Политвесник

ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУТУ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ...

251

Трибунал по колишній Югославії створив прецедент для створення другого Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді для притягнення до відповідальності осіб, що скоювали геноцид у квітні 1994 р., в якому було знищено від 500 тис. до 1 млн мирних жителів [12]. Компетенція цього трибуналу відрізняється від компетенції Трибуналу по колишній Югославії тим, що він розглядає “не вагомі порушення Женевських конвенцій 1949 р.” (Статут Трибуналу по колишній Югославії, ст.2) та “порушень законів і звичаїв війни” (ст. 3), а “порушення ст.. 3, загальної для Женевських конвенційі та Додаткового протоколу II” (Статут МКТ по Руанді, ст. 4)[13], а це у своєю чергою свідчить, що в Руанді злочини учинялись виключно в межах внутрішнього збройного конфлікту. Компетенція трибуналів обмежується фізичними особами – виконавцями, співвиконавцями, співучасниками та підбурювачами до зазначених злочинів.

Визначення складів злочинів, сформульованих у статутах міжнародних кримінальних трибуналів по колишній Югославії та Руанді, мають юридичне значення для всіх держав

– членів ООН, оскільки вони фігурують у рішенні Ради Безпеки, яке, згідно зі ст.. 25 Статуту ООН, обов'язкове для всіх держав.

Одна з найважливіших подій в історії гуманітарного права сталася 17 липня 1998 р. у Римі. Ідеться про заснування міжнародного кримінального суду. Суд має матеріальну юрисдикцію над геноцидом, злочинами проти людяності, воєнними злочинами та злочином агресії (ст. 5 Статуту). Суд може здійснювати свою юрисдикцією, якщо держава, на території якої вчинений злочин, або держава громадянства обвинуваченого є або учасницею Статуту або ж визнає юрисдикцію Суду шляхом спеціальної заяви. Необхідно зазначити, що Міжнародний кримінальний суд задуманий як додатковий інструментарій до національної кримінальної юрисдикції (ст. 1 Статуту), яку він має тільки у випадках, коли національні кримінально-правові системи не функціонують або є неефективними. На особливу увагу заслуговує ст. 24, згідно з якою жодна особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності на підставі Статуту за поведінку, яка мала місце до набуття Статутом чинності. Максимальне покарання, яке Суд може застосувати, – це довічне ув’язнення, до якого особа може бути засуджена в силу виняткової небезпечності злочину і засудженої особи [14].

Отже, розглянувши основні аспекти виникнення та розвитку норм міжнародного гуманітарного права, за порушення яких фізичні особи несуть кримінальну відповідальність, можемо дійти висновку, що, зародившись практично в XIX ст., норми права збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права) спочатку не кваліфікувались як злочини та не встановлювали кримінальної відповідальності. Переломним моментом у розвитку цих норм стало підписання Нюрнберзького статуту, який уперше чітко окреслив склади воєнних злочинів та встановив покарання за них. Саме з цього часу почався прогресивний розвиток норм міжнародного гуманітарного права. Також значну роль у цій справі відіграли женевські конвенції та Додаткові протоколи до них. У статтях цих документів містяться склади злочинів, скоєння яких тягне за собою міжнародну кримінальну відповідальність. Важливе значення для розвитку норм мали також Міжнародні кримінальні трибунали по колишній Югославії та Руанді, які відкрили можливість застосування на практиці норм женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них. Завершальною подією, яка на даному етапі підсумувала розвиток інституту відповідальності, стало створення міжнародного кримінального суду, що знаменувало собою новий етап у розвитку гуманітарного права.

_________

1.Encyclopedia of Public International Law (EPIL). – 1992.– Р. 129-131.

2.Давид Э. Принципы права вооружонных конфликтов. – М.: МККК, 2000.– с.490.

252	Іван Колотуха

3.Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов Э. С. Кривчеков. Т. 2. – М.: Изд. Моск. независимого ин-та международ. Права.– 1997.– С. 576.

4.Полянский Н.Н. Международный военный трибунал / Под ред. Н.М. Рычкова. – М.,

Юриздат, 1946.– С. 7.

5.Карев Д. С. Нюрнбергский процесс.– М.: Знание, 1976.– С. 45-46.

6.Навроцький, В. Військові злочини. Особлива частина міжнародного кримінального права: лекції для студентів юрид. фак.– Львів, 1997.– С. 38.

7.Николаев, А. Н. Токио: Суд народов. – М.: Юрид. лит., 1990.– С. 37.

8.Карев Д. С. Нюрнбергский процесс.– М.: Знание, 1976.– С. 47-48.

9.Основные положения Женевских конвенций и Дополнительных протоколов к ним.–

М.: МККК, 2000.– С. 16-17.

10.Payam A. Justice and reconciliation in the Greate Lakes region of Africa: the contribution of the international criminal tribunal for Rwanda // Duke journal of comparative and international law.– 1997.– Vol. 7.– № 2.– P. 326.

11.Международное публичное право. Сборник документов. Т. 2.– М.: Издательство БЕК, 1996.– С. 102-103.

12.Payam A. The Yugoslav Tribunal at a Crossroads: the Dayton peace agreement and beyond // Human Right Quarterly.– 1996.– № 2.– P. 260.

13.Международное публичное право. Сб. документов. Т. 2.– М.: Издательство БЕК, 1996.– С. 110-111.

14.Аль-Захарна Салім Мухаммед Сааді. Міжнародний кримінальний суд: важливий інструмент у боротьбі з міжнародною злочинністю// Право України.– 2000.– № 10.–

С. 120-124.

EVOLUTION OF CRIMINAL RESPONSIBILITY

WITHIN THE INTERNATIONAL HUMANITARIAN LAW

Ivan Kolotukha

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universytetska 1, Lviv 79000.Ukraine, tel. [phone]

In the given article the author considers aspects connected with the genesis and development of international humanitarian law standards for the violation of which physical persons are brought to criminal responsibility. The article analyses the examples of international documents which contain such standards. The documents cover the period of time from Frencis Liber’s code adopted by the government of USA during the time of the Civil war 1861-1865 till the establishment of the International Criminal Court in Rome. Greate attention is paid to international tribunals of Nuremberg and Tokyo. Special emphasis is put to the international tribunal of Nuremberg as it has become a starting point of the international humanitarian law standards for the violation of which physical persons are brought to criminal responsibility. The article also contain other international documents characterizing abovementiond standards.

Key words: international criminal responsibility, the international tribunal of Nuremberg , the international tribunal of Tokyo, the International Criminal Tribunal for Rwanda, the International Criminal Tribunal for Former Yugoslavia, International Criminal Court.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН–ТУ	VISNYK LVIV UNIV
Серія Міжнародні відносини	Ser. Mizhnarodni Vidnosyny
2005. Вип. 15. C. 253-253	2005. № 15. P. 253-253

УДК 342

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ СПИСКУ ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ

Олена Мельничук

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України вул. Трьохсвятительська, 4, 01001, м. Київ-1, тел.: [phone]

У статті йдеться про міжнародно-правове регулювання статусу всесвітньої спадщини. Під всесвітньою спадщиною, згідно з Конвенцією ЮНЕСКО 1972 р., розуміються об’єкти культури та природи, які володіють видатною універсальною цінністю для всього людства та внесені до Списку всесвітньої спадщини. Система охорони всесвітньої спадщини складається з національних заходів зі збереження та міжнародної допомоги у цьому.

Ключові слова: всесвітня культурна і природна спадщина, Список всесвітньої спадщини, Комітет всесвітньої спадщини, Фонд всесвітньої спадщини.

Проблемам правового регулювання збереження культурних цінностей та охорони навколишнього природного середовища в доктрині міжнародного права приділяють значну увагу як вітчизняні, так і зарубіжні науковці. Серед українських учених дослідженням цієї проблематики займаються В.І. Акуленко [1, 2], В.Н. Денисов [3], В.В. Максимов [4], В.Л. Мунтян [5], Ю.С. Шемшученко [6], серед зарубіжних науковців – Є. Александров (Болгарія), Л.Н. Галенська (Росія), М.М. Богуславський (Росія), С.Н. Молчанов (Росія), Л.Прессуйр (Франція), Сейдел-Хохенвелдерн (Австрія) та інші. Проте питання визначення правового режиму об'єктів культури та природи, що становлять загальнолюдську цінність, тобто об'єктів всесвітньої спадщини, не достатньо висвітлені в науці міжнародного права.

У нормативній системі сучасного міжнародного права відносини, що складаються в сфері охорони унікальних природних комплексів і видатних культурних цінностей, регулюються універсальним договором – Конвенцією про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. [7, с. 128]. Основні положення міжнародного документа полягають у тому, що об'єкти культури та природи, які становлять значний інтерес для всього людства, включаються до Списку всесвітньої культурної та природної спадщини (в літературі та засобах масової інформації – Список ЮНЕСКО, або Спадщина ЮНЕСКО); держави, на території яких знаходяться такі об'єкти, беруть на себе міжнародно-правові зобов'язання щодо їх охорони і збереження, а все міжнародне товариство зобов'язується надавати ефективну допомогу у цьому.

Охорона всесвітньої спадщини, згідно з Конвенцією 1972 р., здійснюється на двох рівнях: національному та міжнародному. Заходи національної охорони полягають у тому, що держави зобов’язуються забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передання майбутнім поколінням всесвітню культурну та природну спадщину, що знаходиться на її території. Отже, основну відповідальність за збереження таких цінностей, що становлять всесвітню спадщину, несе держава, на території якої ці цінності знаходяться. Ця держава “прагне діяти власними зусиллями, максимально

© Олена Мельничук, 2005

254	Олена Мельничук

використовуючи наявні ресурси” (ст. 4 Конвенції 1972 р.). Такі зобов’язання держав у міжнародному праві не мають прецеденту. Конвенцією передбачені заходи забезпечення якомога ефективнішої охорони і збереження та активнішої популяризації культурної та природної спадщини державами (ст. 5).

Система колективної охорони полягає у наданні міжнародної допомоги та здійсненні міжнародного співробітництва. В преамбулі Конвенції 1972 р. мотивується необхідність міжнародно-правового захисту культурної та природної спадщини, передусім зважаючи на її важливість та винятковий інтерес, який вона становить для людства. Якщо це так, вважає болгарський науковець Є. Александров, то і її захист є справою не менш важливою для всього людства, яка повинна здійснюватися об’єднаними зусиллями всіх або майже всіх держав [8, с. 68]. Таким чином, на думку вченого, знаходить свій вплив принцип колективного захисту цих об’єктів. На думку професора Віденського університету І. Сейдль-Хохенвелдерн, взаємозалежність держав і взаємне проникнення культур сьогодні досягли таких маштабів, що зробили застосування суто національних заходів захисту культурної та природної спадщини держави недостатніми [9]. Конвенція 1972 р. відкрила нову сферу міжнародного співробітництва, запропонувавши систему, за якої світова спільнота може брати активну участь в охороні пам’яток культури і природи, що мають загальнолюдську цінність, зазначає російський вчений М.М. Богуславський [15, с. 41]. Отже, “в разі необхідності”, держава має право скориститися міжнародною допомогою і співробітництвом у фінансовій, художній, науковій і технічній сферах, здійснюючи національну охорону такої спадщини.

Система колективної охорони функціонує на підставі міжнародно-правового механізму охорони всесвітньої спадщини, який складається з низки міжнародних інституцій з відповідними повноваженнями, створеними згідно з Конвенцією 1972 р.: Комітету всесвітньої спадщини, Фонду всесвітньої спадщини.

Згідно з нормами Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р., Комітет всесвітньої спадщини складає, поновлює й публікує списки цінностей культурної та природної спадщини, що мають назву Список всесвітньої спадщини та Список всесвітньої спадщини, що перебуває під загрозою. До другого Списку заносяться об’єкти культури та природи, яким загрожує певна небезпека, як от: загроза зникнення внаслідок прогресуючого руйнування, швидкий розвиток міст і туризму, стихійне лихо та катаклізми тощо. Щоб врятувати такі об’єкти, потрібні значні зусилля і кошти, тому держави в межах Конвенції звертаються за допомогою.

Основна увага людства привернена до першого списку, до якого включені об’єкти культури та природи, визнані міжнародною спільнотою всесвітньою спадщиною. Пам’ятки культури представляють собою витвір людського генія, серед них всесвітньо відомі цінності – Стоунхендж, Ейвбері та пов’язані з ними мегалітичні стоянки (Великобританія), Фонтенбло – палац і парк (Франція), історичний центр Флоренції (Італія), Тадж-Махал (Індія), Велика китайська стіна (КНР) та інші. Природна спадщина

– це те, що створено природою протягом багатьох тисячоліть: національний парк “Мамонтова печера” (США), заповідник фауни Джа (Камерун), Великий Бар’єрний риф (Австралія), незаймані ліси Комі (Росія) тощо [7, с. 242].

Ініціатива внесення тієї чи іншої культурної чи природної цінності до Списку всесвітньої спадщини, згідно з Конвенцією 1972 р., належить державам, на території яких розташовані такі цінності. Кожна держава -учасниця Конвенції наділяється правами і обов’язками щодо забезпечення і розмежування різних цінностей, які знаходяться на її території (ст. 3 Конвенції). Як вважає В. В. Максимов, ця норма стосується не стільки визначення видатної цінності, скільки визначення того, до якого виду спадщини (до

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ СПИСКУ ...

255

культурної чи природної) й до якої категорії (“пам’ятки”, “ансамблі”, “визначні місця”) належать об’єкти охорони [4, с. 101].

Проте, до Списку всесвітньої спадщини вносяться не всі об’єкти, а лише ті, які відповідають критеріям, що містяться у визначенні поняття “видатна універсальна цінність”. Спочатку об’єкт культури або природи, запропонований державою, включають до попереднього списку. Комітет всесвітньої спадщини вивчає надані державою документи, консультується з міжнародними організаціями (серед яких – Міжнародний дослідницький центр зі збереження та реставрації культурних цінностей – Римський центр, Міжнародна рада з охорони пам’яток та історичних місць – ІКОМОС, Міжнародний союз з охорони природи і природних багатств – МСОП) та приймає остаточне рішення щодо включення об’єкта у Список всесвітньої спадщини.

Критерії визначення культурної спадщини і природної спадщини відрізняються, що зумовлено фізичними відмінностями об’єктів. Об’єкт визнається носієм універсальної цінності і включається до Списку, якщо він відповідає хоча б одному критерію і відповідним умовам цілісності. Хоча більшість об’єктів у Списку відповідають щонайменше двом критеріям видатної універсальної цінності.

Отже, враховуючи передбачену в Конвенції двосторонню процедуру включення в списки (ст. 3, 11), визнання того чи іншого об’єкта видатною універсальною цінністю можливе за умови збігання волевиявлення – мається на увазі згода держави-ініціатора – сторони Конвенції 1972 р. і Комітету всесвітньої спадщини, який, як вважає С.Н. Молчанов, “в даному випадку de facto виступає від імені всього міжнародного товариства”[10].

На сьогодні в списку налічуються 754 об’єкти, з яких 582 культурної та 149 природної спадщини і 23 змішаних об’єкти. Важливою подією було включення у Список Комітетом всесвітньої спадщини 3 липня 2003 р. 24 об’єкти, серед яких - Національний парк Пурнулулу (Австралія), Монте Сан Джіорджио (Швейцарія), Ашур (Ірак), Королівські ботанічні сади (Великобританія) тощо.

Від України 1990 р. до Списку всесвітньої спадщини були внесені два об'єкти – Собор Св. Софії у Києві з ансамблем монастирських споруд та Києво-Печерська лавра, а 1998 р. – історичний центр м. Львова (близько 2500 об’єктів від ХІІІ ст. до 30-х років ХХ ст. ). Розпочалася робота з включення до цього Списку Національного заповідника “Херсонес Таврійський”, культурного ландшафту Кам’янець-Подільського каньйону, історичного центру м. Чернігова, біосферного заповідника “Асканія-Нова”, дендрологічного парку “Софіївка”, Канівського історичного і природного музеюзаповідника з могилою Тараса Шевченка [11, c. 102]. Готуються документи про включення Бахчисарайського палацу кримських ханів, який є єдиним у світі зразком кримськотатарського палацу та однією з дуже рідкісних у Європі архітектурних пам’яток палацової архітектури близькосхідного культурного кола.

Варто відзначити деякі позитивні моменти в сфері національно-правової охорони об'єктів всесвітньої спадщини. Серед них – створення у складі Міністерства культури та мистецтв України окремого органу державного управління, що опікується проблемами охорони та збереження пам’яток культури – Державної служби охорони культурної спадщини (30 березня 2002 р.), головним завданням якої є розробка державних програм збереження культурної спадщини, ведення Державного реєстру нерухомих пам’яток, списків об’єктів культурної спадщини, участь у міжнародному співробітництві. Одним з напрямів діяльності державної служби з охорони культурної спадщини є підготовка пропозицій щодо внесення пам’яток до Списку всесвітньої спадщини. Як зазначає В.І.

256	Олена Мельничук

Акуленко, зосередження пам’яткоохоронних функцій у єдиному органі державної виконавчої влади сприятиме суттєвому поліпшенню цієї роботи [1, с. 44].

Прийняття Верховною Радою 8 червня 2001 р. Закону України “Про охорону культурної спадщини” [12, с. 16] мало важливе значення для регулювання правових, організаційних, соціальних та економічних відносин у сфері охорони культурної спадщини, хоча, на нашу думку, в Законі не приділено належної уваги об'єктам всесвітньої спадщини, що знаходяться на території України.

Першою спробою більш конкретно нормативно регламентувати статус об’єкта всесвітньої культурної спадщини в національному законодавстві України було затвердження Постановою Кабінету Міністрів України 26 квітня 2003 р. Комплексної програми збереження об’єктів Національного заповідника “Софія Київська” на 20032010 рр.[13, с. 9]. В документі підкреслюється виняткове значення архітектурного ансамблю Софійського собору для світової культури. В ньому передбачено комплекс заходів, спрямованих на збереження пам’яток архітектури та пов’язаних з ними творів монументального мистецтва, музейних предметів і його колекцій, удосконалення науково-дослідної, науково-методичної та культурно-освітньої діяльності заповідника. Міністерство культури та мистецтв розробило також проект Загальнодержавної програми збереження та використання об’єктів культурної спадщини, в якому передбачено заходи з удосконалення діяльності державних органів в сфері охорони пам’яток всесвітньої спадщини.

Проте сам факт внесення тієї чи іншої культурної або природної цінності до Списку всесвітньої спадщини не гарантує ефективної охорони та збереження. Зокрема, на нашу думку, в Україні чинне пам'яткоохоронне та природоохоронне законодавство не відповідає вимогам щодо національно-правової охорони об'єктів всесвітньої спадщини.

Через невиважену політику держави щодо культурної та природної спадщини, в тому числі всесвітньої, створюється загрозлива ситуація стосовно збереження таких об’єктів. Прикладами цього є широкомасштабне будівництво в охоронній зоні Собору Св. Софії, на території Києво-Печерського заповідника. І хоч за цими фактами були порушені кримінальних справ, вжиті заходи не розв'язали всіх проблем. Міська влада Львова відмовляється надати центрові статус заповідника, оскільки тоді на цій території можлива лише реконструкція, а нове будівництво заборонене [14, с. 8]. Основними причинами такого незадовільного стану є відсутність в національному законодавстві України комплексного нормативно-правового акту, який би регламентував особливий статус об'єктів всесвітньої культурної та природної спадщини, що розташовані на території України. На нашу думку, в адміністративному та кримінальному законодавстві доцільно передбачити підвищену відповідальність за порушення норм, що стосуються охорони об'єктів всесвітньої спадщини.

__________

1.Акуленко В.І. Магазинщикова І.П., Моздир М.І., Тарасенко О.О. Культурна спадщина людства: збереження та використання. Навчальний посібник / За ред. І.П. Магазинщикової.- Львів, 2002. – 160 с.

2.Акуленко В.І. Охорона пам'яток культури в Україні (1917-1990): Монографія. – К., 1991. – 274 с.

3.Денисов В.Н. Про особливості імплементації соціально-економічних та культурних прав у системі міжнародного права прав людини // Правова держава: Щорічник наукових праць. – К., 2001. – Вип. 12. – С. 504 - 515.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ СПИСКУ ...

257

4.Максимов В.В. Правова охорона культурних цінностей у конвенціях ЮНЕСКО: Дис.

... канд. юрид. наук. - К., 1997.- 150 с.

5.Мунтян В.Л. Правова охорона природи. – К., 1975. – 27 c.

6.Шемшученко Ю.С. Міжнародні аспекти охорони природи .- К., 1985 .- 55 с.

7.Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн.2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: Ю.С. Шемшученко, В.І.Акуленко. – К., 1997.- 864 с.

8.Александров Е. Международно-правовая защита культурных ценностей и объектов.-

София, 1978.- 105 с.

9.Seidle-Hohenveldern I. La protection internationale de patrimonie culturel national // Rev. Generale de Droit Intern. Public. – Paris, 1993. – T.97. № 2.- P. 394-409.

10.http://www.smolchanov.narod.ru

11.Інформаційно-аналітичні та довідкові матеріали Кабінету Міністрів України до парламентських слухань “Зовнішня політика України як інструмент забезпечення національних інтересів держави: здобутки, реалії та перспективи” від 10 листопада

2003 р. № 27-7734/4. – 161 c.

12.Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. / Упор. В.І. Фрич; Відп. ред. М.В.

Гарник. - К, 2002. - 336 c.

13.Урядовий кур'єр. – 2003. № 91. 21 травня. – С.9.

14.Пархоменко М. Ми витягаємо з вогню вже головешки // Українська газета. – 2003. -

№ 12 (248). - 27.03. – С.8.

15.Богуславский М.М. Международная охрана культурных ценностей. - М.: Междунар.

Отношения. 1979. – 192 с.

INTERNATIONAL LEGAL PRINCIPLES OF FORMATION

OF WORLD HERITAGE LIST

Olena Melnychuk

Koretsky Institute of State and Law, National Ukrainian Academy of Sciences. vul. Trjohsjatitelska 4, 01001, Kyiv, tel.: [phone]

The article deals with the legal status of the world cultural and natural heritage in international law. Convention concerning the Protection of the World Cultural and Natural Heritage (16 November 1972) defines the legal base for it. The main ideas of the document are the combining of national and international protection and conservation of cultural and natural objects, which are of outstanding interest of mankind as a whole. Such objects are included into World Heritage List, thus they obtain the specific legal regime.

Кey worlds: World Cultural and Natural Heritage, World Heritage List, World Heritage Committee, World Heritage Fund.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН–ТУ	VISNYK LVIV UNIV
Серія Міжнародні відносини	Ser. Mizhnarodni Vidnosyny
2005. Вип. 15. C. 258-258	2005. № 15. P. 258-258

УДК 342.1 ЄС

ПРОЦЕС ГАРМОНІЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ЗІ СТАНДАРТАМИ ЄС І СТВОРЕННЯ КОНКУРЕНТНОГО СЕРЕДОВИЩА

Андрій Карась

Львівський національний університет імені ІванаФранка, вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, [e-mail]

Стисло розглянуто причини, які стримують розвиток конкурентних відносин в Україні. Висвітлено проблеми які є загальними для конкурентного середовища Європейського союзу й окреслено комплекс поітичних, правових та економічних заходів для їх розв’язання.

Ключові слова: конкуренція, конкурентне право, антимонопольне законодавство, конкурентна політика, економічна конкуренція.

У період, коли Україна переживає складний етап історичного розвитку, зумовлений не лише докорінними змінами політичної та економічної систем, необхідні зміни у світогляді, осмисленні об’єктивності суспільного буття, правовій свідомості та культурі. Для реального впровадження принципу верховенства права, утвердження України як правової держави потрібно відмовитися від стереотипів, що склалися впродовж "соціалістичного" відрізку часу. З конкуренції, що існує в умовах розвинених товарногрошових відносин, виростає класична монополія. Окремо слід говорити про монополізм, народжений в умовах досить специфічних форм економіко-організаційного розвитку України у складі СРСР. Він є наслідком свідомої економічної політики соціалістичної держави як носія політичної влади і власника основних засобів виробництва щодо планового ведення народного господарства на основі застосування переважно адміністративно-командних методів керівництва економікою, що призвело, зрештою, до перетворення її на єдиний народногосподарський комплексi. Монополізм у нашій державі є також породженням політики концентрації і спеціалізації виробництва та інших сфер життєдіяльності

Право громадянського суспільства, як вищий у розвитку цивілізації ступінь позитивного права, найбільше зближене із сучасним звичаєвим правом. Базис означеного права становить невід’ємні природні права людини, які є основою для оцінки правомірності юридичних норм, а категорії моралі органічно вплітаються у правову матерію. Яскравим прикладом цього є норми Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», в основу яких закладено принцип чесних звичаїв. На відміну від свого попередника – Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» - Закон України «Про захист економічної конкуренції» містить набагато більше процесуальних норм, які спрямують органи Антимонопольного комітету на проведення повного і якісного розслідування у справах про порушення та збирання необхідних доказів, забезпечать права учасників провадження у цих справах.

Ефективне функціонування сучасного ринку без проведення зваженої політики конкуренції неможливе. Політика конкуренції у світовому масштабі виробила ряд правил та умов, які забезпечують приєднання до світового ринку та дозволяють конкурувати на ринках інших країн на рівних умовах.

© Андрій Карась, 2005

ПРОЦЕС ГАРМОНІЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ...

259

Основою конкурентного права України є положення статті 42 Конституції України, де проголошено принцип захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, заборонено зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Важливим кроком на шляху приведення конкурентного права України у відповідність до основних положень права ЄС стало прийняття Закону України „Про захист економічної конкуренції”, предмет регулювання якого в цілому відповідає принципам, визначених статтями 81 та 82 Договору про заснування ЄС. Крім зазначеного закону, відносини у цій сфері регулюються також Законами України „Про захист від недобросовісної конкуренції”, „Про природні монополії” та „Про Антимонопольний комітет України”, що визначає загальну компетенцію та повноваження Антимонопольного комітету України при виконанні покладених на нього завдань, а також низкою інших законів та підзаконних актів.

У директивних документах та відповідній літературі, як правило, зазначено, що умовою інтеграції України в європейський простір є гармонізація (адаптація) її законодавства до вимог ЄС. Термін «гармонізація законодавства» слід розуміти як синонім до терміна «адаптація». Ці терміни означують процес, якому має підлягати законодавство.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС була передбачена майже 10 років тому зовнішньоправовими і внутрішньоправовими документами: Угодою про партнерство та співробітництво між Україною й Європейськими Співтовариствами 1994 року та галузевими угодами, укладеними під її егідою, Указом Президента України від 11 червня 1998 року № 615/98, який затверджений Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу. Саме ця стратегія визначила основні напрями співробітництва України з ЄС, серед яких провідне місце займає саме адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Подано визначення адаптації законодавства України до законодавства ЄС, суть якої полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, яке забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведе його до рівня, характерного державам-членам ЄС. Зокрема зазначено, що адаптація законодавства України передбачає реформувати правову систему та поступово привести її у відповідність до європейських стандартів; вона охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, охорону життя та здоров’я, довкілля, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені Угодою про партнерство та співробітництво. Крім того, підкреслено, що важливим чинником реформування правової системи України слід вважати участь України у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти.

Важливе значення, на думку експертів, мало прийняття Постанови Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 року № 1496 «Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». Центральні органи влади зобов’язані покласти її положення в основу щорічних планів роботи з адаптації законодавства України до законодавства ЄС і таким чином здійснювати заходи щодо реалізації Стратегії інтеграції України до ЄС. На сьогодні досягнуто певних результатів у законодавстві України та у структурно-організаційній будові органів державної виконавчої влади, спрямованій на виконання завдань інтеграції.

Антимонопольне законодавство України насамперед розроблене відповідно до вимог ЄС і СОТ. Воно ґрунтується на нормах Конституції України: держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна

260	Андрій Карась

конкуренція. Види і межі монополії визначаються законамиii України «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про захист економічної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту», «Про Єдиний митний тариф» (так званий Антидемпінговий кодекс) та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.

Значну увагу приділено захисту конкуренції в нових Цивільному та Господарському

кодексах України. Зокрема в Господарському кодексі (ГК) ці питання подаються у низці статей29.

Відповідно до положень ГК, захист конкуренції, анти монополізм визначаються як державна політика України. Так, у статті 18 «Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання» вказано, що держава здійснює антимонопольноконкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, які затверджує Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України (пункт 1). Окрім того, державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб’єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи не приймають актів та не чинять дії, які усувають конкуренцію або необґрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності чи запроваджують обмеження на ринку, не передбачені законодавством (пункти 2, 3). Стаття 251 Господарського кодексу передбачає накладання штрафів за порушення антимонопольноконкурентного законодавства; стаття 252 – адміністративну відповідальність громадянпідприємців та посадових осіб; стаття 253 – вилучення незаконно одержаного прибутку (доходу), а стаття 255 – відшкодування збитків. Правда, не всі положення Кодексу повністю адаптовані до вимог СОТ та ЄС. Наприклад, положення статті 26 ГК «Обмеження конкуренції» суперечать не тільки згаданим умовам, а й вимогам Конституції України. Ось текст статті 26: «1. Рішення або дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обґрунтованими у випадках: подання допомоги соціального характеру окремим суб’єктам господарювання за умови, що допомога подається без дискримінації інших суб’єктів господарювання; подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється законодавством; подання допомоги, в тому числі створення пільгових економічних умов, окремим регіонам з метою компенсації соціально-економічних втрат, викликаних важкою екологічною ситуацією; здійснення державного регулювання, пов’язаного з реалізацією проектів загальнонаціонального значення».

На практиці стан досконалої конкуренції трапляється нечасто. Це, як зазначає Хайек, «не означає, що там, де нам доводиться використовувати процесс конкуренції для виявлення потреб і можливостей різних людей, ми здатні також спричинити це ідеальне становище або що результатам навіть “недосконалої” конкуренції не можна віддати

29 Статті 18–21, а також відповідні глави – глава 3 «Обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції» та глава 28 «Відповідальність суб’єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства