1.Поняття “національна мова”

Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, яка разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування. Це мова, яка складалася на території держави багато тисячоліть.

3.Поняття «професійне спілкування» і «професійна мова».

В українському мовознавстві нещодавно почали виділяти спеціальну (фахову) мову – особливий функціональний різновид літературної мови, що обслуговує професійну сферу спілкування.Українська мова професійного спілкування починається з ІІ пол. ХІХ ст., з формування наукової мови і створення українських термінологій різних галузей знання.Виділяють такі головні ознаки спеціальної мови і професійного спілкування:

1. Основна ситуація, що актуалізує використання цього різновиду мови, – спілкування в межах спеціальної сфери (наука, техніка, виробництво, управління, сільське господарство, транспорт, зв’язок, медицина, дипломатія та ін.). Спеціальна тематика, спеціальні цілі бесіди спонукають спеціалістів переходити на професійну мову.

2. Спілкування спеціальною мовою здійснюється за системою «людина—людина» (хоча не виключена також система «людина—машина—людина»). Але це не просто людина – це людина, яка професійно працює в конкретній галузі знання (науки, техніки, виробництва, управління тощо). Основною необхідною якістю носія (споживача) цієї мови стає професіоналізм, що вимагає володіння понятійно-категоріальним апаратом певної сфери діяльності та відповідною системою термінів.На відміну від арго (сленгу) професійну мову визначає предмет, який вона описує, а не коло осіб, що нею користуються.Очевидно, слід розрізняти терміни мова лікарів, мова політиків, мова бізнесменів, що вживаються на позначення відповідного жаргону (сленгу), варіанта розмовної позалітературної мови, медична професійна мова, політична професійна мова, професійна мова економіки – позначають комунікативно-функціональні різновиди літературної мови.

3. 3) Спеціальна мова – це природна мова з елементами мов штучних, точніше спеціалізованих штучних мов або символічних мов науки, а також мов людино-машинного спілкування. Спеціальна мова – вербальна мова, але з досить розвинутою тенденцією до прилучення до її складу авербальних засобів, що використовуються і в функції номінації спеціального поняття і в функції його дефініції (як додатковий матеріал у вигляді малюнків, креслень, схем тощо).

4. Спеціальна мова – поліфункціональна мовна формація. Будучи одним з функціональних різновидів високорозвинутої літературної мови, спеціальна мова займає широке поле мовного простору і виконує основні функції мови: відображення дійсності і зберігання знань (епістемічна функція), одержання нового знання (когнітивна функція), передавання спеціальної інформації (комунікативна функція).Виконуючи досить різні, але однаково важливі функції, мова професійного спілкування сама стає функцією людини в процесі її діяльності та оцінюється як основна соціально-рольова функція людини, реалізація якої дає їй засоби для існування, але водночас вимагає від неї відповідних знань і вмінь, що здобуваються в результаті навчання, а також досвідом і звичкою.

5. 5) Володіння спеціальною мовою – вторинне явище, оскільки її носії спочатку мають бути носіями національної літературної мови.Процес переходу професіонала під час спілкування на спеціальну мову можна охарактеризувати як певну зміну мовного регістру. У цілому мова (інструмент) залишається тією ж національною літературною мовою, але в конкретних (професійних) умовах вона змістовно редукується, стає залежно від галузі знання і предмета спілкування монотематичною (хоча й не завжди), насичується спеціальними словами й виразами, використання яких передбачає той самий необхідний професіоналізм, тобто компетентність. Все це можливе тільки при переході суб’єктів спілкування на професійний рівень свідомості.

6. У професійній комунікації на основі психологічних і соціальних особливостей статусу партнерів у комунікації – відправника мови і адресата – дослідники виділяють як самостійні інтерпрофесійну і інтрапрофесійну комунікації. Інтерпрофесійна комунікація складається з мовних актів, в яких професійні ролі комунікантів не збігаються. Характерним прикладом у цьому випадку є спілкування «лікар—пацієнт». Інтрапрофесійна комунікація здійснюється всередині певної соціально-професійної спільноти.Крім комунікації за моделлю «спеціаліст—спеціаліст», що сама по собі неоднорідна, оскільки включає однодисциплінарні і різнодисциплінарні гілки, актуальна й модель спілкування «спеціаліст—неспеціаліст». Остання реалізується в досить широко представленому наборі таких «жанрів», як науково-популярні твори, словники, орієнтовані на дилетантів, а також численні інструкції з експлуатації численних приладів, інструкції із збирання предметів побуту, брошури з рекомендаціями для людей, що страждають на поширені хвороби, науково-популярні радіо- та телепередачі тощо. У цій моделі мову спілкування розглядають вже не як суто спеціальні термінологічні системи, а як неоднорідні комплекси, розшарування яких на горизонтальні пласти визначається такими параметрами, як комунікативна ситуація, партнер комунікації та комунікативні умови. Все сказане підтверджує думку про неоднорідність мови для спеціальних цілей.

7. Спеціальна мова – поліструктурна мовна система, що забезпечує різні комунікативні потреби. На змістовому рівні спеціальна мова складається з конкретних професійних (фахових) мов, які при спільній основі спеціальної мови кожен раз набувають своїх пріоритетів у плані вираження. Звичайно, що мова математики суттєво відрізняється від мови історії, а мова хімії від мови філології. Але при цьому в них є спільні різновиди, характер яких зумовлений формою реалізації, – писемна й усна форми.Установилося своєрідне співвідношення форм реалізації з основними функціями спеціальної мови: у функції накопичення і передавання знань писемна (точніше, друкована) мова має майже монопольне становище; у функції поширення знань перевага також на боці писемної мови; у професійному спілкуванні провідною залишається усна мова.

8. Сучасній спеціальній мові властива внутрішня стилістична неоднорідність, у зв’язку з чим дослідники говорять про «багатошарові моделі» професійних мов.

Різновиди медичної професійної мови

Виділимо такі різновиди мови професійного спілкування медичних працівників – медичної професійної мови: мова медицини (медична наукова мова), медична розмовна мова, мова медичної документації, мова медичної реклами. Мова медицини, або медична наукова мова, – головний кодифікований різновид професійної мови медичних працівників, що служить для наукового спілкування у галузі медицини (медичної науки). Основу цієї мови становить медична термінологія, загальнонаукові терміни, інші мовні засоби, які вживаються переважно для оформлення наукового тексту. Застосовується в інтрапрофесійній та інтерпрофесійній писемній та усній комунікації (жанри: дисертація, монографія, підручник, медичний словник, наукова, науково-популярна стаття на медичну тему, патент, інструкція щодо медичного застосування препарату, наукова доповідь на медичну тему, лекція на медичну тему, наукова дискусія на медичну тему, участь у радіо-, телепрограмі на медичну тему тощо).Медична розмовна мова – різновид медичної професійної мови, що обслуговує сферу усного діалогічного спілкування працівників медичної галузі і використовує такі засоби номінації, як офіційні, повні, стандартні медичні терміни, «напівофіційні» терміни (скорочені терміни, додаткові, нестандартні терміни-назви, застарілі терміни, терміни-неологізми), «неофіційні» терміни (професіоналізми, професійні жаргонізми, арготизми, суржикові, просторічні форми). Співвідношення цих мовних одиниць може суттєво відрізнятися під час використання медичної розмовної мови в інтрапрофесійній та інтерпрофесійній усній комунікації. За сферою використання і мовними особливостями є підстави виділити два варіанти медичної розмовної мови: мову медичної практики і власне розмовну мову працівників медичної галузі.

Суржик – змішана мова, штучне об’єднання елементів української та російської мов, що не становить стабільної системи, переважно вживається в сімейній, неофіційній, розмовній комунікації, проникає в усі жанри офіційного спілкування. Суржикові слова і словосполучення (напр., лексичні головокружіння, прививка, медична справка, карточка, обліпіхове масло замість терм. ‘запаморочення’, ‘щеплення’, ‘медична довідка’, ‘картка’, ‘обліпихова олія’) поширені в мовній практиці багатьох лікарів і часто «узаконені» в сучасній медичній документації.

Дотримуємося такого умовного розмежування просторіччя та суржику. До просторіччя зараховуємо мовні одиниці, граматична і фонетична будова яких відповідає системі української національної мови, але які мають типові відхилення від літературної (професійної) норми: кардіограма серця ‘кардіограма’, японець ‘гастродуоденоскоп’, телевізор ‘прилад для ультразвукового дослідження’, відкладання солей ‘остеохондроз’, боткіна ‘гепатит інфекційний’, чорна мазь ‘іхтіолова мазь’. До суржику зараховуємо невмотивовані запозичення, слова та словосполучення, деформовані під впливом російської мови, граматична і фонетична будова яких не відповідає системі української національної мови: лобна звивина ‘лобова закрутка (звивина)’, почуття болі ‘відчуття болю’, медичне освідчення ‘медичний огляд’, консультативне заключення ‘консультативний висновок’, благоприємний прогноз хвороби ‘сприятливий прогноз хвороби’, запущена хвороба ‘задавнена хвороба’, виздоровлення ‘видужання (одужання)’.

Поряд із термінологічними одиницями до категорії стереотипів медична сестра’, ‘сестра з догляду за хворими’, хвороба Боткіна ‘гепатит інфекційний’), застарілі терміни (біла гарячка ‘алкогольний делірій’), терміни-неологізми (шигельоз ‘дизентерія’), та офіційними термінами є основними структурними елементами медичної розмовної мови.