Укр. лит. скомп

№31 Образ Пузиря. великий український капіталіст-землевласник. Він ще не звикся зі своїм становищем мільйонера і тому в ньому ще живе дух ненажерливості. твердить, що тяжкою, невсипущою працею заробив майно. І з роками прагнення до наживи в хазяїна збільшується, тому безсовісний визиск трудящих посилюється . У своїх «комерчеських» справах заходить так далеко, що вступає в суперечку з законом. засліплений жадобою наживи, що йому все мало. скупий до смішного, айдужий до громадських справ, честолюбний , вважає себе чесним і справедливим. Грубість і цинічність Пузиря драматург майстерно передає через його мову, насичену дієсловами в наказовій формі, згрубілими фразеологізмами, лайливими словами. Кожен вчинок головного героя психологічно вмотивований і виходить з його основної риси характеру.

Феноген, Ліхтаренко та інші помічники Пузиря. Грабуючи для хазяїна і крадучи в хазяїна, Феноген сам прицінюється до великого маєтку. У Пузиря він пройшов справжню школу капіталістичного збагачення. більш потайний, хитрий і підступний.

Ліхтаренко більш нахабний і жорстокий, для свого збагачення використовує будь-які засоби: обман, підкуп, шахрайство. не намагається знайти виправдання своїм хижацьким діям і не вважає здирства гріхом. Це вже досвідчений, відвертий і цинічний глитай, для якого крадіжка — тільки принцип, «комерчеський гендель», неодмінний супутник капіталістичного господарювання. Феноген і Ліхтаренко, уклали між собою страшну для оточуючих та підлеглих угоду: «Брать, де дають, і де можна, а на менших звертать!». жадібні, підступні й жорстокі, нерозбірливі в засобах наживи, грубі та лицемірні. Це видно і з їхньої мови, вчинків, навіть життєве кредо мають одне. Золотницький освічений, дбає про національну культуру, літературу, розуміючи їх роль у житті народу. гуманний і співчутливий. Він змушує Пузиря обдарувати свого вірного слугу в честь іменин, допомагає Соні і Калиновичу умовляти батька дозволити їм одружитися… не може протистояти грубій, навальній силі хазяїна. Освіченість, інтелігентність Золотницького підкреслює і його мова, сповнена крилатих, образних висловів, метафор і філософських сентенцій. Пузиря він називає «нещасною, безводною хмарою», «дикою, страшенною силою» і ставиться до нього дещо насмішкувато.  Соня, Калинович. Соня освічена, інтелігентна, співчуває пригнобленим, але не знає, що робити, як їм допомогти. наївна, дуже любить батька і починає благати його: «Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом.» сміливо й рішуче відстоює своє право на щастя. Вона обрала собі нареченого, який хоч і небагатий, але близький їй по духу — учителя Калиновича. Калинович покладає надії на освіту. відзначається чуйністю, тактовністю. Він розуміє і навіть жаліє батьківські почуття Терентія Гавриловича, хоч той його образив і відмовив йому. Не дивлячись на трагікомічність ситуації — історію з гусьми, через яких постраждав Пузир, Калинович не хоче сміятися чи іронізувати. не корисливий, щиро кохає Соню і ладен взяти її без приданого і без батьківського благословення.

Образ народу. Пузир трясеться над кожною копійкою, яка йде на оплату тяжкої, виснажливої праці робітників. Робітники не витримують такого ставлення до себе і висловлюють протест. І. Карпенко-Карий показує сільських пролетарів не безликою масою. Робітник Петро ще вірить у справедливість хазяїна і вищого начальства. І. Карпенко-Карий показує сільських пролетарів не безликою масою. Робітник Петро ще вірить у справедливість хазяїна і вищого начальства. можна почути сподівання автора, що організована сила робітничого руху колись примусить господарів зменшити свій вовчий апетит щодо наживи.

№32 новаторство І. Карпенка-Карого як драматурга виявилось у тому, що він «пив з власної чарки», топтав свою стежку в літературі, першим виступивши «за межі шаблону — отієї етнографічної, з неодмінним коханням у центрі, драми й дав початки серйозної комедії, цінної і з громадського, і з художнього погляду». нові явища тогочасного життя в найтиповішому, найхарактернішому їх вияві І. Карпенко-Карий зображує надзвичайно сильно й художньо переконливо. Не пориваючи а національною театральною традицією (бо ж у центрі зображення так само залишається народне життя й народні типи), він усе ж таки виводить українську драматургію з кола хатніх, особистих проблем, головну увагу зосереджуючи на громадських питаннях і настроях, на економічному розвитку народного життя. Новий матеріал вимагав і нової жанрової форми, тому І. Карпенко-Карий звертається до жанру проблемної, «серйозної комедії», збагативши тим самим не тільки ідейно-тематичну, а й жанрову палітру української драматургії. Нові соціальні типи зображені драматургом у таких п'єсах, як «Бурлака», «Розумний та дурень», «Сто тисяч», «Хазяїн». Усі вони представляють яскравий тип «хазяїна», що вже стоїть над сільським загалом і почав запускати пазурі в тіло бідного селянина, випивати, як павук, його життєву силу. "Вiн був одним iз батькiв новочасного украïнського театру, визначним артистом та при  тiм великим драматургом, якому рiвного не має наша лiтература", - писав про нього I.  Франко. Театр вимагав нового репертуару. Карпенко-Карий ламає  застарiлi традицiï етнiчно-побутового театру. Вiн намагається зрозумiти причини "голоду, вбожества, темряви", розв'язати складнi питання громадського,  соцiального та економiчного життя. Iз завзяттям Карпенко-Карий почав боротися за реалiзм в украïнськiй драматургiï, за те, щоб п'єси стали вiдображенням життя, щоб театр кликав народ на боротьбу з гнобителями. У своïй творчостi  вiн розкрив найiстотнiшi соцiальнi явища, що вiдбувалися в пореформеному украïнському селi, нещадно висмiював сваволю глитаïв та продажнiсть  мiсцевоï адмiнiстрацiï. Украïнське село в сiрому, буденному вбраннi, хижацька гонитва рiзних глитаïв за збагаченням, за грiшми, землею, безоглядний визиск людськоï працi, темне царство насилля, експлуатацiï, самолюбство - ось улюбленi теми драми та комедiï I.  Карпенка-Карого. Драматург створив галерею образiв сiльських визискувачiв, якi мету свого життя бачать у тому, щоб, як каже Терентiй Пузир з комедiï "Хазяïн", "йти за баришем наослiп, штурмом, крушити налiво i направо, плювати на все i знать не  хотiли людського поговору".

№33 Трагедія «Сава Чалий» - найвизначніша історична п’єса І. Карпенка-Карого. У п’єсі піднесено ідею любові до рідного краю, непримиренності до його ворогів, зокрема зрадників. показав не просто історичний персонаж, а через нього виразив свої ідейні погляди. Карпенко-Карий у своєму творі зображує гайдамацький рух за фольклорною традицією. Показуючи трагедію визвольних змагань народу, зумовлену зрадою ватажка, який за панські ласощі й принади» перекинувся на бік Потоцького і став страчувати своїх недавніх побратимів, драматург акцентує на справедливості помсти над перекинчиком, здійсненої його колишнім товаришем Гнатом Голим. Осуджуючи поведінку зрадника, Карпенко-Карий порушував болючі проблеми сучасного йому суспільного життя, розв'язував їх з демократичних позицій. «Сава Чалий» - історична трагедія . В її основу покладено широко відому українську пісню, в якій засуджується історична особа Сава Чалий як зрадник батьківщині прославляється Гнат Голий як справжній патріот. Власне ця п’єса глибоко психологічна, вона сприймається як особиста трагедія людини – ватажка народу, яка заплуталась в тенетах сумнівів, хитань. Власного честолюбства і намагається знайти виправдання перед власним сумлінням. У трагедії правдиво розкрито класові суперечності в українському суспільстві І половини 18 ст., показано непримиренність двох сил – панства і трудящих селян, розкрито причини гайдамацького руху.. Гнобителем народу тут виступає не лише польська шляхта, а й українська старшина. як історичну трагедію, оскільки вона має такі риси:

В основі твору лежить гострий, непримиренний конфлікт особистості – Сави Чалого, який прагне розв’язати конфлікт між польською шляхтою й козацтвом, українським простим народом гуманістичним шляхом, без кровопролиття. З об’єктивною неможливістю реалізувати ідеї в той час. Конфлікт п’єси має глибокий філософський зміст (проблеми буття нації, вірності і зради, гріха і спокути), є актуальним, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Головний герой - непересічна особистість : Сава Чалий постає як незвичайна особистість, яка виділяється із загалу зі слів селян, гайдамаків, з відгуків про нього польських шляхтичів..

П’єса завершується загибеллю головного героя ( у драмі розв’язка не має трагічного характеру).

Розкриття характерів – через дії, репліки.

№34 У комедії "Мартин Боруля" драматург висміяв шляхтича Мартина Борулю, який протягом довгого часу добивався дворянського звання. Мартин Боруля заводить у домі "дворянські порядки", а довідавшись про поразку, спалює документи, кажучи при цьому: "Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала". Це саме сміх крізь сльози. Доклавши стільки зусиль, коштів, часу, потріпавши удосталь нерви домашніх, він не отримує нічого. У комедії "Мартин Боруля" автор уміло створює гострі комічні ситуації, реалістичні образи, тому п'єсу І. Тобілевича і називають однією з найкращих в українській літературі.

Суржик. Прагнення дійової особи показати не тим, чим вона є насправді. Неправильне розуміння персонажем якогось предмета чи явища.  Іронія. Комічна ситуація. Комічний герой. Використання або розуміння метафоричних фразеологізмів у прямому значенні (за жабри). Використання пестливих слів з метою висміювання. Вживання гіперболи з метою висміювання зображеного.

№35 Марко Кропивницький увійшов в історію українського мистецтва як великий актор і талановитий режисер, драматург, автор популярних пісень. Найвиразнішою ознакою його драм було гармонійне поєднання української етнографії з актуальними проблемами суспільного життя, де виразно розкривалося тяжке і водночас високодуховне народне життя. Створюючи той чи той образ, драматург не поділяє своїх героїв за принципом: багач – завжди негативний персонаж, а бідняк – позитивний. Багата людина в його творах нерідко є носієм кращих народних і християнських традицій. Такі, наприклад, Володимир Горнов (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть”) і Роман Жлудь (“Де зерно, там і полова”). Водночас пересічний селянин Данило Кугутенко (“Зерно і полова”) зображений як негідник. Справжнє новаторство виявляє драматург і тоді, коли виводить образ багатого парубка Хвилимона (“Зерно і полова”; 1909), свідомого борця за економічні інтереси селянства. Хвилимон працює, не покладаючи рук. Серед “нових людей” у творах Кропивницького чільне місце займають жінки-інтелігентки, що вийшли з самої гущі селянської маси. Цим критеріям багато в чому відповідають такі його героїні, як Тетяна (“Конон Блискавиченко”) й Надежда (“Супротивні течії”). Кропивницькому належить одна з головних заслуг у твердженні на українській сцені соціально-психологічної й політичної драм. Традиції - боротьбі за українське національне відродження ("Замулені джерела", і т.д.), морально-філософські домінанти, питання духовного здоров'я нації, морально-психологічний аспект проблеми злочину й покарання, створення письменником позитивного образу заможного селянина (в сучасному розумінні фермера), інші актуальні як для тієї доби, так і для нашого часу константи.

№36  Вона знаменує собою  початок цілком нового жанру в українській  драматургії — жанру соціальної і соціаль-  но-психологічної драми з яскраво вираже-  ним сатиричним спрямуванням.  В центрі твору — Йосип Степанович Би-  чок. Це цілком новий в українській літерату-  рі образ експлуататора-хижака пореформе-  ної доби. Події розгор-таються логічно, напружено, емоційно, із дедалі більшим загостренням соціального конфлікту. Зовнiшнє розгортання конфлiкту у п'єсах Кропивницького вiдбувається здебiльшого у сферi сiмейно-побутовiй, але суть ïх полягає в художньому осмисленнi й  узагальненнi гострих соцiальних проблем, що досягається майстерним змалюванням  характерiв. Хрестоматiйними стали постатi визискувачiв, сiльських глитаïв  - Йосипа Бичка ("Глитай, або ж Павук"), нових зажерливих i пiдступних претендентiв на роль господарiв життя.

№37 У таких драмах, як «Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зійде…» М. Кропивницького, порушувалося питання про обов’язки інтелігенції перед народом. У них діють інтелігенти, які не лише усвідомлюють свою соціальну роль, а й намагаються творити нові види суспільних взаємин, залишаючись при цьому просвітниками. У своїх спробах організувати селянські кооперативи вони зазнають краху.

Драма  Не  судилося   уважається   найкращою   п'єсою   М.Старицького.   Вона   правдиво,   високохудожественно   й   психологiчно переконливо  зображує  життя  украïнського   села   в   першi пiсляреформенi роки, реалiстично вiдтворить конфлiкти мiж звiльненим  з-пiд крiпосного ярма, але обманутим, збезземеленим селянством  i  панами-помiщиками. В основi добутку лежать правдивi життєвi колiзiï. Факт, що послужив темою в моïй драмi,  —  факт  правдивий  iз щирого життя, iз сусiднього нашого села, якому я був свiдком…. У  драмi  навiть  всi  прiзвища  з  невеликими   вiдмiнностями.   Так, наприклад, замiсть Илляшенко  —  Лященко.  Через  всю  п'єсу проходить думка, що добродiï безкарно можуть  знущатися  iз  чесних селянських дiвчин, а потiм безжалiсно кидати ïх. З огляду на це, не змiцнiлi  моральнi  вiдносини  мiж  селянами  й  колишнiми   ïхнiми власниками,   здається,    на    думку    комiтету    (цензурного) несвоєчасн i незручним  виводити  на  сцену  тi  сумнi  моменти  з минулого селянського побуту, якi можуть породити або  пiдтримати  жагучу упередженiсть  мiж  вищими  й  нижчими  шарами,  —  такий   досить переконливий висновок зробила цензура, забороняючи добуток. Проте, через якийсь час п'єса вже за назвою Не судилося все-таки була дозволена кпостановке. Основним конфлiктом  п'єси  Не  судилося  є  конфлiкт  мiж панським   болотом   —    помiщицькою    мораллю,    i    чесними, високоморальними, духовно богатими простими селянами. Вiн має соцiально-психологiчний  характер  i   розвертається   декiлькома   лiнiями. Найголовнiша з них — це трагiчна iсторiя любовi мiж чистою  душею, щироï в почуттях сiльською красунею Катериною й  паничем  Михайлом. Другою сюжетною лiнiєю є зображення  конфлiкту  мiж  батьком Михайла, багатим  паном  Iваном  Андрiйовичем,  i  селянською  громадою. Зрештою,  важливим  є  й  розбiжнiсть  мiж  показним  народолюбием Михайла, його фальшивим, поверхневим украïнофiльством i теперiшньою суттю панича, для якого власнi  егоïстичнi  iнтереси  вище  всього. Спостерiгаючи,  як  розвертаються  подiï,   як   дозволяється конфлiкт, особлива увага обертаємо на мову багатiïв:  на  те, як у ньому розкриваються характери героïв, ïх iндивiдуальнi  й типовi риси, внутрiшнiй мир, теперiшня, глибинна сутнiсть.

Доки сонце зійде. Кропивницький порушує проблему соціальних взаємин в п'єсі «Доки…», де традиційна селянська темаускладнюється з'ясуванням питань, що виходять за її межі. Як переконує назва твору, драматург насамперед акцентував увагу на тому, що очікувана і закріпаченими селянами, і передовимиосвіченими колами реформа 1861 р. не виправдала пов'язаних з нею сподівань. Інакше кажучи, з проголошеним звільненням селян незійшло для них сонце радісного життя. Драматург нищівно викриває всю потворність життя панської сім'ї Воронових, які і в пореформених умовах не відмовилися відкріпосницького трибу життя. Поміщик Воронов, армійський офіцер у відставці, не може зрозуміти, чому це приятель його сина, студент-агроном Володимир Горнов поводить себе «не по-дворянському». Не випадково Воронов, щоб принизити Володимира, натякає, що його рід не належить до потомствених дворян. А діставши від Горнова гідну людини відповідь, поспішає заявити, що з ним він більше «незнайомий», а далі забороняє синові з ним приятелювати. За намір сина одружитися з дівчиною-селянкою Оксаною Воронов погрожуєоголосити його божевільним, запроторити «в желтый дом».Звертає на себе увагу ще один момент: Воронов, за національністю українець (його дід носив прізвище Ворона, а згодом додав до нього«хвостика»), став типовим манкуртом, що зрікся свого роду, мови своїх батьків і тепер спілкується з усіма тільки по-російському.Не випадково жертвою деморалізації, якою пройняте життя панства та його лакеїв, стала передчасна смерть Оксани, що «насмілилася»полюбити панича. У її смерті винні не тільки пани, а й такі їхні мерзенні прислужники, як покоївка Текля.Порушивши питання деморалізації, що охопила й міщанське середовище, драматург образом шевця Гордія Поваренка осуджуєсоціальних перевертнів, яких засліпила мішура панського життя.

№38 Органічний зв'язок драматургії Кропивницького з фольклором виявляється у вихідних ідейно-художніх позиціях письменника, який, обстоюючи народне розуміння добра й зла, завжди був на боці бідних і скривджених, у відбитті в мові персонажів влучного народного слова, гумору, мелодики української мови. У 70— 80-х роках він звертався й до пісні, створив кілька дивертисментів (попередник сучасної оперети). З часом художня тканина його творів ущільнюється, і для пісень та різного роду етнографічних вставок не залишається вже місця. Кропивницький був переконаний у тому, що лише серйозний, проблемний, пов'язаний з інтересами й традиціями народу репертуар може стати основою розвитку українського театру. Вводить народні афоризми в сюжетну канву своїх творів, у самі назви, підкреслюючи ними певну ідею. Назви є прислів’ями.

Використані прислів’я (Дай серцю волю…) : Рукам волі не давай!.., Поки хвалько нахвалиться, то будько набудеться! У гурті й каша смачніш! Куди кобила, туди й лоша! Що громаді, те й бабі! Гуртом і батька добре бить!

З «Доки сонце…» : розпустив губу, Кола з тобою по честі, то ти не роби по-песьки, зайшов в патяки…

№39 Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» , «У темряві» , «Талан».

Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» . Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» , «Маруся Богуславка» . В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів. Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось», «У темряві», «Талан».

Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» .Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка» . В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів.

Твори в переробках М. Старицького зажили новим життям — театральним. Справді невмирущими стали «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями», «Різдвяна ніч». Суть творів - міцній життєвій основі, у винятковому вмінні автора заволодіти увагою глядача від початку й до кінця, зробивши конфлікт глибоко переконливим, психологічно достовірним. у зовнішній обстановці дії, в побуті нерідко шукає митець додаткові художньо переконливі нюанси для розкриття характерів дійових осіб. Це надає персонажам п'єс історичної та національної визначеності, локальної конкретності і, отже, робить твори життєвішими. Серед оригінальних творів письменника на особливу увагу заслуговують соціально-психологічні драми «Не судилось», «Талан», «У темряві», «Крест жизни», соціально-побутова — «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», історичні — «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка», драматична поема «Остання ніч».

Актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність характерів, що водночас є й виразними соціальними типами доби, природність конфлікту, викінчена форма кожної сцени, п'єси в цілому — все це ставить на перше місце у спадщині митця драму «Не судилось» (1881), засновану на дійсних фактах. «Факт, що послугував темою у моїй драмі, — зазначав М. Старицький, — факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком... У драмі навіть самі фамілії з малими одмінами, — так замість Ілляшенків — Ляшенки, а решта ті ж самі». Яскраво, виразно індивідуалізовано змальовано постаті селян у драмах «Ой не ходи, Грицю...», «У темряві». Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в складний героїчний час надихнула драматурга написати ряд п'єс у виразно романтичному стилі. Тут долі героїв злиті з великими історичними реаліями: з долею вітчизни, народу. Так, у драмі «Богдан Хмельницький» широко відображено боротьбу українського народу проти польської шляхти

Характери героїв в історичних драмах М. Старицького цілісні, довершені, чітко визначені в основній своїй суті, але не однозначні.

Окрему сторінку драматургії М. Старицького становлять твори з життя інтелігенції — «Розбите серце», «Талан», «Крест жизни».

У психологічній драмі «Розбите серце» показано відносини між різними станами, суспільними прошарками у сучасному письменникові великому місті драма «Талан», в якій замальовувалось таке близьке письменникові акторське середовище, боротьба передових митців за справді народний театр(присв. Заньковецькій).

№40 У п'єсі Б.Грінченка "Степовий гість" (у першодруку - "За батька") об'єктом змалювання є часи Хмельниччини. Макроконфлікт твору - боротьба українського народу за соціальне й національне визволення з-під польського гніту проектується як на ситуації п'єси, так і на мікросвіт персонажів. Привабливими зображені постаті Якима Демченка, Грицька, кобзаря, Наталі. Перший з них змальований найбільш колоритно. Яким був і в турецькій неволі, гартував свою силу на славному Запоріжжі, одним з най-палкіших борців проти шляхти стає в період повстання. Його постать представлена в різних іпостасях - це патріот, люблячий син і ніжний коханий. У ході розвитку сюжету характер Демченка саморозкривається, поглиблюється. Власне вчинки козака зумовлені не лише особистою образою, а й колізіями суспільного характеру. Є вони й рушієм сюжету п'єси. Загостренню драматизму ситуацій сприяють і прийоми невпізнания та випадковості (підслуханий матір'ю діалог Якима та кобзаря). Як відомо, до цих класичних прийомів зверталося багато митців. Цілісність драматичного героя виявляється в значенні дій і висловлювань персонажа - психологічних, ідейних. З метою рельєфного зображення характеру Якима, автор залучає побутовий фон, контрастні персонажі (Золотницький, Мартин). Діалоги героя з перекинчиками свідчать про його устремління. "Яким. А ти, кате, - убив батька, вбиваєш сина, - але ж бережись. Засяяла вже й нам зірка з неба! Ще трохи - і матимеш ти і всі такі, як ти, відплату за знущання з безщасного народу! Так, я бунтовник! Але тисячі, сотні тисячів бунтовників таких повстануть і страшною грозою весь край струсоне – і впаде ваша сила" (5, т.2, с.443-444).

Повнокровному висвітленню Якима Демченка сприяє і образ Наталки, що певною мірою продовжує ряд типологічно споріднених постатей, започаткованих ще п'єсами І.Котляревськогота Г.Квітки-Основ'яненка. Ця героїня має якісно нові риси, зумовлені жанром твору, – сміливість, відвагу в боротьбі з ворогом.

Образ народу є центральним у п'єсі. Конкретизується він через окремі дійові особи (селянин Грицько, кобзар та ін.). Реалістично схоплені типи, ситуації відтворюють атмосферу початку визвольної війни 1648 року. Важливу роль у композиції драми відіграють пісні (історичні, жартівливі, ліричні), що передбачають та ілюструють наступні події. Динаміка розвитку колізії посилюється в III дії, а в IV настає розв'язка. З видавничої історії п'єси відомо, що першоваріант твору було перероблено з урахуванням зауваг А.Кримського. Сценічна історія драми свідчить, що вона була популярною, цікавився нею і театр корифеїв.

№41 Иван Франко(1856—1916). Учился сначала в школе села Ясеница-Сольная (1862—1864), затем в так называемой нормальной школе при василианском монастыре Дрогобыча (1864—1867). Окончив Дрогобычскую гимназию в 1875 г., вынужден был зарабатывать себе на жизнь репетиторством. Осенью 1875 г. стал студентом философского факультета Львовского университета. 1885 году приглашен в главные редакторы их литературно-научного органа «Зоря». 1887 году наиболее рьяные клерикалы и буржуа настояли на удалении Франко от редакции. Он вновь записывается во Львовский университет, где намечается профессором Огоновским в преемники по кафедре древнерусской и украинской словесности, потом заканчивает историко-филологическое образование в Венском университете на семинариях у академика Ягича, издает (1899) обширное психологическое исследование об Иоанне Вышенском . С 1898 года он был редактором «Літературно-Наукового Вістника», украинского журнала, издаваемого обществом имени Шевченко. Франко умер во время Первой мировой войны в бедности и был похоронен на Лычаковском кладбище во Львове.

Твор. Основные произведения Стихотворения: «Гімн» «Каменярі» «Земле моя» «Дивувалась зима» «Чого являєшься мені у сні» Проза: «Украдене щастя»

Поезія .За стилем - до реалістів;  Новаторською була друга збірка «З вершин і низин» , охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші); Вершина інтимної лірики - «Зів'яле листя». У збірці «Мій Ізмарагд» переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло. І тд. Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей», в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом. Проза починається з так званого «бориславського циклу» , в якому Франко подав жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Вершини прози Франка: соц роман «Борислав сміється».

На основі старих українських літописів –пов. «Захар Беркут» ( зображено боротьбу укр верховинців проти монголів). До істор творів - «Герой поневолі» , «Великий шум» . Драматургія. виявив себе майстром соц-психол та історичної драми й комедії. Перші спроби на цьому полі походять з гімназії: «Юґурта», «Три князі на один престол», інші. Найбільше п'єс Франко написав у 90-х роках. Найвизначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя», віршована історична драма «Сон князя Святослава». З більших п'єс відомі комедії «Рябина», «Учитель», з одноактівок «Останній крейцар», «Будка ч. 27», «Кам'яна душа», «Майстер Черняк», «Суд святого Миколая» У жанрі дитячої літератури - «Коли ще звірі говорили», «Лис Микита», «Пригоди Дон-Кіхота», тощо. Особливо треба відзначити перекладацьку діяльність Франка. Франко перекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б'єрнсона. Зі слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

№42 Ідеєю збірки є голос гніву, болю, заклик до боротьби за народ, за щасливе майбутнє. Іван Франко вірив в ідеї боротьби і закликав до цієї боротьби.

Зміст збірки «Укладаючи матеріал для сеї книжки, — писав І.Франко у „Передньому слові“, — я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку-таку артистичну суцільність». Збірка складається з семи великих розділів. У перших трьох розділах — «De profundis», «Профілі і маски» та «Сонети» — зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — «Галицькі образки», «Із жидівських мелодій», «Панські жарти» та «Легенди» — твори епічні. Збірка Івана Франка «З вершин і низин» (1887) стала після Шевченкового «Кобзаря» другим найвизначнішим явищем української поезії.Ця збірка присвячена Ользі Хоружинські (дружині). Вона збагатила літературу ідейно, тематично, жанрово, внесла в лірику нові, енергійні ритми, привернула увагу яскравою образністю, синтезом предметності художніх деталей з алегорично-символічними тропами.З віршів цієї книжки постав образ нового ліричного героя — мужнього борця за свободу, рівність, братерство людей. Цей герой покладаєвеликі надії на вільний розвиток думки, науки, освіти, культури, за допомогою яких можна поліпшити життя знедолених, безправнихтрудівників. Поет гостро засуджує світ соціальної несправедливості, закликає до побудови суспільного ладу, де людина матиме умови длягармонійного розвитку і щасливого життя.Демонструючи багатющі можливості українського слова, Франко сміливо використовує лексично-фразеологічні ресурси рідної мови,запроваджує в лірику науково-філософську, політично-публіцистичну лексику.Розпочинається віршем «Гімн» (підзаголовок «Замість прологу»), далі цикл «Веснянки» ( «Гріє сонечко», «Земле, моя всеплодющаямати», «Гримить»).У першому вірші («Гімн») Франко виводить образ «вічного революціонера», що є символічним образом людського непоборного духу,який спонукає до людського щастя, свободи, до волі. Поет возвеличує прагнення людей до цих поривань.Отже, ідеєю збірки є голосгніву , болю, заклик до боротьби занарод,за щасливе майбутнє. Іван Франко вірив в ідеї боротьби і закликав до цієї боротьби. Автор поділив твори на цикли, об’єднані в розділи “De Profundis”, “Профілі і маски”, “Сонети”, “Галицькі образки”, “Жидівські мелодії”, “Легенди”, що відображають системність його поетичного мислення. З погляду композиції ця збірка найскладніша з усіх наступних Франкових книжок, де також використано такий спосіб укладання 20. Як окремий розділ книжки надрукована поема “Панські жарти”. До збірки увійшли всі твори з першого видання, однак, групуючи поезії за циклами, І. Франко мусив дати їм логічні завершення зі значним розширенням. Якщо в розділі “Жидівські мелодії” (1887) було всього два твори, то в однойменному циклі (1893) їх стало вже вісім, причому “Сурка”, “У цадика”, “З любови”, “По людськи” – це вже невеликі поеми. Цикл “Україна” (1893) творять чотири високопатріотичні поезії, що, як ми вже відзначили, відображають світоглядні позиції автора. Попри всі офіційні посвяти І. Франко впорядкував свою збірку з думою про своє перше кохання – Ольгу Рошкевич.