Розділ іі. Національна специфіка поетичної спадщини

У період заслання виразно простежується туга за Батьківщиною письменника. Цю тугу та жаль поет змальовував у ліричних творах. Сюди належать: “Рідна мова”, “Вечори”, “Матері”, “Вечір зимовий”, “Чорноземлі”, “В місто”, “Марш молоді”, “Вставай, народе”, “Бондар”, “Швачка” та багато інших.

Українці відомі як трудівники, які весь час працюють в поті лиця. Тому саме “возвеличення трудящої, рядової людини” Багряний присвятив чи малий свій поетичний доробок. Поезії цієї тематичної групи входили до збірки “В поті чола” (книга поезій 1928-1930-х років). В автобіографії Багряного можна віднайти наступні слова: “Уривки з цього циклу [“В поті чола”] друковані в “Житті й революції” та “Червоному шлясі”. Ціла ж книжка не пройшла через Головліт з міркувань політичного порядку, і рукопис її так і загинув десь у О.Слісаренка. Проте я її частково відновив тепер.” [2, С.7]. Видавши цю збірку, Багряний, під час однієї з зустрічей з Григорієм Костюком сказав: “В поті чола” − то ліричні роздуми про наш працівний люд. Я хочу показати, що можна і треба писати про працю і робітників, але не як про додаток до димаря і машини, а як творців їх.” [9, С.227].

Так, наприклад, його вірш “Швачка” розкриває глибокі асоціативні зрощення, що реалізуються не тільки через пластику, а й через емоційні стани – зміну тональностей. Приміром:

“Синіми спіралями, барвами-кольорами

Ходить-ходить хвилями втіха, як вино.

Перстень і наперсток чіткими переборами

Промінь пересріблює крізь мале вікно” [4, С.106].

У своїй “Швачці” Багряний дотримується народної поетики: “Над дивною ношею золотою прошвою, / Срібною порошею квітнуть пелюстки. / Усмішкою дальньою, загадкою хорошою / Поснувались втомлені помахом руки”.

Ритміка вірша “Ой, летять два соколи…” своїми синкопованодисонансовими ефектами, перепадами, багатством алітерації перемагає пісеннонародну. Стилізація змушує замислитись над її функцією, відсилаючи до поетики народної пісні і до “Швачки” Павла Грабовського. Стилізуючи, автор приховує ускладнений ліричний суб’єкт (”я“ − ”не − я“), для якого можливе й ототожнення з ліричним персонажем Павла Грабовського, і відмінність від нього. “У цілому “Швачка” є також сигніфікатом втраченого часу, через що й справляє враження квазіцитати з Павла Грабовського. Іван Багряний ніби мовить про те, що сказав не сам. Квазіцитована мова вдихає нове життя у швачку, уже по-своєму ощасливлює її: “Ходить-ходить хвилями втіха, як вино…” Епілог скеровує до досвіду Павла Грабовського і прорізно видобуває з минулого своє відлуння”.

Людина – це таке створіння, яке може все пережити, все перенести на своїх плечах. Вона є центром культури, центром усього Всесвіту. Тому саме вірою в людину, а саме в українця, та пошаною до неї сповнена поезія “Ратай”, у якій автор змальовує важку працю людини, “потом покроплену”, з мозолями на руках. Не зважаючи на весь тягар роботи, люди цієї професії крокують на свою роботу: “І парує земля під зливою сонячною, // Парують воли, і парує хребет, // А хтось піснею, ще й розгонистою, // Заливається “соб” і “сабе” // А хтось піснею променистою // Вже мерщій засіває поля…» [4, С.46].

Поетові вдається уникнути стилізації, бо більшість розкритого “лише натяки, реалії, які постають у несподіваних комбінаціях, і творять оригінальні метафори (Налягає на чепіги, на ковані, // Перевертає навзнак нашарування літ. // І блищать вони потом, масні, миготять // І дихають в небо хвилюючим маревом; // оази легенд повстають з небуття, // І думи ідуть голубими отарами.//). Картина настільки природна, що читач не одразу помітить: тримається вона на переносному елементі метафори – на “розповіді” скиби – акумульованого в ній досвіду століть і тисячоліть, які здивованими очима дивляться на те, що діється навколо” [7, С.140].

В кінці 20-х років XX століття у ліриці багатьох поетів все виразніше звучать мотиви праці і будівництва. У І. Багряного, як і у П.Тичини, В.Сосюри, В.Поліщука та багатьох інших з’являється тип нової людини, яких знаходить найвиразніше втілення у всьому новому будівничому епосі. Ліричний герой ніс у собі риси натхненних перетворювачів дійсності. Отже, як неоромантик, Іван Багряний приділяє велику увагу змалюванню образу людей-працівників які не є якоюсь масою, а сповнені індивідуальності, героїчності та романтизму.

Митець дуже мальовничо описує картини природи своєї рідної Батьківщини. У майстра пера образ України постає через пейзаж. Як і в багатьох інших поетів, образ національного часо-простору будується у митця на асоціюванні митця зі степом, який передає відчуття свободи. Степ є символом вільного та щасливого життя, як багаті степи України. На думку С.Кримського: “Степ належить до групи архетипних українських символів, що окреслюють особливості етноментальної самобутності українців.” [7, С.139]. Не дивно, що Багряний пише про степ, бо він, як і інші письменники, які входили до літературної організації МАРС, народився в селі (село Куземін Сумської області).

Великої уваги заслуговує поезія “Зимовий вечір”. Вона будується на протиставленні ліричним героєм світу зими та світу весни.

“…Навколо сніг і сніг, // А то лиш шум, а то вітри в дротах, // Та пси голодні в дальніх хуторах, // Стара верба про славне літо снить, // В снігах печаль, в снігах така утома… // не заздрю тим, хто в час такий не вдома, // Тим, хто родився // тільки для весни” [4, С.17].

Переглядаючи вірш “Вечори”, читач неначе впадає в якийсь спокій, у те місце, де все тихо й приємно: “Рожеві вечори – час тихого смеркання… // Відіб’ють мрійно зорі мулярі. // Останній згасне звук по тій зорі. // І геній творчості зійде, як у нірвану, // В блакитний сон”. Але в той же час відчується смуток та печаль: “Жадоба зустрічі. Утіха розставання. − // Рожеві вечори – час тихого смеркання” [4, С.17].

Поезія “Чорноземля” виступає як монологічне мовлення ліричного героя, що оспівує значення для людини первісної природи: “Люблю, // Як бір, стривожений набоєм, // Луною стоголосою гуде… // Люблю ходить на самоті з собою // І не стрівать нікого аніде” [4, С.105]. Одкровення автора виражається формулою гармонії природи та людини: “І крикнув, аж млосно… // Аж відгукнулись балки. // Простіть, що ніби п’яний, // що ніби троглодит, // Це я утік від бруду туди, // де змалку бігав, // а ледь було не звикнув там киснуть і нидіть” [4, С.107].

Ніколи поет не забував про Україну, країну його дитинства. Тема Батьківщини втілена у вірші “У весіннім – у синім мареві”, у якому Іван Багряний описує картину весни, як надзвичайно барвистої та ніжної пори року. Ми знаходимо і “синє марево”, і “зелено вруно”, і “отари, що голубіють”. Проте зовсім іншою постає друга частина твору, де за градацією письменник ставить риторичні запитання до “далекого друга”: “Чи прилинуть жадні лелеки…?”. Ці питання автор залишає для читачів відкритими. Поезія пройнята печаллю та смутком.

Одним з українських символів Батьківщини та сімейного благополуччя є символ журавля, який відтворюється у вірші “Над полем ключі журавлині”. Твір сповнений елегійності та урочистості. Свою любов до рідної землі автор яскраво передає через образи-символи: “степ”, “крик журавлиний”, тощо, епітети (крик дзвінкий, юний, жаданий, омріяний, дальній…), повтори:

Над полем ключі журавлині,

Над полем,

Над лісом,

Над гаєм,−

Курличуть в осіяній сині –

Летять із далекого краю [6, С. 9].

У 40-х роках поет звертається до нового жанру – пісні. Його “діти” мають суто національно-патріотичну спрямованість: “Вставай, народе!”,”Пісня про Тютюнника”, “Марш Україна” (“Чорними хмарами вкрита руїна”), “Гімн української молоді” (“Вперед, сини народу”), “Марш української молоді” (“Ми об’їхали землю навколо”), “Марш полеглих”, “Нема тої сили”.

Однією з найбільш вдалих пісень є “Марш української молоді”, в якій вияскравлюється її національна спрямованість. Патріотизм, щира любов, відвертість, палкість відбиті у кожному рядку:

“Ми об’їхали землю навколо,

Пропливли океани й моря,

Та тебе не зрікались ніколи,

Україно ясна, як зоря!” [4, С.174].

Поетичні рядки були покладені на музику Григорієм Крисатим; Микола Фоменко зробив деякі варіанти вже відомих багрянівських маршів, зокрема “Ми об’їхали землю навколо”.

Одним з найвідоміших віршів Багряного є “Рідна мова”. Поезія пройнята національним колоритом. В одній тільки фразі “Колискова материнська ніжна мово!” викладено увесь зміст цього твору. Митець пишається нею: “Гей, яка ж прекрасна Ти!”. Автор наголошує на трьох словах: мати, вітчизна та мила. Все це супроводжує нас все життя. Перше слово, яке ми промовляємо – це саме слово “Мати”, воно є “криком любові”, “сміхом і радістю намовляти”. Наступним словом є “Вітчизна”, яке є “величним гімном”, “громом звитяг і клекотом орлиним”. Третє слово – “Мила” – “буря крови”, “пісня рвійна”, “як пах [запах] любистку”, “як мрійка мрійна”, подані порівняння передають почуття закоханості, мрійливості. І в завершенні автор подає висновок:

“Перейшов усі світи я –

Є прекрасних мов багато,

Але першою, як Мати,

Серед мов одна лиш ти є” [4, С.12]

Отже ця поезія, як і багато інших, пройнята глибоким патріотизмом. Варто розглянути проблему числа і числового символізму у поданій поезії. Продовжуючи давню традицію, поет вживає число три як закодовану форму системи космосу. Число три, яке має магічний підтекст на національному грунті, об’єднується в одне слово “Мова”, що у тексті твору визначається як “колискова , “материнська”. За допомогою зіставлення автор досягає експресивності в осягненні проблематики твору читачем: “Ти велична і проста. // Ти стара і вічно нова. // Ти могутня, рідна мово!” [4, С.12]. Подані мовностилістичні засоби сприяють національному забарвлення всього твору.

Отже, національна й патріотична спрямованість є визначальними в поетичній спадщині Івана Багряного. Природа, люди, тварини постають у гармонійному синтезі на тлі національного колориту. Твори поета сповнені палкої любові до рідної землі, тугою за нею, розумінням історичного минулого свого народу.