- •I принесуть до нього славу й честь народiв
- •Вступ
- •Основні чинники глобальних процесів
- •Глобальні тенденції та процеси
- •Методичнi основи прогнозних рiшень
- •Предметний коментар
- •Європа
- •Естонія
- •Латвiя
- •Литва
- •Калiнiнградська область Росiйської Федерацiї
- •Білорусь
- •Україна
- •Молдова
- •Центральна Європа
- •Австрія
- •Німеччина
- •Мальта
- •Польща
- •Румунія
- •Швейцарія
- •Словаччина
- •Угорщина
- •Ватикан
- •Західна Європа
- •Велика Британiя
- •Iрландiя
- •Іспанія
- •Португалiя
- •Францiя
- •Бельгiя
- •Hiдерланди
- •Люксембург
- •Малi країни Європи: Андора, Монако, Сан-Марiно, Ліхтенштейн
- •Норвегія
- •Швеція
- •Фінляндія
- •Ісландія
- •Південна Європа
- •Греція
- •Болгарія
- •Хорватія
- •Словенія
- •Македонія
- •Югославія
- •Боснiя i Герцоговина
- •Росіська Федерація (європейська частина)
- •Близький Схід
- •Йорданiя
- •Саудiвська Аравiя
- •Кувейт
- •Об'єднанi Арабськi Емiрати
- •Оман, Катар, Бахрейн
- •Сирiя
- •Лiван
- •Iзраїль
- •Iрак
- •Росія (Азійська частина), Закавказзя і Туреччина
- •Азiйська частина Росiйської Федерацiї
- •Туреччина
- •Грузiя
- •Вiрменiя
- •Азербайджан
- •Туркменистан
- •Узбекистан
- •Киргизстан
- •Таджикистан
- •Казахстан
- •Далекий Схід
- •Китай
- •Монголiя
- •Корея
- •Японiя
- •Південно-Східна Азія
- •М'янма
- •Таїланд
- •В'єтнам
- •Камбоджа
- •Лаос
- •Сiнгапур
- •Малайзiя
- •Iндонезiя
- •Фiлiпiни
- •Південна Азія
- •Iран
- •Афганiстан
- •Пакистан
- •Iндiя
- •Бангладеш
- •Бутан
- •Hепал
- •Шрi-Ланка
- •Африка
- •Північна Африка
- •Марокко
- •Алжир
- •Єгипет
- •Мавританія, Західна Сахара
- •Буркіна-Фасо
- •Західна Африка
- •Сенегал
- •Кабо-Верде
- •Кот д'Івуар
- •Гана
- •Сьєрра-Леоне
- •Того
- •Камерун
- •Габон
- •Екваторіальна Гвінея
- •Сан-Томе на Прінсіпі
- •Центральна Африка
- •Центрально-Африканська Республіка
- •Руанда, Бурунді
- •Конго-Кінщаса, Конго-Браззавіль
- •Ангола
- •Східна Африка
- •Уганда
- •Сомалі
- •Джібутті
- •Еритрея
- •Судан
- •Південна Африка
- •Південно-Африканська Республіка
- •Ботсвана
- •Свазіленд
- •Лесото
- •Зімбабве
- •Замбія
- •Малаві
- •Мозамбік
- •Мадагаскар
- •Маврикій
- •Сейшельські острови
- •Комори
- •Реюньйон
- •Танзанія
- •Канада
- •Сполучені Штати Америки
- •Мексика
- •Континентальні держави Центральної Америки(Гватемала, Беліз, Гондурас,Сальвадор, Нікарагуа, Коста-Ріка та Панама)
- •Острівні держави та колонії басейну Карибського моря
- •Аргентина
- •Уругвай
- •Парагвай
- •Бразилія
- •Болівія, Перу, Еквадор
- •Колумбія
- •Венесуела, Гайана, Суринам, Французька Гвіана Фолклендські Острови
- •Австралія та Океанія
- •Океанія
- •Австралія
- •Нова Зеландія
- •Папуа-Нова Гвінея
133
Африка
Hа цьому континентi території кожного з трьох типів займають значну площу. Схiдну та пiвденну частини Африки, де до приходу європейських колонiзаторiв iснували розвиненi нацiональнi держави, переважно складають територiї типу 1. Цi держави мали достатньо iнтенсивнi контакти з азiйськими країнами басейну Iндiйського океану. В своєму полiтичному розвитку ця частина Африки проходила такi ж стадiї, що й Європа, тiльки на тисячолiття пiзнiше. Зокрема, на пiвднi африканського континенту в IX-XVII столiттях існувала потужна держава Мономотапа, яку можна вважати аналогом Римської iмперiї. Європейська колонiзацiя кардинально змiнила процеси полiтичного розвитку країн на цих територiях, в деяких аспектах призупинивши їх природний розвиток, а в iнших - суттєво прискоривши. Розвиток етнiчних спiльнот суттєво сповiльнився саме бездержавнiстю та iнтернацiоналiзацiєю. До типу 1 можна вiднести також деякi територiї Захiдної Африки (зокрема значнi частини територiй сучасних Гани, Hiгерiї, Малi). Проте на бiльшiй частинi Захiдної та Центральної Африки ще не вiдбулася консолiдацiя племен у повноцiннi етноси, хоча цей процес проходить там нині досить активно. Цi територiї вiдносимо до типу 2. Hарештi, пiвнiчнi території, колонiзованi арабами, а також колонiзовану бурами пiвденнозахiдну частину Пiвденно-Африканської Республiки можна вiднести до типу 3.
Колонiзацiйна полiтика рiзних європейських країн по-рiзному враховувала етнiчну структуру колонiй i етнiчнi особливостi африканських народiв. Так, у британських колонiях до етнiчних особливостей мiсцевого населення ставилися досить толерантно. Адмiнiстративнi межi значною мiрою збiгалися з межами етнiчних територiй, а деякi народи навiть мали досить широке внутрiшнє самоврядування. У колонiях, що були пiд владою Францiї, навпаки, намагалися максимально стерти етнiчнi вiдмiнностi мiж африканцями. Адмiнiстративний устрiй французьких колонiй формувався так, що в одних адмiнiстративних одиницях поєднувалися етнiчнi територiї багатьох народiв, що робило неможливим навiть саму постановку питання про якесь офiцiйне самоврядування. Таким чином, етнiчний розвиток колишнiх британських колонiй виявився помiтно вищим, нiж французьких. Проте на всiх територiях зберiгалася традицiйна ієрархiя i система мiсцевого правлiння. Колонiзатори активно використовували мiжетнiчнi суперечностi. Британцi робили подiл на дружнi й недружнi народи. Для французiв майже всi народи були недружнiми, проте, пiдбурюючи народи однi проти одних, вони їхнiми ж руками розв'язували свої проблеми.
Пiд час здобуття африканськими країнами незалежностi в 60-х роках ХХ столiття вони постали перед необхідністю вибору певного варіанта шляху формування нових незалежних держав. Деякi африканськi лiдери вже тодi пропонували створювати новi країни на етнiчнiй основi. Проте бiльшiсть африканських народiв на той час ще не були готовi до цього. Крiм того, африканськi полiтичнi елiти, якi формувалися на основi тих, хто зумiв висунутися в колонiальний перiод, перетворювалися в потужну верству постколонiальної бюрократiї, яка зосереджувалася в адмiнiстративних центрах колонiй i була зацiкавлена в розвитку адмiнiстративних центрiв (майбутнiх столиць) за рахунок решти населення країн. Тому їх зовсім не влаштовувала перспектива формування нових держав на етнічній основі, адже це повністю зруйнувало б колонiальну структуру влади. Та й для колишнiх колонiзаторiв, якi традицiйно використовували у своїх цiлях мiжетнiчнi суперечностi, вигiднiшою була ситуацiя, коли народи роздiлялися по рiзних державах, а одна держава поєднувала етнiчнi територiї рiзних народiв. Hаслiдком такого вибору стала внутрiшня нестабiльнiсть бiльшостi нових держав, загибель мiльйонiв людей у мiжетнiчних конфлiктах, сповiльнення етнiчного розвитку.
134
Суттєвим негативним чинником у формуваннi постколонiальних держав була недооцiнка етнiчної зрiлостi африканських народiв. Тому спроби консолiдувати рiзнi етнiчнi елементи в одну нацiю за ознакою проживання в тiй чи iншiй країнi виявилися переважно безуспiшними. Iсторичнi й культурнi коренi африканських етносiв є значно глибшими, нiж передбачали європейцi та представники новостворених державних полiтичних елiт. Консолiдацiйнi процеси були бiльш-менш успiшними лише там, де поєднувалися етнiчнi елементи, що перебували на рiвнi родоплемiнного устрою i були етнiчно спорiднені мiж собою.
Hа кiнець ХХ столiття стає дедалi очевиднiшим те, що невiдповiднiсть бiльшостi африканських держав принципу етнiчного державотворення є джерелом постійних мiжетнiчних конфлiктiв. Проблеми бiльшостi африканських країн неможливо розв'язати без урахування iнтересiв усiх їхнiх корiнних народiв. Єдиною гарантiєю стабiльностi на континентi може бути реформування полiтичної карти Африки з перетворенням системи штучних полiетнiчних держав на систему нацiональних держав на етнiчних землях народів.
У колонiальнi часи основними суперечностями були суперечностi мiж корiнними народами та колонiзаторами. Із здобуттям незалежностi африканськi народи отримали можливостi для етнiчного розвитку й свого етнiчного самоусвiдомлення. Разом з тим, на перше мiсце в полiтичнiй боротьбi вийшли суперечностi мiж елiтами рiзних етносiв за центральну владу в країнах, на територiї яких вони проживають. Етнiчнi верхiвки, що перемагають у боротьбi за центральну владу, жорстоко експлуатують iншi народи. Таким чином, визрiває прагнення народiв до повного суверенiтету на своїх територiях. Адже пiсля здобуття незалежностi реальний суверенiтет для бiльшостi народiв виявився значно меншим, нiж був у колонiальнi часи. Отже, сепарацiйнi процеси в бiльшостi африканських країн неминучi і їхнiм результатом буде створення нацiональних держав на етнiчних територiях.
Сепарацiйнi процеси в рiзних країнах розвиваються з рiзною iнтенсивнiстю. Проте вони мають тенденцiю досить швидко поширюватися з одних країн на іншi. Таким чином, деякi країни, в яких внутрiшня нестабiльнiсть найбiльша й мiжетнiчнi суперечностi найгострiшi, стають точками поштовху для сепарацiйних процесiв на всьому континентi. Нині такими точками є Конго (Кiншаса), Руанда-Бурундi, ПАР, Ангола, Hiгерiя, Судан, Алжир, Ефiопiя. Разом з тим, сепарацiя етнiчно зрiлих етносiв прискорює консолiдацiю спорiднених мiж собою племен i етнiчне визрiвання iнших народностей, якi ще не мають повноцiнної етнiчної структури.
Отже, можна прогнозувати, що майбутня етнополiтична карта Африки формується пiд впливом таких процесiв:
•
•
•
•
сепарацiя розвинених етносiв; консолiдацiя близьких племен; протистояння правлячих елiт i провiнцiй; боротьба за ресурси.
Для Африки характернi деякі особливостi етнополiтичних процесiв. Полiтичнi суперечностi, якi переважно проявляються у боротьбі кланiв, у сучасних полiетнiчних африканських державах швидко переростають у мiжетнiчнi. Сильна взаємопов'язанiсть мiж країнами, що є наслiдком невiдповiдностi державних кордонiв етнiчним межам, веде до швидкого поширення дестабiлiзацiйних процесiв з країни в країну. Проте, крiм зовнiшнiх поштовхiв,