3. Українські землі у складі Литви та Польщі. Виникнення козацтва

1. Литовсько-польська експансія на укр. Землі

З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою — польський король Казимир 111 (1333-1370 pp.) відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. У результаті досягнутого компромісу Казимир III був вимушений визнати місцевого боярина Дмитра Дедька правителем Галичини, а той, у свою чергу, погодився на формальне верховенство польського короля. Внаслідок цього на деякий час на території колишнього Галицько-Волинського князівства сформувалися два державні утворення: в Галичині склалася автономна боярська республіка, очолювана "управителем і старостою Руської землі" Дмитром Дедьком, а на княжому столі Волині закріпився литовський князь Любарт Гедимінович. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази. Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. Вже в 1361 р. було утворено католицьке архієпископство з центром у Львові. У 1374 р. Константинопольський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Наприкінці XIV ст. вона відновилася, але на початку XV ст. знову була ліквідована. По смерті Казимира III Польща за династичною угодою була змушена передати Галичину Угорщині. У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша). "Королівство Галицьке" стало васально залежним від Угорщини. Проте Владислав, що правив у Галичині у 1372-1378, 1385-1387 pp., прагнув позбутися залежності від Угорщини. Він створив власний апарат управління і навіть карбував власну монету з гербом і титулувався "самодержцем Русі". Для реалізації своїх планів він спирався не на місцеве українське населення, а на переселенців: поляків, німців, угорців. Активно насаджував католицизм. Така політика робила його владу непевною, що дало змогу Польщі після смерті Людовіка у 1387 р. знов захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт. У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Переломним у запровадженні на українських землях польського адміністративно-територіального устрою став 1434 р. В цей рік було скасоване автономне становище Галичини, яка до цього лише вважалася власністю королівського трону і утворено Руське воєводство з центром у Львові. Західне Поділля було перетворено на Подільське воєводство з центром у Кам'янці (Східне Поділля залишилося під контролем Литви). У 1462 р. воєводством стала також Бельзька земля, що перебувала до цього у залежності від Мазовії. За королівським привілеєм виданим у липні 1434 р. у Руському та Подільському воєводствах скасовувалося українське і запроваджувалося польське судочинство, а місцеву шляхту було зрівняно в правах з польською. Також завершився процес закріпачення селянства (1505 р.) Незадоволення селян знайшло вияв у ряді виступів, найбільшим із яких було повстання 1490—1492 pp. під проводом Мухи і Борулі. Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.

Першим великим князем Литви став Міндовг (1230-1263 pp.). Він об'єднав литовські племена для боротьби з Тевтонським орденом і переважно мирним шляхом поширив свою владу на землі Західної Русі. Великий князь Гедимін (1316-1341 pp.) започаткував правлячу династію й почав наступ на південно-західні руські (українські) землі, проте історики вважають, що початок литовської доби в Україні поклав син Гедимін Любарт, який у 1340 році приєднав до своєї держави Волинь та Галичину. Проте ненадовго. Протягом багатьох десятиліть ці землі переходитимуть від Литви до Польщі й навпаки, аж поки ці держави не вирішать об'єднатися. Згодом про свої наміри приєднати до Литви «всю Русь» заявив брат Любарта, литовський князь Ольгерд (1345-1377 pp.), який у 50-60-х pp. XIV ст. поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину. 1362-1363 pp. він здійснив успішний похід проти монголо-татар на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки ханам Хачебею, Кутлобугу й Дмитру. Після цього Поділля було приєднане до Великого князівства Литовського, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося. Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш-менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення. Литовські правителі й собі казали українським князям: «Ми старовини не зачіпаємо й новини не вводимо». Ольгерд залишив на своїх місцях багато місцевих князів і бояр. Литовці, які переселилися на українські землі, швидко асимілювалися, поріднившись династичними шлюбами з українцями. Своє привілейоване становище зберегла православна церква (10 з 12 синів Ольгерда стали православними). Староукраїнська мова стала державною, збереглися правові традиції часів «Руської правди». Чимало українських можновладців у Литовській державі зайняли високі державні посади й навіть увійшли до складу князівської ради. Вагомий вплив на Литву справила українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку, ніж литовська. Незагарбницький характер політики литовців і відсутність кровопролитних дій на території України дали підставу багатьом історикам твердити, що Литовська держава — це продовження давньої української державності. Так, М. Антонович писав: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об'єднанні довкола династії Гедиміна... Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду». 2. Утворення Речі Посполитої. Брестська унія 1596

Брестська унія 1596 року - приєднання до Римсько-католицької церквирядуєпископіві єпархійправославноїКиївської митрополії(в складіКонстантинопольського патріархату) на чолі з митрополитом КиївськимМихайлом Рогозоюна територіїРечі Посполитоївідповідно до рішеньСоборувБрестів жовтні1596.

Починаючи з 1590в Бресті проходили собори західно-руської Церкви, що мали мету налагодити протягом церковного життя в несприятливих умовах, що створилися для православних в об'єднаномупольсько-литовській державі; однією з найбільш гострих проблем було принижене становище православного російського єпископату, який, з одного боку, знаходився в залежності від католицької польської шляхти, з іншого боку, був обмежений правами патронату православного дворянства. Акт проуніїбув прийнятий 9 жовтня 1596 на Соборі, що відкрився 6 жовтня 1596 вБресті, на якому були присутні митрополит Київський Михайло Рогоза, єпископи Луцький, Володимир-Волинський, Полоцький, Пінський і Холмський, а також папські і королівські посли і ряд западнорусских єпископів. Згідно складеної соборної грамоті,єпископи перерахованих православних єпархій визнавали своїм головою римського папу, брали римсько-католицьку догматику, але зберігали богослужіннявізантійського обрядуна церковнослов'янською мовою.

Метою Брестської унії було забезпечення для вищого православного духовенства на території Речі Посполитої положення, рівного становища католицького духовенства, а також ослаблення домагань Російського царяна землі Південно-Західної Русі.

Висновок Брестської унії викликало протести селян, козаків, міщан, частини православної шляхти, нижчого духовенства, а спочатку - і деяких великих українських феодалів. Активним противником і борцем з унією став ігуменбрестського Свято-Симеоновской монастиряпреподобномученикАфанасій.

Двоє з семи западнорусских єпископів - львівський Гедеон Балабані перемиський Михайло Копистенський - відкинули рішення уніатського Собору, незабаром після його початку відкривши засідання православного Собору.^[1] Очолив православний Собор, на якому були присутні значна кількість мирян, включаючи князя Костянтина Острозького, ЕкзархВселенського Патріархавеликий протосинкелом Никифор, що мав на то письмові повноваження від Патріарха.^[1]Позиція учасників Собору полягала в тому, що без волі Собору східних Патріархів місцевий Собор в Бресті не вправі вирішувати питання про унію.

Православний Брестський Собор відкинув унію, відлучив уніатських єпископів і позбавив їх сану, відновив у священстві тих священнослужителів, які були позбавлені його єпископами - прихильниками унії.

В жовтні 1620Єрусалимським ПатріархомФеофаном III, які поставили православного Київського митрополитаІова Борецького, а також єпископів на всі вакантні кафедри православної Київської митрополії^[2], на Україну була відновлена ​​православна ієрархія.

Тим не менш, переслідування православних на Україну тривало, і в кінцевому підсумку політичне і релігійне тиск вилилося в повстання Хмельницького, внаслідок якого Польща втратила половини Україні. Однак на територіях, що залишилися в Речі Посполитої - правобережній Україні, Білорусії та Литві - тиск на православних продовжувалося і через століття, коли вже ослаблена Річ Посполита була розділена, Росії дісталися території повністю уніатські.