Матеріальна відповідальність роботодавців за шкоду, заподіяну працівникам

Закон передбачає матеріальну відповідальність за завдану шкоду не тільки працівників, а й підприємств. Така відпові­дальність на власника або уповноважений ним орган покла­дається відповідно до ст. 173 КЗпП при заподіянні шкоди здо­ров'ю працівника каліцтвом або іншим ушкодженням, пов'я­заним з виконанням ним своїх трудових обов'язків.

Порядок відшкодування шкоди, заподіяної робітникам і службовцям, регулюється Правилами відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоро­в'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затвер­дженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р.

Ці Правила встановлюють порядок розгляду заяв потерпі­лих або їх утриманців. Заява подається власнику, з вини якого заподіяна шкода. Власник протягом 10 днів з дня надходження заяви зобов'язаний розглянути її та прийняти відповідні рішен­ня. Спори між потерпілими або іншими зацікавленими особа­ми і власником щодо права на відшкодування шкоди та її розмір вирішуються в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів. Саме цією вказівкою на порядок розгляду спорів Кабі­нет Міністрів України визнав галузь права, якою регулюються ці відносини.

Розмір відшкодування втраченого потерпілим заробітку вста­новлюється відповідно до ступеня втрати професійної працез­датності, що визначається медико-соціальною експертною ко­місією (МСЕК), і середньомісячного заробітку, який він мав до ушкодження здоров'я. Втрачений заробіток або його частина відповідно до ступеня втрати професійної працездатності вип­лачується власником в повному розмірі, тобто без урахування розміру пенсії по інвалідності, а також незалежно від одержу­ваних потерпілим інших видів пенсій та заробітку.

Потерпілому від нещасного випадку на виробництві випла­чується одноразова допомога, розмір якої встановлюється ко­лективним договором, відшкодовуються витрати на медичну і соціальну допомогу, якою вважається додаткове харчування, придбання ліків, спеціальний медичний та звичайний догляд, побутове обслуговування, протезування, санаторно-курортне лікування, придбання спеціальних засобів пересування тощо.

Отже роботодавець при заподіянні шкоди здо­ров'ю працівника каліцтвом або іншим ушкодженням, пов'я­заним з виконанням ним своїх трудових обов'язків повинен відшкодувати працівнику

1. втрачений заробіток;

2. одноразова допомога;

3. витрати на медичну і соціальну допомогу;

4. відшкодування моральної шкоди.

Тема 3

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

1. Право власності: поняття, правове забезпечення, зміст та реалізація у сфері господарської діяльності.

2. Злочин: поняття, види, склад (характеристика).

3. Види злочинів проти власності в Україні: поняття, класифікація.

1. Право власності: поняття, правове забезпечення, зміст та реалізація у сфері господарської діяльності.

Інститут власності є основою майнових відносин суспільства й держави.

Категорію власність розглядають у двох аспектах: економічному: власність являє собою систему відносин, що складаються в процесі виробництва, обміну, споживання й розподілу матеріальних благ; юридичному: право власності як слідство об'єктивних економічних процесів, що відбуваються в суспільстві.

Право власності в об'єктивному розумінні являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини з приводу володіння, користування й розпорядження майном. Право власності в суб'єктивному розумінні - це можливість кожного суб'єкта володіти, користуватися й розпоряджатися майном.

Відносини права власності в Україні регулюються:

• Конституцією України ( ст.ст.13, 14, 41),

• ГК України (глави 14, 15, 16); ЦК України (кн. 3. «Право власності й інші речові права»; кн.4 «Право інтелектуальної власності» );

• Законами України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 р., «Про приватизаційні папери» від 04.03.1992 р., «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 04.03.1992 р. та ін.

• КК України, КУпАП, Земельним кодексом України та ін.

Об'єктом права власності в Україні є майно, склад якого нормативно-правові акти України не деталізують, однак передбачають можливість обмеження видів майна, яке не може перебувати у власності (об'єкти, що перебувають у вільному обороті; об'єкти, обмежені в обороті та об'єкти, вилучені із цивільного обороту).

Суб'єкти права власності:

- український народ,

- держава Україна,

- АРК,

- територіальні громади,

- юридичні особи, ФОП

- фізичні особи, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Зміст права власності:

1) Право володіння – заснована на законі можливість особи мати й утримувати в себе майно. Володіння буває законне ( титульне), тобто, засноване на правових підставах і незаконне (безтитульне). Незаконний володілець - це особа, що незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа майном власника. Незаконний володілець може бути визнаний як добросовісним набувачем ( не знав і не міг знати про незаконність володіння майном), так і недобросовісним.

2) Право користування – заснована на законі можливість здобувати з речі її корисні властивості, привласнювати плоди й прибуток, які приносить майно.

3) Право розпоряджання - право власника визначати юридичну долю майна (продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду та ін.)

Отже, суб'єктивне право власності характеризується «тріадою повноважень» щодо володіння, користування та розпоряджання майном.

Господарська діяльність здійснюється з використанням не лише організацій­них та управлінських зусиль суб'єктів такої діяльності, а й майна. Відповідно до ч. 1 ст. 139 ГК України, майном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи не­матеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються та використо­вуються у діяльності суб'єктів господарських відносин і відображаються в їх ба­лансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Розрізняють дві основні форми майна: майно в речовій формі (тілесне майно або речі) і нематеріальні активи (без­тілесне майно). Майно в речовій формі залежно від його природних властивостей традиційно поділяється на рухоме і нерухоме (ст. 181 ЦК України). До нерухомих речей належить земля (земельні ділянки) та розташовані на ній об'єкти, перемі­щення яких зазвичай є неможливим без їх знецінення/пошкодження та/або змі­ни їх призначення. Нерухомі речі зазвичай є незамінними (індивідуалізованими) і мають спеціальний правовий режим, що полягає в реєстрації прав на таке майно. Правовий режим нерухомих речей може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти та інше майно. Рухомими речами є речі, які вільно переміщуються у просторі (ч. 2 ст. 181 ЦК України). Правовий режим таких речей спрощений, оскільки вони зазвичай вва­жаються товаром, призначеним для відчуження. Відтак їх обіг не потребує реє­страції, за деякими винятками.

До безтілесного майна належать нематеріальні активи, корпоративні права, цінні папери.

Майнова база суб'єктів господарських правовідносин формується за рахунок різних джерел, серед яких, відповідно до ст. 140 ГК, є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом.

Майнова база суб'єктів господарювання неоднорідна. Залежно від економіч­ної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, розрізняють основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ст. 139 ГК).

Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з при­воду привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності у сфері еко­номіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам.

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх викорис­тання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титу­лі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повнова­жень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі остан­ньому всієї сукупності прав, притаманних традиційному власнику, називаються похідними від традиційного права власності. Такими титулами є:

а) право господарського відання;

б) право оперативного управління.

Всі вони є похідними від права влас­ності й залежними від власника (первісного власника). Право господарського відання (ст. 136 ГК України) порівняно з правом власності є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпоря­дження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями від­повідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому титулі, і може бути суб'єктом банкрутства. На такій правовій основі майно закріплюється за держав­ними (ч. З ст. 73, ч. 2 ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. З ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також є похідним від пра­ва власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджати­ся закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Власник майна, закріпле­ного на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у такого суб'єкта надлишкове майно, а також майно, що використовується ним не за призначенням (ч. 2 ст. 137 ГК). Суб'єкт права оперативного управління відпо­відає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відпо­відальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління у визна­чених законом та/або установчими документами суб'єкта цього права випадках несе власник майна (щодо казенних підприємств - держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство). Цей правовий титул використо­вується щодо казенних підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, коо­перативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.