Лекция № 9

Тема 9. Техніко-економічне обґрунтування рішень, які отримані внаслідок проектування. Основні техніко-економічні показники ефективності запроектованого виробничого процесу. Методика техніко-економічного обґрунтування технологічних рішень.

Оцінювання запроектованної системи, техніки, технології, нового виду продукції, матеріалів, організації виробництва, проєкту підприємства або його підрозділу (надалі – об`єкт) проводять на початковій стадії проектування з більш повним техніко-економічним обгрунтуванням на піздніх стадіях. Оцінювання ефективності об`єкта включає наступні етапи: вибір показників та критеріїв ефективності, побудову математичної моделі, оцінювання якості моделі та експерементування з нею, розрахунок показників ефективності.

Розрізняють технічну та техніко-економічну ефективність об`єкта.

Технічна ефективність – це ступінь відповідності його за технічними параметрами завдання або взірцю, що проектується.

Техніко-економічна ефективність – здатність об`єкта отримати певний ефект з мінімальними витратами ресурсів.

Для зменшення працемісткості проектування та підтвердження правильного рішення проводять спрощене попереднє оцінювання об`єкта. Для цього здійснюють порівняння об`єкта, що прокектується, з кращими вітчизняними та зарубіжними взірцями. На початковій стадії проектування порівнюють технічну ефективність об`єкта за найвагомішими науково технічними показниками з наступним прирівнюванням за техніко-економічними показниками.

Оцінювання технічної ефективності об`єкта (його науково- технічного рівня) включае:

• визначення сукупності нормативно- правових документів, які відображають міжнародні вимоги до нового об`єкта;

• формування групи аналогів та їх показників;

• зіставлення значень параметрів майбутнього об`єкта з вимогами нормативних документів та аналогів.

Оцінювання ефективності результатів науково-дослідних, конструкторських робіт, капіталовкладень, впровадження нової продукції проводять на основі розрахунків абсолютних та відносних показників. Якщо об`єктом впровадження є новий вид продукції, виникає потреба у попередньому оцінюванні його вартості.

Для розрахунку та прогнозування вартості видань (ціноутворення) застосовують двофакторні моделі, які будують на виробничтих функціях типу Кобба-Дугласа. Ці функції включають появу в розрахунках від`ємних значень, що можливе при використанні лінійної двофакторної моделі, і водночас дозволяють застосовувати метод найменших квадратів для визначення параметрів моделі. Виробничі функції забезпечують менші відхилення цін від реальних, ніж лінійні. Функція Кобба- Дугласа описує залежність вартості видання (В) від двох змінних параметрів: тиражу(Х) та обсягу в умовних сторінках(Х):

(9.1)

де n, m – константи.

Рівняння для різних способів друку та кількості фарб. Абсолютна похибка подібних розрахунків у два-три рази менша для видань, які друкуються в одну фарбу, порівняно з багатофарбовими.

Математичні моделі ціноутворення будують також для різних видів прродукції: книг, брошур, журналів, газет; фарбовості видання та способів друкування. Наприклад, моделі розрахунку вартості книг, надрукованих офсетним способом:

• для однофарбового друку – В =0,076214

• для багатофарбового друку – В =

Питому вартість видання розраховують, виходячи з відпускної вартості усього тиражу (Т):

Наприклад,

• вартість одного примірника книги при офсетному однофарбному друці:

В = (2,1082+1,2605Т+0,3932О)/Т;

• вартість одного примірника книги при офсетному багатофарбовому друці:

В = (17,38+1,26Т+0,39О)/Т.

Газети: при додрукарському готуванні газет на виробництві вартість тиражу приблизно на 30% вища у порівнянні з підготовленням у видовництві; випуск газет формату А3 у середньому на 8-10 % дорожчий за формат А2; офсетний рулонний друк є дешевим порівняно з аркушевим; вартість тиражу фарбовістю 1+2 в середньому на 12%, фарбовістю 1+4 – на 40-45%, 2+4 на 60% вища у порівнянні з однофарбовим друком.

Бланки: двосторонні бланки дорожчі на 20% у порівнянні з односторонніми; скомплектовані бланки дорожчі на 40% у порівнянні з нескомплектованими; при друкуванні бланків у дві фарби ціна зростає на 30% порівнянно з однофарбовими.

Етикетки: при друкуванні етикеток у чотири фарби ціна збільшується на 20% у порівнянні з двома фарбами та на 30% - з однофарбовою продукцією, а при друкуванні у 5-6 фарб – на 60%. Витрати додрукарського виробництва прямо пропорційні обсягу, формату та фарбовості видання та не залежать від тиражу. Собівартість друкарських процесів насамперед залежить від тиражу видання, а післядрукарських – від тиражу та обсягу і, незначною мірою, від формату видань.

Структура витрат на виготовлення певних видів є різною. Вона включае постійні складові: вартість налагодження устаткування, виготовлення однієї форми, фотоформи, тощо та змінні – оплату праці, яка залежить від группи складності додрукарських робіт, обсягу видання, а також від типу процесів, способу друку, вартості материалів та тиражу. Вартість додрукарських процесів виготовлення книги малим тиражем становить 13% від загальної вартості виготовлення видання (друкування – 7%, післядрукарські процеси – 35%, папір – 25%, прибуток та управління – 20%). Вартість паперу може становити від 25 до 75% від загальної вартості видання. Різке зменшення вартості одиниці продукції для плоского аркушевого друку спостерігається при тиражах приблизно 1000 примірників, для плоского рулонного – після 10-12 тис. примірників, для глибокого – більше 100 тисяч.

Спосіб друку та вид продукції несуттєво впливають на питому вагу витрат у загальній видавничій собівартості друкованої продукції: високий друк в одну фарбу – 28,2%, офсетний аркушевий друк – 28,4%, офсетний рулонний однофарбовий – 25,7%; офсетний рулонний багатофарбовий – 31,4%.

Виготовлення видань у друкарні з готових плівок зменшує вартість на 20% у порівнянні з повним технологічним циклом.

Розрахунок відпускної вартості продукції через вартість ії одиниці – це один з оперативних методів оцінювання замовлення. В результаті створюють прайс листи на основні види продукції підприємства. В автоматизованих системах управління виробництвом розрахунок вартості замовлення проводять при його оформленні. Вартість, визначена таким методом, є приблизною та потребує уточнення.

Техніко-економічне обґрунтування проектування. Техніко-економічні розрахунки (ТЕР) при проектуванні об`єкта, наприклад, підприємства, проводять у два етапи.

1. Попереднє техніко-економічне обґрунтування.

2. Остаточні ТЕР та їх аналіз

Другий етап є обов`язковим та входить у техніко-економічну частину проекту. При проведенні розрахунків визначають основні ТЕП майбутнього виробництва та проводять їх порівняння з аналогічними показниками діючих вітчизняних чи зарубіжних підприємств. Розрахунки здійснюють для окремих цехів та підприємства в цілому. Доцільність проектування інженерних комунікацій визначають порівняння їх ТЕП зі встановленим завданням.

Основні питання техніко-економічної частини проекту:

• аналіз та попереднє оцінювання проектних рішень;

• визначення основних коштів на впровадження рішення;

• обчислення собівартості продукції підприємства;

• встановлення кошторисної вартості продукції;

• розрахунок основних техніко-економічних показників, їх аналіз та оцінювання.

У випадку технічого переоснащення розрахунок ефективності капіталовкладень можна проводити за різними методиками.

Першу методику застосовують при заміні застарілих видів устаткування на нові без зміни обсягу виробництва та видів продукції. Необхідний обсяг капіталовкладень

(9.1.1)

де В – вартість одиниці нового устаткування; К – кількість одиниць придбаного устаткування і-того виду; В – витрати на ремонт та обслуговування наявного устаткування; А – амортизація устаткування.

Другу методику застосовують при введені додаткових виробничих потужностей для збільшення обсягів виробництва та номенклатури продукції(у випадку підвищення попиту).

Залежно від стадії проектування використовують два методи для визначення необхідного обсягу капіталовкладень: за даними на основі показників питомих капіталовкладень на одиницю приросту виробничої потужності; за даними кошторизсу технічного переозброєння (реконструкції, розширення) підприємства. Перший метод приблизний і застосовується на ранній стадії проектування, другий, більш точний, - на завершальній стадії.

Третю методику застосовують при підвищенні конкурентної спроможності продукції або випуску нових видів. Потребує не тільки розширення основних фондів, а й докорінної перебудови техніко-технологічної бази виробництва.

Оцінювання економічної ефективності від встановлення нової техніки проводять також за допомогою програм управління виробництвом, які контролюють проходження замовлення та завантаження устаткування, наприклад, PrintFlow від EFI.

Для визначення ефективності проектування та впровадження нової техніки і технології здійснюють його оцінювання за наступними критеріями: обсягом виробництва (виробничою потужністю, кількістю одиниць устаткування), трудовими критеріями (питомою та річною працемісткістю, чисельністю працюючих, продуктивністю праці), фінансовими (собівартостями річної програми та облікової одиниці продукції, прибутком, рентабельністю, приведеними витратами, витратами на одну гривню продукції), ефективністю капіталовкладень (загальним розміром інвестицій, стартовими витратами, фондомісткістю продукції, фондовіддачею, терміном окупності капітальних вкладень, їх рентабельністю).

Техніко-економічні показники (ТЕП) об`єкта впровадження, за якими оцінюють його якість, поділяються на дві групи. Перша група – абсолютні показники, розраховані на основі вихідних даних завдання на проектування. Вони характеризують масштаб виробництва, характер продукції, її собівартість, якість, тривалість інвестиційного циклу, розмір капіталовкладень. Їх не завжди можна застосовувати для оцінювання та порівняння різних об`єктів. При порівнянні об`єктів розраховують питомі (похідні) показники – друга група. До питомих показників відноситься рентабельність, питомі капіталовкладення, термін окупності об`єкта тощо.

Приклад першої групи показників (абсолютних), якщо об`єктом впровадження є проект підприємства:

1. Річна виробнича програма, натуральні одиниці.

2. Річний випуск продукції у вартісному виразі, грн.

3. Собівартість продукції, грн.

4. Вартість виробничих фондів, у т.ч. основних фондів, грн.

5. Чисельність працюючих , чол.

6. Кошторисна вартість усіх об`єктів будівництва, м.

7. Площа території підприємства, га.

8. Нормативна тривалість будівництва, місяці.

9. Нормативна тривалість освоєння потужностей, місяці.

10. Нормативна тривалість освоєння основних ТЕП, місяці.

Приклад другої групи показників (питомих):

1. Рівень рентабельності (загальний, розрахунковий).

2. Продуктивність праці.

3. Питомі капітальні вкладення.

4. Фондовіддача.

5. Витрати на одну гривню валової продукції.

6. Термін окупності капітальних вкладень.

7. Матеріало- та енергомісткість об`єкта.

При ТЕО застосовують метод варіантів, який полягає у проведенні порівняльного аналізу декількох варіантів та виборі найкращого з них. Для цього для кожного варіанта технології прораховують затрати на виробництво продукції, а також проводять порівняння за технологією і технікою; організацією виробництва; інженерним забезпеченням виробництва,; умовами праці праіюючих; рівнем механізації та автоматизації виробничих процесів; основними показниками виробництва. Метод варіантів доцільно використовувати для аналогічних за розміром, типом (за характером продукції) підприємств. При порівнянні річну програму підприємства розраховують у млн фарбовідтисків, приведених до формату 60*90 см окремо для різних способів друку і, відповідно, типів машин. Порівняння додрукарського виробництва здійснюють за річною виробничою програмрю в обліково-видавничих аркушах (окремо для тексту та іллюстрацій). Інтегральним показником при ТЕО є собівартість продукції за варіантами.

Розрахунок собівартості процесу виготовлення видання проводять за різними методиками.

1. За калькуляційними статтями витрат.

2. Питомою собівартістю облікової одиниці продукції.

3. За собівартістю однієї машино-години.

4. Визначенням прямих та непрямих витрат.

За калькуляційними статтями на: матеріали та відходи, вартість яких частково повертається; напівфабрикати; роботи та послуги виробничого характеру інших організацій та підприємств; витрати на оплату праці; відрахування на соціальні потреби; загальновиробничі та загальногосподарські витрати; комерційні витрати.

(9.2)

Де С – повна собівартість видання

С – витрати на матеріали, напівфабрикати, послуги;

С – витрати на оплату праці основних робітників;

С – відрахування на соціальні потреби;

С – загальновиробничі витрати;

С – загальногосподарські витрати;

С – комерційні витрати.

У перелік найважливіших матеріалів додрукарських процесів входять: фототехнічна плівка, друкарські пластини. Усі інші матеріали (плівка для принтера, папір, тонер для принтера, монтажна основа, розчини для оброблення фотоплівки та друкарських форм тощо) відносять до допоміжних. Вартість основих матеріалів розраховують через їх витрати та вартість одиниці матеріалу. Витрати основних матеріалів, а допоміжних – через витрати основних. Вартість неврахованних матеріалів – за певним відсотком від вартості основних матеріалів.

У статті виплат на оплату праці враховують заробітну плату основних, допоміжних та інженерно-технічних працівників, а також виплати стимулюючого характеру та додаткову зарплату.

Відрахування на соціальні потреби включають відрахування на соціальне страхування, у пенсійний фонд, у державний фонд зайнятості та медичного страхування.

Витрати на утримання та експлуатацію устаткування включають витрати на рушійну електроенергію, біжучий ремонт, амортизацію, утримання устаткування.

Загальновиробничі витрати – це витрати на соціальні потреби цехового персоналу, амортизацію та експлуатацію устаткування та будівель, витрати на управління та обслуговування виробництва.

Загальногосподарські витрати – витрати на управління та організацію підприємства.

Комерційні – витрати на збут продукції.

Зміна окремих статей виробничих витрат може здійснюватися з протилежними знаками. Порівняння витрат за варіантами з різним завантаженням здійснюють на основі визначення приведених (питомих) витрат на амортизацію.

Розрахунок собівартості продукції через вартість її одиниці (приведені витрати). За умови збереження завантаження виробництва постійним для всіх варіантів порівняння витрат можна проводити тільки за статтями, які різняться. Порівняння витрат за варіантами з різним завантаженням здійснюють на основі визначення приведених (питомих) витрат.

(9.3)

де С – повна собівартість об`єкта, грн.;

ВП – виробнича програма (потужність) у натуральних одиницях.

Знаючи питому собівартість за варіантами технології, розраховують економічну ефективність, одержану від зниження собівартості продукції:

(9.4)

де , - питома собівартість, відповідно, для базового та проектного варіантів.

Розрахунок собівартості виготовлення продукції через собівартість однієї машино-зміни застосовуються на малих підприємствах, які мають невелику кількість порівняно коротких циклів проходження замовлення у виробництві з обмеженою номенклатурою. Це дає можливість визначити вартість однієї машино- зміни не окремих операцій, а процесу в цілому. Для цього попередньо розраховують:

1. Річне завантаження у машино-змінах ведучих груп устаткування.

2. Повну собівартість річної програми без вартості матеріалів.

3. Собівартість роботи однієї машино-зміни на рік.

Для визначення собівартості виготовлення замовлення обчислюють :

• завантаження ведучого устаткування у машино-змінах по конкретному замовленню;

• собівартість як добуток собівартості однієї машино-зміни по конкретному замовленню;

• суму собівартості поліграфічних послуг та матеріалів;

Розрахунок собівартості виготовлення продукції шляхом визначення прямих та непрямих витрат для кожного замовлення. Прямі витрати – це витрати, які безпосередньо пов`язані з виготовленням продукції і величина яких прямо пропорційна обсягові продукції (витрати на матеріали, зарплату, електроенергію тощо). Непрямі витрати визначають пропорційно до прямих витрат. Ця методика знайшла практичне застосування на підприємствах, оскільки потребує попереднього визначення тільки одного коефіцієнта непрямих витрат, який в умовах стабільного завантаження залишається постійним.

При виборі техніки та технології застосовують метод ранжування. В його основі система переваг за найбільш важливими параметрами, які повною мірою обґрунтовують критерії вибору оптимального варіанта. Наприклад, витрати на обслуговування устаткування,, перекваліфікацію робітників, мінімальна металомісткість та (чи) енергомісткість (Е) продукції (устаткування).

(9.5)

де В – витрати на рушійну електроенергію, грн; ВП – виробнича программа (потужність) підрозділу в натуральних одиницях. У результаті формується рейтинг кожного варіанта об`єкта, який порівнюється.

Узагальнюючими показниками економічної ефективності впровадження будь-якого об`єкта є економічний ефект – прибуток від основної діяльності П=В- С, розрахунковий прибуток (П) (без платежів в бюджет) та питомий прибуток:

(9.6)

де В – вартість продукції; – собівартість виготовлення.

Ефективність використання основних фондів оцінюють за:

• фондовіддачею

(9.7)

де – вартість основних фондів, грн;

- випуском продукції на 1 м виробничої площі, ефективністю капітальних вкладень (терміном окупності об`єкта впровадження)

(9.8)

• питомими капіталовкладеннями

(9.9)

де – капіталовкладення, грн;

• питомими витратами на одну гривню продукції

(9.10)

Оцінювання ефективності впровадження нового об`єкта проводять не тільки за економічними, але й за комплексними показниками, які враховують якість продукції.

Приклад 1. Для техніко-економічного порівняння ефективності впровадження насвітлювачів розраховують комплексний показник ефективності через відношення середнього значення кількості виведеної інформації певної якості за одиницю часу () до сумарних витрат на купівлю та утримання устаткування( ).

Показник ефективності роботи насвітлювача розраховують:

(9.11)

Наведена методика придатна для порівняння пристроїв СТР різних типів та вартості, оскільки враховує більшість технічних параметрів безпосередньо або опосередковано.

Приклад 2. Оцінити техніко-економічну ефективність виробництва з випуску поліграфічної продукції з урахуванням її якості можна також за допомогою коефіцієнта доцільності ()

(9.12)

Де – коефіцієнт якості продукції;

- собівартість продукції.

, (9.13)

де К – коефіцієнт вагомості і-тої властивості; Вл – показник i-тої властивості: технологічності, надійності, транспортабельності, стандартизації, безпеки, технічності, естетичності, ергономічності, економічності тощо.