ПСИХОАНТРОПОЛОГІЯ ГРОМАДЯНСЬКОСТІ

Закономірною, отже є поява П. Юркевича з його “Філософією серця” в лоні української духовності. За його словами “... серце може виражати, виявляти і розуміти геть своєрідно такі душевні стани, які за своєю ніжністю, духовністю та життєвістю неприступні відстороненому знанню розуму. Сповільнений рух розуму так само, як повільна хода, відзначається правильністю і розміреністю, яких не стає за дуже вже енергійних порухів серця. І все ж, коли світло знання має стати теплотою і життям духа, воно повинно досягти серця, де могло б стати цілісним відчуттям душі. Розуміння і виразне означення розуму, коли воно сприйняте станом нашої душі, а не відстороненим образом зовнішніх предметів, відкривається нам чи дає себе відчути і помітити не в голові, а в серці; в цю глибину воно має проникнути, щоб стати діяльною силою і рушієм нашого духовного життя” [7, с.162–163].

Входження кордоцентричності в природу національного стереотипу зумовлене своєю близькістю до релігійного світосприймання, а значить і традиційним особливос-тям його виникнення. Адже – християнство, яке ми прийняли з Візантії має свій корінь не в класичній Греції й Римі, а в містицизмі Малої Азії. В ньому Бог є всемогутній і далекий, а людина-мала й немічна, цілковито залежна від його ласки. Таким чином - применшується людина, її вартість й індивідуальність, а підноситься авторитет сили, від якої вона залежна; це переноситься на взаємини між громадянином і світською владою, а також між особою і суспільством. Жодна суспільність східного християнства не витворила в своїй історії верстви аристократії, як незалежної сили, що брала б діяльну участь в історичному розвитку. “Механізм вирізнення й використання людей з вищими спроможностями до провідництва в східному християнстві не виробився й суперечив його характерові, бо все залежало від волі Божої, а не від дії людей” [8, с.11–12].

Ще одним наслідком нашої духовної спадщини є відносний брак поняття якості й поступу. Вони витворюються там, де індивід усвідомлює свою вартість, має свободу в творенні власного життя. Під впливом західного християнства витворяється інди-відуальність, скріплена вірою в її безпосереднє ставлення до Бога та в її спроможність шукати його розумом, спираючись на біблійну і класичну традицію.

Тому у виборі сучасних орієнтирів усуспільнення особи, формування її громадянських цінностей необхідно зрівноважити акценти на пізнанні різних християнських традицій, на критичному підході в аналізі своїх архетипів з тим, щоб кожна людина могла якомога глибше і розкутіше осягнути себе, відчути свою своєрідність, власні якості і риси і визначити оптимальний шлях своєї індивідуально-суспільної реалізації. Ми свідомо звертаємо увагу на ті сторони національної психіки, розуміння яких сприяє глибокому осмисленню і усвідомленню критичних подій в історії національного родоводу і, щонайосновніше через них, оцінивши певну причину і певний наслідок не допускатись негативних повторів в сучасному житті. Нелогічно було б говорити про зміну менталітету чи духовності. Проте для успішного творення сучасної модерної нації чимало ментально-психічних рис нам необхідно в собі коректувати, виправляти. І зробити це ми в силі, і в спромозі. Насамперед – потрібно знати, що коректувати, а дальше думати як.

Зважаючи на вказані вище виховні завдання як і на загальні цілі, слід зосередити увагу на ще одній психологічній особливості української культури. Швидше всього вона є не стільки окремою з-поміж інших, скільки великою мірою об’єднуюча всі вище виділені.

Це – перевага емоційно-чуттєвої сфери над розумо-вольовими якостями. Серед провідних державотворчих здібностей народу В. Липинський виділив ідею, сильну волю, інтелігентність і організацію. Проте вивчення динаміки нашого суспільного життя, на жаль, підтверджує вислів Якима Яреми, що українське плем’я, як слов’янське пасивне ... А безпосереднім наслідком пасивності, яка має свій корінь у слабкості волі, в неохоті до великих зусиль перевиховати себе, поборюючи в собі недисциплінованість, егонцетризм, неорганізованість, – є повторювана в історії підлеглість українського народу вольовим націям.

Держава – це: влада, територія, громадянство. Без цих трьох складників нема держави. Значить для її творення необхідна організована сила, яка підтримує владу во ім’я добра цілої землі – території і всього громадянства. Влада, Територія – Громадянство – це три складники державного мислення. А державне мислення – це основа державного діяння; політичної творчості, а не політичної руїни. Організованість всіх для діє заради спільного руху, росту і добра визначається громадянським патріотизмом. Бути патріотом – означає посв’ячувати частину своєї продуктивної праці творенню людського, державного й політичного єднання, злагоди, консолідації всіх груп, верств, регіонів української землі.

Багато культурно-політичних хвиль пройшло через нашу землю. Величезне значення при цьому мав факт давньої приналежності нашої землі до антично-грецького культурного круга. І все ж, щоб бути об'єктивними в самокритиці, згадаємо ще одну не менш важливу річ. На зміну Греції, як відомо, прийшов Рим. До нашої землі він доходив, на окраїнах її перебував, але на всій українській території як цілості ніколи не вкорінювався. Як історичний факт – це досить важливий момент. Бо коли Греція була явищем культуротворчим в суті розуміння поняття, то культура Риму – це культура політична, державна, військова, правнича. Коли в осередку грецької культури стояла особистість, то в осередку Риму стояла дисципліна, ієрархія, організована цілість, що обіймала всіх і знаходила для кожної індивідуальності її структурно-будівне місце. Саме Рим залишив вічні скарби в постаті державного будівництва, військовості, державної організації. Наша першооснова була, на жаль, іншою (для прикладу-один з описів наших пращурів): громадоправство, емоціональність, брак авторитарної влади, головний (і єдиний) бог – бог грому (пізніше Перун), жертви – волами(хліборобська осіла культура?), люди рослі тілом, “ні чорняві, ні біляві”, волелюбні, гостинність майже культова, жінки чесні “понад міру” (смерть чоловіка вважають за власну), полонених згодом пускають. Але: нетривкі, віроломні в договорах, “коли порізняться між собою, вже не погодяться ніколи”. Не приймають спільного рішення, бо “кожен має свою думку" Багато князів ...” [2, Р.-Б].

Майже ідентична проекція сучасного соціально-психічного стану українства. Протягом 1994–1995 року нами проведено соціопсихологічне дослідження. Одне із завдань при опитуванні було вказати якості, які негативно впливають на формування суспільного мислення і поведінки особи, тому вимагають історичної корективи в процесі виховання. Опитані представники управлінських структур серед 10-ти вибраних якостей з 53-х поданих для вибору майже одностайно вказують (згідно попередніх узагальнень): а) слабкість волі (неохота великих зусиль) 86 % респондентів; б) схильність до сентименталізму; в) заздрість до сильніших “вдачливіших” – 60 %; г) власна вигода в кожній справі; д) мінливість симпатій, орієнтирів та ідей; е) недостатня витривалість; є) декоративність вчинків (більша оцінка широкого жесту, ніж глибокого змісту) та ін.

Цілісним національним колективним розумом маємо коректувати “себе”, збагнувши, що наша надмірна чуттєвість часто породжувала мінливість симпатій, орієнтацій та ідей (це робило нас в ідейно-політичному плані безхарактерними), брак витривалості й неспроможність виявляти своє прагнення в чіткій і тривкій ідеї та закріплювати його витривалою, кропіткою, організованою, послідовною та зваженою працею. Під спонтанним впливом емоційних подразнень постійно розпорошується зібраність і зосередженість, і тому “так тяжка є на Україні політика” (Я. Ярема).

Наступним наслідком емоційної переваги є легка запальність і швидке остигання, велика придиркуватість до дрібниць і більший нахил до романтизму, ніж до ідеалізму. Романтичний порив відзначається часто неясністю задуму, здійснювання якого відбува-ється шляхом не-скупчення сили волі й розуму, а постійного подразнювання емоцій, що до цілі не доводить.

Д. Чижевський підкреслював, що емоційність як і чутливість і ліризм є характе-ристичними рисами і в психологічному конструктиві українства взагалі і в представ-ників його духовної еліти-особливо. “З артистизмом вдачі пов’язана ще одна риса – неспокій і рухливість, що з одного боку виявляється позитивно, як здібність сприйняти нове, як психічна еволюція, а з іншого боку, є джерелом “максимально негативних сторінок української історії”, української “хиткості”, тенденції до взаємного поборювання (міжусобиці, міжпартійні незгоди), до руйнування власних і чужих життєвих форм” [3, c.17].

І в теперішніх умовах державотворення ми нерідко хворіємо старими симпто-мами і або лише декларуємо наміри або взагалі залишаємося байдужими до суспільного життя. Влучно зауважує український бізнесмен і меценат Петро Яцик: “Ми тільки співаємо тужні пісні про свою колишню велич, і про те, що запануємо в своїй сторонці. Не запануємо, якщо так і далі житимемо! Бо не “згинуть наші воріженьки”, бо “наші воріженьки” – і то найбільші! – в першу чергу ми самі. Ми вигадали про себе прекрасний поетичний міф, приколисали себе і не хочемо палець об палець ударити, щоб стати справді великою нацією в цьому світі” [9, с.26]. Суголосними з П.Яциком плинуть зауваження відомого світові аналітика З.Бжезінського про те, що для побудови України українцям бракує терпіння і жертовності; не так зовнішні сили загрожують існуванню української державності, як внутрішні негаразди, відсутність національної консолідації може призвести до її втрати [10, с.7].

Зважений критичний погляд на себе, розумна виховна коректива від найменших до найвпливовіших – умови і основи повноти ствердження багатої української душі.

Психічна природа народу не є чимось абсолютно незмінливим. Завдяки пластичності вона піддається свідомій самокультурі і самовдосконаленню. Життєвим прикладом може бути поява ряду прогресивних змін в психології українства, що відбувається впродовж останніх років: а) усвідомлення переваг ринкових форм вироб-ництва, підприємливості, засвоєння інформаційно технічних систем, утвердження орієнтиру на якість кінцевого продукту особистої чи колективної праці; б) раціональність оцінки знань, їх застосування в) зростання загального рівня домагань (особливо серед молоді) до себе,своїх можливостей, поєднання необхідності і здібності в сомореалізації та ін.

Але ці прогресивні зміни поки що лише осучаснюють соціальне мислення народу і майже не переходять в рівень суспільно-державницької свідомості, ціннісних уста-новок спільного життя і зміцнення власного дому, інтелігентності в розумінні її як “загальної духовної здатності пристосуватися до нових завдань та умов життя” [11, с.16] не принижуючи набуті в культурі духовні вартості. І. Франко також тлумачив “інтелігентність” через здатність розумної передусім поведінки; розумність її полягає в моральних засадах активності. “Згідно з І. Франком, інтелігентність – це не стільки ознака стану (як прийнято тлумачити в російській традиції), не прошарок (радянське або марксистське тлумачення), але власне такий стан духу і дії, який опертий на свідому моральну активність (властиву людям всіх сфер праці, рівнів інтелекту, соціальних станів). Це – функція інтелектуально-духовного (морального) підходу до життя” [11, с.16], а значить інтелектуально-духовна основа громадянськості особи.

Культивування саме таких якостей є особливо актуальним завданням, місією суспільного виховання української людини. Розум, воля й самокорекція національної вдачі – в них джерело сили й утвердження України. Світ визнає, поважає сильних й далекоглядних.

Такими будьмо ...!

__________________

0. Франк С. Духовные основы общества. М., 1992.

1. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Укр. культура. 1991.

2. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Нью-Йорк, 1991.

3. Яким Я. Українська духовість в її культурно-історичних виявах // Укр. пед. конгрес.  1935. № 1. Львів, 1938.

4. Костомаров М. Дві руські народності. Українська накладня. Загальна бібліотека. Ляйпціг.

5. Кульчицький О. Проблематика взаємин етнопсихології і диференціальної психології релігії / За ред. В. Яніва. Релігія в житті українського народу. Мюнхен-Рим-Париж, 1966.

6. Юркевич П. Серце і його значення в духовному житті людини // Основа, 1993, № 25.

7. Касіян Р. Думки про нашу духовність // Універсум. 1995. №7–8.

8. Слабошпицький М. Українець, який відмовився бути бідним // Універсум. 1994. №4–5.

9. Романчук О. Українська ідея, або імператив особистості // Універсум. 1993. №1.

10. Карась А. Філософія Олександра Кульчицького // Олександр Кульчицький. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен, Львів, 1995.

© І. Сулятицький, 2003