istoriya_Ukrayini_shpori_1

№59 Україна в умовах назрівання революційної кризи на початку ХХ століття. Селянський рух у полтавській та харківській губерніях.

Селянський рух у полтавській та харківській губерніях.

У 1902 р. селянський рух охопив Полтавську, Київську, Харківську та інші губернії і досяг найбільшої сили. У ряді районів селянська боротьба переросла в масові збройні виступи. Поміщики тікали, кидали свої маєтки напризволяще. Лише в березні було зруйновано 40 поміщицьких маєтків у Полтавській губернії. Усього протягом березня — квітня 1902 р. сталося понад 120 нападів на економи поміщиків, багатих орендарів, унаслідок чого 105 маєтків було розгромлено.

Доведені до відчаю злиднями і стражданнями, селяни забирали в поміщицьких садибах хліб, картоплю, сіно для худоби, необхідний реманент, знаряддя праці. Серед селян поширювалися чутки про існування царського указу, згідно з яким їм нібито дозволялося забирати у поміщиків хліб, землю, майно. Проте царський уряд розвіяв ці селянські ілюзії, надіславши на село війська, щоб з допомогою зброї придушити повстання. Звірячі розправи уряду з повстанцями доказали селянам суть царської влади, кому вона служить і кого захищає. Тільки в Харківській губернії після збройного придушення повстань до суду було притягнуто 960 осіб. Без судових рішень багатьох селян покарано шомполами. Учасників виступів ув'язнювали, відправляли на каторжні роботи або на заслання до Сибіру та інших віддалених районів країни. Але це не припиняло революційних настроїв серед селян їх підсилювала і агітація революційних партій, які закликали селян до боротьби проти царського режиму. Серед селян розповсюджувалась література есерів, рупівців, зокрема брошура «Дядько Дмитро», в якій у популярній формі викривався самодержавно-поміщицький лад і звучав заклик до боротьби проти великого поміщицького землеволодіння. Про масштаби революційної агітації на селі переконливо свідчить хоча б той факт, що лише протягом січня—березня 1902 р на Полтавщині жандармські чиновники зареєстрували 68 різних нелегальних видань.

Селянські повстання на Полтавщині й Харківщині мали значний вплив на розгортання аграрного руху в інших губерніях України. Хоча царські «власті» всіляко приховували правдиву інформацію про ці події, чутки про них поширювалися серед селянства. У 1902 р. на Україні відбулося 320 селянських виступів, які охопили 556 сіл. Особливістю селянського руху 1902 р. порівняно з попередніми роками була його масовість. Із 320 виступів 212 було ліквідовано з допомогою поліції та військ. Однак за своєю суттю селянський рух залишався ще розрізненим і стихійним Протягом 1903—1904 рр. в підросійській Україні відбулося 411 виступів, у яких брали участь селяни 439 сіл з населенням майже 350 тис. чол. За підрахунками історика селянського руху М. Лещенка, всього в 1900—1904 рр. в Україні відбулося 1022 виступи селян, що охопили 1300 сіл з населенням 800 тис. чол.

№60 Наступ неосталінізму в 60 – 70 рока. Судові процеси в Україні проти дисидентів.

У жовтні 1964 р. відбулася зміна партійного керівництва СРСР – замість М.Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.Брежнєв. Кадрові перестановки, що відбулися після жовтневого пленуму ЦК партії, засвідчили поворот від реформаторства до неприхованого консерватизму, якоюсь мірою навіть просталінського зразка. Але цятенденція за часів брежнєвського керівництва проявила себе не відразу. Спочатку Л.Брежнєвим були виправлені лише деякі так звані «волюнтаристські ходи» в діяльності «великого реформатора». Проте незабаром стало очевидний, що висунуте Л.Брежнєвим гасло «стабільності»насправді означає звичайну відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло наділені владою консервативні сиди. «Брежнєвський період» історії України був періодом часткової реанімації сталінської адміністративно-командної системи, періодом суспільного й економічного застою. З іншого боку, цей період був часом активного пошуку прогресивними силами суспільства шляхів оновлення радянської системи і виведення її з глибокого кризового стану. Неосталінізм політики Л.Брежнєва виявлявся в УРСР в нових хвилях політичних репресій проти інакомислячих, насамперед поборників ідеї національного відродження і суверенності України. Вже в серпні 1965 р. в окремих містах республіки пройшли масові арешти, внаслідок яких було затримано близько 30 чоловік із середовища «шістдесятників». Більшості з них було пред'явлено традиційнезвинувачення в антирадянській агітації і пропаганді». Навесні 1966 р. у ході судових процесів за «антирадянщину» різні строки позбавлення волі отримало 20 чоловік. У мордовських таборах опинилися: науковці – брати Михайло та Богдан Горині, працівники і викладачі вузів Михайло Осадчий, Євгенія Кузнєцова, Валентин Мороз, художник Опанас Залипала, робітникиІван Гель і Анатолій Шевчук, інженери Олександр Мартиненко та Іван Русин, вчитель Михайло Озерний та ін. Хвиля арештів і переслідувань, що прокотилася Україною в 1965-1966 рр., засвідчила зміну політичногокурсу радянського керівництва і була інспірована в республіці саме з союзного центру. де також розгорталися події за аналогічним сценарієм. Слід зазначити, що розмах репресивних дій в Україні був значно більшим, ніж в інших регіонах СРСР. Українське керівництво на чолі з П.Шелестом, як завжди, ретельно і слухняно виконало отриману вказівку згори, хоча й не було саме зацікавлене в такому розвитку подій у республіці. Відчутні зміни стали спостерігатися і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Характерним проявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967 р. у Києві, де зі стихійним протестом проти заборони відзначення пам'яті Т.Шевченка біля пам'ятника Великому Кобзарю виступили представники столичної інтелігенції та студентства.

№61 Національна революція в україні середини XVII ст.

Національна революція середини 17 століття

Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським пануванням і у січні 1648 p. почав війну проти Речі Посполитої. Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів. Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців. Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбавитися залежності від Польщі та польських феодалів і створити власну українську православну, тобто національну державу. Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім'ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі посади у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними здібностями. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до розуміння потреб України, українського народу, усіх його верств і на початку 1648 p. очолив війну за визволення України. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої. Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу. З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу. Створення української національної держави вперше одержало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою. Першим гетьманом вільної України став Б.Хмельницький. Спочатку його у січні 1648 p. було обрано гетьманом Війська запорізького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б.Хмельницький оголосив себе главою звільненої України: "Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть единовладелец и самодержец русский".  Б.Хмельницького як главу України визнавав і польський король. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б.Хмельницькому разом з привілеєм на вільності гетьманську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Б.Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. Для того він влітку 1648 p. прийняв військовий Статут — "Статут про устрій Війська Запорізького". Дисципліна в ньому була суворою. Достатньо нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за неслухняність гетьману. Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі. Проте до 1654 p. звільнена територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. В цілому вона сягала: на заході — до р.Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну р.Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України складала приблизно 200 тис. кв. км. Хмельницький називав п по-старому — Руська земля, Русь. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. Наприкінці 1653 p. Росія досить зміцніла, щоб вступити у війну з Польщею. 8 січня 1654 p. у день Богоявления у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств: "...собралось великое множество всяких чинов людей". На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича. Цим вердиктом завершився процес зближення України і Росії у 1648—1654 pp.