Укр. лит. скомп

№43 У вірші “Гімн” мільйони пригноблених і скривджених покликав голос “вічного революціонера”, що не мириться з неволею. Розійшовшись “по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких”, цей голос дає людям наснагу, породжує в них силу й завзяття: “Не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. Важливо, що поет наголошує не на руїнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі “науки, думки, волі”. Саме вони протистоять тій “пітьмі”, що з давніх-давен принижувала людину, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно "поневоленого народу. Вірш Івана Франка “Гімн”, як і Шевченків “Заповіт”, був одним із неофіційних гімнів бездержавного народу. Поезія "Гімн" - один з найкращих зразків революційно-патріотичної лірики в українській літературі. Автор змальовує образ "вічного революціонера" як втілення могутності, нездоланності народу, його одвічних прагнень до свободи та справедливості. Конкретизуючи цей образ, поет акцентує увагу не на закликах до руйнувань, а на великій перетворюючій силі "науки, думки, волі".
	«Гімн»— одна із найсильніших за звучанням, за могутністю думки та заклику поезій громадянської лірики в українській літературі. Завжди в суспільстві будуть знаходитися «вічні революціонери», небайдужі до народного горя, страждань та неволі. Вони прямуватимуть уперед і кликатимуть за собою інших, не боячись переслідувань та покарання з боку офіційної влади. Але поет бачить боротьбу у сфері духовній: Дух, наука, думка, воля Не уступить пітьмі поля... Франко вірить, що розвалиться «зла руїна» і настане новий день, прихід якого ніхто не зможе спинити. Але для цього треба Не ридать, а добувати Хоч синам, як не собі Кращу долю в боротьбі... Вірш покладений на музику, його ритм експресивний, а художні засоби (анафора, перелічення, метафора) дуже виразні.

Энциклопедия людей и идей: Гімн Івана Франка. Аналіз вірша Вічний революціонер. Текст вірша ГІМН. Творчість Франка

№44«Зів'яле листя» — збірка творів Івана Франка. Вона є зразком інтимної лірики. Написана протягом 1886–1896 років і видана у 1896 році. Збірка також має назву «Лірична драма». В цій збірці розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого Івана Франка), викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням.

Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У «жмутках» вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. У першому «жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика. У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Провідний мотив поезій третього «жмутка» — пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням. Складається збірка з трьох частин- «жмутків». Кожна з них позначена власним настроєм, ритмікою та строфікою. Оригінальність композиції «Зів’ялого листя», у якій є вірші розповідні, описові, медитативні, складні імітації народних плачів і народної пісні. Але найкраще про це скажуть самі вірші. Зараз давайте згадаємо композицію збірки «Зів’яле листя». Вона складається з трьох  «жмутків». Що вам це слово нагадує? Так, слово «смутки». У «Першому жмутку» ми бачимо перші сумніви у конанні, перші смутки. А коли читаємо третього, останнього «жмутку», то ніби чуємо зломлений невдалим коханням голос поета, який промовляє: Годі ридати і плакати тяжко. Час нам зо сцени зійти. Кохана , а це, як відомо, була Ольга Рошкевич, «надірвала»  серце ліричному герою, і з нього Ллється не кров, а пісні, тужливі і сумні. Для поета це справжня трагедія, трагедія закоханого серця. Жанр- інтимна лірика.

Оцінка. Ліричні пісні «Зів’ялого листя» він сам назвав найсуб’єктивнішими з усіх, що з’явились у нас з часу автобіографічних поезій Т.Шевченка, але «найбільш об’єктивними у способі малювання складного людського чуття».

№45 До перших спроб Франка в драматургії належала п`єса польською мовою “Югурта”, написана в 1873 році. Текст цього твору не зберігся і про зміст його нічого не відомо. Ранні драматичні твори ще мають на собі ознаки перших проб пера, але і в них вже відчувається вміння автора будувати діалог, надавати мовними засобами індивідуальних рис героям , у діях і поведінці персонажів розкривати їх суть, властивості характерів. Іван Франко рішуче виступав проти примітивних поглядів на театр як на розважальне видовище, боровся за реалістичне театральне мистецтво, покликане вчити і виховувати глядача в дусі вимог часу. На театр Франко дивився як на школу життя, яка вчить глядача правдивості, чесності, допомагає викривати все низьке, огидне і брати за приклад для себе все справді моральне чисте і благородне. Франкові належать чотири великі драматичні твори – “Украдене щастя”, “Рябина”, “Учитель” і “Сон князя Святослава”. Створив Франко також п`ять одноактних п`єс – “Послідній крейцер”, “Будка ч. 27”, “Кам`яна душа”, “Майстер Чирняк” і драматичний етюд для дітей “Суд святого Миколая”. У 1895 році в журналі “Житє і слово” Франко надрукував віршовану драму-казку в п`яти діях “Сон князя Святослава”. В романтичній формою драмі письменник правдиво відобразив події часів Київської Русі, боротьбу князя Святослава за єдність руських земель. Твір пройнятий глибокою патріотичною ідеєю. В ньому прославлено відданість батьківщині і засуджено зрадництво, підступність воєвод-феодалів, що підривали могутність Руської держави. Показу тяжкого життя західноукраїнського селянства під владою Австро-Угорської монархії, відкриттю сваволі і злочинних дій цісарських урядовців та їх спільників-багатіїв у прикарпатському селі Франко присвятив комедію “Рябина”. комедію в трьох діях “Учитель”, у якій талановито відобразив самовіддану і надзвичайно важку за тих умов працю сільського вчителя. Драматичні твори Івана Франка глибоко проблемні, актуальні своїми темами та ідейним спрямуванням. У драматичних творах з історичного минулого письменник підносив теми, що були співзвучні з його сучасністю і, отже, служили тим ідеалам, які він відстоював протягом усього свого життя. Його драматична спадщина складається з чотирьох великих i п'яти одноактних п'єс, найвiдомiшою з яких є соцiально-психологiчна драма "Украдене щастя", у якiй письменник глибоко розкрив со­цiально-психологiчнi причини конфлiкту, який виник у героïв. Це драма з сiльського життя. За жанром - соцiально-психологiчна драма. У нiй змальовано трагедiю особистого життя трьох головних персонажiв, у яких украдено щастя. Хто ж украв щастя Анни, Михайла, Миколи? На це питання дає вiдповiдь змiст п'єси, внутрiшнiй свiт ïï героïв. Iз спогадiв та повiдомлень персонажiв твору ми дiзнаємось про попереднє життя героïв, про подiï, якi мали вирiшальний вплив на ïхнi долi. Центральний персонаж драми - Анна. Це добра, вродлива, розумна жiнка. Життя ïï повне тривог i хвилювань. Але завдяки силi волi вона вмiє стримувати своï почуття, ховаючи ïх на самому днi свого серця. Ще до одруження у життi Анни сталася трагедiя: прагнучи отрима­ти частку спадщини Анни, брати силомiць вiддали ïï замiж за нелюба Миколу, який згодився одружитися з Анною без посагу. Вони переконали Анну, що ïï коханий Михайло загинув. Але Михайло повернувся і Анна зрозумiла, як жорстоко, пiдло вчинили ïï рiд­нi брати. Жiнка розумiє, що не можна зараз повернути втраченого: вона дружина iншо­го i мусить бути вiрною своєму чоловiковi. Але розумiє й те, що не в змозi стри­мати свого кохання, що вона жити не може без Михайла. Михайло, прагнучи вiльно зустрiча­тися з Анною, яку вiн дуже кохав, несправедливо звинувачує Миколу у вбивствi корчмаря й заарештовує його. Повернувшись iз тюрми, Микола дiзнається про невiрнiсть дружини, але, кохаючи ïï, не насмiлюється одверто висловити своï до­кори. Починає пити. Та не такими терплячими i розсудливими були сусiди. Вони насмiхаються з Миколи i пiдбурюють його проти Анни й Михайла. Доведений до вiдчаю безсоромною поведiнкою Михайла, Микола вбиває його сокирою.

№46За основу поеми взято історичний факт його відречення від світу (аскетичне усамітнення на горі Афон) та звернення в 1621 р. православних українців до Вишенського з проханням остаточно повернутися в Україну, щоб допомогти захистити православ’я від католицької експансії. Для втілення головної ідеї твору — служіння Богу не в відірваності від світу, а в праці для рідного народу» (В. Погребенник). Тема: зображення аскетичного усамітнення Івана Вишенського на горі Афон. 3.5. Ідея: «служіння Богу не в відірваності від світу, а в праці для рідного народу» (В. Погребенник). 3.6. Основна думка: призначення кожної людини — жити заради інших, прагнути надати допомогу ближньому, навіть якщо для цього потрібно пожертвувати своїм життям.

3.7. Жанр: психологічно-філософська поема.

3.8. Композиція. Експозиція: опис краси природи Афонських гір. Зав’язка: проводи монахами І. Вишенського до печери. Розвиток дії: аскетичне перебування героя в печері.Кульмінація: відмова І. Вишенського у допомозі козакам — очолити боротьбу православних з католиками.Розв’язка: страждання аскетника від необдуманого рішення; повернення героя по морю (як по суші) додому.

Символи. Хрест – символ відданості Богу (3 розділ). через образ вишневого цвіту яскраво передав патріотичні почуття героя, який, перебуваючи на чужині, в грецькому Афоні, згадав про рідну Україну й повернувся до неї. дзвони монастирів - "Ті ридання металеві — знак, що хтось розставсь із світом"

кам’яну домівку — це його тверда, незламна віра; хрест — вірний товариш; синє небо — надія; сонце ясне — великий Божий Дух. А море лазурове внизу — це образ земного життя. павук і починає плести павутину. Старець подумав, що це земне життя посилає до нього своїх шпигунів, хоче піймати в сітку його мрії та думки. Хотів зірвати павутину, але згадав, що саме вона врятувала колись сімох братів від поганської погоні, і залишив, міркуючи, що все робиться з Божого наказу. Ось у павутину потрапила чорна муха, павук її швидко зловив. Хотів старець звільнити муху, але знову ж таки подумав, що й на це Є Божа воля.

№47Пробл. Поема "Мойсей" порушувала важливі проблеми, якими жило українське громадянство в часи революційного піднесення: зростання свідомості трудящих мас та їх історична роль, віддане служіння народові, суспільна роль слова; мобілізуюче значення смерті героя; поступ народу. Твір пробуджував у народі моральні сили, політичну свідомість, революційний дух. Біблійний сюжет. Обравши за основу біблійну легенду i, відповідно до свого задуму, змінивши її, I. Франко намалював в образі Мойсея вождя, що самовіддано служить народові, любить свій народ i присвячує себе боротьбі за його майбутнє. На шляху до високої мети перешкоджають йому дрібні людці, що вважають за мету не великий ідеал, а мізерну особисту користь, намагаючись демагогічно схилити до цього маси: Серед них Авiрон i Датан Верховодять сьогодні. На пророцькі слова, - їх одвiт: "Наші кози голодні!"В образах Датана i Авiрона поет викриває зрадників революційного руху, реформістів i угодовців. Словами Мойсея він картає антинародну суть їхніх демагогiчних заяв, спрямованих в дні бунту на захист спокою як "найблаженнішого стану". В своїй поемі Франко застерігає народ перед "ошуканцями й дурнями", розкриває трагедію Мойсея, який перестає бути справжнім вождем з того часу, коли піддається сумнівам щодо правильності обраного шляху та остаточної перемоги. З глибокою симпатією передає письменник беззавітну любов Мойсея до свого народу i віру в те, що народ прийде до сподіваного щастя. Композиція: поема складається з прологу і двадцяти пісень. Сюжет твору: сорок років єврейський народ, який вийшов з єгипет­ської неволі, шукав землю обітовану, але за лічені дні до досягнення ба­жаного краю він зневіряється і втрачає оптимізм — у високу світлу мрію вірить лише провідник народу Мойсей — Датан і Авірон пропонують за­кидати Мойсея камінням — Мойсей виходить на широкий майдан, стає на камінь і виголошує промову (невже доведеться розтоптати, «як гнилу колоду», того, кого «батьки звали батьком народу»?) — Мойсей застері­гає народ від Божого гніву, адже йому долею написано йти вперед — Мойсей розповідає притчу про дерева й розтлумачує її зміст — Авірон насміхається й наводить контраргументи (він не вірить у Єгову й пропо­нує євреям поклонятись іншим богам — Ваалу й Астарті) — Датан почав звинувачувати Мойсея (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні залишилася «жменька») і закликав народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився зробити це — юрба виганяє з табору Мойсея, пророк підкоряється, прощається з народом і йде у степ — Мойсей звер­тається до Бога, але у відповідь чує голос злого духа пустелі Азазеля, котрий намагається довести йому марність справи, якій пророк присвя­тив життя — Мойсей упадає в розпач, і на якусь мить його охоплюють сумніви — у цей час з’являється Єгова й пояснює Мойсею, для чого він нині» сипів Ізраїлю з Єгипту — оскільки Мойсей «па момент» засумні­вався, йому призначено, уже побачивши обіцяний край, не ступити до нього і вмерти перед самим порогом своєї мети — вихор у степу, раптом в оточенні парубоцтва з’являється князь конюхів Єгошуа й закликає єв­реїв до походу, до бою, ще мить — і всі зірвуться й ліниві кочівники пе­ретворяться на завойовників, героїв, Авірона поб’ють камінням, а Дата-на повісять.

№48 Спорадичне висвітлення проблеми автологічного слова в українському літературознавстві, певна упередженість щодо автологізму у І.Франка (домінування рецептивного стереотипу Франкової поезії як “заримованої прози”). Зрештою, питання природи автологічного слова, його сутності (не вживаючи власне терміна „автологічне слово”) порушив і сам І.Франко у праці “Із секретів поетичної творчості”, пов’язуючи її головно із системою свідомих обмежень письменницької палітри, вибору найточнішого слова, яке б найповніше виражало певну ідею, збуджувало в уяві бажаний образ. „Річ талановитого писателя – викликувати якнайменше таких побічних виображень, якнайменше розсівати увагу читача”. Виразною автологією позначений і сонетарій І.Франка – його “Вольні сонети” і “Тюремні сонети”. У циклі „Вольні сонети” І.Франко чи не першим у світовій поезії у жанрі сонета вдається до прозаїзмів. Для прикладу п’ятий вірш циклу містить своєрідні художньо-публіцистичні твердження: “Незрячі голови” (поєднання нелогічного й автологічного з виразним відтінком метонімічності мислення) – “наш вік кленуть”. Другий катрен сонета – суцільна автологія, майстерно стилізована під хіазм: “Та що ж то – право? Право – се лиш сила, А сила — право, се закон природи”.

Прекрасні, глибокодумні автологічні афоризми маємо в сонеті дев’ятому: „Лиш в праці варто і для праці жить!” „Зректись себе і буть самим собою”. І.Франко став творцем вельми своєрідного явища у світовій поезії – “тюремного сонета” – явища наскрізь новаторського. Цикл має свій внутрішній сюжет і свою динаміку. Автологічна лексика тут особлива, зрештою, як і інші засоби, зокрема фонічні. Наприклад, парадоксальна рима: образ „дрантя” римується з „Данте”. „Візитирка”, „кибель”, „клоака”, „виходок”, запах „карболки”, вкраплення лексем із злодійського жаргону (спотворені вирази німецькою мовою) – усі ці автологізми окреслюють тюремний „Hausordnung”. Аналогічні автологізми окреслюють „тюремну культуру” (уперше, мабуть, у світовій поезії натрапляємо на таке словосполучення), як і „пісню арештанську” і загалом плин натуралістичного, по суті, письма, уперше застосованого в такому „аристократичному” виді витонченої поезії, як сонет. Автологічними є сатиричний цикл “Оси” і поема „Ботокуди” автологічні. Сатира на галицьку дійсність вимагала саме такої форми образності. Автологічний лексикон тут значно розширюється: „об’єкції”, „реколекції”, „нігілісти”, „парастас”, „цюпа”.

№49 Провідною ідеєю його складного життя була ідея дружби народів без різниці рас, вір і національностей, у визвольній боротьбі проти світу рабства, капіталістичної експлуатації й дискримінації трудящих. Іван Франко залишив помітний слід в українській культурі і як критик та літературознавець. Важливу роль відіграли його теоретичні праці «Література, її завдання і найважніші ціхи», «Влада землі в сучасному романі», розвідки та нариси про Т. Шевченка, М. Старицького, В. Самійленка, Лесю Українку. Велич Каменяра якраз і виявляється в тому, що в його особі поєдналися письменник, мислитель і трибун у повноті, вартій, за словами літературознавця Є. Маланюка, «хіба мужів італійського Відродження». Іван Франко по праву займає особливе місце в українській літературі. Він відомий за межами України не тільки як поет, письменник, драматург, але й літературознавець, фольклорист, історик, перекладач. Із щедрої Франкової криниці черпають творчу наснагу нові покоління письменників, живописців, композиторів. «Які прекрасні сходи дає в наші дні те насіння, що його разом з іншими сіяв інаш Франко», - писав Олесь Гончар. Навіть в часи повної зневіри, коли здавалося, що ніякого просвітку в житті уже не буде, Франко знову й знову ставав до боротьби. Силу йому повертало все те ж почуття любові до людини і високої відповідальності перед трудящими. Усе життя письменника — боротьба за єдність держави, за свій народ. Стаття. У першому розділі трактату Іван Франко, полемізуючи з Леметром та Добролюбовим, визначає межі літературної критики та її завдання. Франко пише, що завдання літературної критики полягає в аналізі поетичних творів яким-небудь науковим методом. Політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики. На думку Франка, літературна критика має бути естетичною і послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується психологія. У другому розділі Франко аналізує, у чому ж полягає суть поетичної творчості. Франко наголошує на провідній ролі підсвідомості у творчому акті. Поет, за Франком, — це особливий психічний тип, основною прикметою психологічної діяльності якого є еруптувність його нижньої свідомості, тобто здатність нижньої свідомості час від часу підіймати цілі комплекси давно похованих вражень і споминів, покомбінованих, часто також несвідомо, одне за одним на денне світло верхньої свідомості. У третьому розділі аналізується роль відчуттів у поетичній творчості, порівнюється сила впливу поетичного слова на відчуття людини з силою впливу музики і малярства. Франко пише, що естетика в широкому значенні цього слова — це наука про чуття, а роль естетики в поезії — це вказування ролі окремих відчуттів і образів, в які ці відчуття втілилися у поезії. В людини є п'ять чуттів: зір, слух, дотик, смак та нюх.

Франко зауважує, що в українській поезії, порівняно зі староєгипетською і гебрайською, запахове відчуття майже не зустрічається. Натомість в українській поезії значно частіше зустрічаються смакові враження. Порівнюючи слухові враження в поезії і в музиці, Франко зазначає, що початок поезії і музики був спільним. Порівнюючи поезію з малярством, Франко приходить до висновків, подібних тим, яких він дійшов, порівнюючи поезію з музикою. Малярство апелює до одного з відчуттів — зорового. Поезія, особливо друкована, теж у першу чергу апелює до зору. Але, оскільки в поезії є ритм і рима, то, крім зору, поезія обов'язково відкликається і до слуху.

№50 Література полвинна мати високі завдання і напрями, високі ідеали, котрі вона має вказувати чоловікові, про досконалість артистичної форми і про вплив, який має література на саму «передову» часть суспільності. такі високі матерії, були у Шевченка. Погляди змінилися, незмінні і вічні закони естетики розслизлися. Згадана стаття, що Україна і Московщина не можуть мати спільної літератури. Не погоджується: «Бо що ж, — одно, що чи сяк чи так, а тота література була чужа народові, значить, бери її собі всякий, хто хоче, і обробляй, а коли й нам з неї дещо пригодиться, то й ми зачерпнем, — а друге і ще важніше то, що — говорим проти вовка, скажімо й за вовка. автор статті в «Правді» мучиться і доказує, що література українська має бути зовсім самостійна і відрубна від московської. Таке доказування або дуже наївне, або показує, що самому доказуючому се питання неясне».

Література повинна бути реальна. Тому не перечимо, але погляньмо тільки, що розуміє ч. автор під реалізмом. «Реальна література повинна бути одкидом правдивої, реальної жизні... повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь...». Література повинна бути національна; се раз. Література повинна бути народна; се два. Принцип національності складається з двох прикмет: «народного язика і глибокого національного психічного характеру народу». Принцип народності складається також з кількох елементів, з котрих перший — народний язик, а другий, бачиться, також «глибокий національний психічний характер народу», з котрого, конечно, випливає форма народної поезії і її дух. література і життя мусять стояти в якійсь тісній зв'язі. Література, так як і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу, її тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, — а заразом аналізує їх і робить з них виводи, — се її науковий реалізм; вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам'єтностей[5] людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб — се її поступова тенденція.

№9 Новий літературний характер (інтелігента — різночинця) з'являється в повісті "Лихі люди" ("Товариші", 1877). Загальновизнаною думкою є твердження про те, що цей твір "випереджає" свою літературну епоху. Оригінальний шлях психологічного аналізу в цьому випадку базується на сприятливому ґрунті: головний персонаж — освічена людина з високим інтелектуальним рівнем. Повість «Лихі люди» значною мірою розбивала попередню традицію зображення характеру інтелігента-демократа як відбиття обставин і оточення, що його виховували. Виявлялося, що індивідуальний характер Телепня неповно розкривається через опис його оточення і вимагає глибшої суб’єктивної характеристики свідомого аналізуючого героя. Повість Панаса Мирного засвідчувала появу ідеологічної ситуації, коли на життєздатність випробовується вже не ідея появи інтелігента-демократа, як у Нечуя-Левицького, а його характер, який, до речі, не збігається з біографічною історією героя. У «Лихих людях» Панас Мирний подає героя-інтелігента не через об’єктивну епічну історію становлення його характеру, так би мовити, способом біографічного співвіднесення героя і середовища, а через спогади-марення хворого письменника у ,в’язниці. У цих мареннях Петро Телепень бачить себе в різні роки життя, передає настрій тих років, намагається відтворити обставини формування характеру. Панас Мирний відкрив спосіб характеристики через суб’єктивну самосвідомість героя. Через образи кількох соціально характеристичних осіб (Попенко, Шестірний, Жук), що уособлюють різні суспільно-політичні течії (навіть більше — ідеології) письменник відображає об’єктивність соціально-історичної реальності. Соціальне середовище вже не замикається безпосередньою даністю оточення героя, воно вбирає в себе універсальність і суперечність суспільних обставин.

№ 21 кредо Грабовського вбачалося в таких словах: Я не співець чудовної природи З холодною байдужістю її; З ума не йдуть знедолені народи їм я віддав усі чуття мої. Теоретичною основою літературно-критичної, художньої та науково-публіцистичної діяльності П. Грабовського були ідеї філософського матеріалізму і діалектики, з позицій яких критично ставився до ідеалізму Шеллінга і Гегеля. Він вважав, що ідеї французьких матеріалістів та англійських емпіриків є більш науковими і життєвими, ніж туманні абстракції німецького ідеалізму. Водночас, критично ставлячись до німецької ідеалістичної філософії, П. Грабовський вбачав у ній позитивні раціональні моменти, насамперед діалектичні ідеї, високу силу теоретичного мислення. письменник не заперечував ролі і значення ідей, заявляючи, що "рух ідей немручим є". Філософський матеріалізм поєднувався у П. Грабовського з діалектичним підходом до розгляду об'єктивної дійсності. Толерантно ставився до релігії, проте підкреслював її несумісність з наукою, виступав за відокремлення школи від церкви. Свою творчість розглядав як зброю в боротьбі проти світу зла і насильства, засіб служіння високим ідеалам суспільного прогресу, захисту простого народу: «Світло правди нести проти лютого зла в боротьбі із тяжкою годиною, працювати на користь та ратунок села — має бути любов'ю єдиною!». Розуміння того, що "Людина єсм... жага любові в серці", прагнення послужити своєму народові були основою ставлення П. Грабовського до національного питання. Він палко любив Україну, з якою був розлучений на все життя, мріяв і боровся за те, щоб вона була вільною, щоб "порізнена устала з-під віковічного ярма і квітом повним розцвітала у ряді з ближніми всіма".

14