До українців

Українці, браття милі,

Відгукніться, де ви є;

Чи живі ще, чи в могилі

Давня слава зогниє?

Чи покраща доля наша,

Мине сором, що вкрива;

Чи до краю спита чаша,—

Рабства чаша вікова?

Гей, докупи, певні діти!

Всіх веде мета одна:

Шлях любові та освіти

Нас навіки поєдна!

ДАЛЕКО

Там,далеко, на Вкраїні,

Сяє сонечко ясне,

Світить людям, та в чужині

Не навідає мене.

Там десь ллються рідні звуки,

Боротьба за люд іде…

Тута ж часом від розпуки

Стигне слово молоде.

Там матуся теплі сльози

З горя щиро вилива…

Тута ж хуга та морози, -

Серце в тузі занива.

Побратими любі, милі, -

Скрізь розкидані вони:

Спочивають у могилі,

Чи по тюрмах ждуть труни.

ДО УКРАЇНИ

Під небом дальньої чужини,

Де хуги носяться одні,

До тебе, кращої дружини,

Складаю я мої пісні.

І випливаєш ти над мене

У тій збагніченій красі,

Що не зруйнують, серце-нене,

Твої пекельники усі!

ДО УКРАЇНИ

Сиджу я в неволі та марю тихенько:

Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,

Чи знов рідну землю в сльозах поцілую;

Чи вік протиняюсь отот по Вілюю?

Колиб мені, мамо, легесенькі крила,

В обійми до тебе душа б полетіла,

Бо тут непривітно, тут – хуга та студінь,

Однаково сумно і в свято, і в будень,

Рік цілий навколо все мре та німує,

Самотнього серця ніщо не вгамує…

Ридай одиноко, кладись в домовину…

Подумати тяжко, що тут і загину;

Розсиплються чари, мов квіти зів’ялі,

Остануться жалі, самісінькі жалі…

Сиджу я в неволі та марю тихенько,

Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,

Чи знов рідну землю в сльозах поцілую;

Чи вік протиняюсь отот по Вілюю?

До русі-україни

Бажав би я, мій рідний краю,

Щоб ти на волю здобувавсь,

Давно сподіваного раю

Від себе власне сподівавсь.

Щоб велич простого народа

Запанувала на Русі,

Щоб чарівна селянська врода

Росла в коханні та красі.

Щоб Русь порізнена устала

З-під віковічного ярма

І квітом повним розцвітала

У згоді з ближніми всіма!

УКРАЇНА ПРИСНИЛАСЬ МЕНІ

Україна приснилась мені,

Я прокинувсь ізмучений дуже;

Ранній промінь гуляв по стіні,

Та не легше було мені, друже!

Люду мимо чимало пройшло,

Радий гомін та жарти, - байдуже…

А на серці у мене скребло,

І не легше було мені, друже!

Онде гай величаво дріма,

Вільна пташка так весело круже,

Чорнобрива жоржину лама…

Та мені не полегшало, друже!

1) «Не раз ми ходили в дорогу...»

Не раз ми ходили в дорогу, Не раз ми вертали до хати І знову брели від порогу  — Правдивої цілі шукати. З борців насміхалася доля, Зростала, проте, їх громада. Добробут народний та воля  — То наша найперша засада. Борців не лякають пригоди: Шлях, мочений кров’ю та потом,

Нас виведе в панство свободи Не нині, не завтра, так потім! Аби не тікали ми труду, Не падали легко з ударів, Пригляньмось до нашого люду, Як сум йому очі охмарив! Знедолений ладом ворожим, Він працею держить всі стани… Ходім же, брати, та поможем Порвати якшвидше кайдани!