22. Публічний виступ. Внутрішня структура та композиція виступу.Найголовніші вимоги до мови оратора. Мовні засоби переконування.

Кожен виступ, незалежно від свого жанру, повинен підпорядковуватись логічним законам, які відображають об’єктивні закони існування навколишнього світу. У зв’язку з цим логічність викладу є необхідною умовою точного повідомлення про будь-який об’єкт.

Як для ділового документа, так і для офіційного виступу в основі викладу повинна бути не хронологічна, а логічна послідовність, яка б відповідала внутрішній структурі, логіці того, про що говориться. Тому вибір матеріалу для виступу, його розташування повинні диктуватися ідеєю виступу, внутрішньою логікою матеріалу, а не просто зовнішніми причинами.

Цій ідеї повинен підпорядкуватися й поділ виступу на частини. Поширена така помилка: автор поділив свій виступ на частини за суто зовнішніми ознаками, найчастіше хронологічними, до того ж і заголовки дав «непрозорі» (із них майже нічого не можна вияснити про зміст частин виступу). Такий поділ не допомагає авто­рові, а, навпаки, заважає йому. Отже, при поділі ви­ступу на частини слід орієнтуватися лише на якусь одну ознаку (на одну підставу поділу); заголовки час­тин теж повинні бути однотипними.

В основі викладу кожного розділу має бути упредмечене, доказове, несуперечливе мислення. Якщо доповідач користується термінами, то він по­винен бути переконаний у тому, що його слухачі знають найважливіші з них і правильно розуміють їх значен­ня (окремі терміни слід було б тактовно, непомітно пояснити). Визначення, якими користується автор, повин­ні будуватися правильно: у них мають вказуватися найважливіші ознаки предметів, а не другорядні чи ви­падкові (суть визначення полягає в тому, щоб вказати, чим цей предмет є, які в нього якості наявні, а не в тому, щоб сказати, чим він не є і яких ознак він не має).

Метод викладу матеріалу може бути дедуктивним або індуктивним (дедуктивний — від загального до част­кового, індуктивний — від часткового до загальногоЯкщо тема виступу складна, багатопланова, обсяг матеріалу великий, простіше викладати його від част­кового до загального, поступово підводячи слухачів до засвоєння головної думки.

«Зачин», як правило, не «придумується» промовцем, а звичайно береться в готовому вигляді з арсеналу на­явних ораторських прийомів. Найчастіше це звертання до аудиторії:

Пані та панове! , або Шановне панство!

«Зачин» багато до чого зобов'я­зує оратора: взятий у ньому тон (діловий, спокійний, «робочий» чи піднесений, святковий, урочистий) повинен бути певним чином витриманий протягом усього висту­пу; швидкий спад інтонації від урочистої до буденної псує враження від промови.

«Виклад», як правило, розбивається на кілька по­в'язаних між собою смислово, але відмежованих композиційно тем. Таке членування виступу на чіткі, тема­тично й інтонаційно закінчені частини полегшує спри­ймання виступу. Допомагають цьому, крім логічного поділу, інтонаційні засоби: паузи між частинами викла­ду, зміна темпу, зміна сили голосу й висоти тону та ін.

«Кінцівка» багато в чому залежить від жанру ви­ступу:

На цьому я закінчую. Або Дякую. Або Дя­кую за увагу.

Цілком очевидно, що «кінцівка» певним чином повинна співвідноситися з «зачином» і не випада­ти з загального стилю викладу.

Останній етап публічного виступу -  відповіді на запитання слухачів. Гли­бокі, ґрунтовні і доброзичливі відповіді закріплюють враження від виступу, посилюють його вплив (бажано під час відповіді оцінити особливо цікаві, доречні та своє­рідні питання слухачів).