справедливість, істину і “Божий суд” всього найкращого, що може втілюватися у історичній будівлі. Велике естетичне враження на читача справляє подзвін Кузьминської Покрови: “Ударив дзвін чотиристапудовий, // Гайднув скривавленим на сонці язиком. // Здригнули далі… // Дзвін ударив знову − // Гукає і гуде без слова, // Гуде, як вирок…” [4, с. 161]. І далі: “Протнула Ворскла їх – кривий погнутий меч, // Що переможений упав на полі бою, // Упав важкий до ніг нових предтеч // І землю надвоє розтяв той меч собою” [4, С.164]. Одним із яскравих образів, який допомагає Багряному у викритті жорстокої царської Росії, що пригноблює український народ, є образ ченця:

“ − Гей, пиши наказ!

Пиши, мій брате! І царициний указ

Ти нагадай тій черні! Напоказ

Усьму світові…” [4, С.171].

Кінець роману трагічний: смерть коханої дівчини ватажка. Під час написання роману Іван Павлович зазнав впливу твору Т. Шевченка (“Гайдамаки”), який позначився на ідейному та формальному рівнях “Скельки”. Так, у першому розділі, що є ключовим для концепції роману як цілого, Іван Багряний розгортає експозицію та розпочинає оповідь цілком у дусі “Гайдамаків” (“Як дід велів почати”).

Літературознавець Г.Костюк підсумовує: “Широка палітра фарб і тонів, різьблені образи, рукою небуденного майстра, свіжими фарбами накреслені пейзажі Лівобережжя, неоклепана, смілива рима, природна, не штучна ритміка, тональні звуково-прозорі, лірично-медитативні описи та відступи, полісмисловість і многоплановість ідей та сюжету, цілком свідома проекція тематики на нашу сучасність, − все це з мистецького боку тримає роман на високому рівні. Весь твір проймає глибокий, властивий Багряному патріотизм, любов до нашого народу, ненависть до його ворогів” [13, С.3].

Важливе місце серед творів цієї тематики займає поема “Вандея”. Назва цього твору від французької провінції – відомої в історії революції реакційної Вандеї… “Я взяв під цю назву власне Україну, поставивши її (назву) в лапки.” [14,С.18]. Твір присвячений рокам громадянської війни. Кілька разів у поемі повторюються слова: “Ех, Вандея, Вандея, Вандея ти, // Під чужим і гербом, і мечем…” [4, С.203].

У поемі автор змалював все те соціальне тло, яке він бачив навколо. Твір подається від першої особи. Ліричний герой розмірковує над найважливішими питаннями української історії. Поема являє собою автохарактеристику самого поета як типового соціального прикладу.

У “Вандеї” поет робить підсумки революції і доходить досить безрадісних висновків:

“…була в них мета одна тілько // І єдиний кінечний шлях: // Щоб планета всім рідна матінка, // Щоб любов на твоїх полях…// Але: // Не було, не було незабутнього… // Хто на споді – не буде над… // Одиниці дійшли до майбутньго, // Тисячі не вернулись назад…” [3, С.17]

Своє обурення будь-якими способами гноблення особи Багряний висловив у поемі “Гутенберг”. Змушений пояснювати, митець писав, що це був протест проти використання друкованого слова “як засобу скалічення , званого “вихованням” , засобу нав’язування ідейок і ідей.” [11, С.13].

Через те, що протест цей стосувався не лише минулих часів українського народу, поема була заборонена цензурою.

У 1927 році на сторінках популярного журналу “Життя й революція” з’явилася поема “Монголія”. Відтворюючи колишню велич Монголії, могутній володар якої Чингізхан ходив “трусити за душу Європу”, поет виразно акцентує на тому, чим стала країна. “Злиденність і німа пустка на пісках. Нові династії з землі Росії чужої придушили голодну людність, перетворили її на рабів.” [12, С.132]. У поемі досить натяків щоб читач зрозумів, що Монголія – це Україна, бо її трагічна історична доля дуже близька до нас.

“Монголія” насичена яскравими історичними ілюзіями та тонкою алегорією: За Каспієм тиша і сінь, // Сипучі піски Кара-Куми… // Іду я вітрами один − // Ідем ми до сонця у куми. // Туди ми, туди, де останній мулла, // Де сонце над муром Китаю, // Туди, де Батиєва слава цвіла, // До гір золотого Алтаю. // Шумлять і шумлять комиші над Аму // І йдуть, і хвилюють ордою. // І шастає вітер, неначе Тімур, // По джунглях важкою ходою [4, С. 86]. Прослухавши цю поему з вуст самого автора, Г. Костик писав: “Все це – і форма вислову, і образні асоціації, й історичні роздуми та аналогії мене тоді дуже вразили. Я не міг збагнути, звідки це все взялося в свідомості двадцятирічного юнака з Охтирки? Мені так видалося, що так до Багряного про це ще ніхто не писав. Принаймні в українській поезії” [9, С.226].

Ще одним твором, де автор описує історичні події є “Гуляй-Поле” (1944). В цій поемі змальовані наслідки ІІ світової війни. Гординський наголошував: “Гуляй-Поле” − твір колосальний своєю напругою, ваговитістю змісту – так, начебто всі катаклізми, що пройшли над нашою землею, сталися тільки на те, щоб дати стимул і сюжет для такого твору, як оцей.” [12, С.134]. “Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах; // Потоптане, смертю розоране, // В бомбових кратерах і черепах, // В гільзах, В ожугах, В м’язах, В рісках…// І навіть не крячуть ворони // Жахаються крики, минають здаля, // Шкірится жаско, смердить земля // “ [4, С.1327].

Поема Багряного може справляти враження і прози, і величного фольклорного епосу. “Встає від розритих могил і руїн, // Іде Гуляй-Поле – проходить один. // Іде мовчазний і блідий, мов туман, − // Грізний, страшний отаман. // Іде отаман по руїнах, мов тінь. // Ступа на уламках усіх поколінь. // над кратером чорним понуро стає. // Рукою затримує серце своє. // Торкає ногою три черепи він − // І чорний, // і жовтий, // і білий один: // …Прапрадід був, // Прадід… // І син…” [4, С.134-135]. Григорій Костюк писав, що “Гуляй-Поле” це розпука над мільйонами невинних розтерзаних і вбитих жінок, дітей, батьків і дідів. Це був спалах ненависті до всіх поневолювачів і вбивників народних мас. Це, нарешті, була пророча візія всенародного гніву, повстання і помсти над усіма світовими грабіжниками і людовбивцями” [9, С.241].

Отже, Багряний був не байдужий до своєї Батьківщини і гаряче переживав за її майбутнє. Не менш цікаву групу становлять ліричні вірші сатирично-викривального змісту, яка тісно пов’язана з долею українського народу. Сюди належить переважна більшість ранніх творів письменника, але присутні й твори інших періодів: епіграми “Максим Рильський”, Попелотрест”, “Епітафія Блокові”, “Собачий бенкет”, “Ода до Сталіна”, “Правдолюб”, “Антон Біда – герой труда”.

1929 року стався безпрецедентний на той час в радянській Україні випадок. В провінційній Охтирці з’явилося безцензурне літературне видання. Це була поема Івана Багряного “Ave Maria”, спонсором цього видання став сам автор. А дозвіл на її появу в світ дав голова тодішньої “Просвіти” Борис Антонченко-Давидович. Видавництво, яке було зазначено на примірниках (“САМ”) насправді не існувало. Експедиційний відділ, де друкувався Багряний, спакував кілька пакунків і Багряний розіслав їх до книгарень Києва, Харкова, Одеси [5, С.630]. Коли влада дізналася про вихід цієї книжки, то її відразу було знято з продажу. На думку Дмитра Нитченка-Чуба, сама поема не становила ні з мистецького боку, ні з боку змісту якогось шедевра…Це була сповідь молодої людини, письменника, що ледве взяв перо в руки, але добре знав, що неможна продавати інтересів свого народу. Бунтарство визрівало в душі поета, і він шукав підтримки як серед інтелігенції, так і серед селян, до яких тягнувся співчутливим серцем і помислом. Тому в присвяті до поеми з’являється таке звернення: “Вічним бунтарям і протестантам, // Всім, хто родився рабом І не хоче бути ним, // Всім скривдженим і зборканим, // І своїй бідній матері крик свого серця присвячую” [5, С.104]. Саме в цих рядках автором було втілено основну думку поеми.

Правдюк пише: “Cвоїм виступом в “Аве Марії” Багряний довів, що він не тільки не мириться з радянською дійсністю, а й має намір боротися проти неї, змінити її”. Задихаючись в атмосфері “хижих і пролазливих”, яким толерує закон, в тій атмосфері, що одних задушила фізично, а других – морально, Багряний видає свою “Ave Maria” тільки для того, щоби там в листі до уявного друга і в “Пролозі” сказати сміливо й одверто своє слово правди і гніву людині. ”Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині – це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом, бо слово поет…стало визначати: хамелеон…спекулянт, авантурник, ледар…Не іменуй же мене поетом, друже мій! Я хочу бути людиною, яких так мало на світі. Я хочу бути тільки нею і сьогодні я цього найбільше хочу” [5, С.630-631]. Цей лист до уявного друга був нібито криком душі. Отже, свою передмову Багряний закінчив обіцянкою, що він буде боротися проти того фальшу доти, доки ходитиме на цій планеті. Поема є гімном бунтарству й запереченням духовного рабства. Не дивно, що її було заборонено. Написаний в стилі лірично-пісенної поеми, цей твір розкривав ті події дійсності, які були заборонені в радянські часи. Поема була про дівчину, що під впливом обставин дійсності зазнала багато поневірянь і злиднів. Трагедія страждання жінки-матері, яку прощає син за всі гріхи, “чий лик освітлює автор”. Ось рядки з епілога: “Tи ідеш, а на грудях… // Німієш, // А на плечах – тягар поколінь, // І мотузка прокляття на шиї // Тяжко б’є білий фарфор колін. // Йдеш на казнь, на судовисько людське, // Ввита святістю древніх легенд… // О, Маріє! // Як тяжко і грузько // на землі, на позорищі людськім! // Моя Мамо, прощаю тебе»”. В творі вбачаються Шевченкові мотиви: життя та страждання жінки, яка не маючи сил і засобів, щоб прокормити дитину, вимушена була стати повією. Поема написана надто відверто для радянських часів.

Бувають вчинки, які особливо характеризують людей. Видання “Ave Maria” − один з них. Це надзвичайно в дусі Багряного, котрому, як показав час, були в повній мірі притаманні і безстрашність, і зухвалість, і винахідливість.

Найвдалішим та найпоказовішим твором є ”Антон Біда – герой труда”. Це сатирична повість про табори Ді-Пі (переміщених осіб).

Антон Біда – ліричний герой – ще змалку “познайомився” з радянською тоталітарною системою і те “знайомство” поет описує так: “Отак взяли живцем на гак, // Геть розкрутили отак: // Забрали хату, сад і двір. // І – прямим ходом на Сибір”.

У своїй поемі автор дуже вдало змалював страждання українського народу під московським окупантом: голод, заслання, злидні народу, розкуркулювання. Автор закликає свій народ до боротьби з ворогом: “Нехай тих мук налито вщерть // Боротись! На життя і смерть!”. І як висновок звучить його: “Ми прийдемо з усіх світів // І з всіх розпуть Росії, // На втіху й щастя матерів! // Для ворогів же… // В тій порі// Для них засяє Бог вгорі// І МЕЧ // Біля Софії»” [4, С.169-170].

В епіграмі “Максим Рильський”: “Вже й кістки круг сонця обертаються, // Кров’ю сходить матінка стара, // І рида Ганнуся, бо ридається…// А “орел” літає, бо літається…// А Максим співає, бо співається, // І не захлинеться, а пора” – “орлом” проглядається особа Й. Сталіна, якого під тиском обставин “оспівав” свого часу Максим Тадейович, а в епіграмах “Попелотрест” й “Епітафія Блокові” − прямий натяк на роман у віршах “Попіл імперій” Ю. Клена. [5, С.88].

Івана Багряного турбувало навколишнє суспільно-політичне становище, яке викликало в автора протест, який він змальовував у своїх творах. Одним з таких прикладів є поема “Батіг”, в якій поет висміяв гніт влади над народом. Автор підкреслює: “У нас тепер “цивілізація й культура” , а тому батіг у нас уже із дроту, а не з шкури, бо спеціально для людей, а коли б’є, то здирає спас на серці і на тілі: “Спина, як тік. Взялися кров’ю руби. // та не кричи. Бо буде ж все твоє! // Кусай! Кусай, коли дають ще сині губи! // кусай до крови їх як стане серцю руба!// О, як він б’є!!!” [12, С.20].

“Батіг, батіг – він бог на цій планеті!” - пише поет. Акцентуючи увагу на насильстві він зазначає: “О, як він б’є! Я знаю, як він б’є…- Проклятий день! // Гей, предку огрубілий! // Чи тямиш ти, як ніжних він жує? // Так елегантно з свистом б’є − // Здирає спас на серці і на тілі” [11, С.13]. Багряний сам зазнав ударів цього батога, тому твір став яскравим показником соціальної сатири автора. Вірогідно, що епіграма “Здивовання Маяковського” націлена своїм вістрям на Ю. Косача, автора – як на той час – прозового твору “Запрошення на Цітеру” (назва, безперечно, символічна, бо Цітера в давньогрецькій міфології – острів блаженства). І. Багряний через “Здивовання Маяковського” виразив своє здивування… Бо як раз під той час Ю. Косач у жартівливому вірші “Іван Буоната-Партяний” поглузував з його одягу, який чомусь нагадав Косачеві вбрання більшовицького агітатора і горлая Маяковського [5, С.89].

У епіграмі “Павло Тичина” митець пише: “Геніально й Артистично! // Довели Ви це практично: Інфузорійний поет, Зжер свій соняшний кларнет!” [14, С.89]. Тим самим висміюючи тогочасний стан літературної дійсності.

Отже, сатиричні твори Івана Багряного мають яскраве тематичне вираження й об’єднані однією мотивацією – викриття геноциду влади. Власне темі геноциду присвячено більшість поезій збірки “До меж заказаних” (1929). Зрозуміло, що не тільки Багряний підсміювався над своїми товаришами-колегами, але й йому не давали спуску.