7. Позамовні засоби виразності читання

Зазвичай у буденних життєвих ситуаціях людина використовує жести і міміку рефлекторно. Частота і інтенсивність цих рухів залежить від темпераменту людини, від настрою у момент мовлення, від національної приналежності мовця. Але, виступаючи у якості читця перед аудиторією слухачів, кожен з нас повинен контролювати свої рухи.

Перш за все, потрібно сказати про позу. Вона повинна бути природною, невимушеною, ненапруженою, без манірності. Не можна широко розставляти ноги або схрещувати їх, не варто похитуватися чи переступати з ноги на ногу, не можна занадто піднімати чи опускати голову, погляд не повинен завмирати в одній точці. Всі ці вади учнів-читців повинен виправляти вчитель.

Природніми мають бути також і жести. Якщо професійні читці зі сцени можуть собі дозволити більше рухів, то під час читання на уроці (як учнями, так і вчителем) жести повинні бути максимально стриманими, економними і добре продуманими. Жести застосовуються як допоміжний виразник ставлення читця до героїв і подій. З огляду на це слід уникати ілюстративних жестів, бо зайва, невиправдана жестикуляція псує враження і заважає виразності слова, відволікає увагу слухачів від тексту або й викликає сміх. З цієї точки зору не рекомендується також вчителеві під час читання ходити по класу.

Але, наприклад, вірш (чи просто невеликий твір) з яскраво вираженою кульмінацією можна починати читати сидячи, а в момент найбільшого напруження встати. Незначні жести можна використати тільки там, де сам текст ніби просить зорового підсилення того, що читається.

Важливо контролювати і свою міміку, особливо негативні звички. Щоправда, „дозування” міміки і жестів залежить також і від самого твору, що читається (співставимо хоча б читання ліричного вірша і гуморески).

Але не можна забувати, що неприємне враження справляє і читець з повністю застиглим виразом обличчя і ніби прикутими до тулуба руками.

А значить, щоб читець почував себе перед слухацькою аудиторією комфортно і природно, треба:

1. добре володіти самим текстом твору, глибоко розуміти мету свого читання;

2. перед читанням старанно продумувати не тільки інтонацію, але й позу, міміку, жести;

3. намагатись якомога частіше читати перед слухачами, аби подолати скутість і страх – той психологічний бар’єр, який виникає у читачів-початківців перед виходом на сцену.

І на завершення ще одна порада вчителю. Щоб закріпити в класі теоретичні основи з техніки виразного читання, потрібно час від часу звертатися до детального коментування прочитаного учнем твору, щоб вказати як на позитивні моменти, так і на недоліки конкретного виконавця.

Для встановлення вірних критеріїв оцінки виразного читання рекомендується звертатися до слухання записів відомих майстрів слова, співставляти їх виконання з читанням учнів, давати можливість однокласникам висловлювати свою думку про читання товаришів. Все це дозволить не просто виставити оцінку за читання, але й детально її мотивувати.

Непоодинокі випадки, коли заради економії аудиторного часу вчителі дозволяють учням здавати читання вірша напам’ять позаурочно. На жаль, частіше це відбувається поспіхом, на перерві, коли в класі стоїть шум, а учень психологічно не налаштований на виразне читання. Як наслідок, виконання твору мистецтва зводиться до механічного, байдужого відтворення, в результаті чого втрачається особлива атмосфера спілкування з художньою літературою. Це все можна зобразити за допомогою таблички:

КАЗКА

Особливості виразного читання казки визначаються її головними жанровими рисами. Так само, як і при читанні прози, основний тон – оповідальний. Але в той же час казка – це твір більш динамічний і емоційній, більш насичений не описами, а діалогами, з фантастичними подіями і таємничими перетвореннями, з чітким розпо­ділом героїв на позитивних і негативних, з щасливим кінцем і повчальним виснов­ком з тих подій, які в ній відбулися.

Як правило, казка починається з зачину. Читати його треба у повільному темпі, намагаючись тоном голосу зацікавити читача подальшим розвитком подій.

Казка – твір короткий, а тому події в ньому розгортаються швидко. Часто між окремими епізодами, на які поділяється казка, проходить певний проміжок часу або змінюється місце дії. А тому при виразному читанні казки між епізодами треба робити досить тривалі паузи, щоб дати можливість слухачам усвідомити й пережити зміст прочитаного.

Манера читання діалогів у казці залежить від характерів дійових осіб. Особливої емоційності досягає читання, якщо учасниками діалогу є позитивний і негативний герой. Характери героїв повинні передаватися через відповідну інтонацію. Найваж­ливіші репліки героїв треба виділяти голосом: читати їх повільніше, або інтенсив­ніше, або мелодійніше, створюючи їм обрамлення паузами (частіше – психологіч­ними), щоб зосередити на них увагу слухача. Казка розповідається в простій, задушевної, розмовної манері. Передача її завжди передбачає тісний контакт зі слухачем, постійне спілкування з ним. Читець в процесі розповідання як би звертається до слухача, шукає співчуття, підтримки. Такий тісний контакт зі слухачем випливає із самої форми казки, в якій часто міститься або запитання, або участь, або звернення до слухача, як наприклад: «А що - здогадайтеся самі» («Хлопчик і зла ведмедиця»).; «І зараз кіт, півень і Жихарка в хатинці живуть і нас з тобою в гості кличуть» («Жихарка»); «Ну, слухайте!» (Очеретяна шапка») і ін

В основі казки завжди лежить реальна дійсність. Казкова фантастика відображає прагнення людей до щасливого життя.

Реальна основа казки диктує читцеві прості, природні, живі интона-ції, характерні для звичайного побутового спілкування.

Таємничість, властива головним чином чарівним казкам, дотримується виконавцем при читанні зачину і тих місць, в яких розповідається про чудесні дії, події, перетвореннях. Ці місця читаються кілька таємниче, уповільнено, приглушеним голосом, з паузами перед тими епізодами, в яких йдеться про чарівні пригоди героїв.

Казки будуються на принципі антитези: добро протиставляється злу, працьовитості - неробству, розум - дурість, чесність - шахрайства і т.д.

Ці особливості треба передавати при читанні. Місця, в яких дається протиставлення, слід виділяти голосом, загострювати на них увагу слухачів. Це виділення підводить дітей до правильного розуміння виводу, який зазвичай слідує за протиставленням.

Герої в казках у переважній більшості даються прямолінійно, з вже закінченими, сформованими характерами. Причому вони різко діляться на позитивних і негативних. Це або працьовиті падчерки, мудрі Василини, самовіддані Івани-царевичі, або злі мачухи, підступні Баби Яги, жорстокі Кощії Безсмертні.

Поділ героїв казки на позитивних і негативних визначає манеру читання тексту. При першій же зустрічі з героєм діти повинні відчути, який це буде герой, як треба до нього ставитися: симпатизувати і співчувати або засуджувати і чекати покарання.

Так, при першому згадуванні про пасербиці з казки «Морозко» та читанні про її тяжкого життя у мачухи потрібно відразу ж викликати у дітей симпатію до дівчини, підкреслити її працьовитість, сердечністю особливо співчутливо треба прочитати фразу «Вона і скотину годувала-поїла, дрова і воду в хату носила, топила піч, хату крейди - ще до світла», щоб діти ясно представляли, як важка було життя у дівчини. Фразу «Нічим старій не догодиш - все не так, все погано» треба вимовити обурено, зробити наголос на слова «нічим, все не так, все погано», щоб діти відчули несправедливість старої, її жорстокість і пошкодували пасербицю.

Казка зазвичай починається стійкої казкової формулою - зачином: «Жили-були», «В деякому царстві...», «Давним-давно».

Мета розминки - зосередити увагу слухача, ввести його відразу в ту обстановку, в ті часи, в яких буде розгортатися дія, з ким доведеться мати справу. В казках про тварин, в яких діють реальні істоти, зачин читається уповільнено і повествовательно. У чарівних казках, де все можна очікувати (і скатертини-самобранки, чобіт-скороходів, жар-птиць і т.д.) зачин читається таємниче, щоб відразу ввести дітей у світ казкової фантастики.

Багатьом чарівним казкам передує приказка. Наприклад: «На морі, на океані, на острові Буяні, стоїть дерево золоті маківки. По цьому дереву ходить кіт Баюн: вгору йде - пісню заводить, йде вниз - казки розповідає. Це ще не казка, а приказка, а казка попереду. Буде казка позначатися з ранку після обіду, поївши печеного хліба».

Приповідка не пов'язана зі змістом казки, мета її - привернути увагу слухача. Тому читається вона жваво, зацікавлено, жартівливо, в ній виділяються рифмующиеся слова, а також слова, характерні для казки: «на морі, на океані», «кіт Баюн», «жили-були».

Остання фраза читається дещо повільніше, значніше, ніж уся при-казка. Це робиться для того, щоб налаштувати дітей до прослуховування казки.

Дія в казці починається відразу («Посадив дід ріпку...», «Налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика, забрали на крилах...»). Одна картина змінює іншу, один епізод слід за іншим. Так, у казці «Морозко» тільки стара наказала старому везти пасербицю в ліс, як старий вже запріг коня, посадив дочку і повіз в ліс. Тільки він її залишив одну-одинешеньку в лісі, як до неї вже спускається Морозко. Тільки Морозко обдарував її дорогими подарунками, як їде за нею старий, і т.д.

Читання кожного окремого епізоду вимагає від читця вміння словесно намалювати яскраву закінчену картину.

Один епізод від іншого треба відокремлювати тривалою паузою; беруть участь у ньому осіб виділяти логічним наголосом; кожен вчинок героя повинен отримати відповідну інтонаційну оцінку.

Всі казки мають щасливий кінець. Добро в них завжди перемагає, а зло карається. Цю особливість необхідно передати при читанні: кінець читати уповільнено, з інтонацією задоволення, похвали, щоб діти відчули задоволення, пораділи за долю позитивного героя казки, відчули осуд несправедливості і зла.

Казка має свої вироблені століттями художні прийоми, на них слід звернути увагу дітей. Їх треба виділяти при читанні.

Прийом троїчності (три царевича, три сестри, три загадки тощо).

Повтори. Фіксують увагу на найголовнішому, їх обов'язково треба виділяти при читанні: читати більш повільно, значно, з посиленням голосу, щоб діти насторожилися, відчули їх значимість.

Казкам притаманні чемні виразу (сльозами вмивалася, як сир у маслі каталася, кущик за кущик і т.д.) постійні епітети (наливне яблучко, чисте поле, темний ліс, кисільні береги), повтори (затужив заплакав, чекав - пождал, загралася - загулялась).

Ці художні прийоми створюють специфічний казковий колорит. Тому, читаючи казку треба звертати на них увагу: читати більш емоційно.

Уривок з казки ”Рукавичка”

Йшов дід лісом, а за ним бігла собачка,

та й загубив дід рукавичку.

От біжить мишка,

улізла в ту рукавичку та й каже:

— Тут я буду жити!

Коли це жабка плигає та й питає:

— А хто-хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка. А ти хто?

— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!

От уже їх двоє. Коли біжить зайчик.

Прибіг до рукавички та й питає:

— А хто-хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка.

А ти хто?

— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!

— Іди!

От уже їх троє.

Коли це біжить лисичка — та до рукавички:

— А хто-хто в цій рукавичці живе?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка

та зайчик-побігайчик. А ти хто?

— Та я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!

— Та йди!

БАЙКА

Байка – невеликий, частіше віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Життя людини відображається у ньому в образах тварин, рослин чи речей або ж зводиться до умовних стосунків.

За визначенням Щербини А.О. байка – «це коротке оповідання, здебільшого віршоване, гумористичного чи сатиричного характеру з алегоричним змістом; у ній людське життя зображується звичайно в образах тварин, рослин чи речей.

На думку В.Косяченка, основною ознакою байки є «лаконізм і точність слова, напружений підтекст… примружене око алегорії, сповнене то злих, то добрих іскор іронії і саркзму». Для байки характерна відверта і разом з тим лукаво прихована умовність самого способу відображення життя.

Байка неодмінно мусить виражати певну ідею, яка постає перед читачем, так би мовити, у масці. А «ідея в масці – це одна з вищих форм мистецтва».

Байка – це передусім алегорія, яка викриває щось негативне в житті. Поряд із насмішкою у самій ідейно-образній структурі байки другою жанровою (і композиційною особливістю) є мораль (сентенція, «сила»), яка подається переважно наприкінці твору. У байці «через деяку «зношеність» окремих елементів жанрової форми особливо гостро відчувається необхідність свіжого, оригінального сюжету, дотепного повороту думки, дзвінкої, влучної рими тощо». Цей жанр передбачає добре знання фольклору, вміння скупою рисочкою передати глибинну суть того чи іншого явища.

О.Потебня виділяв у класичній байці два елементи:

1) яскраву образну розповідь, драматичну сцену (це він називав «поезією»);

2) мораль, логічний висновок (його він називав «скупою прозою»).

Учений вважав, що «поезія» у байці має переважати «прозу». Однак останнє залежить ще, зрозуміла річ, і від творчої індивідуальності автора.

Основний об’єкт висміювання у байці – загальнолюдські моральні вади. Та часто в ній викриваються і різні потворні соціально-політичні явища, антинародне, реакційне з позицій прогресивних, революційних.

Однак не слід забувати і про зв’язок байки з фольклором, стихією усного народного мовлення.

У байці своєрідно перехрещуються, переплітаються і зливаються два начала: давні міжнаціональні традиції жанру, загальнолюдські риси в ідеях, тематиці і, з другого боку, національна своєрідність художнього втілення цих ідей, риси конкретно-історичної самобутності такого втілення.

Діалектична єдність цих начал і забезпечує актуальність творів даного жанру. О.Потебня уподібнював алегорії в байках до шахових фігур, до раз і назавжди встановлених правил шахових ходів. У цьому є певний сенс, якщо йдеться про канонізованість форми, деяку однотипність образів, «універсалізм» висновків. І тут же криється певна небезпека народження «вихолощеної» «байки взагалі», поза часом і простором. Тому не менш важливо, щоб були відчутні риси конкретно-історичної самобутності. Така самобутність мовних барв, характерів і типів притаманна байкам Л.Глібова.

Від казок байки відрізняються тим, що вони переважно віршовані.

Успішній роботі над байкою допоможуть притаманні цьому жанру картинність описів, влучність виразів, образні характеристики персонажів. У байці "Чиж та Голуб" чижик зображений привабливо: "молоденький, такий співучий, проворненький". А хіба не виразно змальований пихатий Голуб, який дозволяє собі такі слова: "А що? Попавсь? От тобі й на! Вже, певно, голова дурна..." Діти позитивно реагують на влучну й емоційну лексику описуваних у байці епізодів. Завдання вчителя – донести їх до учнів і виразним читанням тексту, і зосередженням уваги на тих образних прийомах, які використовує байкар для змалювання своїх героїв.

У роботі над байкою методика рекомендує дотримуватися певних вимог.

Особливості байки як жанру:

- байка – твір художньої літератури, це – алегорична розповідь навчального характеру;

- персонажі байок – тварини, птахи, риби; дійовими особами можуть бути люди і предмети;

- байка складається з двох частин: зображення подій чи розповіді про них і повчання (мораль).

Уривок з байки Івана Крилова “Вовк і Ягня”

У сильного безсилий винен був завжди:

Цих прикладів в Історії ми досить знаєм.

Та ми Історій не складаєм,

А в Байці можемо про це розповісти.

Напитися у спеку до струмка Ягня зайшло;

І треба ж, трапилось такеє зло,

Що поблизу тих місць голодний Вовк бродив.

Ягнятко бачить він і хоче поживитись,

Та він цьому надать законних прав хотів І каже

«Як, нахабо, смієш ти мутити

Потік цей прохолодний мій,

Напій

Піском бруднити?

За це бо, далебі, Зірву я голову тобі!

ОПОВІДЬ

«Оповідь — своєрідна манера розгортання подій і змалювання образів у художньому творі від першої особи»1. На відміну від розповіді, в оповіді письменник висвітлює певні події й образи не від себе, а від оповідача: «Синичка», «Червона квітка», «У лісі» , «Кулемет», «Булочка», «Новорічний подарунок» та інші,

Щоб правильно прочитати оповідь, необхідно глибоко охарактеризувати образ оповідача: його вік, стать, характер, симпатії, антипатії, обставини, в яких він перебуває, і особливо його ставлення до тих подій і людей, про яких він (вона) оповідає. Проаналізувавши, наприклад, твір «У лісі», ми бачимо оповідача — людину, пристрасно закохану в осінню лісову природу. Оповідач безпосередньо перебуває в лісі і захоплено, схвильовано оповідає про те, що його милує, чарує. І хоч невідомо, хто цей оповідач, завдання читця зрозуміле: ставши на його місце, передати слухачам схвильовану розповідь, захват, милування красою природи в лісі восени.

В оповідь може входити розгорнутий діалог: «Шматок пирога», «Кулемет». У таких випадках читець, ставши на місце оповідача, «знижує характерність мови дійових осіб за рахунок зростання характерності мови оповідача»8. Відтворювати індивідуальні риси мови дійових осіб настільки, наскільки це робиться в розповіді, немає потреби. Завдання читця не індивідуалізувати їх, а оповідати з яскраво вираженим ставленням до них: їх думок, намірів, настроїв, вчинків, переживань тощо. Таким чином, для експресії оповіді першорядне значення має мова оповідача, другорядне — мова дійових осіб; для експресії розповіді мова авторська і мова дійових осіб мають однаково важливе значення. До завдань читання оповідання в будь-якій формі викладу додамо такі зауваження: 1. Відносно сталий темп твору повинен бути не поспішний, поміркований, розрахований на вік молодшого школяра; 2. В процесі читання доцільно після кожного епізоду, частини робити тривалі паузи. Це дасть можливість дітям краще осмислити, пережити прочитане і підготуватися до слухання наступного епізоду чи частини.

Уривок з оповідання “Найгарніша мама”

Випало Совеня із гнізда та й повзає.

Далеко забилось, не може знайти рідного

гнізда. Побачили птахи малого -

некрасивого, з великою голівкою, вухатого

банькатого, жовторотого.

Побачили та й питають, дивуючись

- Хто ти такий, де ти взявся?

- Я Совеня, - відповідає мале. - Я випало з гнізда,

не вмію ще літати і вдень

дуже погано бачу. Я шукаю маму.

- Хто ж твоя мама? - питає Соловей.

- Моя мама Сова, - гордо відповідає Совеня.

- Яка ж вона? - питає Дятел.

- Моя мама найгарніша.

- Розкажи, яка ж вона, - питає Дрізд.

- У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, - .

відповідає з гордістю Совеня.

- Ха-ха-ха! - зареготали .Соловей,

Дятел і Дрізд. - Та ти ж потвора. Виходить,

і мати твоя така сама потвора.

- Неправда! - закричало Совеня. - Мама в мене найгарніша.

ВІРШ

«Виразне читання поезії – це своєрідна школа перевірки творчого «я»" кожного читця»,– зазначає А. Й. Капська. Майстерно прочитаний учителем вірш відкриває дітям особливий світ художнього образу, багатство інтонацій.

Зміст будь-якого вірша нерозривно пов'язаний з його поетичною формою, певними художніми прийомами, що використовує поет. Важливо, щоб учитель не лише правильно передав під час читання основну ідею твору, його емоційну насиченість, поетичні образи, а й доніс до учнів ритмічність і музикальність тексту Це можливо за умови знання теорії віршознавства, законів віршованого мовлення.

Найбільш типовими помилками читців віршів є монотонне читання; злиття рядків вірша, коли між ними відсутні знаки пунктуації; відривна вимова слів у фразі (скандування); силове виділення останніх слів у рядках; відсутність творчого бачення образів тощо.

Зупинимось на тих особливостях віршованого тексту, що відрізняють його від прози. Віршоване мовлення має ритмічну організацію, яка проявляється у наявності певних ритмічних відрізків – віршових рядків.

Незалежно від того, чи збігається рядок із закінченням речення, у кінці робиться ритмічна пауза, інакше текст буде звучати як прозовий. Якщо думку не завершено, в кінці рядка необхідно підвищити голос (інтонація перенесення), що вказує слухачам на продовження фрази.

Для посилення ритміко-мелодичного звучання вірша може вводитись додаткова пауза – цезура, що ділить рядок па дві частини. Як і будь-який засіб виразності, цезура повинна бути внутрішньо виправдана.

Віршові рядки, як правило, об'єднуються римою – звуковою співзвучністю. В багатьох випадках римуються слова, які мають важливе смислове значення, що не обхідно підкреслити голосом. Але не треба посилювати вимову, якщо римовані слова не несуть особливого смислового навантаження. Це вирве їх із контексту, призве де до втрати плавності, музикальності звучання.

Зазначені вище особливості необхідно враховувати під час читання і так званих білих віршів, у яких відсутня рима.

Народній поезії властива переважно топічна система віршування, у якій вірш будується поділом тексту на рядки, Ідо оформляються за допомогою рим і пауз.

Силабічна – це така система, у якій ритмічний лад спирається на однакову кількість складів у рядках з вільним розміщенням наголосів.

Найбільш розповсюджена силабо-тонічна система віршування (від грец. syllabе – склад і tonos – наголос): рядки мають визначену кількість складів і певне розміщення наголосів. Одиницею ритму виступає стопа – група складів з одним наголошеним. Стопи найчастіше бувають двоскладові (хорей, ямб), трискладові (дактиль, амфібрахій, анапест), що назначає розмір вірша, який важливо передані під час читання.

У більшості випадків рядки вірша об'єднуються у строфи, яким притаманна певна інтонація і чергування рим. Таким чином вірш ніби ділиться на окремі логічно завершені частини, що сприяє його сприйманню. Під час читання одна строфа від іншої відокремлюється паузою.

Вірші ділять на епічні (розповідь про події, героїв, є сюжет або його елементи) і ліричні (основа змісту – думки, почуття).

«При читанні ліричного твору перед нами постає образ людини в її переживаннях, які нас хвилюють». У таких творах діє так званий ліричний герой, який є своєрідним художнім узагальненням і служить засобом вираженням думок і почуттів автора.

У процесі підготовки вірша до читання важливо відчути і розкрити настрій ліричного героя і всього твору, передати розвиток переживань.

Таким чином, читець повинен уміти об'єднати зміст і форму вірша, передати їх єдність під час читання. При цьому уміння передати певний настрій і викликати відповідний у слухачів е однією з основних ознак якості читання твору.

Під час читання лірики необхідно зважати на особливу роль творчого бачення. Своєрідною основою того чи іншого настрою виступає бачення певних образів, картин, подій, про які в тексті ледь згадується. Важливо їх уявити, нафантазувати деталі, що сприятиме виразності інтонації, перетворить слухачів на співтворців.

Ліричні твори розмежовуються за тематичним принципом, що вказує не лише на те, про що розповідається у тексті, а й на те, якого боку життя людини в ньому торкаються. Основними видами лірики є інтимна, філософська, пейзажна, громадянська. Поетичний зміст розкривається в жанрових особливостях (пісня, балада, сонет, ода тощо), композиції вірша, втілюється у ритміці і лексиці тексту, що необхідно враховувати у процесі підготовки до читання.

Однією із загальних вимог щодо виразного читання лірики є використання особливих способів спілкування читця зі слухачами. Як зазначалось, лірика – своєрідний монолог автора (ліричного героя), це роздуми і почуття з приводу побаченого, почутого, пережитого, що досить часто адресуються безіменній особі чи групі людей, рідному краю, природі тощо. Громадянська лірика потребує, в основному прямого спілкування; інтимна, філософська – моноспілкування; пейзажна – спілкування з уявним об'єктом. Працюючи з віршами, іноді доводиться переключатися з одного виду спілкування на інший навіть під час читання одного твору.

Важливо поступово розвивати у молодших школярів сприймання ліричних творів, звертати їх увагу на особливості віршованих текстів, художню майстерність поета.

Слід пам'ятати, що індивідуальне виразне читання учнів є найкращим критерієм у перевірці емоційного сприйняття і розуміння тексту, а підготовка ліричного вірша до читання сприяє його глибокому усвідомленню.

Вірш “Дощова осінь”

Водить осінь хороводи

То із листя, то з дощів.

На прогулянку виходять

Парасолі і плащі.

Там розмову парасолі

Із плащами завели:

«Ах, як довго у неволі,

У темниці ми були.

Та вернулися тумани,

Задощило …