1. Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. "культура", що походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Пізніше культуру стали розуміти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура виступає як міра співвідношення природного і позаприродного (створеного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалось в минулі віки, особливо в епоху Просвітництва XVII—XVIII ст. Ідеологічно готуючи перемогу буржуазного суспільства над феодальним, французькі просвітителі XVIII ст. вважали, що до справедливих, розумних соціальних порядків приведе розвиток розуму й моральності людей. Поняття культури набуває світоглядно-морального змісту. Цілком природно, що основоположник німецької класичної філософії Імануїл Кант (1724—1804) бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Культура — це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

В широкому розумінні культура трактується в наш час багатьма вченими як процес і наслідок людської діяльності. феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань. У відповідності з таким розумінням одні вчені виділяють в культурі матеріальну і духовну сфери, а інші — матеріальну, політичну і духовну. Структурний підхід до аналізу культури дає можливість розкрити специфіку кожної її частини й показати її роль у подальшому розвитку суспільства, прогресі людської цивілізації.

На основі різних форм життєдіяльності виділяються основні частини культури. В одному випадку деякі вчені в структуру духовної культури включають науку, мистецтво і мораль, в іншому — всі форми суспільної свідомості, систему виховання й освіти, засоби пропаганди та інформації, систему установ культури тощо. Культура має власні закони розвитку і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами. Сучасна культурологічна наука, наприклад, і досі чітко не пояснила того факту, що культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи. Вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за тоталітарних режимів.

Феномен культури — це діалектична єдність перервного і неперервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, наприклад, виділення епох античної культури і Відродження. В історії української культури виділяється культура Київської Русі, козацької доби, Галицько-Волинського князівства тощо.

Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом наслідування і копіювання кращих зразків. Такі способи дістали назву традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти людей (нації, класу, соціальної групи) ці форми утворюють досить складну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного характеру. В ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. В найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професійну й непрофесійну, що спрямовані на збереження духовності.

Коротко кажучи, Культу́ра— сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

2. Сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури. Для цього важливо знайти обгрунтований критерій такого поділу. Структурні частини культури в наш час прийнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура — це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

Проблема співвідношення національного, інтернаціонального і класового в культурі — актуальна і досить складна проблема сучасності. При розгляді цього питання важливо мати чіткі критерії і об'єктивно історичний погляд на культуру, позбавлений ідеологізації та політичних пристрастей. Абсолютизація принципу класового підходу, що панувала в СРСР, призвела, як відомо, до перекручень і нівелювання національного у розвитку культури. Протиставлення національного інтернаціональному, загальнолюдському, призводить до самоізоляції культури і в кінцевому підсумку до її деградації.

Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких — географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах — не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей.

Досліджуючи конкретний зміст цієї системи, обумовлений тим чи іншим способом матеріального виробництва, теорія культури виявляє її елементи, взаємозв'язок між ними, співвідношення загальнолюдського і конкретно-історичного, національного й інтернаціонального у кожному з цих елементів. Вона з'ясовує, якою мірою культурний рівень індивідів відповідає духовному багатству суспільства, наскільки повно втілюються духовні цінності, нагромаджені суспільством.

Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого — вміння вийти за межі звичних, підтримуваних консервативною силою традиції, але вже застарілих уявлень. У вирішенні цих проблем помітну роль відіграють знання й адекватне сучасності розуміння історії світової і національної культури.

3. Основні компоненти національних культур 1. Історичне минуле. Можна вважати, що цивілізація включає в себе історичний розвиток і культурні досягнення конкретного народу (чи групи народів) 2.Визначення рівень розвитку суспільства, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. 3.Спеціфіческіе сфери діяльності або життя (культура праці, політична культура, художня культура) 4.Предметние результати діяльності людей (машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі і права і т. д.) 5.Человеческіе сили і здібності, реалізовані в діяльності (знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального та естетичного розвитку, світогляд, способи і форми спілкування людей). 6. НАЦІОНАЛЬНИЙ МОВА, мова нації, що склався в процесі її розвитку; система кількох форм існування мови: літературна мова (усна і письмова форми), народно-розмовні різновиди мови і діалекти. Застосовуючи до історії культури цивілізаційний підхід російський вчений Н.Я. Данилевський (1822-1885) вважав, що «всяке плем'я або сімейство народів, що характеризується окремою мовою, ... становить самобутній культурно-історичний тип ...», який знаходиться в боротьбі і зв'язку з іншими. 7.соціальние норми, правила мислення та поведінки. ТРАДИЦІЯ (від лат. Traditio - передача), елементи соціального і культурної спадщини, що передаються від покоління до покоління і зберігаються в певних суспільствах і соціальних групах протягом тривалого часу. Як традиції виступають певні суспільні встановлення, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди і т. д. Ті чи інші традиції діють в будь-якому суспільстві і в усіх сферах суспільного життя. ЗВИЧАЙ, стереотипний спосіб поведінки, який відтворюється в певному суспільстві або соціальній групі і є звичним для їх членів. Застарілі звичаї змінюються в процесі історичного розвитку новими. Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, які складалися протягом багатьох століть. Звичаї це неписані закони, якими керуються у щоденних справах. Звичаї і мова - це найменші елементи, які об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичай, як і мова формувалася протягом всього життя і розвитку кожного народу. У всіх народів існує повір'я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. РЕЛІГІЯ (від лат. Religio - набожність, святиня, предмет культу), світогляд і світовідчуття, а також відповідна поведінка і специфічні дії (культ), заснована на вірі в бога або богів. Історичні форми розвитку релігії: племінні, національно-державні (етнічні), світові (буддизм, християнство, іслам). Невід'ємною частиною соціального і духовного життя людини є його ставлення до релігії. Рамакрішни (справж. ім'я Гададхар Чаттерджі) (1836-86), індійський релігійний проповідник і громадський діяч вважав, що для відродження Індії і всього людства необхідна єдина релігія, проповідував духовна спорідненість всіх релігій. За Рамакрішне, головна вимога релігійної етики - не зречення від світу, а виконання своїх обов'язків. Його ідеї мали великий вплив на ідеологію індійського національного руху. А. Тойнбі вважав, що прогрес людства - в духовному самовдосконаленні, еволюції від примітивних анімістичних вірувань через універсальні релігії до єдиної релігії майбутнього. Вихід із протиріч і конфліктів суспільства бачив в духовному оновленні. У 20 столітті панівною стає система загальносвітоглядних установок, пропонованих наукою, масовою культурою, але не релігією. Розпад традиційних релігійних цінностей сприяє утвердженню нігілізму-заперечення загальноприйнятих цінностей: ідеалів, моральних норм, культури, форм суспільного життя. РИТУАЛ (від лат. Ritualis - обрядовий), вид обряду, історично сформована форма складного символічного поведінки, впорядкована система дій (у т. ч. мовних); висловлює певні соціальні та культурні взаємини, цінності. Ритуал відіграє важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання.

4. За роки незалежності в Україні були створені нові засади державної політики у сфері культури, які відповідають загальновизнаним у світі демократичним принципам. З’явилися реальні можливості для вільного розвитку вітчизняної культури, свободи творчості митців, досягнення і збереження цілісності української національної культури, її інтеграції в європейський і світовий культурний простір. Водночас існуючий розрив між цілями державної політики та реальним станом культурного розвитку суспільства свідчить, що в умовах становлення ринкових відносин не вдалося визначити адекватні соціокультурним процесам підходи до здійснення політики держави у сфері культури, знайти оптимальні шляхи й механізми її реалізації, що призвело до суттєвого погіршення функціонування зазначеної сфери. Для того щоб культура повноцінно виконувала свої націєтворчі функції, потрібна виважена і послідовна державна політика у цій сфері, яка виступає важливою складовою механізму формування національної свідомості громадян.

Культурна політика визначається як "політика держави, політичних партій, громад, об'єднань і рухів у сфері науки, освіти, літератури і мистецтва, діяльності культурно-освітніх і релігійних установ, засобів масової інформації, організації дозвілля тощо"

Відповідно до Закону "Про культуру" основними засадами (принципами) державної культурної політики в Україні є: забезпечення самоцінності та незалежності культури і мистецтва в їхніх численних проявах; гарантування культурних прав громадян та доступу до культурних цінностей; забезпечення свободи творчості; визнання культури одним з головних чинників самобутності української нації та національних меншин; сприяння творенню єдиного загальнонаціонального культурного простору, збереженню цілісності національної культури; сприяння активному функціонуванню української мови; захист і збереження історико-культурної спадщини як основи національної культури, турбота про подальший розвиток традиційних культур народів та етносів, які населяють Україну; забезпечення державної підтримки та сприятливого правового й господарського режиму для культурно-мистецьких організацій, об'єднань, окремих митців; підтримка національного виробника культурної продукції; сприяння популяризації української культури за кордоном, заохочення експорту культурно-мистецької продукції; розвиток всебічного міжнародного культурного співробітництва та ін.

У сучасних умовах важливою проблемою залишається збереження цілісності національного культурного простору, що забезпечує культурні, мовні, інформаційні потреби громадян України і має важливе значення у формуванні ціннісних орієнтацій суспільства, зміцненні національної свідомості. Слід зазначити, що національний культурний простір охоплює: сферу мистецької, культурно-просвітницької, дозвільної діяльності (професійної та аматорської); ефірний простір електронних мас-медіа; українські ресурси Інтернету; національний ринок друкованих ЗМІ; книговидання та книгорозповсюдження, інших культурно-мистецьких продуктів та послуг, а також суміжні сфери - освіту, науку, діяльність громадянського суспільства. Слід зазначити, що тривале порушення цілісності національного культурного простору призводить до істотних відмінностей у системах цінностей, ідейних орієнтаціях, у джерелах культурної та суспільної інформації, що виникають між населенням окремих регіонів країни, а також між великими суспільними групами за релігійними, мовними та іншими ознаками. У контексті окресленої проблеми слід зазначити, що нині в Україні національний культурний простір є нецілісним, про що, насамперед, свідчить мовна ситуація в державі, розвиток і функціонування національних культурних індустрій, стан культурної спадщини. Відсутність виразної політики держави в цих напрямах консервує домінування у національному культурному просторі України зарубіжної, переважно російської, культурної продукції. Держава досі не продемонструвала спроможність забезпечити повноцінне функціонування національної культури на власній території. Відсутність ефективних засобів культурної політики і, насамперед, недостатнє фінансування цієї сфери призвело до значногопогіршення стану національного культурного надбання. головне завдання державної політики у сфері культури - забезпечення основної ролі культури як чинника формування національної свідомості - досі залишається малореалізованим. Підтримка національної культури в Україні поки що не стала пріоритетним напрямом державної політики. Поступово втрачається зв'язок суспільства з історико-культурними традиціями, кращими надбаннями національної культури. Посилення іноземної культури створює реальну загрозу існуванню української культури, розмиває національну ідентичність, а відтак виникає небезпека загрози існування самої української нації і державності.

5. Говорити про розвиток культури народу і нічого не сказати про розвиток мови — це все одно, що будувати хату і забути про її фундамент. Мова — не стільки інструмент відтворення, моделювання дій¬сності, скільки інструмент творення, моделювання неіснуючої, потенційної дійсності. Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала об'єктом впливів різних, часом протилежних культур. У тому числі — мовних впливів. Через Причорномор'я вона зазнавала благотворних впливів грецької цивілізації — як античної, так і візантійської. Історія розвитку української мови — це основа розвитку всієї культури українського народу. У 1989 р. українська мова нарешті здобула статус державної мови.

Багатовікове ярмо підлеглості чужинцям зумовили трагізм долі як народу українського, так і його слова. Жорстоку політику денаціоналізації вела польська, литовська, угорська шляхта. При цьому урядуючі режими могли залишати представникам української старшини, селам чи містам навіть їхні маєтності, чини, промисли та угіддя. Але люто, нещадно руйнували школи і храми, нищили колегіуми та освітньо-мистецькі братства, друкарні й книгарні, переслідували інтелігенцію, коли вона орієнтувалася на українську національну культуру та мову. Бо розуміли: доки існує мова — існує й самосвідомість, народ не може бути перетворений на мовчазного раба. Величезної кривди українській мові було завдано російським самодержавством, яке ставило за мету виконання своєї каїнової місії: створити імперію рабів, у якій би люди, нації, культури — «на всіх язиках все мовчало». Невдовзі після Переяславської угоди про повну автономію України було зроблено все, щоб передати владу московським воєводам і митрополитові, позбавивши Гетьманщину права міжнародних зносин, збирання податків, прийняття присяги українськими гетьманами і полковниками. А далі — ще один «логічний» крок: знищення Запорізької Січі та козацтва — вірних захисників свободи народу, чому передувала заборона Петром І друкування книжок українською мовою (розгром Київської та Чернігівської друкарень), а далі й назви «Україна». Могла існувати тільки Малоросія. Єлизавета, Катерина, інші імператори перетворили вільних людей у кріпаків, народ, що створив, за словами Маркса, першу в Європі «християнську республіку» і Конституцію (Пилипа Орлика), у безмовне, безіменне населення. Наступні століття ще більше погіршили становище українського народу: було ліквідовано гетьманство, управління доручалося тільки «вірним синам Росії», кріпацтво стало нормою не лише політичного, соціально-економічного, а й духовного життя. Щоб безповоротно обернути націю в рабство, було видано укази про неприпустимість існування українських шкіл, театрів, видавництв; зрештою в 1863 р. тодішній міністр внутрішніх справ Валуєв наказав цензурі не пускати наукових та народних книжок українською мовою писаних, бо, мовляв, «никакого особеннаго малороссійскаго языка не было, нет й быть не может». А потім цілих тридцять літ, від указу 1876 р. українське слово було майже зовсім заборонене в Росії, щоб українці не розбивали того «одного народу руського», «одного язика руського». Російська академія, заснована двісті літ тому назад царем Петром, складається з найбільших учених руських ... українців між ними нема... Признає вона, що українська мова єсть, що се мова осібна від руської, або правильніше сказати — великоруської. Уже в 1905 р. комітет міністрів Росії признав, що український народ зі злиднів і темноти своєї не може підвестися через заборони та перешкоди українській мові. Навіть духовне начальство побачило це, і коли духовенство Подільської єпархії звернулося до синоду, то синод дозволив (1907 р.), щоб у сільських школах, куди ходили українські діти, учити і тлумачити українською мовою. Цинізм дійшов до крайньої міри; під приводом захисту прав людини було проголошено курс на злиття мов, народів, культур. Наслідок відомий: до 1917 р. в Росії виходили твори 12 мовами. У СРСР у 1934 р. — 32 мовами, наприкінці 60-х років майже 100, а на початок 80-х років — лише 39 мовами. З карти світу зникли цілі народи й культури. Щоправда, офіційно це трактувалось як розквіт шляхом злиття всіх націй у «нову історичну спільність людей — радянський народ». Під загрозу ставилось існування української нації, мови, літератури, а тим самим й цілісність людства, гуманістична сутність вселюдської культури.Згідно з теорією американських вчених Б. Лі Уорфа та Е.Сеіра, мова тісно пов’язана з національною психологією, оскільки мислення, світогляд і поведінка людей залежить від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття. Відтак,

поширення іншої мови, тим більше її насильницьке насадження, призводить до втрати етнічної специфіки характеру народу і збільшенню потаємних, прихованих рис і властивої національної психіки.

6. Сфера культури має у своєму розвитку тенденцію до постійного розширення. Мало того, що до числа традиційних видів і жанрів мистецтва додаються нові, але і найбільш традиційні з них і давно існуючі помітно видозмінюються. Не останню роль у цьому процесі розвитку відіграє масова комунікація.

Комунікація в цьому випадку розуміється як передача й обмін інформацією в суспільстві з метою впливу на нього. Іноді можна зустріти термін "засоби масової інформації", який використовується як синонім.

Якщо представити все різноманіття комунікації у вигляді піраміди, то масова комунікація є її вершиною, де перехрещуються і перетинаються інтереси і очікування всіх індивідуумів - членів різних соціальних структур. Масова комунікація буквально пронизує всі сторони життя сучасного суспільства.

Масова культура - природний атрибут масового суспільства, що відповідає його вимогам і ідейним установкам. Результатом функціонування масової культури є «масовий», «середній» людина кінця XX століття, що становить основу суспільства споживання. Масова комунікація впливає на формування суспільної свідомості групи й особистості, на формування громадської думки та створення соціальних стереотипів, грає величезну роль у розвиток суспільної свідомості. Від змісту розвитку масової комунікації залежить подальший духовно-суспільний розвиток народу.

Однією з функцій комунікації є культурологіческая функція, яка виконує не тільки свою основну пізнавальну задачу - ознайомлення з досягненнями культури і мистецтва, вона сприяє усвідомленню суспільством необхідності спадкоємності культури, збереження культурних традицій. За допомогою ЗМІ люди знайомляться з особливостями різних культур і субкультур. Це розвиває естетичний смак, сприяє взаєморозумінню, зняттю соціальної напруженості, в кінцевому рахунку, сприяє інтеграції суспільства. З цією функцією пов'язано поняття масової культури, ставлення до якої в плані її соціальної цінності неоднозначно. З одного боку, прагнення познайомити широкий загал з досягненнями світового мистецтва, новими напрямами і тенденціями є безсумнівною заслугою ЗМІ. З іншого боку, низький художній рівень розважальних програм, необмежені можливості їх тиражування виховують поганий смак у споживачів масової культури.

Приблизно до середини минулого століття термін "інформація" розуміли переважно як повідомлення або відомості, якими обмінюються люди. Ще у 20-х роках XX ст. у зв'язку з розвитком технічних засобів комунікації (радіо, телефон, телеграф і т.д.) і зростанням обсягу повідомлень, що передаються із застосуванням технічних засобів, постала необхідність їх вимірювання (для поліпшення якості передачі), і були зроблені перші спроби виміру кількості інформації.

Формування інформаційного суспільства в межах його комунікативної концепції насамперед зумовлюється значним зростанням протягом попереднього (ХХ-го) століття кількості та швидкості поширення тієї або іншої інформації серед усе більших мас населення земної кулі. Саме це зростання швидкості поширення й обсягу інформації та створення можливості доступу до неї більшості населення і співвідноситься із формуванням інформаційного суспільства, тобто суспільства, члени якого, за даними уявленнями, мають можливість доступу до великої за обсягом, однорідної за якістю й завжди актуальної інформації (можливо, у цьому разі точніше б було говорити про "поінформоване суспільство"). Слід також сказати, що саме в такому (комунікативному) розумінні інформаційне суспільство нерідко стає об'єктом критики.

Характерно також, що в сучасній науці в контексті комунікативного трактування інформаційності з'явилося навіть поняття інформаційного, або культурного, колоніалізму.

7. Україна, на жаль, навіть по дванадцяти роках незалежності залишається культурною колонією Росії – переважно пасивним споживачем вироблених у колишньому імперському центрі культурних продуктів та постачальником периферійних культурних кадрів та сирого («екзотичного») культурного матеріалу. Як наслідок, Україна стикається з процесами глобалізації та поширення нових інформаційних технологій великою мірою як російська провінція – через посередництво Москви, російської мови й культури (починаючи від переважно російськомовних комп’ютерних програм, що підсвідомо закладають уявлення про «модерність» російської мови й культури та «парохіальність» української, – і до непропорційно великого місця, що відводиться в дискурсі українських мас-медій третьорядним російським культурним подіям та героям на противагу місцевим чи світовим). Зокрема, на українському ринку обсяг книжок, виданих в Росії, у кілька разів перевищує обсяг вітчизняного виробництва, за різними оцінками, від 2/3 до 9/10 українського книжкового ринку складає імпорт з Росії. Із 150 назв фільмів, що демонструються в Україні – лише 2-3% - українського виробництва, решта – іноземні, переважно – американські комерційні фільми. Записи українських виконавців займають менше 10% музичного ринку, в той час як 50% його становлять записи російських, решта – західних виконавців. Причиною цього є не тільки й не стільки недостатня (начебто) якість місцевих культурних продуктів та їхня (начебто) неконкурентоздатність, скільки упереджене ставлення споживачів до місцевого, успадковане від колоніалізму й підживлюване досі панівними московським і місцевим москвоцентричним дискурсами. Однак це зовсім не означає, що мусимо демонізувати глобалізацію, зокрема у культурній сфері, як такий собі тотальний наступ невибагливого маскульту. Агресивний маскульт несе справді певні загрози, але йому не можна протидіяти системою заборон, що роблять заборонений плід іще солодшим. Протиставити нівеляційним, дегуманізуючим, впливам чужоземного маскульту слід повноцінну – модерну, функціональну, багату й різноманітну – національну культуру. При цьому її в жодному разі не слід ототожнювати лише з «високим», «елітарним» мистецтвом. Культура – це «весь спосіб життя», і тому вона має бути представлена усіма видами й жанрами, зокрема популярними, а сучасна національна культура - наприклад в Україні - то не лише «магістральна» культура етнічних українців, але й багатюща спадщина всіх етнічних груп та спільнот, що тут живуть; це й повнокровні культурні взаємини зі світом.«Глобальна культура, – пише польський культуролог Казімєж Кшиштофек, – становить загрозу лише обмеженому суспільству, котре саме через свою обмеженість здатне лише на бездумну імітацію, а не творче засвоєння й винахідливість у всіх сферах життя... Під загрозою опиняться ті народи, що піддадуться почуттю культурної меншовартості, себто свої цивілізаційні невдачі припишуть відсталості своєї культури. Якщо національна культура не захистить себе сама в умовах відкритості й конфронтації цінностей, жоден штучний захисний механізм їй не допоможе».Українська культура, яка тривалий час зазнавала обмежень та утисків, безумовно, потребує протягом певного перехідного періоду істотних протекціоністських заходів з боку держави. Важливо, однак, підкреслити, що ці заходи не можуть і не повинні мати дискримінаційного характеру щодо інших культур, вони не повинні грунтуватися на заборонах, а навпаки – на системі пільг для національної культури. Така практика не суперечить демократичним засадам: у західних демократіях її широко застосовують для підтримки меншинних культур і залагодження заподіяної їм історичної несправедливості.Подолання негативних аспектів глобалізації, представленої у сьогоднішній Україні великою мірою через посередництво далеко не передової в економічному, політичному, та й культурному плані Росії, виглядає можливим за умови послідовного здійснення на державному рівні ефективної й цілеспрямованої культурної політики. У найзагальніших рисах вона повинна бути спрямована на максимальне ототожнення у свідомості громадян понять «українського» та «модерного» (а не переважно «фольклорного» й «традиційного»). Іншим завданням є створення професійного менеджменту, який міг би у найоптимальніший для української держави спосіб пов’язати регіональний, національний та глобальний контексти, який би узгоджував інтереси різних культурних спільнот між собою та із зовнішнім світом. Обмежені ресурси мають спрямовуватися насамперед на (а) інформатизацію суспільства;(б) засвоєння іноземних (насамперед англійської) мов; (в) оперативне представлення наймодерніших культурних подій та явищ світу в Україні (г) представлення якісної модерної української культури у світі через заохочення перекладів, веб-сайтів, фестивалів, виставок, стажувань. Українська культура є достатньо сильною і життєздатною, аби подолати колоніальні недуги і стати важливим чинником формування європейського образу України у світі і європейської дійсності у самій Україні.

8. У сучасній культурології ввійшло в традицію розділяти культуру на «духовну» і «матеріальну». Одні відносять до духовної культури те, що задовольняє духовні потреби людей, а до матеріальної — те, що задовольняє матеріальні потреби. Але існує багато речей, які можуть одночасно задовольняти і ті й інші потреби. Інші називають духовною культурою створені людиною духовні цінності, а матеріальною культурою-виготовлені людиною речі, матеріальні предмети. Але духовні цінності не можуть бути у культурі і зберігатися у ній без матеріальної «знакової оболонки» (мови та інших артефактів). А матеріальні предмети можуть бути предметами культури тільки тоді, коли стають носіями соціальної інформації, тобто втілюють у собі якісь смисли й духовний зміст. Відповідно, духовна і матеріальна культура не можуть існувати відокремлено одна від одної. Міфологія, релігія, мистецтво, філософія, моральність — основні форми духовної культури.

Людина по-різному може реалізувати свій творчий початок, і повнота його творчого самовираження досягається через створення і використання різних культурних форм. Кожна з цих форм має свою «спеціалізованої» смислової і символічної системою. Ми коротко охарактеризуємо лише справді загальні форми духовної культури, в кожній з яких по-своєму виражається суть людського буття. Міф є не тільки історично перша форма культури, а й вимір душевного життя людини, що зберігається і тоді, коли міф втрачає своє абсолютне панування. Загальна сутність міфу полягає в тому, що він являє собою несвідоме значеннєве споріднення людини з силами безпосереднього буття, будь то буття природи або суспільства. Якщо міф виступає як єдина форма культури, то це споріднення призводить до того, що людина не відрізняє сенс від природного властивості, а смислове (асоціативний) зв'язок від причинно-наслідкового. Всі одушевляється, і природа виступає як світ грізних, але споріднених людині міфологічних істот - демонів і богів. Релігія також висловлює потребу людини у відчутті своєї причетності до підстав буття. Однак тепер свої підстави людина шукає вже не в безпосередній життя природи. Боги розвинених релігій знаходяться в сфері потойбічного (трансцендентного). На відміну від міфу, тут обожнюється не природа, а надприродні сили людини і, перш за все, дух з його свободою і творчістю. Помістивши божественне по той бік природи і розуміючи його як надприродний абсолют, розвинена релігія звільняла людину від міфологічної злитості з природою та внутрішньої залежності від стихійних сил і пристрастей. Моральність виникає після того, як іде в минуле міф, де людина внутрішньо зливався з життям колективу та контролювався різними магічними табу, програмувати його поведінку на рівні несвідомого. Тепер людині потрібно самоконтроль в умовах відносної внутрішньої автономності від колективу. Так виникають перші моральні регулятиви - борг, сором і честь. З підвищенням внутрішньої автономності людини і формуванням зрілої особистості виникає такий моральний регулятив, як совість. Таким чином, моральність з'являється як внутрішня саморегуляція в сфері волі, і моральні вимоги до людини ростуть у міру розширення цієї сфери. Розвинена моральність є реалізація духовної свободи людини, вона заснована на затвердження самоцінності людини незалежно від зовнішньої доцільності природи і суспільства. Мистецтво є вираження потреби людини в образно-символічному вираженні і переживанні значимих моментів свого життя. Мистецтво створює для людини "другу реальність» - світ життєвих переживань, виражених спеціальними образно-символічними засобами. Залучення до цього світу, самовираження і самопізнання в ньому становлять одну з найважливіших потреб людської душі.

Філософія - особлива форма пізнання світу, що виробляє систему знань про фундаментальні принципи і основи людського буття, про найбільш загальні характеристики людського ставлення до природи, суспільства і духовного життя у всіх її основних проявах. Філософія прагне раціональними засобами створити узагальнену картину світу і місця людини у ньому. На відміну від міфологічного і релігійного світогляду, що спираються на віру і фантастичні уявлення про світ, філософія базується на теоретичних методах осягнення дійсності, використовуючи особливі логічні та гносеологічні критерії для обгрунтування своїх положень. Необхідність філософського пізнання світу корениться в динаміці соціального життя і диктується реальними потребами у пошуку нових світоглядних орієнтирів, що регулюють людську діяльність.

9. Морфологія культури — це розділ культурології, присвячений структурному аналізові культури як соціального феномена, вивченню закономірностей побудови та процесів формоутворення культурних явищ. Для цього використовуються три основних методи пізнання: структурно-функціональний, семантичний та генетичний.

Морфологічне вивчення культури передбачає такі напрямки дослідження: генетичний, що розглядає виникнення і становлення культурних форм; мікродинамічний, який досліджує динаміку культурних форм у межах життя трьох поколінь (безпосередню трансляцію культурної інформації); структурно-функціональний, що вивчає принципи і форми організації культурних об'єктів та процесів відповідно до потреб, інтересів і запитів членів суспільства, а також технологічний, предметом якого є розподіл культурного потенціалу у фізичному та соціокультурному просторі і часі.

До структури культури входять субстанціональні елементи, які опредмечуються в її цінностях та напрямах; функціональні елементи, що характеризують власне процес культурної діяльності, різні його сторони та аспекти. Структура культури складна і багатогранна. Вона включає систему освіти, науку, мистецтво, мораль, право, політику, міфологію, релігію. Причому всі елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого унікального явища, як культура.

Важливим структурним елементом духовної культури людства є наука — спеціалізований вид людської діяльності, спрямованої на отримання нових знань. Метою науки є виявлення законів, за якими об'єкти існують і за якими можуть змінюватися у процесі людської діяльності. Фундаментом науки є ціннісна установка на пошук істини та на постійне нарощування знання. У такий спосіб реалізується органічний зв'язок науки з мораллю і етикою як невід'ємними складовими культурного комплексу людства.Мораль як культурне явище і форма суспільної свідомості є сукупністю принципів, правил та норм людської поведінки. Її соціокультурна незамінність полягає в нормативній регуляції міжособистісних стосунків, що апелює до голосу людського сумління, впорядкуванні людської поведінки щодо одвічних людських орієнтирів добра і зла.

Не менш важливе значення для духовної культури має феномен моральності — практичний, поведінковий, діяльнісний аспект моралі. Моральність — це своєрідний камертон, що визначає правомірність, доречність вимог моралі щодо потреб розвитку людської природи, людського буття. Як показує історичний досвід, мораль, що не знайшла повноцінного втілення у конкретній моральності, конкретних людських стосунках та ще й заперечується ними, приречена на загибель.

Важливими чинниками культури є феномен політики та похідна від нього політична культура. В політиці знаходять відображення людські погляди, правові і моральні норми, культурно-історичні і національні цінності, характерні для існуючої системи влади. Відповідно, політика залежно від форми і методів здійснення влади може бути авторитарною або демократичною.

В історичній еволюції форм суспільної свідомості, а водночас і в розвиткові світоглядної культури людства важливе місце належить міфології і релігії.

Міфологія як культурне явище є зібранням міфів — стародавніх переказів про богів, героїв, різних вигаданих істот або одухотворених предметів (сфінкси, тварини, рослини, камені, явища, стихії тощо), що уособлювали сили природи та суспільства. Міфологія, що виникла в доісторичні часи як продукт колективної творчості народів, була однією з форм наївного пізнання дійсності. З часом міфи трансформувалися в обгрунтування соціальної практики, моральних постулатів, даючи їм сакральне, культове, ритуальне тлумачення. Міфи поступово перепліталися з обрядами: обряд виконував функцію інсценування міфу, тоді як міф був поясненням або обґрунтуванням здійснюваного обряду, таїнства, витлумаченням їх. У міфології беруть свій початок література, мистецтво, право, мораль, наука і людське знання взагалі. Цей найглибший пласт культури, через який пройшли всі народи світу, і донині залишається стійким її підґрунтям, є важливою складовою сучасної системи духовних цінностей.

Релігія як компонент духовної культури людства у своїх доктрині, етиці та ритуалах розкриває перед людьми широкий горизонт понять, пояснює їм сенс життя, втілює високі моральні цінності та норми, робить людину членом духовного співтовариства, її духовною батьківщиною, дає обґрунтування протесту й опору усьому неправедному.

Культура пов'язана з прагненням людини задовольнити духовні потреби, що зростають, з постійним розвитком людських сил і здібностей, які втілюються у предметах творчої праці, з усією сукупністю цінностей, що є опредмеченим результатом творчої діяльності. Цьому підпорядковані всі структурні елементи культури.

10. Культура, будучи органічною цілісністю, складається з безлічі складних підсистем. У цілому кожний елемент системи є необхідною, але не достатньою умовою функціонування культури. Елементи взаємодіють між собою, створюючи складний живий організм культури.

Формаційна типологія. В її основі - ідея про буття культури як закономірну зміну суспільно-економічних формацій. Формаційний підхід був запропонований марксизмом. Він виходить з того, що визначальним є розвиток матеріальних засад суспільства, що людство розвивається через зміну суспільно-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної.

Цивілізаційний підхід. Картина однолінійного прогресу в історії людства почала викликати сумнів у зв'язку з відкриттям нових цивілізацій, культур. Великомасштабні етнографічні, археологічні дослідження привели до ідеї паралельного існування в історії замкнених культурних світів. Це відкриття привело до формування в культурологічній теорії нового, локально-цивілізаційного підходу, коли культуру будь-якої спільноти стали розглядати відособлено, як самостійне явище. Дані ідеї було покладено в основу цивілізаційної типології, про що йтиметься нижче. Цивілізацій-ний підхід відповідає циклічній схемі розвитку культури. Локаль-но-цивілізаційний підхід сприяв подоланню європоцентризму, створював передумови для глибокого вивчення інших культур. Якщо формаційний підхід більшою мірою відповідав аналізу соціально-економічних процесів та соціологічним категоріям, то циві-лізаційний - культурологічним, де більшою мірою враховуються духовні цінності.

Регіональний підхід до культурного розвитку людства дає системне бачення людської культури взагалі, розкриває культурну самобутність регіону, показує взаємозв'язки і взаємовпливи культур різних народів. Основні фактори, що формують культурний регіон: територіальна спільність; спільність історії; схожість природних умов; спільність соціально-економічних умов, у яких формувалися відповідні національні культури регіону.

Слід відзначити особливу конститутивну роль релігійного фактора у формуванні культури кожного регіону, визначення специфіки регіональної культури неможливе без аналізу домінуючої релігії. У зв'язку з тим, що пануюча релігія виражає базові духовні цінності суспільства і на цій основі говорять про конфуціан-сько-даоський, індо-буддійський, ісламський, християнський тип культури, то можна в рамках регіонального підходу говорити і про релігійну типологію культури. Так, духовною основою формування європейського регіону стало християнство з його ідеєю неповторності людської індивідуальності, що сприяло розвитку особистіс-ного начала в європейській культурі; роль релігійного фактора у формуванні культури регіону найбільш яскраво виявилася в арабо-мусульманській культурі.

У сучасному світі виділяють такі культурні регіони: європейський; далекосхідний; індійський; тропічно-африканський; ара-бо-мусульманський; латиноамериканський.

Парадигмальна типологія. Парадигма є однією із широковживаних категорій у науковій теорії. Як культурологічна категорія "парадигма" базується на існуванні загальних принципів діяльності, певних культурних стандартів, еталонів, методологічних регулятивів, які виступають взірцями при вирішенні конкретних проблем життєдіяльності людини. У культурології протилежними соціокультурними парадигмами розглядають "Захід" і "Схід", що виражають дихотомію поляризованого цілого всесвітньої культури. Поряд із опозицією "Схід - Захід" останнім часом усе більшого значення набуває проблема "Північ - Південь". Під "Півднем" мається на увазі культурний світ народів субтропічного і тропічного поясу. Найбільш яскраво особливості Півдня проявляються в способі життя, перш за все, мешканців "чорної Африки".

Історична типологія. В основу цієї типології покладено хронологічний принцип. Для західної культури традиційною є періодизація: первісна культура, культура давніх цивілізацій, середньовічна, ренесансна, новоєвропейська, культура новітньої епохи. У нашому посібнику ми значною мірою будемо орієнтуватись на цей принцип типологізації.

11. Культура людства, відповідно до цього, розуміється як спільний еволюційний процес. Прихильники еволюціонізму визнають культурну спільність всього людства і вбачають у всій історії культури єдиний вектор розвитку, який реалізується у послідовності культурно-історичних епох. До основних ідей класичного еволюціонізму відносяться: спрямованість руху людського суспільства і культури від простого до складного та закономірність культурного розвитку.

Еволюційна форма культурної динаміки є послідовним ускладненням соціокультурного життя з необхідним підвищенням рівня його організації. У різних еволюціоністських теоріях ідея вдосконалення культури реалізується в різних варіантах: як еволюція духовного компоненту культури - рух від дикості до цивілізації; як еволюція економічно-виробничих відносин: рабовласництво - феодалізм - капіталізм - соціалізм - комунізм; як еволюція форм пізнання: магія - релігія -наука.

Еволюціоністські теорії культурного розвитку в хронологічному вимірі стали першими схемами культурного розвитку. На формування ідей еволюціонізму вплинули досягнення природничих наук, особливо біології, зокрема відкриття Ч. Дарвіном (1809-1882) еволюційних закономірностей зміни живих організмів, що привело відповідно і до формування еволюціоністської концепції культури.

Найбільш яскравими представниками еволюціонізму в культурі стали Г. Спенсер (1820-1903) і Е. Тайлор (1832-1917). Спенсер у своїй фундаментальній праці "Засади соціології" здійснив системний аналіз біологічного і соціального організмів, доводячи аналогію їх зародження і розвитку, розглянувши розвиток культури як частину незворотного процесу еволюції, що проявляється в ускладненні та вдосконаленні примітивних культурних систем. Тайлор визначав культуру як "загальне удосконалення людського роду шляхом вищої організації окремої людини і цілого суспільства".

Виділяють три типи еволюціоністських концепцій: однолінійну, універсальну та багатолінійну.

Для концепцій однолінійного еволюціонізму характерно дослідження конкретних типів культур з метою розкриття універсальних закономірностей становлення людського суспільства та підтвердження однотипності розвитку. Відмінності між культурами пояснювались існуванням різних природних середовищ, до яких повинна пристосуватися людина.

Універсальний еволюціонізм відрізняється від однолінійного предметом дослідження. У межах цього варіанта еволюціонізму культура розглядається не як конкретний культурний тип, а як цілісність. Ідея універсальної еволюції полягає у виявленні глобальних змін, що носять форму розвитку.

Багатолінійний еволюціонізм або неоеволюціонізм має спільні риси з однолінійним. Тут теж увага дослідника зосереджена на вивченні конкретних типів культури, але метою є пошук аналогій у культурному розвитку різних суспільств. Теорія багатолінійної еволюції пов'язана з визнанням можливості багатоманітних, приблизно рівноцінних напрямків соціокультурного розвитку, що значно ускладнює можливість визначення загальних законів еволюції.

Концепції еволюціонізму є фундаментом лінійної схеми історичного процесу. Прихильниками цієї схеми історії можна вважати Гердера, Тайлора, Гегеля, Маркса, Спенсера. Філософія культури усього ХІХ століття знаходилась під великим впливом представника німецької класичної філософії Г. Гегеля (1770-1831). Він ввів поняття "світового розуму", "світового духу", що ототожнювався з Богом, "абсолютної культури" як кінцевої мети розвитку людства на шляху оволодіння "абсолютною ідеєю", "абсолютним знанням". Він визначав культуру як поступовий вияв творчої сили "світового розуму", який проходить різні стадії самопізнання, прагнучи досягти через діалектичну боротьбу протилежностей "абсолютного знання". До лінійної моделі історичного розвитку суспільства слід віднести також марксистську концепцію формацій, яка розглядає культурно-історичний процес як сходження від однієї формації до іншої на шляху прогресу. Таким чином, фактично лінійна модель визнає, що шлях культури - це поступальний рух від дикунства до цивілізації, у процесі якого більш складні культурні елементи заперечують існування попередніх, які характеризуються як менш досконалі. Світова культура має загальновизнану мету, що обумовлює поступовий розвиток і розквіт єдиного культурного цілого. Еволюційні концепції мають значне коло прихильників, проте поступально-лінійний вектор розвитку не розкриває всіх механізмів культурної динаміки. Зазвичай поступально-лінійний вектор розвитку культури доповнюється фазовими або циклічними змінами, які можуть трансформуватися в розвиток по колу або у хвильовий розвиток.

12. Психологічна парадигма ґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства. Її засадою є ствердження вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей, яке становить суть психоаналітичної концепції австрійського психоневролога 3. Фрейда (1856-1939), який розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримуванням цих прагнень культурними нормами заради інтересів соціуму. Культура тлумачиться ним у роботі «Тотем і табу» як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов'язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури, на його думку, не впливає на людину позитивно, навпаки, він «невротизує» особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров'я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.

Швейцарський психолог К. Юнг (1875-1961) ввів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам'яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. У своїй праці «Архетип і символ» К. Юнг стверджує, що культура веде не боротьбу, а діалог з несвідомим у намаганні зберегти цілісність людської особистості. Проте розвиток цивілізації та раціоналізація свідомості, на його думку, веде до втрати психічної рівноваги людини. Якщо свідомість не приймає досвід архетипів, то вони вторгаються в культуру у своїх примітивних і жорстоких формах. Символічне знання оберігає людину від зіткнення з колосальною руйнівною енергією колективного несвідомого.

Цей підхід можна зрозуміти вже з самої назви: для пояснення культурних феноменів їх редукують до психологічних, а потім на основі отриманих психологічних характеристик витлумачують особливості культури. Ця парадигма сформувалася у другій половині XIX ст. і до теперішнього часу пройшла три етапи. На першому використовувалися переважно філософсько-психологічні уявлення, на другому - такі психологічні концепції як гештальт-психологія, біхевіоризм, психоаналіз, на третьому до них додалися когнітивна психологія, теорія інформації (останній напрям отримало назву "психологічної антропології"), теорія особистості. Перший етап формування психологічної парадигми зручно розглянути на матеріалі однієї з традицій російської школи культурології. Тут можуть бути названі такі імена як Л.П. Карсавін, О.А. Добіаш-Різдвяна, Н.А. Бердяєв, П.А. Флоренський, М.М. Бахтін, BC Біблер, Д.І. Андрєєв. "В основі психологічної концепції культури, - пишуть С. Неретіна і А. Огурцов, - передбачалася ідея особистості, розуміння якої було внутрішнім нервом цієї концепції. Л. П. Карсавін визначав особистість не як розриває світопорядок суб'єкта, а як згущення сім'ї, роду, людства, їх символ ". В "Культурі середніх століть" (1918) Карсавін характеризує культуру як "зображення розвитку або розкриття деякої основної психічної стихії, що виявляється через індивідуальні прояви в усіх сферах життя досліджуваної колективності - від соціально-економічних відносин до висот містико-філософського умогляду". Бердяєв вкладає в розуміння психічного інший сенс. З одного боку, для Бердяєва в людині "укладені всі історичні епохи минулого", з іншого - прообразом людини є конкретна, неповторна особистість Христа. ". Одна з центральних проблем психологічного трактування культури, на мій погляд, полягає в тому, як поєднати цю трактування з непсихологічних розумінням, коли культура задається як система норм і цінностей, або як особливий організм, або як набір соціальних інститутів, і т.д. У першому випадку культура центрована на особистості або культурній свідомості людини, і тому вона є безліч і процес, ідея і діалог. У другому - культура, швидше, єдність, структура, система. Подолати це протиріччя в розумінні культури, ймовірно, можна, врахувавши дві обставини. У культурі діють не самотні робінзони, а саме культурні персонажі, тобто індивіди, зумовлені культурою (що не відміняє їх унікальності). Саме вони, ставлячись до інших представників культури, вступаючи з ними в діалог (а як інакше можна схилити інших людей діяти злагоджено і доцільно?), Другий і третій етапи формування психологічної парадигми близькі. Тут як приклад крім роботи Юнга можна зупинитися на ідеях сучасної психологічної антропології. Якщо на другому етапі постулювали такі психологічні універсалії, як "базова структура особистості", "модальна особистість", "система мотивацій особистості", то на третьому етапі в главу кута ставиться психологічне уявлення про провідну роль пізнавальних (когнітивних) процесів. Важливим моментом психологічної концепції є визнання особистості, її внутрішньо прихованих процесів, поведінкових і ціннісних стереотипів, взаємодії з оточенням (основним предметом культурного аналізу).

13. Соціологічна парадигма пройшла шлях від природничо-наукової, орієнтованої парадигми (механістичне розуміння соціальних процесів, підкорення людини та її культуротворчості дії зовнішніх соціальних сил) до центрованої парадигми шляхом аналізу суб'єктивних смислів культури (ідей, цінностей, вірувань), що визначають її об'єктивні явища, соціальні інститути.

Німецький соціолог М. Вебер (1864-1920) вивчав вплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів. Він обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світоглядних факторів в історичному процесі та застосував її у своїх працях «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарська етика світових релігій». Створений ним метод «ідеальних типів» як теоретичних конструкцій був отриманий у результаті акцентування і зв'язування феноменів, характерних для різних культур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте уможливлюють цілісне вивчення множинності культурних явищ.

Російський соціолог П. Сорокін (1889-1968) розумів культуру як систему значень - цінностей, за допомогою яких підтримується інтеграція суспільства. Він стверджував, що культура не є конгломератом елементів, а завжди пронизана одним принципом і виражає одну цінність. Відповідно, культурологічний аналіз має бути підкорений пріоритетному виявленню культурних цінностей. У своїй роботі «Соціальна і культурна динаміка» П. Сорокін виокремлює три типи культури: ідеаціональний, ідеалістичний і чуттєвий. Ідеаціональний тип культури ґрунтується на єдиній реальності та цінності Бога, наближення до якого становить сенс людського життя. Чуттєва культура (її історія починається з Нового часу) визнає як єдину цінність сенсорно сприйнятий людиною світ. Вона позбавлена символізму і є натуралістичною. Ідеалістична культура має перехідний характер, оскільки поєднує в собі цінності інших двох типів (ренесансна, давньогрецька).

Російський соціолог М. Данилевський (1822-1885) у роботі «Росія і Європа» розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розквіту, занепаду й загибелі. Він виділив 10 культурно-історичних типів: єгипетська культура, китайська, давньосемітська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська, європейська. В основі філософії М. Данилевського лежить ідея заперечення єдності людства, єдиного прогресивного напрямку його розвитку.

Німецький філософ О. Шпенглер (1880-1936) вважав, що культура є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі народу. Розуміючи культуру як організм, він вважав, що кожна культура має свій темп розвитку, час життя і певні стадії: від зародження через молодість, зрілість і старість до смерті. Життєвий цикл культури він визначав у 1000 років, після чого вона втрачає творчий потенціал розвитку і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. У своїй праці «Занепад Європи» він виділяв вісім типів культур: єгипетську, індійську, вавилонську, «аполлонічну» (античну), «магічну» (візантійсько-арабську), «фаустівську» (європейську) і культуру майя.

Соціологічна парадигма культурології заклала основи розуміння культур як сутнісних феноменів, існування яких задається системою категорій культурної свідомості.

Соціологічна парадигма спирається на гуманітарний підхід і ставить в центр вивчення культури аналіз суб’єктивних уявлень (ідей, цінностей, вірувань і т.п.), що визначають об’єктивні явища культури - інститути, статуси, сфери і т.д.

14. Функціоналістська парадигма полягає в аналізі культури як системи, що складається зі структурних елементів, пов'язаних між собою, які виконують функції підтримки і збереження цілого культури. Культурологічний аналіз у такому випадку ґрунтується на виявленні функцій культурних елементів у їх системі.

Англійський антрополог Б. Малиновський (1884-1942) пов'язував виникнення та розвиток соціокультурних інститутів із задоволення людських потреб. Відмінність між культурами, таким чином, виявляється в різних способах задоволення органічних потреб індивіда.

Американський соціолог Т. Парсонс (1902-1979) у дослідженні «Соціальна система» розглядав взаємодію і взаємозв'язок функціональних елементів культури як умову забезпечення розвитку й підтримки всієї системи.

Сучасна наука надає перевагу розгляду функціоналізму не як теорії, а як загальнонаукового методу дослідження культури.

У цьому напрямку культура і її явища редукуються і пояснюються на основі структурно-функціональних уявлень. Інакше кажучи, вони розглядаються функціонально, а також як системи і структури. Ще Г. Спенсер у XIX ст. пропонував розглядати людське суспільство як єдине ціле, а його елементи як функціональні частини цього цілого. На відміну від спенсеровского сучасний функціоналізм висуває в якості центрального поняття - "систему". У культурології одними з перших працювали в цьому напрямку англійці. Наприклад, культурантрополог Б. Малиновський і А. Редкліфф-Браун пропонували розглядати культуру як ціле, кожен елемент якого (одяг, орнамент, релігія чи ритуали) виконує свою функцію. Відмовляючись від принципів історизму та еволюціонізму прихильники функціоналізму стали розглядати культури як самостійні системи і функціональні організми. "Культура, - пише Малиновський, - це єдине ціле, що складається переважно з автономних, а частиною узгоджених між собою інститутів. Вона об'єднує в собі ряд моментів, таких як спільність крові, суміжність середовища проживання, пов'язана зі спільною діяльністю, спеціалізація цієї діяльності і не в останню чергу - використання влади у політичних цілях. Кожна культура зобов'язана своєю цілісністю і самодостатністю того факт) ". Людина сама придумує, відкриває технології, а підкріплення є тільки умова їх закріплення. Виходить, що культура потенційно закладена в людині.

Б. Єрасов формулює постулати функціоналізму наступним чином. "1. Існує загальне функціональну єдність суспільства як взаємозв'язок соціальних і культурних структур. Культура являє собою інтегровану систему, в якій кожен елемент відповідає певній потреби всієї цілісності (або тих чи інших компонентів), виконуючи конкретну частину роботи. 2. Диференціація функцій забезпечується диференціацією соціальних структур, що складаються в упорядковану систему. 3. Саме постійне підтримання всіх елементів культури (виробничі навички, ритуали, норми, уявлення і т.д.) забезпечує збереження суспільства ". Наприклад, характеризуючи релігію, класик структурного функціоналізму Т. Парсонс у роботі "Культура, і соціальна система" пише, що для функціоналізму питання про місце релігії досить важливий. Ми не вважаємо, каже він, що релігія "належить" будь-якої первинної підсистемі дії, а розглядаємо її як феномена, співвідноситься з трьома підсистемами - культурною системою, особистісної системою і соціальною системою - і до певної міри інтегруючого їх. У цьому короткому вислові наявності як функціональна характеристика релігії (як інтегруючої три підсистеми), так і її трактування як підсистеми більш широкого соціального цілого. Все ж таки не зовсім зрозуміло, як пов'язані між собою соціальні та культурні структури. За однією точці зору, соціальні форми поведінки повністю обумовлені культурою, її нормами і цінностями, за іншою - це не так: саме соціальні структури в певних ситуаціях (конфлікту, соціальних протиріч) породжують нові культурні норми.

15. Ще до остаточного виокремлення ігрової концепції культури як однієї з культурологічних теорій феномен гри нерідко потрапляв у коло уваги мислителів і науковців. Відбувалося це двома шляхами: або гра ставала предметом дослідження як така, або ж при аналізі певних аспектів людського життя науковці приходили до висновків про більш чи менш ігровий характер досліджуваної сфери життєдіяльності, тобто знаходили і виокремлювали наявні в цій діяльності елементи гри.

Джерела сформованої у XX ст. культурологічної ігрової концепції варто бачити не стільки у психологічно-педагогічних дослідженнях цього феномена, скільки в тих попередніх наукових працях, у яких при дослідженні різноманітних формально далеких від уявлень про фу аспектів культури автори приходили до висновків (або принаймні робили зауваження) щодо наявності в цих аспектах саме ігрових елементів, принципів тощо. Тут слід згадати, наприклад, думки про зв'язок поезії та гри, що їх висловлював свого часу засновник філософії історії та психології народів Дж. Віко; пояснення

Ф. Шіллером походження образотворчого мистецтва наявністю особливого "ігрового інстинкту"; праці німецького етнолога і представника філософії культури Л. Фробеніуса, в яких він неодноразово говорить про розігрування архаїчною людиною у священній грі усвідомленого нею ходу буття, ладу речей у природі; праці засновника культурної антропології Ф. Боаса; дослідження обрядів Давнього Китаю, проведене М. Гране; "Есе про дарування" М. Mocea та багато інших. Таким чином поступово напрацьовувався матеріал, кількість і якість якого уможливила формування погляду на культуру як на принципово і тотально ігровий феномен.

Загалом трактування людського життя як гри було властиве культурі минулого. Всім відомий, наприклад, вираз "Весь світ театр, і люди в ньому актори". Особливо поширеним порівняння світу зі сценою було в культурі XVII ст.

Однією з найвідоміших культурологічних праць, присвячених значенню гри у виникненні й розвитку культури, стала книга нідерландського мислителя Погана Гейзінги (1872-1945) "Homo ludens" ("Людина граюча"). За Й. Хейзінгою, гра - це найбільш глибинна форма вираження життя. Сутність гри неможливо визначити за допомогою фізичних чи біологічних досліджень, також її неможливо звести до процесу звільнення надлишкової енергії чи до інстинкту "наслідування". Гра відноситься до сфери ірраціонального тому, що вона охоплює і тваринний, і людський світи. Завдяки цьому факту гра не може бути обґрунтованою раціональним шляхом, вона носить надлогічний характер. Існування гри не можна пов'язати з жодним із ступенів людської культури чи з будь-якою формою світогляду. Й. Хейзінга трактує гру як сталу величину, що передує культурі, а потім супроводжує та визначає її.

Він виділяє ряд ознак гри, найсуттєвішою з яких є свобода. Гра не може мати примусовий характер, інакше втрачається її сутність. Не менш важливими рисами гри можна назвати: обмеженість - гра здійснюється в конкретному місці та часі, її сенс полягає в ній самій; напруженість - намагання виграти та інші риси.

Ігровий елемент присутній на всіх етапах розвитку людської культури, починаючи з архаїчних часів. Будь-який вид людської діяльності прагне виразити себе через гру. Слід зауважити, що гра сама по собі від самого початку знаходиться поза моральними вимірами. Вона не має моральних ознак. Моральність чи аморальність формується залежно від того, дотримуються чи не дотримуються правил гри. Саме моральність є свідченням того, що в грі дотримуються правил.

Ігрова концепція культури оптимістична, оскільки гра не має кінця. Говорячи про культуру XX століття, Й. Хейзінга підкреслює, що в ній відбувається майже повна втрата ігрового елементу. Наслідком цього є ознаки занепаду культури. Відсутність справжніх форм гри деформує культуру, втрачається рівновага між духовними та матеріальними цінностями. Основою для успішного розвитку культури має бути збереження в ній ігрового виміру.

Значне місце відведено грі в трактуванні культури німецьким феноменологом Е. Фінком. Щоправда, він не надає їй такого принципово виключного значення, як попередні науковці, а відносить до одного з п'яти основних феноменів, що визначають, на його думку, людське життя. Серед цих феноменів, крім гри, Фінк називає також смерть, труд, панування та любов.

В тому чи іншому культурологічному плані проблематику іфових аспектів культури порушували також Ф. де Соссюр, Л. Вітгенштейн, X. Ортега-і-Гассет, Р. Кайюа, Ж. Дерріда та ін. Варто згадати тут і про творчість лауреата Нобелівської премії всесвітньо відомого швейцарського письменника Г. Гессе, який у своєму романі "Гра в бісер" у досконалій художньо-естетичній формі також актуалізує культурологічно-філософську проблематику гри.

16. Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. їх основна суть зводиться до розгляду релігії як вирішальної основи розвитку культури. Так, на думку С. Пуфендорфа, культура - це проміжна ланка між людиною і Богом. Саме за велінням Божим культура впливає на природу людини і визначає її діяльність. Концептуальні основи теологічного розуміння культури були започатковані основоположниками і провідними богословами християнства, філософами-схоластами Аврелієм Августином (354-430), Марком Боецгем (480-524), П´ером Абеляром (1079-1142), Фомою Аквінським (1225-1274) та ін. Сучасна католицька культурологія (Ж. Марітен, Е. Уінтер) ґрунтується на тому, що культура є наслідком божественного одкровення, а культурний процес - це спроба пізнати Божу мудрість та божественну першооснову світу. Усі досягнення культури, особливо духовної, пов´язані з волею Божою.Представники православної культурологічної думки (М. Бердяев, П. Флоренський, Л. Карсавін та ін.) доводять, що культура виникла з релігійного культу. Саме в розвитку релігійності, яка є суттю культурно-історичного процесу, можна врятувати західну цивілізацію, і в цьому аспекті завдання православної або російської культури, на думку Л. Карсавіна, є універсальним і водночас індивідуально-національним.У протестантській культурології релігія розглядається як субстанція духовної діяльності людини, форма осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей: лише Бог є першоосновою виникнення і розвитку культури. Таку концепцію опрацював німецький теолог П. Тілліх (1886-1965). Культура, на його думку, містить у собі релігійний досвід, тому релігія виступає субстанцією культури, а культура - функцією релігії.

Німецький філософ К. Ясперс (1883-1969) створив концепцію «вісьового часу». Він намагався виявити універсальний смисл культурної історії. За його визначенням, у період з 800 по 200 рр. до н.е. зроблено якісний ривок свідомості людства, що відтворився одночасно в грецькій філософії, іудаїзмі, іранському зороастризмі, індійському буддизмі, китайських конфуціанстві та даосизмі, які служать джерелом єдності культур Сходу й Заходу.

Англійський соціолог А. Тойнбі (1889-1975) у своїй дванадцятитомній праці «Вивчення історії» бачить прогрес людства в духовному вдосконаленні та сходженні до синкретичної релігії. Він розкрив діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції «Виклики і Відповіді». Перешкода сприймається творчим началом як Виклик, Відповіддю на який стає акт культуротворчості. А. Тойнбі визначає розвиток культури як серію Відповідей, що дає людський дух на Виклик природи й суспільства. При цьому можливі різні Відповіді на один і той самий Виклик, відповідно можливі різні варіанти культурного розвитку. Його ідеї поклали кінець абсолютному пануванню концепції суспільно-економічних формацій класичного еволюціонізму, яка поступилась місцем сучасним концепціям нелінійності, дискретності та альтернативності соціокультурного розвитку. Кризу теперішнього стану культури П. Тілліх визначав у розриві сутнісної єдності релігії і культури. Як у цілковитому підпорядкуванні культури релігією, так і в замкненому стані культури, її повному відособленні ("секуляризації") від релігії мислитель вбачав прояв "демонічного, деструктивного начала". Сучасна цивілізація сприяє відчуженню людини від Бога, від світу і самої себе. Шукати Бога треба не в потойбічному світі, а "в глибині людського буття". Лише в синтезі субстанції (релігії) та форми (культури) можлива подальша творча історія людства. У наш час активно розвивається мусульманська культурологія, яка вирішальну роль у розвитку культури, науки, мистецтва, етики відводить Корану. Характерною рисою всіх теологічних концепцій є протиставлення духовної культури матеріальній. Перша, на думку теологів, досягає високого розвитку лише на основі релігії, оскільки вона пронизана світлом Божого розуму. Що ж до виробничої сфери людей та матеріальної культури, то вони вражені уособленням та атеїзмом, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом культурного прогресу людства. Дослідження сутнісних характеристик культури, її трансформації в цивілізаційні фази, ролі, місця і значення в житті людини і суспільства триває й досі. На початку третього тисячоліття відбувається переосмислення багатьох цінностей, які становлять сутність культури і сучасної цивілізації, її функціональних можливостей тощо. Тому концептуальне осмислення культури й цивілізації дасть змогу визначити їхні сутнісні характеристики, ознаки, співвідношення та місце і роль у житті людини й суспільства.

17. В структуралістичних концепціях культури основна увага зосереджена на дослідженні інваріантних відношень (структур) в динаміці різних культурних систем. Виникнення структуралізму в антропології відбулося в 50 – 60-х рр. ХХ ст. В структуралістичних концепціях застосовуються методи системно-семіотичного аналізу, запозичені з арсеналу структурної лінгвістики. Засадничими для них є уявлення про культуру як сукупність знакових систем і культурних текстів, про наявність універсальних інваріантних психічних структур, що визначають механізми реакції людини на впливи оточуючого середовища, про можливість вивчення різних культур шляхом порівняльного аналізу і наукового пізнання знакових систем культури. Слід зазначити, що структуралізм сформувався як антитеза суб’єктивістські орієнтованої філософії екзистенціоналізму. В розвитку гуманітарного структуралізму виокремлюють три етапи:

· становлення методу в структурній лінгвістиці (праці Ф. де Соссюра (1857 – 1913 рр.);

· філософський структуралізм, який традиційно ототожнюють з творчістю французького антрополога К. Леві-Стросс (1908-1990 рр.), французького філософа і теоретика культури Мішеля-Поля Фуко (1926-1984 рр.), естонського вченого Юрія Лотмана (1922 – 1993 рр.);

· постструктуралізм, представниками якого є французький філософ Жак Деррида (нар. 1930 р.) та Жак Лакан (1901-1981 рр.), французький літературознавець Ролан Барт (1915 – 1980 рр.). Італійський культуролог та історик Умберто Еко (нар. 1932 р.), Юлія Кристєва (нар. 1941 р.) та ніші.

Французький філософ та лідер структуралізму К. Леві-Стросс (1908 – 1990 рр.) в працях „Елементарні структури кровної спорідненості (1949 р.), „Структурна антропологія” (1958 р.), „Мислення дикуна” (1962 р.) спирався на тезу про єдність людської природи, наявність в ній структурно організованої основи позасвідомого. Він вважав, що соціальні структури можна дослідити за допомогою вивчення міфів, ритуалів. За допомогою міфу відбувається улагодження суспільних суперечностей з метою їх подолання. Він вважав, що фундаментальні психічні структури ніколи не усвідомлюються і не змінюються в історії, але найкраще вони збереглися у представників первісних племен. Структуру мислення первісної людини філософ вважав тотожною тій, яка притаманна і сучасній людині.

Предметом дослідження Ж. Лакана (1901- 1981 рр.) постають не соціальні організації чи духовні структури первісних племен, а глибинні позасвідомі структури психіки особи та вираження їх у мові як символічної системи. Обґрунтовуючи культурну обумовленість позасвідомого він вибудовує цікаву концепцію десексуалізації психічної енергії (лібідо). На місце запропонованої З. Фрейдом психічної структури („Воно” – „Я” – „Над-Я”) Ж. Лакан ставить тричленну схему „реальне – уявлюване - символічне”, головним компонентом якої є взаємодія уявлюваного і символічного. Символічне персоніфікується постаттю Іншого, або Батька. За його допомогою освоюється впорядкованість культури. Таким чином, людина у Ж. Лакана є перехрестям символічних структур, порожниною, що заповнюється культурним змістом. Мова – основне поняття концепції Ж. Лакана, але вона не тотожна а ні природній мові, а ні фрейдівській символічній мові слів. В загальному вигляді мова постає як формальний принцип структурування позасвідомого, як його код.

Постструктуралізм – це сукупне позначення декількох напрямів в соціогуманітарному пізнанні починаючи з 1970 – 1980 –х рр., які орієнтовані на переосмислення структуралістської парадигми. Вони не мають чітко позначеної спільної програми досліджень, але прагнуть легітимізації перегляду багатьох класичних понять структуралізму і зосереджують увагу на критиці західноєвропейської метафізики з її логоцентризмом, встановленням істинного знання та виявленням порядку в реальному світі. Так чи інакше, постструктуралістичні концепції спрямовані на осмислення „неструктурованого” в структурах, на виявлення апорій і парадоксів, які виникають при дослідженні суспільства і культури за допомогою мовних структур. За межі структур, на думку представників постструктуралізму, виходять артефакти культури, випадки, жести, свобода, влада та владні відношенняОсновна увага приділяється текстам культури, оскільки для постструктуралістів реальність – це текстуалізований світ. Але текст не має структури. Інтерпретація текстів культури за такого підходу виявляється процедурою надання йому смислів. Об’єктивність досілджень, метод і науковість не мають особливого значення і не висуваються як цілі „читання тексту”. Відсутність граничного значення тексту і відмова від концепції референції знака і значення, тобто чіткого і ясного зв’язку між певним знаком і його смисловим значенням, відкривають необмежений простір для формування нових смислів культури. Артефакти культури трактуються як метафори, що набувають смислу в грі зміщених значень.

18. Українська культурологічна думка тісно зв’язана з загальним розвитком знань про культуру. Вона формувалася під впливом відомих західноєвропейських культурологічних концепцій та на основі самобутніх ідей. Українські вчені створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була самоцінність національної культури та її взаємозв’язку з культурами інших народів.

Однією з найхарактерніших її рис була демократичність та гуманістична спрямованість, віра в історичне майбутнє українського народу. Закономірним наслідком розвитку української думки в XVI – XVIII ст. стала своєрідна філософська концепція Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794 рр.). Засадною в ній є вчення про дві натури і три світи, а найважливішою проблемою – проблема людського щастя. Світ, на думку Г. Сковороди, складається з двох натур – видимої та невидимої, тварі і її Бога. Він виокремлює три види буття, або світи – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний – Біблія.

Віколомним в історії відродження української культури деякі історики називають 1798 рік, коли вийшла „Енеїда” Івана Петровича Котляревського (1769 -1938 рр.), яка завершила попередню еволюцію національного життя в Україні і стала вихідним пунктом для подальшого ствердження духу демократизму і людяності. У творах Тараса Григоровича Шевченка, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, Михайла Коцюбинського відображено глибоке проникнення в українську душу та сформульовані основні риси ментальності українців, зокрема – прагнення до волі, демократичність, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, оптимізм, життєлюбство. Ідеї романтизму і народності, переломлюючись під кутом зору потреб української національної самосвідомості, стали вихідними в творчості П. Гулака – Артемовського та Г. Квітки – Основ’яненка. Вагомим внеском в розвиток української науки і культури відзначився професор Київського університету і один із діячів таємної організації „Кирило-Мефодіївське братство” М. Костомаров. Впродовж свого життя він написав близько 200 наукових праць з історії. Серед його праць: „Руїна”, „Богдан Хмельницький”, „Мазепа”, 16-томне видання „Монографії та дослідження”, „Книга буття українського народу”. Він вважав що для історичного аналізу вихідним пунктом повинна бути не держава само по собі, а здійснення людини в певній спільноті. Вивчення українського народу, як окремої, неповторної антропологічної та етнографічної цілості здійснив з початку 1870-х рр. В. Вовк. Значним досягненням ХІХ – початку ХХ ст. став вихід на авансцену наукового простору української історії як окремої, самостійної науки, представленої М. Грушевським. Активно розвивались історія запорізького козацтва (Д. Яворницький), історія міст України (М. Петров), історія української літератури (М. Петров, М. Дашкеваич). Важливою віхою на шляху розвитку культурологічної думки стало видання у Львові за редакцією І. Крип’якевича (1937 р.) „Історії української культури” та праці „Українська культура: Лекції” за редакцією Д. Антоновича (1940 р.), які хоча й мали дещо позитивістський характер, але сприяли збереженню та пропагуванню українського історичного культурознавства. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми „Українська духовність в її культурно-історичних виявах”, І. Мірчука „Головні риси українського світогляду в українській культурі”. Д. Донцова „Дух нашої давнини”. О. Кольчицького „Світовідчування українця”, Є. Маланюка „Нариси з історії нашої культури”, І. Огієнка „Українська культура”, М. Семчишина „Тисяча років української культури” та ін. В наш час особливого значення набула проблема формування екологічної культури. Її цілеутворюючим принципом є соціально-екологічний ідеал, в обґрунтуванні якого велику роль відіграє вчення про ноосферу (точніше – перехід біосфери в ноосферу), розроблене українським вченим-натуралістом і мислителем-енциклопедистом В. І. Вернадським (1863 – 1945 рр.). Виникнення ноосфери вчений пов’язував, зокрема, з виходом широких народних мас на арену творення історії, з демократизацією державного ладу та оптимізацією системи „природа – суспільство”, встановленням між ними стану гармонії.

Прискорення розвитку української культурології пов’язано з відродженням України як самостійної та незалежної держави у 1991 році. У нових умовах з’явилось чимало ґрунтовних праць, в яких дослідники прагнули зламати усталені підходи до інтерпретації відомих і маловідомих широкому загалу культурних явищ та вийти на більш широкий рівень узагальнень розвитку української культури. Значною подією для України стало видання п’ятитомної академічної праці „Історія української культури”. Кращі наукові традиції продовжують знані культурологи, серед яких В. Андрущенко, В. Горський, С. Кримський, А. Макаров, М. Михальченко, В. Овсійчук, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський та інші.

19.  Етногенез або етногенеза (від гр. еtnos - племўя, рід, народ і henetis - походження, породження) - сукупність історичних явищ і процесів, пов´язаних із формуванням специфічних людських спільнот, етносів, що володіють сталими ознаками, які проявляються в особливостях господарювання, мови, культури та психології.

      Стадії й ланки етногенези: 1. Найнижчою ланкою в етнічному ланцюгу первісного часу є родова етноодиниця (або гетерогенна община), яка складається з кількох родів, об´єднаних спільними мовно-культурними і господарськими традиціями та спільною самосвідомістю. Такі спільноти, як правило, складалися з кровних родичів, які брали жінок і чоловіків із сусідніх родів, у які так само віддавали заміж своїх дочок. 2. Сукупність родових етноодиниць складала окрему етнічну групу - протоетнос. Зростання родів спонукало людей освоювати нові території, відокремлюватися, але зберігати пам´ять роду. Під час війн такі роди об´єднувалися для спільної відсічі ворога. Сукупність родів складала плем´я. Такі групи вже мали спільні культові місця, надавали взаємодопомогу при необхідності воєнних дій в разі зовнішньої загрози. В межах певного реґіону такі етнічні групи мали свою окрему ендогамну спільність. Протоетнос - сукупність родових общин, пов´язаних кровною спорідненістю, шлюбними та дружніми зв´язками. Доба формування етнічних спільнот почалася в мезоліті. Розпорошеність родичів по різних господарських колективах сприяла формуванню спільної (або схожої) мови, а також, мабуть, і самоназви. Ознаками протоетносу є: спільна територія, спільна або схожа мова, усвідомлення власної своєрідності, тотожності з представниками своєї спільноти та відмінності від інших спільнот. Поява великих могильників цього часу свідчить про нове розуміння і осмислення смерті, духовне значення предків у житті спільноти. Виробляються обряди єднання общин після сезонних господарських робіт (тимчасового розпорошення): зустрічі близьких людей, укладання шлюбів, посвята молоді в дорослих мисливців, вікові ініціації тощо. 3. Ширше розселення споріднених мовно-культурних протоетносів перейшло в контактні етнічні спільноти, які були об´єднані культурно-господарськими і образно-емоційними особливостями. За часів неоліту та енеоліту з них уже виокремилися корейсько-японська, тюрко-монгольська, алтайська, балто-слов´янська та інші мовні гілки. Неоліт - остання доба кам´яного віку. Англійський археолог Г. Чайлд назвав цей період "неолітичною революцією" - це був кардинальний поворот в історії людських спільнот - на місце мисливства та збиральництва (привласнюючих форм господарства) прийшло землеробство й скотарство (відтворюючий тип господарства).  Винайдення посуду докорінно змінило харчування людей: варена їжа, смажена риба, печені коржі. Стало можливим зберігати воду, виготовляти напої, зберігати продукти (квасити, солити). Другим важливим винаходом стало прядіння і ткацтво. Волокна диких рослин (конопель, кропиви, льону, лика дерев) служили матеріалом для прядіння ниток. Винайдено плетіння з допомогою гачка. Відбувалось окультуренння рослин: в VII тис. до н. ч. в Малій Азії окультурено льон, в Індії - бавовну. Одомашнення вівці й прядіння вовни сприяли виготовленню теплого одягу. Осілість людських спільнот зміцнила сім´ю, що дало змогу вести власну родинну генеалогію. 4. Ще крупнішою стала, так звана, макроетнічна спільнота. Якщо в мезоліті на Землі було кілька мільйонів чоловік, то в V тис. до н. ч. - вже 30-50 млн. чол., а на початку І ст. н. ч. - 250 млн. чол. Збільшення кількості людей на Землі стало причиною нових розселень а водночас і формування нових суспільних відносин. Виникають майнова і суспільна диференціація. Необхідність розселення цих макромовних груп з часом спричинилася до урізноманітнення господарсько-культурних типів і мовної диференціації. За дослідженнями російського генетика М. Вавілова, центри виникнення землеробства збігаються з осередками одомашнення тварин і розвитку скотарства. Таким чином постулат про скотарство як виключну рису кочового етносу не можна вважати неспростовним. А отже, слід переглянути й етнічні межі скотарських племен на території України, не вважаючи їх виключно іноетнічними по відношенню до землеробів, але й, можливо, професійними.

      Етнокультурна ситуація часів неоліту в Україні представлена:

      1) Бузько-Дністровською і Сурсько-Дніпровською культурами, що мали вже відтворювальний тип господарства; 2) культурами Старчево-Кереш-Криш, Мальованої кераміки (в Закарпатті), Лінійно-стрічкової кераміки (на Поділлі й Волині), етнічними спільнотами, що були землеробами і скотарями; 3) а також залишалась значна частина населення з традиційним привласнюючим господарством - мисливці;   4) водночас з Побужжя просуваються групи балканського населення середземноморської раси. Енеоліт - перехідна ланка від кам´яного віку до віку металів: з´являються перші речі з міді, потім - бронза (сплав міді з іншими металами), далі - залізо.

20. Вищим рівнем первісної свідомості була міфологія. Міф - спосіб узагальнення світу у формі наочних образів. Віра в одухотворення всієї природи досягає найвищої точки в міфах. Вони — природний результат розумової роботи первісних людей, спрямованої на розкриття у найдрібніших деталях навколишнього світу, проявів особистого життя і волі. Для примітивних людських племен усі предмети довкола виконують призначені їм у світі функції. І це не поетична вигадка чи метафора (поезією і метафорою вони стали у цивілізованому світі). Це світорозуміння, і спирається воно на широку філософію природи, щоправда, первісну і грубу, але сповнену серйозної думки.

Міфи — продукт тривалого формування, у них можна виявити нашарування або ідеї різних епох, це історичні ідіоми. Але їх історична функція була визначена наперед потребою у впорядкуванні нагромаджених людством уявлень про світ та їх загальнозначущістю. Міфи робили світ зрозумілим, бо пояснювали походження всього сущого, тлумачили надзвичайні події (природні катаклізми, війни, епідемії); на прикладі богів і героїв підказували норми поведінки, були критерієм добра і зла. До того ж, міфи органічно вписувались у буття первісних людей, між міфом і обрядом, обрядом і життям нема жодної грані, у будь-яку важливу мить людина звертається до міфічних прототипів і знаходить правильне рішення, потрібний вихід. Міфологічна свідомість включає надприродне як обов'язковий мотив вчинків. Однак при всій їх фантастичності міфічні образи далекого світу містять глибоку, хоч не ясно виражену думку, доступну кожній людській душі з приводу речей давніх і малозрозумілих. У найдавніші епохи аспекти світу узагальнювалися не в поняттях, а в чуттєво-наочних образах. Сукупність таких образів і становила міфологічну картину світу. У міфологічній свідомості світ бачився живим, одухотворений істотою, що живе за законами родової громади. Людина не виділяла себе з навколишнього середовища. Для міфу характерні нерозрізнення речі і слова, фантазії і дійсності, речі властивостей, реального і надприродного. Міф виконував функцію встановлення ідеального рівноваги між родовим колективом і природою. У міфологічному розумінні світу випадкове, хаотичне не протистоїть необхідному, закономірному. Виділення рис предмета визначається не його об'єктивними характеристиками, а суб'єктивною позицією зберігача міфу (чаклуна, шамана) в руслі його індивідуальних асоціацій. Розумова діяльність на рівні міфологічної свідомості відмінна від понятійно-мисленнєвої діяльності епохи цивілізації. Основні риси наочно-образного міфологічного мислення: - Переважання умовиводів за аналогією; - Узагальнення на основі наслідування; - Нерозрізнення випадкового, одиничного, загального, неповторного; - Егоцентризм відображення; - Неповнота оборотності логічних операцій. Міфологічне мислення не може забезпечувати логіко-понятійне освоєння об'єктивних зв'язків і відносин світу. Міфологічний простір - простір родової життя, в якій з'явився і функціонує даний рід зі своїм певним родоначальником, в якості якого виступає якась річ - тварина, рослина.

Міфи можуть відображати якусь історичну подію (Троянську війну, наприклад), але найчастіше вони становлять собою згустки, концентрати багатовікових спостережень (а тому, розшифровані дослідниками, служать пізнанню найдальших епох), фантастично витлумачених відповідно до рівня розвитку людини того часу, коли міф народжувався. І саме з цієї причини міф як вид духовної діяльності має можливості своєрідного відображення об'єктивної істини світу.

Міфи мали також пояснити всі суспільні порядки, звичаї, правила. Так, у стародавньому мексиканському кодексі поневолення хліборобів квотою воїнів у давнину пояснювали тим, що здавна люди, схильні до сільськогосподарської праці, уклали з більш войовничою частиною племені угоду, згідно з якою вони звільнилися від страху смерті, а натомість зобов'язалися годувати своїх панів.

Міф становить невід'ємну частину будь-якого типу культури як на її початкової, так і на високорозвиненому щаблі. Він постійно відтворюється на рівні спонтанного життєвого досвіду і різних ситуацій, пов'язаних з необхідністю колективних дій. Міф заповнює ті ніші свідомості, де раціоналістичне світобачення або не займає панівного становища, або з якихось причин його втрачає.

21. Предки українців проживали на досить обширній території, яка має давню історію. Стародавні слов'яни мали тісні зв'язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука роз­різняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: мізинський, трипільський і черняхівський.Деякі вчені висловлюють думку про те, що вже епоха пізнього палеоліту (близько 25 тис. років до н. е.) засвідчує існування на те­риторії України певного рівня культури. Так, розкопки біля сіл Мізинь (Чернігівська область), Добраничівка (Київська область) та Гінці (Полтавська область) виявили житла стародавніх мисливців. У той період стародавні слов'яни навчилися добувати вогонь, вміли користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалю­вали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полюван­ня. З'являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фети­шизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мис­тецтва.Знахідки культурних пам'яток старокам'яної доби (або так зва­ної мізинської культури) зустрічаються і в інших районах України, зокрема на Київщині, Полтавщині й Тернопільщині. Це засвідчує, що людина епохи палеоліту вже мала певний рівень культури.У період мезоліту (близько 15 тис. років до н. е.) тодішня людина здатна була вдосконалювати знаряддя праці, появились кам'яні со­кири, молоти, долота, ножі, було виготовлено лук і стріли, приручено собакуДля доби неоліту (близько 7 тис. років до н. е.) був характерним перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та ско­тарства, вдосконалюються знаряддя праці, розвиваються гончарне мистецтво і ткацтво, появляється елементарна культура обробітку землі і сіяння зернаВ Україні вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура (V—III тисячоліття до н. е.), її назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років і охоплював не лише новокам'яну, але й бронзову та залізну епохи. Характерні особливості трипільської культури такі.Трипільці вели господарство колективно, основним дже­релом їх існування було хліборобство і скотарство. Не цурались вони мисливства й рибальства. Поселення зводились на відкритих місцях, без оборон­них споруд. Вони мали форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. У ній мог­ло проживати до 20 осіб, а поселення, за підрахунками етнографів, на­лічувало понад 500 чоловік. Трипільці жили великими родами, які очолювались жін­ками. Дослідження засвідчують, що суспільним устроєм у них був матріархат.Поряд з високою культурою землеробства і скотарства у трипільців на той час існував великий інтерес до мистецтва. Знач­ного поширення набуло виготовлення різних керамічних виробів . Трипільці мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, дещо загальмувало розвиток її культури. Окремі елементи культури, а іноді й цілі її пласти були успадковані іншими народами, що проживали в Україні. Наступним етапом формування культури східнослов'янських племен була скіфська культура (VI—II ст. до н. е.). Скіфське мистецтво зба­гатило слов'янську культуру, зокрема — житлове будівництво. Відо­мий дослідник української культури М. Семчишин слушно вважає, що скіфське мистецтво було одним з джерел слов'янської культур­ної спадщини.На культуру скіфів значно вплинули традиції античного світу, безпосередньо — міста-колонії на узбережжях Чорного і Азовського морів. Виникнення грецьких колоній істотно вплинуло на економічний та суспільний розвиток скіфських племен. У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розви­вається державність, виникає Скіфське царство, територія кого про-стяглась від Дунаю до Дону (VI—IV ст. до н. е.).В історію скіфи ввійшли як вправні вершники, що мали досить могутню "варварську" державу і велику армію, їхні стосунки з сусі­дами не завжди були дружніми. Скіфи мали свій пантеон богів. Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти з'явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375 р.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її етнографічній те­риторії в нинішніх кордонах. Анти займалися хліборобством. Вони Жили окремими родами, які утворювали "город" для спільного обро­бітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об'єднання подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст.У житті антів важливе місце посідало мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувались побутові речі і зброя. Вона мала самобутній характер і стала осно­вою формування культури Київської Русі.

38. З кінця XVIII ст. зароджується український національний рух, спершу культурний, а з 1840-х (Кирило-Мефодіївське братство) і політичний. Почалося формування модерної української нації. Важливе значення для національного пробудження мала творчість Т. Шевченка.Внаслідок репресій російського царату з 1870-х центр національного руху перемістився в Галичину. З кінця XIX ст. виникають українські політичні партії, частина з яких висуває вимогу самостійної соборної української держави. Лютнева революція 1917 року в Росії стала поштовхом до початку національної революції в Україні.Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності.

Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII -- 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурницький етап (40-ві роки XIX ст. -- кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX -- 1917 p.).

Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність -- мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше -- тут хоча б частково збереглася власна провідна верства -- колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література.

Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві. Сильним збудником українського національного відродження стало поширення ідей німецького філософа і письменника — просвітителя Йоганна Гердера (1744—1803), які поступово доходили і в Україну. Центральним пунктом його вчення була роль мови у розвитку національної свідомості. Гердер стверджував, що для націй, ще не повністю сформованих, мова, як засіб відтворення і свідчення минулого, є єдиним джерелом для встановлення їхнього національного обличчя. Окрім Гердерських ідей, великого значення набувало поширення романтизму, представники якого прославляли народ, його культуру, традиції, як вияв своєрідного духу, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості.

Український романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах.

39.ДВОРЯНСЬКИЙ ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ В кінці XVIII ст. з’являється дворянство з колишньої козацької старшини, яка поступово русифікувалася. Представ¬ники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу та відновлення козацького війська, боролися за свої станові інтереси на рівні з російським дворянством. Йде збирання історичних матеріалів-літописів, хронік, грамот та інших державних документів та їх осмислення. Поступово формується українська національна ідея. На основі опрацьованих матеріалів з’явилися загальні праці з історії України: «Історія Малої Росії» (1-4 частини) Д.Бантиша-Каменського (1822 р.). М.Туманський опублікував документи з історії козаччини і видав «Літопис» Г.Грабянки.У І чверті XIX ст., коли серед інтелігенції поширюється ідея національного пробудження, вийшов визначний історичний анонімний твір «Історія Русів» (1846), який спочатку приписали білоруському архієпископу Георгію Кониському. У Петербурзі з’являється «Опис весільних українських простонародних обрядів» (1777 р.) Григорія Калиновського, де звертається увага на життя народу, його побут, звичаї, традиції та обряди. Це започаткування української етнографії. До цього часу відноситься поява «Граматики малоросійського наречия» (1818 р.)Олексія Павловського – перша друкована граматика живої української мови. Національне відродження в галузі літератури пов’язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми «Енеїда» (1798 р.) – першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. З появою творів Котляревського українська мова завоювала право на своє існування. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.В.Квітка-Основ’яненко (1778-1843). Його твори: роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Маруся. Разом з Квіткою в українську літературу прийшли українські письменники і поети-романтики Е.Гребінка, Л.Боровиковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін.. Важливим чинником національно-культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшло 210 книжкових видань, що складало половину всіх книжок, які вийшли в Росії. В історії українського відродження важливу роль відіграв «Український Вестник» (1816-1819) – виходив щомісячно на 350 сторінках. Це був перший на Україні науковий та літературно-художній журнал. Усі періодичні видання в той час виходили російською мовою. Лише у 1841 році Є.Гребінці пощастила видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка», що друкував твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Л.Боровиковського, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості.Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв світський театр, організаційне оформлення якого відбувалося в кінці XVIII- на початку XIX ст. До кінця XVIII ст. тут панував класицизм. На початку XIX ст. на його зміну прийшов новий стиль – ампір, але поступився перед українськими будівничими традиціями при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набирали своєрідних українських прикмет.Серед українських архітекторів того часу відомим був А.Меленський (1766-1833), який був головним архітектором Києва. Він перебудував головний корпус духовної академії, Миколаєвську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру. 1801 року припиняється національне церковне будівництво через заборону Синоду Руської православної церкви. Останньою церквою української архітектури був Троїцький Собор Мотронинсього монастиря поблизу Чигирина (1801 р.) На зміну українській традиції у храмове будівництво приходить стиль ампір, а згодом – псевдовізантійський стиль.Українська скульптура кінця XVIII- І пол. XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найбільш талановиті українські скульптори прославляли себе на ниві російського мистецтва. Серед них – І.Мартос (1754-1835), професор, а згодом ректор Петербурзької Академії мистецтв, автор пам’ятника Мініну і Пожарському в Москві (1804-1818), А.Рішельє в Одесі (1823-1828). Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили Т.Шевченко та його послідовники Л.Жемчужніков (1828-1912) і К.Трутовський (1826-1893). Т.Шевченко є автором понад однієї тисячі творів обра¬зотворчого мистецтва (в т.ч. розписи і скульптури). Шевченко, як художник-реаліст, один з перших правдиво змалював життя і побут селянства («На пасіці» – 1843, «Селянська родина» – 1843). Виходять у світ перші збірники народних пісень – «Українські мелодії» (1831) Маркевича, «Пісні польські й руські Галицького народу» (1833) у 2-х томах В. Залеського, «Голоси українських пісень» Максимовича (1834). Все це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.

40.НАРОДНИЦЬКИЙ ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ В народницький період культурного відродження в середовищі української інтелігенції викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність». Керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції. Центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство. Провідну роль у процесі відродження відіграв Т.Шевченко.Тут слід виділити 2 періоди: 1) романтичний – діяльність Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки) та 2) пози¬тивістський – культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60-80-ті).Народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель, що стало передумовою культурного і політичного об’єднання українства. Заснування Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873) дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору.Після придушення польського повстання 1830-1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя, центром українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ.Навколо Київського університету (1834) згуртувалася група молодих талановитих романтиків, що проявляли інтерес до українського народу (професор М.Костомаров, письменник, історик, етнограф П.Куліш, культурні діячі В.Білозерський та М.Гулак, етнограф П.Маркевич). В грудні 1845 року Гулак і Костомаров заснували політичну таємну організацію «Кирило-Мефодіївське братство», до якого пізніше увійшов Шевченко. Члени товариства виробили ідеологію українсько-слав’янського відродження. На Їх думку, всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами подібно тим, що є у США. Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була піти Україна. Братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. На початку 60-х рр. сформувалась народницька ідеологія на Україні. Її завдання – повернутись обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода різночинна інтелігенція створює свої товариства, так звані громади, голов¬ним завданням яких було поширення освіти. У 70-х рр. відбувається відродження громадського руху на Україні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. Цементуючою основою єдності української культури об’єктивно виступала українська літературна мова. Важливим чинником її розвитку стали наукові і мовознавчі праці та навчальні посібники з історії, граматики української мови (О.Потебня, П.Житецький, А.Кримський).Провідна роль у розвитку українського мовознавства належить О.Потебні (1835-1891), який створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавствіУкраїнська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова. Важливим фактором прогресу української культури став театр, який протидіяв русифікації, прищеплював масам любов до української мови.В 60-х рр. XIX ст. «Аристократичне товариство» в Елисаветграді вперше на Україні поставило п’єсу Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х рр. – оперу С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Слухачів кращих оперних сцен Європи і Америки вражали своїм талантом співачки сестри Крушельницькі – Ганна (1887-1965) і Соломія (1872-1852) З другої половини ХІХ ст. втрачається стильова єдність архітектури що зумовлено швидкими темпами зростання міст великими масштабами забудови. У багатьох містах України так само як і в європейських країнах, у житловій забудові домінує еклектика, тобто довільне, механічне поєднання різних архітектурних стилів.Серед різних фаз еклектизму особливо поширюється т.зв. «віденський неоренесанс» або «віденське бароко», Зокрема у цьому стилі побудовані найбільші міські театри Києва, Одеси.В образотворчому мистецтві особливо поширеним був жанр пейзажу (худ. В.Орловський, С.Світославський, П.Левченко). Найбільш відомим був художник С.Васильківський (1854-1917). Його пейзажі – «Козача Левада» (1893), «Дніпровські плавні» (1896), «По Донцю» (1901).Музичну культуру успішно розвивали композитори П.Сокальський (1832-1887) (опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна», обробка українських народних пісень), П.Ніщинський (1832-1896) – музична картина «Вечорниці» до драми Шевченка «Назар Стодоля», М.Аркас (1852-1909) – опера «Катерина».Талановитим українським композитором був М.В.Лисенко (1842-1912). Широко відомі його опери «Наталка-Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба»; вокальні твори під назвою «Музика до «Кобзаря» Шевченка»,

41.Модерністський  період національно-культурного відродження  в Україні охоплює 1890—1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу у становленні модерного українства — добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу.

Характерними  рисами модерністського періоду  національно-культурного відродження  були:

1. Виникнення  політичних партій на Заході  та Сході України, які стали  провідниками національного відродження.  У програмах вони проголошували політичні гасла — аж до створення незалежної Української держави.2. Проникнення ідей відродження у широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтеліґента — патріота України.

3. На суспільно-політичній  арені України у цей період  з’являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають Іван Франко, Михайло Грушевський, Юліан Бачинський, Микола Міхновський та інші, творчість і суспільно-політичну діяльність яких було пронизано українською національною ідеєю.

4. Модерністський  період національно-культурного  відродження характерний плідним  розвитком науки, літератури, драматургії,  преси і публіцистики на землях  Західної України, а на Сході  України — копіткою і наполегливою  виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України.

Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом Михайла Драгоманова закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку у 1890 р. очолили І. Франко та М. Павлик. Українсько-руська радикальна партія розгорнула боротьбу за права і привілеї українців у галузі шкільництва.

У 1890-х роках на ниві національно-культурного відродження з’явилися нові інтелектуальні та наукові сили. В Україні виникло нове політичне об’єднання — “Національно-демократична партія”. Вона стала провідником політичного життя народу, висунувши програмове завдання, “щоб увесь український народ з’єднався в одноцілий національний організм”.

У 90-х роках XIX ст. спостерігається  активізація політичного життя  і на Сході України, де виникають  перші політичні організації, що висувають вимогу боротися за незалежну  Українську державу. Ідеї національного відродження та їх втілення Ідеї  національного відродження у  модерністський період його розвитку проникали в усі сфери духовної культури. Плідно розвивалися наукові  знання. Серед відомих вчених —  професор О. Ляпунов, який впродовж 17 років  очолював кафедру механіки Харківського університету. Він сформулював (створив) загальну теорію сталості руху, написав низку праць із теорії імовірності. Романтизм як художній стиль у літературі поступово  занепадав, поширювався реалізм.Одним із перших українських письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838—1918 pp.), який створив новаторські форми прози, змалював широку панораму соціального буття, подав розгорнуті характеристики персонажів, багатобарвні пейзажі української землі. Формувати національну самосвідомость українців  допомагало образотворче мистецтво, провідне місце в якому належить українській  національній школі пейзажного живопису. Творці пейзажного жанру представляли всі райони України, змальовуючи  у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні (“Сінокіс” В. Орловського, “Село взимку” П. Левченка, “Козача левада” С. Васильківського). На  межі XIX—XX ст. відбувалося творення нових духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. В цей період зростав престиж України у світі. Культура почала функціонувати як цілісна система, де в єдності діяли всі компоненти. Поруч із реалізмом у літературі утверджувався новий художній метод — модернізм. Його прихильники виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією робітничої тематики і проголосили аполітичне гасло “чисте” мистецтво. Культура модернізму спиралася на психологізм, зосереджувалась на внутрішньому світі людини та суб’єктивних враженнях героя. Найяскравіше цей підхід простежується у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. В архітектурі ж стиль модерн (із фран. moderne — новітній, сучасний) поширився вже на початку XX ст. Характерні риси цього стилю — асиметричність планування, використання залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза), ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, — Бесарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г. Гай). Початок XX ст. представлений видатними художниками, які плідно працювали в галузі модерністського живопису та скульптури — Казимир Малевич, футуристи  брати Бурлюки.

22. Характер релігійних вірувань та міфологія стародавніх слов’ян.

Первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. Ранні релігії ст-іх слов'ян були анімістичними. Людина вірила, що все навколо неї живе. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм — оживлення, анімізм — одухотворення і антропоморфізм—уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань. Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм (віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів), магія (віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину), тотемізм (людина має родинні зв'язки з певним видом тварин), землеробські культи (поклоніння богам-покровитслям землеробства, тваринництва та інших господарських занять), шаманство (віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб.).

Особливу шану в ст слов'ян мали жіночі божества. Богинею — матір'ю світу була Лада. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження життя. Перехід до землеробства утвердив у ст-іх слов'ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Земля вважалася центром Всесвіту, уособленням його було Прадерево Світу, яке вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.

Особливу шану ст.-ні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (тотемізм). Дуб - символ міцності; ясень — символ Перуна; клен і липа — символи подружжя. Зозуля — провісниця майбутнього. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва. З тварин священнимі -коні та воли, а з комах — бджола й сонечко. Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі.

Міфологія (М) за функціями й актуальністю слов'янська ділиться на декілька рівнів: Вищий рівень хар-ся найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв'язком з офіційним культом. Належали два праслов'янських божества: Перун та Велес, та пов'язаний з ними персонаж жіночої статі. До середнього рівня відносилися божества, пов'язані з господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги — покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня належало багато жіночих божеств — Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. Міфологізація історичної традиції приводить до появи М епосу. Героями слов'янського епосу є Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, засновники м. Києва. Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська (Солов'я-Розбійника, Змія Горинича, баба-яга, кощій..). До нижчого рівня належать різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота (домовики, мавки, водяники, мара, болотяники,). Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.

Універсальним синтезом рівнів слов'янської міфології є дерево світу. (райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, яблуня). До трьох основних частин світового дерева, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева — птахи, сонце і місяць, до стовбура — бджоли; до коренів — тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу — три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть.

Творцем Всесвіту в укр М є один з богів під назвою Род. Стародавні слов'яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. У давнину на честь Рода і Рожаниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. М погляди ст-іх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. М ст-іх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь-блискавка.

Світорозуміння у слов'янській М описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя.

При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи — про створення світу і походження життя; теогонічні — про походження богів; антропогонічні — про створення людини; тотемічні — про походження тотемних предків, окремих племен, роду; есхатологічні — про кінець світу і майбутнє; календарні — про циклічну зміну пір року та пов'язані а господарською діяльністю; історичні — про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами.