19. Театральне мистецтво і музична культура доби пізнього Середньовіччя (XIV - перша половина XVII ст.)

Театральне мистецтво. Зароджується також театральне мистецтво. Воно виявляється в появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і кос­тюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети, а акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. На жаль, крізь лихоліття пізніших воєн та інших катаклізмів жодна з цих драм періоду національно-культурного під­несення до нашого часу в повному обсязі не дійшла. Формується також такий жанр театрального мистецтва, як комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувались в антрактах між актами поважної релігійної драми. Пер­ші дві українські інтермедії, що дійшли до нашого часу, датуються 1619 р.

З XVII ст. починається історія укра­їнського вертепу - лялькової театраль­ної вистави з різдвяним сюжетом. Ви­стави відбувались у двоповерховій дере­в’яній скриньці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на ниж­ньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні ви­стави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети «вер­тепу» (використовуваної як хлів печери, у якій прийшов на світ Ісус) і «звізди», яка показувала шлях до вертепу «хал­дейським волхвам».

Розвиваються народні ігри та мис­тецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору).

Музична культура. Певний якісний стрибок розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори - кобзарі і бандуристи,­ які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Найпопулярнішими танцями були «козачок», «метелиця», «веснянка». З XVI ст. по багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготов­ленні музичних інструментів.

При церквах і монастирях, у брат­ських школах та маєтках магнатів існу­вали хорові капели. До XVI ст. цер­ковний хор був одноголосним, нотний спів безлінійним і позначався спеціаль­ними знаками, знаменами, поставлени­ми над складами і словами тексту бого­службових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. - партія для окремих голосів). Але всі запозичення вдумливою працею перетворюються, приводяться до зла­годи з місцевими традиціями і так за­своюються українським музичним мис­тецтвом. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партесний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти і намагалися інтригами знищити цей пра­вославний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом - і в Києві під орудою диригентів-протопсальтів. У письмовій фіксації музичних творів поступово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найдавнішою пам’яткою якої є «Супрасльський ірмолой» 1593 р.