Тема: Історичний аспект виникнення держави та права

План

1. Порівняльна характеристика понять «країна», «суспільство», «держава».

2. Поняття і види суспільних відносин та особливості їх впорядкування у додержавний період.

3. Теорії виникнення держави. Зміни в організації суспільних відносин з появою держави.

4. Історичні типи держави і права: поняття і загальна характеристика.

1. Порівняльна характеристика понять «країна», «суспільство», «держава».

Суспільство, країна, держава: спільне та відмінне

Суспільство виступає як система різноманітних суспільних зв’язків і суспільних відносин. Суспільство є найскладнішою природно–історичною соціальною системою, що, в свою чергу, складається із соціальних спільнот.

Суспільство і людина нерозривно пов’язані між собою. Великий грецький філософ Арістотель, називаючи людину суспільною твариною, тим самим підкреслював, що поза суспільством розвиток та існування людини є неможливими.

Суспільство постає одночасно і як середовище, і як складний механізм задоволення життєвих потреб людини. Відповідно до цих потреб у будь–якому суспільстві існують певні структурні елементи – соціальні інститути:

1) інститут родини – забезпечує відтворення людини;

2) інститут економіки (виробництво матеріальних благ) – забезпечує набуття засобів існування;

3) інститут освіти та науки – забезпечує одержання, накопичення і передачу інформації;

4) інститут духовності (релігія, нерелігійні типи світогляду, мистецтво, філософія) – задовольняє духовні потреби людини;

5) інститут управління (влада, держава, право та інші соціальні норми) – забезпечує безпеку суспільства та людини, громадський порядок.

У різні періоди історичного розвитку суспільство набувало різноманітних форм, змінювалася його структура. Первісне суспільство було соціально однорідним, воно не знало соціальної стратифікації. Через це воно могло існувати без держави. Інститут управління був представлений владою, що мала неполітичний характер (влада старійшини, вождя, народних зборів).

З переходом до цивілізаційної форми існування суспільство стає соціально–неоднорідним. У ньому складаються відносно самостійні спільноти: касти, стани, класи. Стратифіковане суспільство завжди є внутрішньо суперечливим: інтереси раба прямо протилежні інтересам рабовласника, бідні та багаті переслідують у житті різні цілі тощо. Світовий досвід свідчить, що саморуйнуванню такого суспільства в змозі запобігти тільки державна організація. Держава постає як соціальний інститут, покликаний протистояти антисоціальним, руйнівним силам, керувати виконанням загальнозначущих справ, забезпечувати внутрішню і зовнішню безпеку суспільства.

Терміни „країна” та „держава” нерідко використовуються як синоніми. Але з погляду юридичної науки ці поняття не є тотожними. Поняття „країна” за своїм змістом є ширшим, ніж поняття „держава”. Воно має не тільки правове, але й географічне значення.

У правознавстві термін „країна” вживається у сенсі території, що має певні кордони, користується державним суверенітетом або перебуває під владою іншої держави. Історично відомі такі види підвладних країн як колонії, підопічні території. В наші часи країнами нерідко називають адміністративні або автономні частини держави. Наприклад, Країна Басків є складовою частиною Королівства Іспанія. У фізичній географії країна – це велика територія, виділена за географічним положенням, рельєфом, природними умовами та ресурсами. Наприклад, такою є гірська система Карпати–Татри, Західносибірська рівнина тощо. Кордони географічних країн та держав можуть не співпадати. Наприклад, територія гірської країни Кавказ входить до складу декількох суміжних держав (Російська Федерація, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Туреччина).

Термін „держава” застосовується як тотожний поняттю „країна” для позначення сукупності людей, території, на якій вони проживають, і суверенної у межах даної території влади. Цей же термін вживається в суто юридичному сенсі для позначення організації політичної влади, головного інституту політичної системи суспільства, який спрямовує та організує за допомогою норм права спільну діяльність людей, захищає їх права та інтереси.

2. Поняття і види суспільних відносин та особливості їх впорядкування у додержавний період.

Суспільні відносини – це різноманітні (економічні, моральні, релігійні, політичні, юридичні) відносини між соціальними спільнотами та всередині них. Суспільні відносини, що є різновидом соціальних зв’язків, мають істотне значення для існування та діяльності людей. Фактично вони є специфічною формою співіснування людей. До суспільних відносин належать правові, економічні, політичні, духовні, професійні та інші різновиди суспільних відносин. Кожен з цих видів формується і реалізується у функціонуванні суспільства та життєдіяльності індивіда. Правові відносини визначаються правовими нормами; економічні – засобами виробництва; духовні – рівнем розвитку суспільної свідомості; професійні – діяльністю людини.

Суб’єкти суспільних відносин залежно від їх своєрідності поділяються на:

• індивідуальні (люди);

• соціально–групові (клани, касти, класи, стани);

• соціально–демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, люди похилого віку);

• соціально–етнічні (народ, нація, національна або етнічна група);

• соціально–професійні (трудові колективи, професійні та творчі об’єднання);

• соціально–політичні (держава, політичні партії, громадські організації, громадські рухи).

Особливими суб’єктами суспільних відносин виступають держава та її органи. Держава є носієм публічної політичної влади і в такій якості виконує роль організатора та керівника, а іноді й ініціатора суспільних відносин та суспільного життя. Зокрема, за допомогою права держава закріплює ті чи інші суспільні ідеї, організує суспільство на втілення їх у життя. Органи держави від імені держави вступають у різноманітні виробничі, політичні, ідеологічні відносини з усіма суб’єктами суспільних відносин.

Суспільні відносини можуть класифікуватися за їх об'єктами, суб'єктами та характером відносин між ними. За характером виокремлюють антагоністичні й неантагоністичні відносини. В основі антагоністичних відносин лежать суперечності, що можуть бути розв'язані лише шляхом знищення однієї або обох сторін відносин. Неантагоністичні відносини передбачають наявність таких суперечностей, які вирішуються без знищення сторін.

Об'єкт (від латин. — предмет) — предмет наукового дослідження, спеціальної зацікавленості, компетенції.

Суб'єкт (від латин. — підкладене) — істота, здатна до пізнання навколишнього світу, об'єктивної дійсності й до цілеспрямованої діяльності; особа, група осіб, організація тощо, яким належить активна роль у певному процесі, акті.

Людство у своєму розвитку пройшло ряд етапів, кожний з яких відрізнявся певним рівнем і характером суспільних відносин. Найбільш тривалим етапом у житті людського суспільства були часи, коли не існувало держави та права в сучасному розумінні. Цей період дістав назву первісного суспільства.

Додержавний період розвитку суспільства відзначався такими рисами:

• примітивність знарядь і низька продуктивність праці, повна залежність людей від сил природи;

• суспільна власність, привласнювальний тип господарства: основні заняття — збиральництво та мисливство;

• основа організації людського суспільства — рід (родова община, що склалася за кровно-родинними зв'язками). Характерні риси роду: єдність, співробітництво й взаємодопомога, рівний розподіл власності;

• соціальна однорідність суспільства;

• участь в управлінні всіх членів роду без спеціально уповноважених осіб та особливих установ;

• публічна влада не відокремлювалася від населення, ґрунтувалася на суспільному самоврядуванні, спиралася на авторитет, повагу, традиції.

Соціальні норми первісного суспільства мали певні особливості:

• праця і побут членів роду регламентувалися звичаями, традиціями, нормами поведінки, що склалися історично й передавалися від покоління до покоління;

• не мали зовнішніх форм вираження, існували лише у свідомості людей, реалізуючись у їхній поведінці;

• не деталізувалися (відсутнє розмежування прав та обов'язків);

• виконання забезпечувалось усім суспільством, переважно добровільно, за звичкою.

3. Теорії виникнення держави. Зміни в організації суспільних відносин з появою держави

Причини появи держави були окреслені в різних теоріях її походження.

Теологічна теорія (Аврелій Авґустин, Тома Аквінський) виходить із того, що держава є породженням Бога, що вона виникає і розвивається з волі Бога, тому кожна людина повинна змиритися з Божою волею й підкоритися державі.

Патріархальна теорія (Арістотель) стверджує, що держава виникла із сім'ї внаслідок її розростання. Державна влада, за цією теорією, є продовженням батьківської влади, що спочатку панувала лише в сім'ї, а потім поширилась на все населення.

Договірна теорія (Г. Гроцій, Ж. Ж. Руссо.Дж. Локк) побудована на ідеї виникнення держави в результаті договору про те, що одні будуть управляти, а інші виконувати їхні управлінські рішення.

Теорія насильства (Є.Дюринг, К. Каутський) пояснює виникнення держави внаслідок війн, насильницького підкорення одних людей іншими і зміцнення влади переможців.

Психологічна теорія (Л, Петражицький, Г. Тард) пояснює виникнення держави особливими властивостями психіки людей: одних — здійснювати керівництво, а інших — підкорятися.

Історико-матеріалістичнастична (марксистська) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) виходить із того, що держава виникла через економічні причини: суспільного розподілу праці, появи приватної власності й розмежування суспільства на класи з різними економічними інтересами.

Органічна теорія (Г. Спенсер) проводить аналогію між державою і біологічним організмом: держава, подібно до біологічного організму, народжується, росте, мужніє, старіє й вмирає. Як і біологічний організм, держава має по-літичне тіло: руки, ноги, голову, органи, що виконують відповідні функції.

Прихильники космічної теорії стверджують, що держава й право є результатом дії інших цивілізацій.

Згідно з технократичною теорією, держава й право виникають як необхідний результат спілкування людини з технікою.

Отже, на сьогодні не існує єдиного підходу щодо визначення причин та шляхів появи держави. Проте, здебільшого наголос робиться на чинниках, які пов'язані з утворенням соціально неоднорідного суспільства. Такими чинниками вважають:

• великий розподіл праці: землеробство відокремлюється від скотарства, ремесло — від землеробства, з'являється торгівля;

• появу надлишкового продукту, виникнення патріархальної сім'ї, приватної власності та майнової нерівності;

• утворення великих груп людей із протилежними інтересами, ставленням до засобів виробництва і результатів праці;

• виникнення конфліктів між соціальними групами;

• неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати соціальні суперечності та конфлікти;

• утворення спеціальних організацій людей, які професійно здійснюють керівництво в суспільстві, формування держави як політичної організації публічної влади;

• інші чинники природно-географічного, політичного, економічного, організаційного та соціального характеру. Слід зазначити, що в останні роки поширюється думка, згідно з якою жодна з теорій, навіть найавторитетніша, не спроможна охопити й розкрити сутність держави і передумови її походження. Кожна з уже існуючих теорій та з тих, які ще можуть з'явитися, висвітлює тільки певну групу причин виникнення держави. Тому лише в сукупності вони відтворюють більш-менш повну картину передумов і процесів походження держави.

4. Історичні типи держави і права: поняття і загальна характеристика

Різноманіття держав, що виникали та зникали на політичній карті, а також тих, що існують сьогодні, потребує певної упорядкованості, класифікації. Основною класифікацією держав є їхній розподіл та об'єднання за типами.

Історичний тип держави — це сукупність найбільш суттєвих ознак, притаманних державам, що існували на певних етапах історії людства.

Існує кілька підходів до визначення типології держав: формаційний, цивілізаційний і технократичний.

Із точки зору формаційного підходу історичний тип держави має визначатися типом соціально-економічних відносин, що склалися в суспільстві. Формацією називається історичний тип суспільства, заснований на певному засобі виробництва. За формаційною ознакою виділяють такі типи держав: рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний, сучасні держави.

Економічну основу держави рабовласницького типу складала приватна власність і такий засіб виробництва, як раб. Членами держави визнавалася меншість населення — у першу чергу рабовласники та в деяких випадках представники інших верств населення (селяни-общинники, ремісники, торгові люди).

У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального типу держави. Феодальна держава об'єднує всіх членів суспільства, але вони не є рівними за своїм становищем у суспільстві. Розшарування суспільства вимагало правового закріплення не лише нерівності різних груп, а й ієрархії їхніх взаємовідносин, що приводило до розвитку феодального права.

Для буржуазної держави характерними є проголошення і закріплення рівноправ'я, законності, непорушності прав людини, свободи приватної власності та договорів, невтручання держави в суспільне життя. Соціалістичному типу держави та права притаманні нігілістичне (скептичне) ставлення до права, управління суспільством за допомогою репресивних методів, ототожнення права і законодавства, визнання тимчасового характеру держави й права.

Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою та характером державної діяльності. Сучасні держави найрозвинутіших суспільств забезпечують задоволення загальнолюдських потреб, здійснення та захист основних прав людини. їхньою економічною основою є наявність серед населення значної кількості власників засобів і результатів виробничої діяльності та рівноправність різних форм власності: приватної, муніципальної та державної.

Прихильники цивілізаційного підходу розглядають історію людства як історію виникнення, розквіту та зникнення цивілізацій. Цивілізація — це людська спільність, яка протягом певного періоду має сталі особливі риси в соціально-політичній та економічній організації, спільні духовні цінності, ідеали, світогляд. Іншими словами, це країни й народи, яких об'єднують певний рівень економічного розвитку, духовна культура й традиції. Кожна цивілізація має властивий лише їй тип держави. Зокрема, англійський історик і соціолог А. Тойнбі виділяв такі локальні цивілізації: єгипетську, китайську, еллінську, західну, православну тощо.

Технократичний підхід до типології держав ґрунтується на визначенні технології як пріоритетного рівня розвитку. Цей підхід передбачає виокремлення трьох рівнів розвитку технології: аграрний, промисловий (індустріальний) та постіндустріальний (інформаційний). Аграрний тип технології побудований на позаекономічному примусі до праці — на рабстві, кріпацтві. Такому технологічному рівню відповідає деспотична держава.

Індустріальний тип технології передбачає наявність свободи та ініціативи особистості, що є можливим тільки в ліберальній державі. Сучасному інформаційному рівню технології, що об'єднав у процесі виробництва і технології .переважну більшість людей, відповідає демократична держава.

На зміну індустріальному суспільству приходить постіндустріальне суспільство. Основна його відмінність полягає в посиленні чинника знань та інформації, використанні нетрадиційних джерел енергії, захисті довкілля.

Постіндустріальне суспільство висуває на перший план стосунки «людина — людина», а світ стає переважно соціально-етичним. Логіка цивілізаційного процесу спрямована на розвиток людської особистості, підкосить цінність людини, що стає все більш залученою не тільки до природних та технологічно-трудових а й соціокультурних процесів. Культура й духовність стають базою цивілізаційного розвитку, гуманізують технологію та спрямовують її до гармонії з природою. Духовне середовище все більше визначатиме соціальний прогрес постіндустріального суспільства.

Кожний із названих підходів має сильні й слабкі сторони, має своїх прихильників і критиків. Це за

йвий раз доводить, що поява та розвиток держави є складним та багатогранним процесом, дослідження й пізнання якого дозволяє збагнути закономірності суспільного розвитку.