Укр. лит. скомп

Цікавою є мала проза письменника. Б. Грінченко був великим педагогом, і тому вмів глибоко і вмотивовано відтворювати дії та вчинки своїх героїв, розкривати їх психологію.

№15 Перші поетичні збірки вийшли в Харкові та Києві. Це - «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887). У подальші роки до них додалися книжки «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Писання Б. Грінченка» (1903). Активно виступає Б. Грінченко в жанрах віршованого оповідання та віршованої казки. З народних джерел з’явилася його «Книга казок віршем», яка вміщувала близько двадцяти творів і здобула велику популярність. Літературну діяльність розпочав у 80-тих роках 19-го століття. Автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Соняшний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; « Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884–1900). Перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Генріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти, свої педагогічні погляди виклав у працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив кілька шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово». Одним з найяскравіших творів Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898 р.), в якому поет висловив своє бачення ставлення української псевдоінтелігенції до України.

№16 його можна віднести і до байкарів-новаторів, бо прагнув оновити жанр байки як змістовно, так і образно. Новаторство Грінченка не лише в тематичному, жанровому збагаченні байки, айв образному оновленні її. Це стосується найуживанішого автором образу Вовка, який осмислюється не лише як символ грубої сили, хижацтва, а й як символ боягузтва, лицемірства, двоєдушності ("Вовк та горлиця", "Вовк та гуси"). З інших типів — алегорій нетрадиційно представлені образ Вола — трудівника з почуттям власної гідності ("Кінь та Воли", "Віл та Комар"), цікавий образ Сонця — символу життєдайної сили ідеалу ("Жаби та Сонце", "Орел та Сонце"). Виразними є типи — характери людей — брехун ("Брехун"), скупий ("Павлова хата") та ін. Талант Грінченка-епіка надавав байці ознак гостросюжетного оповідання зі жвавим діалогом, комедійними ситуаціями, точною реалістичною деталлю, типовими характерами, які діють у типових обставинах. Отже, Грінченко продовжує традиції реалістичної байки в українській літературі другої половини XIX ст. і водночас привносить утілений у нових тематичних, жанрових та образно-стилістичних аспектах струмінь ліризму (як виразну авторську позицію) та психологічне вмотивування характеру. Незаперечний зв'язок байки Грінченка з фольклорним трактуванням тем, мотивів, образів ("Брехун" — народна казка, "Жаба та коваль" — приказка, "Глузливий" — гумореска).

Цілий ряд байок Грінченка будуються за мотивами народних прислів’їв, на фольклорних сюжетах.

№17 мала проза Б. Грінченка кінця XIX — початку XX ст. надає перевагу висвітленню події через монопереживання, монобачення героя чи автора, а отже, самоцінності суб'єктивного.

У центрі уваги творів Грінченка початку XX ст. — не так подія, як почуття, внутрішній стан людини, її реакція на цю подію. Оповідання раннього періоду творчості багато в чому позначені наслідуванням творчої манери Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького та ін.. однак і вони містять цілком самостійні, оригінальні художні рішення. Це стосується насамперед розкриття духовного світу персонажів, що зачіпав рух думки, почуття ("Сама, зовсім сама" — марення хворої Маринки, "Хата" — спогади Параски). Тут і надалі Грінченка-прозаїка приваблюють психологія доленосного вчинку, перебіг людських почувань у кризових морально-етичних ситуаціях. Основний конфлікт оповідань — конфлікт людини зі своєю совістю. Позитивний герой малої прози утверджує християнські заповіді в конкретиці народнопоетичного ціннісного кодексу: любов до землі ("Батько і дочка"), любов до ближнього ("Панько", "Павло Хлібороб"), до всього живого ("Пан Коцький"), не убий ("Хатка в балці"), не вкрадь ("Без хліба"), не зрадь ("Зустріч"). 

Впадає в око також притчевість малої прози й Б. Грінченка — наслідування сюжету й основного структурного контуру, дидактизм ("Павло Хлібороб"). Сатиричні оповідання Грінченка 900-х років ("Як я вмер", "Історія одного протесту", "З заздрощів") є певним продовженням іронічного пафосу оповідань 80-х років ("Зустріч"). Суть їх — в інвективі, осміянні українського псевдопатріотизму, духовного рабства, ницості графоманства тощо.

Окрему групу складають оповідання для дітей ("Олеся", "Грицько", "Кавуни", "Украла"), де в строгій орієнтованості на вікове сприйняття читача викладено ту чи ту повчальну історію.

Відчуття конфліктного моменту ситуації, рушійних сил даного психологічного переживання, вміння деталлю означити сутнісне, щирість почуття забезпечили багатьом оповіданням Б. Грінченка й до сьогодні художню вартість .

№18 Оповідання "Олеся" - простими реченнями зримо відтворює тривожну добу татарських набігів на Україну. В центрі твору - патріотичний подвиг 16-літної дівчини, яка завела ворожий чамбул у непрохідні болота і наклала головою. Олеся віддала життя не за царя чи гетьмана, - Грінченко мотивує її вчинок тим, що вона врятувала рідне село, людей, дідуся. Автор майстерно відтворює похорони Олесі коли "не сам дід Данило плакав, плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і подруги - дівчата". Важливими для сприйняття змісту твору є останні слова діда Данила: "- Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!" Важливий виховний потенціал несе оповідання "Украла". автор звертає увагу на педагогічний такт, на майстерність учителя, на його вміння показати дітям істинну сторону життя, пояснити, в чому полягають справжні життєві цінності. Будні шкільного життя урізноманітнила одна подія: школярка першого класу Олександра украла в однокласниці хліб. Спочатку діти з притаманною їм критичністю різко засудили дівчинку. Однак Василь Митрович вирішив дізнатися правду і запитав Олександру. Вона спершу боязко мовчала, натомість "сита, добре годована" і завжди весела Пріська торохтіла, що вона не вперше краде у неї їжу. Але вчитель вперто домагався почути правду від винуватиці. І Олександра визнала себе винною перед усіма школярами. На запитання Василя Дмитровича, чому украла, дала просту відповідь: "Я їсти хотіла". Вона крізь сльози пояснила, що дома нічого немає їсти оскільки батько - п'яничка все пропиває.  Вчитель взяв дівчинку за руку і повів у хату, щоб вона там заспокоїлась. Коли він повернувся до класу, то майже всі діти запропонували для Олександри якісь харчі. Як бачимо, дитячі оповідання Бориса Грінченка мають важливе пізнавальне та виховне значення. Вони вчать насамперед людяності, добра, дають уявлення про красу й потворність людської душі. Читаючи твори Бориса Грінченка для дітей мимоволі поринаємо у цікавий і захоплюючий світ дитячих образів, переймаємося їх болями, турботами, вчимося важливих життєвих істин, адже кожен твір несе повчальний зміст.

№19 П'єси "Ясні зорі", "Степовий гість"  "Серед бурі" - події минулого, але своєю проблематикою спроектовані на письменникову добу. У драмі "Ясні зорі" реалізовано відомий сюжет про дівку-бранку Марусю Богуславку, що "потурчилась, побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного". Отже, однією з центральних є проблема національного поневолення, що в кожному з персонажів твору по-своєму репрезентується.

У п'єсі Б.Грінченка "Степовий гість" (у першодруку - "За батька") об'єктом змалювання є часи Хмельниччини. Макроконфлікт твору - боротьба українського народу за соціальне й національне визволення з-під польського гніту проектується як на ситуації п'єси, так і на мікросвіт персонажів. Тему боротьби українського народу проти польської оіляхти продовжено і в п'єсі "Серед бурі". Певною мірою драматург використовує і традиційну систему персонажів любовний трикутник (Василь - Оксана - Гриць), що наснажений новим ідейним змістом. Насиченість твору природними монологами, діалогами зумовлює динамічний розвиток конфлікту. Як і в попередніх п'єсах Б.Грінченко порушує ряд морально-етичних проблем. Отже, в аналізованих драмах письменник показав яскраві сторінки історії нашої країни, складний процес формування самосвідомості українців, боротьбу за становлення незалежної держави. Піднятими питаннями, ідейним спрямуванням названі твори були суголосні авторовій епосі. Помітне місце в доробку Б.Грінченка посідають п'єси з життя інтелігенції "Нахмарило" ("Дядькові примхи; 1897), "На громадській роботі", ("Арсен Яворенко", "Пташка"; 1901). Ця проблема цікавила і попередників, і сучасників драматурга. Що може зробити освічений інтелігент для народу? Чи знаходять його благородні поривання розуміння в оточуючих? На ці питання намагався відповісти Б.Грінченко. Конфлікт п'єси "На громадській роботі" розвивається в двох ракурсах - соціальному й родинному. Патріотично настроєний і ґрунтовно освічений інженер Арсен Яворенко передає свої кошти на осушення болота, що займало велику територію селянських угідь, але темна затуркана маса, підбурювана місцевою заможною верхівкою, руйнує греблю, і вода заливає поля.Герой втрачає віру в народ, у можливість співпраці з ним, хоч окремі селяни (Павленко, Семен) всіляко підтримують його благородні починання. Особисте життя Яворенка руйнується- дружина Ольга легковажно зраджує його з сусіднім панком Крашевичем. Прискорюють розв'язку п'єси такі ситуації: викрадення Ольгою договору, шахрайство сільської верхівки. Розуміє і допомагає Арсенові його сестра Харита, яка теж у міру своїх сил намагається допомогти селянам - організовує дитячу хату, надає медичну допомогу.

У творі Б.Грінченко порушував і проблему перевертенства. Так, Назара Підкову, невдаху-поета, за його словами, не сприймають батьки, бо вони селяни, і він пішов шукати "образованіших людей і такого занятія, щоб мів свій талант виявить". Типологічне споріднений образ Халимона вивів драматург і в п'єсі "Нахмарило" (як, до речі, й постать Романа Сиваша в дилогії "Серед темної ночі" й "Під тихими верхами"). У фіналі твору "На громадській роботі" селяни звертаються до Яворенка з проханням їх урятувати і тепер уже висловлюють йому свою довіру. Отже, автор надіється на подальше взаемопорозуміння і спільну працю інтелігенції та народу. В цьому ракурсі драма перегукується з п'єсою "Не зрозуміли" Д.Марковича. Олександр Богун - учений агроном - віддає свою землю для користування громаді, а вирощений урожай хочуть продати з користю для села. Та через наклепи конкурентів ця справа зазнає краху. Богун, зневірившись у своїх замірах, хоче накласти на себе руки. Розв'язка твору, як і сюжет, є красномовною ілюстрацією до назви "Не зрозуміли". Громада так і не повірила агрономові, та й сам він не знайшов шляху до селянських сердець. Серед жіночих образів виділяється Олена Іванівна, сільська вчителька і фельдшерка, яка теж прагне допомогти людям. На противагу Богунові вона вірить в успіх розпочатої справи. Можна вказати на типологічну спорідненість постатей Харити у Б.Грінченка, Олени Іванівни у Д.Марковича та Тетяни з "Конона Блискавиченка" М.Кропивницького.

№20 Головна героїня драми — талановита українська актриса Марія Іванівна Лучицька — свідома свого громадського покликання, не дивлячись на всі інтриги, невдачі інтимного життя і тяжкий стан, стверджує, що український театр «діло велике й чисте: воно наставляє на розум молоді, проводить високі думки..» Основна увага драматурга приділена постаті талановитої актриси Лучицької. Це видно хоча б з того, що драма побудована на епізодах з її роботи й життя. Всі інші персонажі або сприяють, або заважають її талантові на сцені й в житті, або навіть тільки дають колорит обставинам, серед яких вона перебуває. Показуючи правдиво трагедію високообдарованої артистки (Лучицька), яка присвячує своє життя громадському служінню народові, терпить наругу й гине від нелюдського знущання в панському середовищі, в яке вона попала, драматург реалістично відтворив типові болячки в досить затхлому побуті української трупи в умовах матеріальної скрути акторів, низького етико-морального стану в умовах безправ'я їх в капіталістичному суспільстві. Умираючи в розквіті свого сценічного таланту, Лучицька журиться перед колишнім антрепренером Безродним, але той розвіює її зневір'я.

№22 На початку своєї діяльності П. Грабовський перебував під впливом революційного народництва, був одним із керівників харківської організації "Чорний переділ". В середині 90-х років він відійшов від народництва, виступив з його критикою. Теоретичною основою літературно-критичної, художньої та науково-публіцистичної діяльності П. Грабовського були ідеї філософського матеріалізму і діалектики, з позицій яких критично ставився до ідеалізму Шеллінга і Гегеля. Він вважав, що ідеї французьких матеріалістів та англійських емпіриків є більш науковими і життєвими, ніж туманні абстракції німецького ідеалізму. Водночас, критично ставлячись до німецької ідеалістичної філософії, П. Грабовський вбачав у ній позитивні раціональні моменти, насамперед діалектичні ідеї, високу силу теоретичного мислення. Не випадково, що першим вітчизняним філософом у повному розумінні цього слова він вважав Д. Велланського, який, як відомо, був послідовником Шеллінга. При всій загальній орієнтації на матеріалізм, об'єктивне сприйняття дійсності, письменник не заперечував ролі і значення ідей, заявляючи, що "рух ідей немручим є". Філософський матеріалізм поєднувався у П. Грабовського з діалектичним підходом до розгляду об'єктивної дійсності. Він постійно звертав увагу на рух, боротьбу, зміни та переходи явищ реального світу. Толерантно ставився до релігії, проте підкреслював її несумісність з наукою, виступав за відокремлення школи від церкви. Свою творчість розглядав як зброю в боротьбі проти світу зла і насильства, засіб служіння високим ідеалам суспільного прогресу, захисту простого народу. Світло правди нести проти лютого зла - Ця думка поета червоною ниткою проходить через усю його творчість, доповнюючись високим ідеалом суспільного служіння, громадського обов'язку.

Вся літературна діяльність Грабовського нерозривно пов’язана з життям трудящих. Грабовський виступав проти тих літераторів, які оспівували одну тільки природу, кохання, відвертали увагу трудящих від злободенних питань життя. Головне завдання поета, — вважав Грабовський, — зображувати життя й боротьбу народу. В поезії «Трудівниця» письменник зображує гірку долю молодої сільської вчительки, яка самовіддано працювала для народу й передчасно зійшла в могилу.  З великою силою Грабовський висловлює революційний оптимізм у поезії «Надія». Провідними у поезії Грабовського є світлі поклики до дружби і братства між народами. вірші Грабовського належать до громадянської лірики, що становить особливий вид поетичної творчості. Павло Грабовський є одним із тих представників демократичної інтелігенції, які в умовах царського ладу за благородні, високі ідеї йшли на каторгу, на заслання. Своєю творчістю він збагатив українську художню літературу.

№23 поет у своїх віршах та поемах-казках “Трьомсин Богатир”, “Іван Голик”, “Казка про хитрого Лисовина”, баладі “Ренегат” оспівав героїчне минуле українського народу, споконвічне протистояння добра і зла у людському житті. Своїм словом мандрівний поет у терновому вінці ніс сучасникам не тільки думи та співи про далеке історичне минуле, а і про тогочасне лихоліття. Характерним для поезії І.Манжури є образ степового краю, з його незрівняною красою, надзвичайно цікавою і самобутньою історією, з його працьовитим, талановитим, але обездоленим і збіднілим народом, який не полишає надії на те, що життя нащадків неминуче буде щасливим. З народом і для народу – основне кредо життя і творчості поета. Є в Манжури чудовий вірш «Степ», в якому змальована яскрава картина «широколанного» розквітаючого степу. Але такі картини викликали в душі поета тяжкі думи, смуток. Як і інші представники демократичної літератури, Манжура бачив, що його розкішний край грабує панство, багатії, а трудящий люд страждає в тяжкій неволі. Манжура приніс в українську літературу свою тему, свій, характер: ний тільки для нього поетичний стиль. Правдиво і без прикрас показав він життя селянської бідноти після реформи, поневіряння наймитів, сільських і міських заробітчан. Кожен вірш поета є відображенням якоїсь сторони народного життя. Голодне, змучене село, «невесела вуличенька» з сумними співами, село, в якому залишились «хворі та дівчата», а «парубоцтво» блукає «у далеких заробітках, по чужих країнах» — такі картини зустрічаємо в багатьох віршах поета («Степ», «Сум», «Веснянка». «Щира молитва», «Ой, чом мені, молодому» та ін.).

У поезії «Ой, чом мені, молодому», наприклад, використовуючи фольклорні образи, Манжура зображає типову картину життя селянина-бідняка, наймита. 

№24   І.Манжура завжди пишався героїчною людиною, яка не шкодує сил і власного життя в боротьбі за щастя народу. В поемі-казці “Троьмсин Богатир” він створив реалістичний, не дивлячись на казкову основу, образ Богатиря, у якому знайшли відображення народні уявлення і ідеали про людину-героя, подвижника. Манжура осуджував націоналістичних письменників, які прикрашували соціальні відносини в минулому України, вихваляли козацьку старшину. В поезіях «Декому», «До музи», «Степова дума», «Сум» поет підкреслював, що як у сучасному, так і в минулому на Україні були пригноблені і гнобителі, інтереси яких завжди були непримиренними. Він картав націоналістів саме за те, що вони «стушевывают все бесправие и насилие сильного над слабым, считавшиеся в нашем прошлом совершенно нормальным явлением». Псевдопат.ріотизму націоналістів поет протиставляв справжній патріотизм— любов до батьківщини, до трудового народу. Він високо цінив і оспівував мужність свого народу, його волелюбність, невичерпний оптимізм, безсмертну віру в «кращу долю чоловіка». Як і інші представники демократичної літератури, Манжура бачив, що його розкішний край грабує панство, багатії, а трудящий люд страждає в тяжкій неволі. Ось чому, говорячи про необхідність звертання письменників до героїчного минулого, славлячи козацьку «чесную ту силу», що захищала рідний край від нападів іноземних загарбників, Манжура, проте, вважав, що література повинна передусім відображати сучасне життя, підносити актуальні, злободенні теми.

Правдиво і без прикрас показав він життя селянської бідноти після реформи, поневіряння наймитів, сільських і міських заробітчан. Кожен вірш поета є відображенням якоїсь сторони народного життя. Голодне, змучене село, «невесела вуличенька» з сумними співами, село, в якому залишились «хворі та дівчата», а «парубоцтво» блукає «у далеких заробітках, по чужих країнах» — такі картини зустрічаємо в багатьох віршах поета («Степ», «Сум», «Веснянка». «Щира молитва», «Ой, чом мені, молодому» та ін.).

№25 Своєрідне використання фольклору знаходимо в співомовках С. Руданського та І. Манжури: перший закріпив у віршовій формі українські народні анекдоти, другий — українські казки, легенди, приказки і теж анекдоти. Звичайно, обидва поети були й тонкими ліриками, чимало їхніх творів мали соціальний характер, але найбільше збагатили вони українську літературну мову саме в цих жанрах. Персонажі співомовок С. Руданського взяті з натури. З побутової лексики найбільше представлені назви селянської їжі й напоїв. Римуються й українські прислів’я та приказки, що вплетені в народні анекдоти. У Манжуриних заримованих казках багато традиційних народних зворотів, характерних для цього виду фольклору.

№27  Замилування героїчною козацькою добою, красою рідної Слобожанщини, прославлення працьовитих людей.  Значну частину віршів у збірці „Ворскло” Я.Щоголів присвятив героїчному минулому українського народу, зокрема Запорізькій Січі. У цих віршах немає оспівування конкретних історичних подій чи осіб, у них відтворено загальні риси козацтва, їх побут, звичаї, специфічний спосіб життя („Воля”, „Орел”, „Запорожець”, „Січа”). Завдяки щедрому використанню деталей, народно-пісенних образів, специфічної лексики Я.Щоголів передає цими віршами романтичне захоплення героїчним минулим. Захоплення козацтвом проходить і через збірку „Слобожанщина”. І це добре видно із поезій „Запорозький марш”, „Хортиця”, „Остання Січа”, „В степу” та ін.    Поезії „Весна”, „Степ”, „Осінь”, „Вечір” із збірки „Ворскло” є яскравими зразками пейзажної лірики поета. Їм властива динаміка звукових та зорових (особливо це стосується кольору) деталей. Майстерно малює поет відповідні пори року у віршах „Весна”, „Осінь”. У вірші „Степ” Я.Щоголів з романтичною наснагою зображує зимовий вечір, оспівує розкішну красу пейзажного українського степу. Особливо багато представлена пейзажна лірика у збірці „Слобожанщина”. „Літній ранок”, „Пісня бурі”, „На зрубі”, „Зимній ранок”, „Травень”, „В діброві”, „Озеро”, „Зозуля”, „Листопад”, „Навесні”, „Гора” та ін. У збірці „Слобожанщина” пейзаж часто служить як алегорія, асоціація. Прикладом може служити поезія „Три дороги”, де юність порівнюється з весною, зрілість з літом, старість з осінню та зимою.

№28 Опозиція „минуле – сучасне” дістає безпосереднє вираження в небагатьох творах Я. Щоголева („Хортиця”, „Остання Січа”, „Старовина”, „Верцадло”).У більшості творів Я. Щоголева опозиція „минуле – сучасне” присутня на рівні підтексту й оприявнюється в контексті всього масиву „історіософських” поезій митця. Ракурс змалювання козака-запорожця у творах Я. Щоголева близький до фольклорного, що є особливо відчутним у стилізаціях козацьких пісень („Поминки”, „Безрідні”, „Орел”). У поезіях „Орел”, „Січа”, „Воля”, „Барвінкова Стінка”, „Бабусина казка”, „Запорозький марш”, „Запорожець над конем” та ін. автор акцентує „типові риси запорозького козака – патріотизм, сміливість, рішучість, презирство до смерті, вірність в дружбі” , та, можливо, найголовніші – волелюбність і „нестримний порив до бойових звитяг” . Опоетизованому образу козака-лицаря Я. Щоголев протиставляє духовно здрібнілого, покірного й пасивного „гречкосія”. У поезії „У полі” („Гречкосій”) „в узагальненому образі „гречкосія” представлено сумну для поета зміну епох національної історії, занепад цілої верстви народу – козацтва” . Персонаж цього твору, колишній козак, теперішній „гречкосій”, позбавлений усіх звичних атрибутів козацького життя („Гей, коняку турки вбили, / Ляхи шаблю пощербили, / І рушниця поламалась, / І дівчина відцуралась” , зображується, швидше, із сумом та співчуттям. Однак у вірші „Остання Січа” образи козацьких нащадків, не гідних слави своїх дідів, стають справжньою інвективою на адресу поетових сучасників. „Бабусина казка”. Розвінчування чоловіка-запорожця, що звучить із уст онуки, обурює стару Оксану, яка судить про вчинки свого коханого Василя за зовсім іншими нормами. В основі поезії „Кобзар” – протиставлення образів кобзаря-запорожця, співця козацької героїки, який разом із зброєю „брав бандуру на войну” і „грав, як стіни Трапезунда / Руйнували козаки”, та „невидющого і убогого” лірника, що „чвалає полохливо / За малим поводирем” і вже не пам’ятає героїчних пісень старовини. Ця антитеза висвітлює ментальні трансформації у новому аспекті: покоління „гречкосіїв” позбавлене не лише волелюбності своїх предків, але й самої пам’яті про них.  Є у Щоголіва багато поезій, в яких виступають дівчата і жінки, жіноча доля і недоля. Він розповідає про кохання («Веснянка»,«Маруся»), в інших про дівоче кохання в символічних формах («Над потоком», «Черевички»), ще в інших про тугу за милим («Не чує»), вбагатьох поезіях – недоля, смерть. В жіночих поезіях заховані деякі автобіографічні риси. У творчості Я.Щоголева репрезентовано тематичне багатство народних пісень про кохання: мотив нещасливого кохання  ("Веснянка", "Вербиченька", "Кохання"), розлуки через шлюб із нелюбом ("Покірна", "Чом не дали долі"), смерті коханого на чужині ("Дівчина"), смерті милої ("Галя"), туги за милим ("Пряха", "Не чує", "Пісня"), взаємного кохання ("Маруся") та ін. Поет розробляє тему кохання і в тональності народної жартівливої пісні ("Добридень", "Горішки"). Автор активно використовує один із найуживаніших у цьому жанрі прийомів – художній паралелізм (наприклад, подієві аналогії у вірші "Веснянка": "Зацвітали яблуні у садку, / Як шила я хусточку козаку"; "Та вже тії яблуні одцвіли, / А любощі стежечку перейшли"

№29 Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Із Театром корифеїв також пов'язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського. Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру. У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ все-таки легалізував український театр. У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. 1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр. У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда»Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя. Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за інші київські театри.

№30 написав її 1900 p., коли багаті спостереження над тогочасною дійсністю, психологічні зауваження викристалізувалися у вчинки та характери героїв, склалися в яви та дії. Карпенко-Карий розкрив образ головного героя, який втілює ідею твору, на такому широкому тлі соціальних процесів, що його «Хазяїн» став символом доби становлення капіталізму на півдні України. Автор відповідно до вимог жанру сатиричної комедії відібрав найсуттєвіше в характерах та обставинах, дещо загостривши й перебільшивши. Це і склало життєву основу твору. Експозиція в основному зосереджена в перших чотирьох явах комедії, але ряд експозиційних моментів є і в розвитку дії (розповідь Маюфеса про безмежні степи Пузиря, згадка Марії Іванівни про те, ким був її чоловік раніше, згадка Феногена про минуле хазяїна). Зав'язка складається з кількох сюжетних мотивів: участь Пузиря за бариш у прикритті злісного банкрутства Петра Михайлова; з метою одержання більших прибутків від експлуатації «дешевих робітників» Пузир наказує Ліхтаренкові «загнуздати мужиків», «зробити бідність» у Мануйлівці; задля власного збагачення Пузир хоче віддати заміж дочку за неосвіченого синка мільйонера Чобота, незважаючи на те, що вона любить учителя гімназії Калиновича; четвертий мотив носить суто комедійний характер — ощадливий хазяїн, «хоч ти що хоч говори», не хоче позбутися старого латаного-перелатаного халата, і тому його рідні вирішують вдатись до хитрощів, щоб підсунути йому за дешеву ціну новий дорогий халат. Усі ці мотиви не протистоять, а доповнюють один одного, бо їхнє джерело спільне — фанатична пристрасть центрального персонажа до «стяжания для стяжания».Розвиток дії визначається такими головними моментами: протест робітників, підтриманий Сонею, проти поганого харчування і намір хазяїна посилити експлуатацію трудящих; здійснення Пузирем злочинної допомоги шахраєві Михайлову і його тривога, щоб цей злочин не розкрився; намагання Соні, підтримане Золотницьким, одержати дозвіл на шлюб з Калиновичем і посилення деспотичного опору з боку її батька; купівля Пузирем нового халата і негайна ж «вигідна» продажа його Золотницькому. Кульмінація комедії припадає на кінець третьої дії та четверту. У всіх формах вияву конфлікту настає перелом, що приводить Пузиря до катастрофи в той момент, коли він, здається, уже мав святкувати перемогу.Розв'язка. Один за одним на Пузиря падають смертельні удари: йому повідомляють про бунт робітників у мануйлівській економії; урядник приїхав арештовувати хазяїна; хвороба досягла свого апогею. Головний герой гине не лише духовно, а й фізично.Тему комедії «Хазяїн» Карпенко-Карий визначив сам. Це показ людської любові, пристрасті до збагачення. розкрито цю тему на фоні бурхливого розвитку капіталізму на півдні України в 90-х pp. XIX століття.Драматург нещадно викриває і засуджує капіталістичні взаємини між людьми, де все підкорено владі «безсердечного чистогана». І. Карпенко-Карий переконаний, що в майбутньому запанують «вищі ідеали загального добра», зникнуть причини, які породжують егоїзм, жадібність і ворожнечу між людьми.У комедії широко, з глибоким знанням показано рух «хазяйського колеса» капіталіста-аграрія, майстерно розкриті його економічні стосунки, способи і прийоми наживи. Але це тільки типові обставини, у яких розкриваються типові характери. У центрі ж уваги драматурга стоять моральні, етичні й психологічні конфлікти, породжені цими стосунками.