Orest_Subtelny_Istoria

За правління Анни Іоаннівни та її могутнього фаворита — німця Ернста Бірона — старшину Лівобережжя огорнули фаталістські настрої, її представники уникали громадських справ, зосереджуючись натомість на приватному житті. До цього, зокрема, спричинилося застосування ганебного принципу «слова й діла», за яким найменша критика чи незгода з царським режимом чи то на словах, чи на ділі ставили людину під загрозу Таємної канцелярії, де її допитували, піддавали тортурам, моглизасудити до страти чи заслання. Більше того, за принципом «слова й діла» навіть найближчі друзі або члени сім'ї громадянина були зобов'язані доносити владі про його підозрілі розмови та поведінку. Відтак страх і підозріливість стали на Лівобережжі буденним явищем.

За біронівщини, тобто періоду панування фаворита цариці Анни, селяни й козаки також тяжко терпіли. Найбільші їхні лиха були пов'язані з російсько-турецькою війною 1735–1739 рр., в якій Лівобережжя слугувало головним плацдармом імператорського війська. Протягом цих чотирьох років було мобілізовано десятки тисяч українських козаків і селян. Втрати українців у цій війні сягнули 35 тис., що для населення близько 1,2 млн становило величезну цифру. До того ж у 1737–1738 рр. Україна була вимушена утримувати власним коштом від 50 до 75 російських полків. Це коштувало Гетьманщині 1,5 млн карбованців, або в 10 разів більше за її річний бюджет.

Випробування, перед якими поставила українців російсько-турецька війна, були для них подвійно нестерпними, оскільки війні передувала довга низка спустошливих конфліктів. Переважна більшість козацько-польсько-російсько-турецьких воєн, що тривали мало не століття, точилася саме на Україні. До 1740 р. країна зовсім знекровилася. Навіть російські офіцери, які проїжджали нею, були вражені картиною її занепаду. Протягом наступних десятиліть українська старшина скаржитиметься на те, що їхня земля не в змозі оправитися від цих руйнувань.

Та все ж «Правління гетьманського уряду» спромоглося хоч на одне творче досягнення. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще спиралося на Литовський статут XVI ст., у 1728 р. було створено кодифікаційну комісію. У 1744 р., через 16 років діяльності, комісія, до якої входило 18 членів, нарешті уклала новий кодекс під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».

Кирило Розумовський (1750–1764). Якщо Бірон приніс українцям мало добра. то фаворит наступної імператриці Єлизавети прислужився їм більше. Імператриця взяла морганатичний шлюб з Олексієм Розумовським — простим вродливим козаком із Гетьманщини, що колись співав у придворному хорі. Хоч Олексій уникав політики, він палко любив свою батьківщину. Ймовірно, що це позначилося й на його дружині, особливо після того, як її з великим ентузіазмом приймали під час відвідин Києва у 1744 р. З цієї нагоди українська старшина звернулася до Єлизавети з котрим уже проханням про призначення нового гетьмана. Відповідь імператриці була позитивною. Однак вона відклала справу, бо кандидатові, якого вона мала на думці,— молодшому брату Олексія Кирилові — було лише 16 років, і перш ніж зайняти цю посаду, він мав набратися досвіду. Кирила послали вчитися до університетів Західної Європи. Тим часом із Гетьманщини було виведено російські війська, а «Правління гетьманського уряду» поступово розпущено. Після повернення з Європи Кирила призначають президентом Імператорської Академії наук. 1750 р. у Глухові 22-річного Кирила з великою помпою проголошують новим гетьманом.

За Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії. Проводячи більшу частину часу в Санкт-Петербурзі, де він брав активну участь у придворній політиці, Розумовський також підтримував тісні контакти з Лівобережжям. Розуміючи, що суспільство Гетьманщини стало надто складним, щоб старшина могла виконувати в ньому судові, адміністративні та військові функції, Розумовський починає організовувати окрему систему судочинства. У 1763 р. після тривалої підготовки Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із власними судами, які розглядали карні, цивільні та межові (земельні) справи. Суддів обирали звичайно з маєтної знаті. Як і раніше, міщани судилися власними судами. Розумовському ще раз удалося підпорядкувати Київ і запорожців. Крім того, він розпочав дещо поверхову модернізацію козацького війська шляхом систематизації його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Планувалося заснувати університет у давній столиці Мазепи Батурині, а також охопити початковою освітою всіх козацьких синів. Проте політичні події перешкодили здійсненню цих планів. Усе ж гетьманові вдалося надати Глухову європейської витонченості, прикрасивши його грандіозними палацами, англійськими парками й театром, де виступали оперні трупи навіть з Італії. У місті було багато кав'ярень, а знать поголовне захоплювалася французькими модами.

Оскільки гетьман часто їздив до столиці імперії, країною на власний розсуд правила старшина. Саме за гетьманування Розумовського козацька верхівка нарешті домоглася свого, завершивши почате ще наприкінці XVII ст. перетворення з корпусного офіцерства на типове дворянство. Тепер вона стала називати себе шляхтою, тобто дворянством.

Однак загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьманових ініціатив. Коли він попросив дозволу встановити дипломатичні стосунки з європейськими дворами, його петицію було відхилено. Намагання Розумовського звільнити українське військо від участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими інтересами, теж зустріли негативну реакцію. Навіть у цей сприятливий для автономії Гетьманщини час форсувалися деякі централізаторські заходи імперії. Так, у 1754 р. бюджет Гетьманщини було поставлено під російський контроль, а митні кордони між Росією та Україною скасовано. Коли Розумовський добивався права вільно розподіляти землі на Лівобережжі, йому повідомили, що цією прерогативою користується лише імператриця. Очевидними були певні рамки, в яких українцям дозволялося вести власні справи.

Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина II, Розумовський повертається в Гетьманщину й займається її справами. У 1763 р. він збирає старшину на важливу раду в Глухові. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства. Але ця дискусія швидко поширилася й на проблему занепаду політичних прав Гетьманщини. Під кінець ради делегати ухвалили надіслати імператриці петицію з рішучим закликом повернути втрачені вольності й створити на Лівобережжі шляхетський парламент на кшталт польського сейму. В основі Глухівської петиції лежали посилання гетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економічним цілим, пов'язаним з Росією лише в особі монарха. На думку Зенона Когута, ця петиція містила найбільш самостійницькі погляди, які не висловлювалися так відкрито з часів Мазепи. Слідом за цим Розумовський звернувся до імператриці зі сміливою пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його родині. Інакше кажучи, українці просили Катерину взяти постійне зобов'язання шанувати їхню автономію.

Але українська знать прорахувалася. Саме тоді під впливом нападок на українську автономію, що містилися у записці Теплова, колишнього вчителя Розумовського, Катерина II вирішує скасувати цю автономію взагалі. Вона наказала Розумовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 р. після деяких зволікань і спроб досягти компромісу Розумовський залишив гетьманство.

Ліквідація Гетьманщини. Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро 1. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вона була відданою прибічницею русифікації й централізації. Як і багато інших правителів доби освіченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумним і ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких «феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. «Ці провінції,— казала вона, — слід русифікувати… Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну — видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.

Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. У зводі таємних інструкцій Катерина наказувала Румянцеву діяти обережно, «аби не викликати ненависті до росіян». Щоб підготувати грунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості «малоросійських звичаїв». Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати політику кийка і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автономістських тенденцій, а з іншого — тим, «хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності», пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами.

Румянцев виконав свої обов'язки. Спочатку він уникав проведення глибоких змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий перегляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіченим є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту «Комиссию для сочинения нового уложения». У Москві зібрали послів від усіх (за винятком селян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої побажання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських послів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли інших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близької війни з Туреччиною імператриця назавжди «відклала» засідання комісії.

Після російсько-турецької війни 1768–1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків. Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. За територією та організацією вони були ідентичні решті з 30 губерній імперії. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й славетні козацькі полки. У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян і неукраїнців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів — саме так, як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне селянство ставало юридичне закріпаченим.

Зате українська знать від цих змін виграла. Селяни нарешті потрапили під її цілковиту владу. В 1785 р. за «Жалуваною грамотою дворянству», виданою Катериною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись у правах із російським дворянством. Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лише поодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дій було недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російською імперією.

Російська експансія

Починаючи з XV ст. російський експансіонізм був головним чинником історії Східної Європи й зокрема України. З 1462 р., коли молода Московська держава охоплювала якихось 24 тис. кв. км, до 1914 р., коли Російська імперія займала 23,8 млн кв. км, тобто одну шосту суходолу Землі, територія Росії приростала з середньою швидкістю 80 кв. км на день. Наприкінці XVIII ст. вона спрямувала свої зусилля на велике завоювання Півдня. Тут лежали неозорі причорноморські степи (які належали до кримськотатарських володінь), а також контрольовані турками морські шляхи, що відкривали доступ до Середземномор'я й світової торгівлі. Доки для здійснення експансії на південь була потрібна допомога українців, Гетьманщині дозволяли існувати. Але з підписанням у 1774 р. Кючук-Кайнарджийського миру, яким завершилася успішна війна Росії з турками і за яким визнавалися її присутність на Чорному морі та сюзеренітет над Кримським ханством, українська автономія стала приреченою. Подібна доля чекала й інші землі, що лежали між Росією та Чорним морем.

Зруйнування Запорозької Січі. Після повернення у 1734 р. під владу росіян запорожці знову оселилися на своїх колишніх землях, збудувавши неподалік від старої Нову Січ. Імператорський уряд дивився на це повернення досить неоднозначне. У наступних боях з турками запорожці так добре воювали, що Катерина II осипала їх похвалами та медалями. Однак вони також завдавали їй багато клопоту. Оскільки на землях запорожців кріпацтва не існувало й було вдосталь вільних земель, Січ стала раєм для селян-утікачів. До того ж, як тільки спалахувало повстання проти панів, запорожці незмінно брали в ньому участь. Так, у 1768 р. вони відіграли провідну роль у кривавому повстанні гайдамаків на Правобережжі, а коли російський козак Омелян Пугачов підняв у 1772 р. величезне повстання на півдні Росії, запорожці сховали його людей від гніву імператриці.

Серед самих запорожців звичайним явищем були соціальні конфлікти й насильство. З густішим заселенням запорозьких земель (на 1770 р. тут проживало близько 200 тис. чоловік, більшість яких не належала до козацтва) стали розвиватися хліборобство, торгівля й тваринництво. Господарську діяльність контролювали запорозькі старшини. Зокрема, останньому запорозькому кошовому Петрові Калнишевському належало понад 14 тис. голів худоби. Більшість його старшин були такими ж багатими. Як і в Гетьманщині, між запорозькою старшиною та неімущою голотою розвинулися різкі соціально-економічні відмінності, через які часто вибухали конфлікти. Зокрема, у 1768 р. особливо запекла сутичка змусила старшину напнути чернече вбрання та рятуватися по сусідніх російських залогах. Порядок було відновлено лише після втручання імператорського війська. Постійні конфлікти на Січі, а також упертий опір, що його чинили запорожці російським намаганням колонізувати Чорноморське узбережжя, переконали Катерину II в необхідності радикального вирішення цієї проблеми. Тому, як тільки скінчилася війна 1768–1774 рр. й татари вже не являли загрози, вона наказала вдруге зруйнувати Січ.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що повертався з війни, оточила Січ і зрівняла її з землею. Калнишевського й старшину, незважаючи на їхній проросійський курс, було заарештовано й заслано до Соловків. Найбільший загін з 5 тис. козаків знайшов собі притулок на турецькій території неподалік гирла Дунаю. Близько половини всіх запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а решта передана німецьким і сербським колоністам. Катерина II намагалася стерти запорожців навіть із пам'яті народної. Оголосивши про їх ліквідацію, вона додала, що «вживання слова «запорозький козак» розглядатиметься нами як образа нашої імператорської величності».

Історія Запорозької Січі має свій епілог. П'ять тисяч запорожців, що втекли до Оттоманської імперії, дістали дозвіл оселитися в гирлі Дунаю. У 1784 р., щоб створити їм противагу, російський уряд переселяє решту колишніх запорожців на землі між річками Буг та Дністер. У 1792 р. цих бузьких козаків перейменували у Чорноморське Військо й переселили на Кубань. У 1828 р. частина задунайських козаків під проводом Йосипа Гладкого повертається до Російської імперії та згодом приєднується до своїх побратимів на Кубані. З 1864 до 1921 р. вони були відомі під назвою кубанських козаків.

Підкорення Кримського ханства. Протягом майже століття після катастрофічного походу 1686 р. росіяни намагалися завоювати Крим. Між 1734 і 1739 рр. російським та українським військам удалося прорватися на півострів, але через хвороби та брак провізії вони мусили повертати назад. У 1774 р. вони зайняли весь півострів і, за умовами Кючук-Кайнарджийського миру, змусили турків зректися сюзеренітету над ханством. Нарешті, у 1783 р., якраз коли знищувалися останні рештки Гетьманщини, Катерина II оголосила про приєднання ханства до Російської імперії. Для історії України, як і всієї Східної Європи, це була епохальна подія. Тюркських кочовиків, чиїм останнім бастіоном в Європі було Кримське ханство і чий останній напад на Україну відбувся у 1769 р., нарешті приборкали. Степ, який тисячоліттями був джерелом небезпеки для осілого люду, що населяв його порубіжжя, нарешті став приступним для селянського плуга.

Поділи Речі Посполитої. Навіть Річ Посполита з населенням 11 млн чоловік і територією 733 тис. кв. км не була захищеною від російського експансіонізму. Внаслідок хвалених «золотих вольностей», що фактично забезпечували польській шляхті необмежені права, країною ставало неможливо управляти. Майже цілковита анархія, заохочувана магнатами та чужоземними державами, яким було на руку послаблення центрального уряду, панувала протягом чи не всього XVIII ст. Використовуючи свою роль покровителя православних Речі Посполитої, сусідня Росія особливо ефективно зводила нанівець намагання поляків провести реформи й відродити свою державу. Зрештою у справу втрутилися три найагресивніших сусіди Речі Посполитої: Росія, Пруссія та Австрія. Внаслідок трьох поділів–1772, 1775 і 1795 рр. — польсько-литовська держава перестала існувати. Левова частка, тобто 62 % території та 45 % населення колишньої Речі Посполитої, дісталася Росії; 18 % землі та 32 % населення — Австрії; відповідно 20 і 23 % відійшло до Пруссії. Ці радикальні зміни на політичній карті Східної Європи прямо позначилися на українцях. У 1772 р. українці Галичини та Буковини потрапили під австрійське панування. До 1795 р. все Правобережжя відійшло до Російської імперії. Історія України вступила у нову фазу.

Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також постійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню української шляхетської еліти, гордої своїми традиціями. Навіть у 1767 р. старшинські посли до Законодавчої комісії відкинули реформи Катерини II, впевнено заявивши: «Наші закони найкращі». Саме Гетьманщина явила для політичних діячів України початку XX ст. прецедент українського самоврядування.

Більш ніж через півстоліття після ліквідації Гетьманщини Тарас Шевченко писав:

Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться!

Було колись панували,

Та більше не будем.

Тії слави козацької

Повік не забудем.

Гетьманщину не тільки не забули — пам'ять про неї допомогла започаткувати нову добу в українській історії, позаяк саме з нащадків старшини вийшло багато діячів, що сприяли формуванню національної свідомості українців. Історія Гетьманщини стала ключовим явищем національної історії та державотворчих змагань. Приклад самоврядування, що вона дала, надихає й сучасних українців у їхніх прагненнях створити свою власну національну державу.

СУСПІЛЬСТВО, ЕКОНОМІКА Й КУЛЬТУРА

Економіка. Соціальні зміни в Гетьманщині. Відкриття Півдня. Демографічна й територіальна статистика. Правобережжя під владою Польщі. Культурне життя

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами. На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. У російській частині України соціальне напруження дещо пом'якшувалося завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор'я, захоплених у запорожців і кримських татар. Але у 1768 р. на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиблювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта відновила свою владу. Здавалося неможливим похитнути суспільно-економічний лад. Зате початок і середину XVIII ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях — культурному, соціальному та економічному.

Економіка

Сільське господарство було у Гетьманщині основною формою життєдіяльності населення, а торгівля та промисловість лишалися слаборозвинутими навіть у порівнянні з російською Північчю. Як і в інших абсолютистських державах Європи, російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання периферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом більшої частини століття.

Сільське господарство та пов'язані з ним промисли. Найважливішою зміною в українському сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного підвищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господарювання. На нових землях і надалі використовувалася марнотратна система трипільної сівозміни, колоністи часто переселялися на цілинні землі замість того, щоб покращувати вже оброблювані. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були просто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво. Маючи в надлишку дармову робочу силу, землевласники не відчували потреби у нововведеннях.

До того ж кріпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешкоді професійній різноманітності. На російській Півночі, де грунти були неродючі, землевласники часто заохочували своїх селян сплачувати оброк грошима, заробленими на торговельних і промислових підприємствах, що починали розвиватися в містах. На Україні з її родючими грунтами феодали, навпаки, вимагали від селян відробляти панщину. Як наслідок — і це належить підкреслити — український селянин прив'язувався до традиційних способів життя в селі та в полі тісніше, ніж російський.

При загальній млявості в економіці села все ж з'являлися певні нововведення. Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картопля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов'язані з сільським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого поширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На 1782 р. лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тис. вітряків. Проте найприбутковішим із побічних занять дворянських підприємців було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували до половини грошових прибутків. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Гетьманщини було в середньому 50 ґуралень. Інші землевласники бралися за розведення уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розумовський мав табун із 5 тис. коней, із них 800 чистокровних. Зберігали свою популярність і такі традиційні промисли, як бджільництво, — деякі пасіки Правобережжя налічували аж по 15 тис. вуликів.

Торгівля. Хоч на перешкоді торгівлі на Україні продовжували стояти погані шляхи, брак грошей, надмірні позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), вона помітно розвивалася. Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежними. Труднощі пересування змушували людей з'їжджатися до певних місті сіл у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати необхідні речі. Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на продаж величезне розмаїття товарів, відбувалися у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Полтаві, Харкові та інших містах. До 1780 р. на Лівобережжі, що у господарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько 400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Іншою поширеною, особливо серед козацтва та заможнішого селянства, формою дрібної торгівлі був продаж солі та риби. Ті, в кого вистачало грошей на віз і запряжку волів, великими ватагами вирушали у небезпечні мандрівки до Чорного моря. Там, навантажившись сіллю та рибою, вони розвозили їх по всій Україні. Деякі з чумаків накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Так замість бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розвивалося грошове господарство.

До того як у кінці XVIII ст. були засновані чорноморські порти, зовнішня торгівля майже не розвивалася. Якщо раніше українські купці підтримували широкі зв'язки з балтійськими портами й західними ринками, то імперська політика спричинилася до того, що торгівля перемістилася на Північ. У 1714 р. Петро 1 змусив українських купців довозити пшеницю до таких російських або контрольованих росіянами портів, як Архангельськ, Рига і Санкт-Петербург. У 1719 р. був заборонений експорт на Захід українського збіжжя, а на польсько-українському кордоні вводилися суворі мита на імпорт, щоб запобігти конкуренції щойно заснованим російським мануфактурам. У ввозі продуктів на Лівобережжя російські купці користувалися пільгами, тоді як українці за готові товари, які вони возили на Північ, сплачували мито від 10 до 40 %. Користуючись таким становищем, російські купці стали активно проникати в українську торгівлю. На 1754 р., коли між Росією та Лівобережжям скасували торгові бар'єри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.

Мануфактури. Порівняно з Росією промисловість на Україні розвивалася повільніше. З одного боку, широкі сільськогосподарські можливості поглинали увагу й енергію українців, з іншого — імперська політика підштовхувала промисловий розвиток Росії, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Ця ситуація схиляла багатьох істориків досталінського періоду до думки, що економічні взаємини між Росією та Україною мали колоніальний характер. Проте мануфактурне виробництво на Україні не було ще цілком занедбане й у своїх дрібних формах набуло широкого розповсюдження. Лівобережна старшина й польські магнати Правобережжя заснували цілий ряд гут і склодувних мануфактур, на кожній з яких працювало 15–20 робітників. Монастирі займалися виробництвом паперу. В містах чисельність таких ремісників, як ковалі, склодуви, теслярі, малярі, шевці та кожум'яки, часто сягала 400–600. Деякі села, особливо на менш родючих землях Північної Гетьманщини, жили виключно з ткацтва та обробки деревини. На відміну від міських промислових центрів Західної Європи мануфактурні підприємства України і Росії нерідко виникали на селі, де жили підприємці-дворяни. Інша відмінність від європейських моделей полягала в провідній ролі уряду в розвитку мануфактур. Так, імператорський уряд заснував на Слобідській Україні величезні текстильні фабрики на тисячі робітників, зобов'язавши кріпаків працювати на них аналогічно тому, як вони працювали на пана.