Тема 4. Культура україни в XIV - першій половині XVII ст.

13. Усна народна творчість, доби пізнього Середньовіччя (XIV – перша половина XVII ст.)

Значні світоглядні зрушення відбу­ваються в усній народній творчо­сті. Розвиток народної творчості ук­раїнців відбувався на основі давньо­руських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжували й нові форми народної творчості. Продовжу­вала, наприклад, розвиватися обрядова поезія - весільні пісні, колядки, щед­рівки, веснянки, поховальні голосіння. Але новим було те, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від пе­реважання культових елементів, як язичницьких, так і християнських. На­томість в обрядовій творчості з’явля­ються (насамперед у жнивних та обжин­кових піснях) соціальні мотиви та на­строї, які мають антифеодальне за­барвлення.

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історич­них пісень і дум. Це було продовжен­ням, але на вищому рівні, епічних дав­ньоруських традицій (билин). Виникнен­ня дум пов’язане з появою українського козацтва та його боротьбою проти ту­рецько-татарських загарбників. Викону­вали думи народні співці - кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзар­ські громади. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. Одна з найвідоміших і найдавніших - дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли на­родних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспіву­вали подвиги, мужність, відвагу, відда­ність козаків та їх ватажків, таких як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін.

На епічному ґрунті виникає фольк­лорний жанр лірико-драматичної піс­ні - балади. У баладі опис тих чи інших історичних реалій уже поступається місцем особистим переживанням героїв і є тільки загальним тлом, на якому ці переживання розгортаються. В руко­писній граматиці 1571 р., яку не встиг підготувати до друку видатний чеський учений і культурно-освітній діяч Ян Благослав, було вміщено українську ба­ладу «Дунаю, Дунаю, чому смутен те­чеш?», записану від мандрівного студен­та. Це перший фіксований запис твору властиво українського фольклору.

Особливу субкультуру витворило в ХV-ХVІ ст. прикордонне українське на­селення, що пристосувалося до екстре­мальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва або Низового товариства. Ко­зацтво взагалі й запорозьке зокрема як соціальний стан або прошарок не було передбачене Литовськими статутами. З огляду на свою недоступність офі­ційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило собі той статус, який статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми «украювання» земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не ви­падково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх русів-росів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запо­рожжя було простором безпосередньо­го контакту з «чужим», кочівницько- мусульманським світом, який розгля­дався як «нечистий» і «нижній», роз­ташований на межі ворожого світові християнської культури неоформленого, дикого хаосу. Власне, Січ була «за порогом» духовно і матеріально осво­єного простору; в міфологічній геогра­фії з давньослов’янських часів дніпров­ські пороги мали сакральне значення кордону з «нижнім світом». За соціаль­но-культурним змістом Запорожжя бу­ло такими собі дверима у «світ нави­воріт», що визначає парадоксальний, водночас аскетично-мілітарний і карна­вально-сміховий характер його існуван­ня (суворі звичаї й кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисцип­ліна і анархія, взаємодія східних і за­хідних впливів у побуті та методах ве­дення війни тощо). Протягом усього ча­су існування в цьому особливому вій­ськово-громадському організмі між різ­ними тенденціями і течіями точилася постійна боротьба, що не завадило За­порожжю бути весь цей час ідеологіч­ним центром усього козацтва, хоча не­порозуміння запорожців з реєстровця­ми і городовими козаками були справою буденною.

На тлі поступового розвитку «низь­кої» народної культури традиційні центри культури «високої» - князівські двори і монастирі - до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князів­ські роди поступово дрібніють і виро­джуються, лише деякі з князів наважу­ються виступити організаторами обо­рони і зворотної колонізації запустілих територій. У монастирях життя також до часу консервується в намаганні утри­мати старі надбання, а не розвивається, створюючи щось нове. Кращі представ­ники чернецтва захоплюються візантій­ським ісихазмом (містичною практикою «умної» молитви, метою якої є цілкови­те злиття з Богом), а рідкісні пред­ставники соціально активного політич­ного ісихазму, не знаходячи своїй діяль­ності суспільного опертя, залишають межі Литовської держави (як київський митрополит Кипріан).