3.1. Промисловість Галузева структура та спеціалізація

За різними ознаками промисловість поділяють на видобувну й обробну, важку й легку, виробництво засобів виробництва (група "А") та виробництво предметів споживання (група "Б").

До видобувної промисловості належить група галузей, що займаються видобутком і заготівлею різних видів сировини та палива із надр Землі, вод і лісів. Серед них гірничодобувна, рибальство, мисливство, лісозаготівля тощо. Під обробною промисловістю розуміють сукупність галузей, що зайняті обробкою або переробкою сировини й напівфабрикатів. Найважливіші галузі обробної промисловості: машинобудування, чорна й кольорова металургія, хімічна промисловість та ін. Співвідношення між цими двома групами галузей характеризує рівень розвитку країни. Чим більше обробна промисловість перевищує видобувну, тим вищим є рівень розвитку господарства країни.

Сукупність галузей промисловості, які виробляють переважно засоби виробництва, тобто знаряддя праці (машини, обладнання та ін.) і предмети праці (сировину, паливо та ін.), називають важкою промисловістю. До неї належать паливна, енергетична, металургійна, машинобудівна, хімічна та лісова промисловість, а також промисловість будівельних матеріалів. Легка і харчова галузі промисловості виробляють предмети споживання (тканини, одяг, продукти харчування тощо).

Загальна характеристика розвитку і розміщення промисловості

Найпростішим елементом територіальної організації промисловості є промисловий пункт. Це невеликий населений пункт, де є одне промислове підприємство. Якщо таких підприємств декілька, то поселення називають промисловим центром. Він за галузевою приналежністю підприємств може бути одногалузевим чи багатогалузевим. Щодо взаємозв'язків між підприємствами, то в багатогалузевих вони можуть бути не вираженими. Наявність тісних взаємозв'язків свідчить про промисловий центр як промисловий комплекс.

Під промисловим комплексом розуміють поєднання взаємопов'язаних ' (технологічно, через комбінування і кооперування) підприємств на певній території. Економічний ефект тут досягається за рахунок спільного використання транспортної, енергетичної системи, природних і трудових ресурсів. Промисловий комплекс, який охоплює одне велике місто або декілька порівняно близько розташованих промислових центрів і пунктів, вважають промисловим вузлом. Якщо він сформувався в межах міської агломерації, де промислове виробництво відіграє містоутворюючу роль, то його називають промисловою агломерацією.

Скупчення промислових алгомерацій, вузлів, центрів та пунктів на певній території утворюють промислові райони. Вони виникають в основному у регіонах, багатих на різні природні ресурси, особливо мінеральні, що зумовлює значний розвиток багатьох галузей промисловості та інших виробництв.

Паливно-енергетичний комплекс Структура, місце і роль у господарському комплексі

До паливно-енергетичного комплексу належать паливна промисловість (видобування й переробка палива) та електроенергетика (виробництво і передача електроенергії).

Паливна промисловість складається з галузей другого порядку — нафтової, газової, вугільної, торфової, сланцевої. Електроенергетику можна поділити на галузі за типами електростанцій, на яких виробляється електроенергія, а саме: гідро-, атомну і теплоелектроенергетику.

У структурі видобутку палива в Україні за підсумками 2005 р. майже 61,7% (60,4 млн т) припадає на вугілля, 31,5% (20,8 млрд м3) — на газ природний та нафтовий попутний, 6,8% (4,4 млн т) — на нафту та газоконденсат. Промисловість України впродовж 2000—2005 рр. споживала в середньому за рік 63 млн т вугілля, 71 млрд м3 природного газу та 16 млн т нафти та рідкого палива. Основними споживачами палива є чорна металургія (понад 30 %), електроенергетика (18 %), житлово-комунальне господарство (10%), транспорт (8%).

Вугільна промисловість. В Україні видобуваються два види вугілля: кам'яне і буре. Вони мають різну теплотвірну здатність. Для бурого вугілля вона настільки низька, що його невигідно перевозити. Затрати на його транспортування роблять одиницю отриманого тепла вдвічі дорожчою, ніж з такої ж кількості антрациту, і втричі, ніж з такої ж кількості нафти. Вугілля видобувають двома способами: відкритим (кар'єрним) і закритим (шахтним). Тому основними підприємствами галузі є шахти, кар'єри, а також збагачувальні та брикетні фабрики. На збагачувальних фабриках вугілля очищують від домішок, а на брикетних — вугільний порошок пресують у брикети.

Донецький басейн — головна вугільна база країни, в якому видобувається 90% вугілля. Складні умови видобутку (велика глибина — до 1400 м, тонкі пласти) зумовлюють досить високу собівартість видобутого вугілля.

Вугілля Львівсько-Волинського басейну використовується для поліпшення паливного балансу західних областей України. Собівартість його видобутку нижча, ніж у Донецькому басейні, через меншу глибину (300—900 м) й більшу товщину пластів (до 1,5 м). Через невисоку якість вугілля воно використовується як енергетичне паливо, хоч є цінною хімічною сировиною. Основними центрами вуглевидобутку є Нововолинськ, Красноград.

Буре вугілля Дніпровського буровугільного басейну видобувається досить давно. Найбільшими центрами вуглевидобутку тут є Олександрія (Кіровоградська обл.), Ватутіно (Черкаська обл.), Коростишів (Житомирська обл.). Видобуток ведеться, в основному, відкритим способом, оскільки глибина залягання пластів невелика (40—60 м).

Нафтова і газова промисловість

Нафтова промисловість поділяється на нафтовидобувну й нафтопереробну. Адже нафта, на відміну від вугілля, в натуральному вигляді не спалюється. її переробляють на нафтоперегінних заводах на гас, бензин, солярове масло, паливо для двигунів, а також мастильні машинні масла, вазелін, гудрон, з якого виготовляють асфальт та ін. Відходи нафтопереробки використовують як котельне паливо (мазут), а також як сировину для хімічної промисловості.

Видобуток нафти потребує менших затрат, ніж видобуток вугілля. Особливо це стосується фонтанного способу видобутку, який можливий тільки на нових родовищах. На більш давніх використовують насосний спосіб. Однак у ці два способи видобувається лише третина нафти, що є в надрах Землі. Зараз на деяких родовищах в Україні почали використовувати сайклінг-процес, який полягає у виштовхуванні нафти газом, що закачується під великим тиском.

Свердловини в Україні забезпечують нафтою сучасні виробничі потреби нафтопереробних підприємств більше як на 25%. Найдавніші серед них зосереджені на Передкарпатті. На сьогодні найбільшим у цьому районі є Долинське родовище.

Основний район видобутку нафти в країні — Дніпровсько-Донецький. Найбільшим центром видобутку нафти є Анастасіївське родовище (Сумська обл.).

Основними завданнями нафтовидобувної промисловості є модернізація процесів видобутку та розробка запасів нафти з шельфу Чорного моря.

Транспортувати нафту найдешевше суднами-танкерами та трубопроводами. До того ж це значно вигідніше, ніж перевозити продукти її переробки. Тому підприємства нафтопереробної промисловості розміщені в різних регіонах країни за наявністю транспортних шляхів та споживача. Нафтопереробні заводи. Борислава, Дрогобича, Надвірної розміщені в місцях видобутку сировини на Передкарпатті. Підприємства Одеси, Бердянська, Херсона орієнтовані на нафту, привезену морським шляхом. До Херсона нафта надходить трубопроводом з Росії. На цій нафті працюють нафтопереробні підприємства Кременчука і Лисичанська.

Проблеми й перспективи розвитку

Проблеми галузі полягають у тому, що нафтопереробні підприємства потребують подальшої модернізації, щоб суттєво підвищити вихід світлих нафтопродуктів (бензину, дизельного палива) із сирої нафти. Підприємства продовжують працювали далеко не на повну потужність.

Для України необхідно задіяти термінал (пристосування для викачування нафти з танкерів) поблизу Одеси, а також нафтопровід Одеса—Броди для перекачування нафти у прямому напрямку (зараз працює у зворотному — реверсному режимі). Це дало б можливість імпортувати нафту з країн Закавказзя та Середньої Азії, а також отримувати доходи від транспортування нафти до Центральної та Західної Європи.

Необхідно обмежувати власне споживання сирої нафти.

Господарство України забезпечує свої потреби газом українського видобутку приблизно на 28 %, а решту газу імпортує з Туркменістану та Росії.

Основні проблеми галузі полягають у потребі модернізації процесу газовидобутку, розвідки і освоєння нових родовищ, обмеження неефективного використання цього палива.

Електроенергетика. Із 1970-х pp. частка електроенергії, виробленої на теплових електростанціях, почала зменшуватися через введення в експлуатацію п'яти АЕС. Значення ГЕС також падало у загальному виробництві електроенергії. На сьогоднішній день частка АЕС виросла. За підсумками 2005р. атомні електростанції виробили 47,9 %, теплові — 45,5%, гідроелектростанції — 6,7%.

Теплові електростанції працюють на низькосортному вугіллі, торфі, мазуті, природному газі.

Теплові електростанції (ТЕС) поділяють на конденсаційні та теплоелектроцентралі (ТЕЦ). На перших відпрацьована водяна пара конденсується і вода надходить у котел. Такі станції виробляють електроенергію, якою, забезпечують тільки великий район країни. Тому їх інколи називають державними районними електростанціями (ДРЕС). ТЕЦ виробляють одночасно електричну і теплову енергію (гарячу воду або пару), яку спрямовують по трубах для обігрівання житлових будинків, підприємств.

ДРЕС, як правило, мають значну потужність і розміщуються у районах видобутку палива, поблизу річок, що дають воду для охолодження. Великі теплові електростанції побудовані на Донбасі — Луганська, Слов'янська, Старобешівська, Вуглегірська (найпотужніша — близько 4 млн кВт); у Придніпров'ї — Придніпровська, Криворізька, Запорізька; у західних областях — Доброт-вірська, Бурштинська, а також поблизу Харкова (Зміївська), Києва (Трипільська), Вінниці (Ладижинська).

Поблизу великих міст, промислових підприємств будують ТЕЦ, які забезпечують їх електроенергією та теплом. Найбільші серед них побудовані у Києві, Одесі, Харкові.

Теплові електростанції є великими забруднювачами атмосфери. Тому для ТЕС важливим є їх модернізація, налагодження очистки викидів в атмосферу та використання у господарстві золи і шлаку, які накопичуються на цих ТЕС.

Позитивною стороною АЕС є невеликі об'єми палива, які вона споживає (декілька вагонів на рік), а також те, що Україна багата на ядерне паливо (уранові руди). У нашій державі на сьогодні діє чотири АЕС — Рівненська, Південноукраїнська, Хмельницька і Запорізька (найпотужніша — 4 млн кВт). Чорнобильська АЕС закрита у грудні 2000 р. Уведено в дію два нові енергоблоки на Хмельницькій і Рівненській АЕС.

Екологічні проблеми електроенергетики

Проблеми галузі полягають у тому, що в Україні необхідно перейти на використання ядерних реакторів з високим ступенем надійності, пристосованих до роботи на низькозбагаченому урані.

Важливо налагодити роботу підприємств, які завершуватимуть переробку уранових руд на готове паливо для АЕС. Поки що воно імпортується з Росії, куди надходить руда з українських родовищ. Невирішеними залишаються проблеми поховання й утилізації відходів АЕС.

При правильному проектуванні ГЕС дають найдешевшу енергію. Однак, якщо вони споруджені на рівнинних річках і водосховища затоплюють великі площі, то втрати від затоплення родючих земель і поселень можуть значно перевищувати вартість виробленої енергії.

Електроенергія передається на відстань лініями електропередач (ЛЕП). Електростанції України об'єднані в єдину енергетичну систему.

Надпотужною є ЛЕП Донбас—Вінниця—Бурштин, яка проходить через Закарпаття до Угорщини. Друга така лінія ЛЕП з'єднує Хмельницьку та Чорнобильську АЕС, простягається до польського міста Жешува (Ряшева), По них Україна передає за кордон частину виробленої електроенергії.