istoriya_Ukrayini_shpori_1

№44 Українські національні партії в роки першої російської революції.

Украї́нська соціа́л-демократи́чна робітни́ча па́ртія (УСДРП, популярно есдеки) — виникла в грудні 1905 з Революційної української партії (РУП); визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, почасти з робітників і селян. Підкреслюючи національні питання і домагаючися автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії; за столипінської реакції виступала разом з єврейським «Бундом», почасти і з меншовиками; число членів бл. 3 000 (1908). За Української Центральної Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади (уряди В. Винниченка). Бувши обережнішою у земельному питанні, УСДРП втратила підтримку мас на користь Української Партії Соціалістів-Революціонерів, хоч диспонувала кращими політичними кадрами. Після IV Універсалу з УСДРП в уряді залишилися тільки 2 міністри. (Д. Антонович, М. Ткаченко). За Гетьманату УСДРП була в опозиції, а її лідери (В. Винниченко, С. Петлюрай ін.) тимчасово були ув'язнені. УСДРП брала участь в Українському Національному Союзі, в підготовці перевороту і в формуванні Директорії, до якої увійшли В. Винниченко (голова) й С. Петлюра. Діячі УСДРП стояли на чолі уряду (В. Чехівський, Б. Мартос, І. Мазепа) або брали участь в інших урядах. На IV з'їзді (10 — 12 січня 1919) УСДРП розкололася на дві фракції: праву — «офіційну соціал-демократичну» і ліву — «незалежну», яка ставилася з застереженнями до централістичної політики російської комуністичної партії в Україні, але визнавала потребу організації радянської влади в Україні і встановлення «диктатури пролетаріату» та негайного миру з радянською Росією. Проти названих виступали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, І. Мазепа і більшість з'їзду, обстоюючи потребу «трудової демократії», повільну соціалізацію головних галузей народного господарства та підтримку Директорії. На Трудовому Конгресі УСДРП висловилася за демократичний парламентаризм, здійснення важливих соціальних реформ, залишення верховної влади в руках Директорії, а на місцях — комісарів. Щоб уможливити Директорії порозуміння з Антантою, соціал-демократи відкликали 7 лютого 1919 своїх міністрів з уряду, залишивши С. Остапенковівільну руку для переговорів з французькими представниками в Одесі. Одночасно С. Петлюра вийшов з УСДРП, а В. Винниченко вибув зі складу Директорії, передавши свої повноваження С. Петлюрі (11 лютого 1919). ЦК УСДРП (Й. Безпалко, А. Лівицький, М. Шадлун, І. Романченко), що залишився в Україні, продовжував підтримувати політику Директорії й урядів Б. Мартоса, а ті її члени, що виїхали на еміграцію на конференції 9 — 13 вересня 1919 у Відні домагалися виходу есдеків з уряду. «Незалежні» есдеки в січні 1920 створили Українську Комуністичну Партію, що стала леґальною радянською партією і стояла за самостійність УССР. На еміграції «Закордонна делегація УСДРП» (лідери: І. Мазепа, П. Феденко, О. Козловський, Ольгерд-Іполит Бочковський, Б. Матюшенко, В. Старосольський, Й. Безпалко) мала центр у Празі і належала до Соціалістичного Інтернаціоналу. Партійні органи: «Вільна Україна», «Соціалістична Думка» і «СоціалістДемократ. УСДП не входила до Уряду УНР в екзилі, але лояльно ставилася до нього. Після другої світової війни УСДРП взяла участь у створенні Української Національної Ради, 1950 об'єдналася з іншими соціалістичними партіями вУкраїнську Соціалістичну Партію. Українська демократично-радикальна партія (УДРП) — постала в Києві наприкінці 1905 з об'єднання Української демократичної партії зУкраїнською радикальною партією й гуртувала переважно помірковану інтелігенцію.

Програма УДРП була побудована на принципах парламентаризму й федералізму: Україна мала здобути в рамках конституції Росії широку автономію. У соціально-економічному плані Українська демократично-радикальна партія передбачала примусовий викуп від приватних власників землі й промислових підприємств, які з часом мали бути націоналізовані.УДРП мала в Першій і Другій Державних Думах своїх депутатів, які заснували окрему українську фракцію, згодом оформлену в Українську думську громаду.Партія мала пресові органи: «Громадська думка», «Рада» і «Рідний Край».Протягом 1905–1908 рр. діяла під назвою “Українська демократично-радикальна партія”, з 1917 р. по 1923 р. – під назвою “Українська партія соціалістів-федералістів”, а протягом 1923 – 1939 рр. – під назвою “УРДП”.Встановлено, що з 1908 р. по 1917 р. колишні радикал-демократи були об’єднані в політичну організацію під назвою Товариство українських поступовців (ТУП), яка зберегло практично всі ознаки своєї попередниці.

№45 предмет та методи вивчення історії україни

Предмет вивчення в кожній науці становить система об’єктивних закономірностей. Предметом вивчення історії У. є закономірності виникнення соціально-економічного та політичного розвитку суспільства на всіх укр. землях. Історія У. розглядає суспільні процеси та рухи, розвиток різних політичних сил та партій, прагнення укр. народу до незалежності, процес об’єднання всіх укр. земель в єдину державу, розвиток державних структур та політичної системи. Це перша складова частина предмету. Друга – вивчення світових суспільних процесів, їх взаємозв’язку в історії У., а також місце У. в історії світового суспільства. Існують 5 основних типів історичних джерел: 1) речові (поселення, архітектурні споруди), які дає нам археологія; 2) етнографічні; 3) лінгвістичні; 4) усні; 5) писемні (актові матеріали, оповідні пам’ятки).

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи: 1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми. 2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення. Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного. При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін.

№46 Революційно демократичний світогляд Т.Г.Шевченка

Погляди Т. Шевченка будувались на основі природних потреб людини, на захисті пригніченого населення. Велику увагу Шевченко приділяв умовам забезпечення прав і свобод людини. Він хотів наділити селян землею, звільнивши їх від кріпосництва. Право в розумінні Шевченка було залежним від інтересів правлячої верхівки та мало вигляд мінливого історичного явища. Шевченко виступав за рівність прав і свобод людиниі справедливість, за утвердження громадського самоврядування, за самоуправління народу, основою якого повинна бути "суспільна власність: " кораблі і плуги, всі багатства землі " належать не " царям - божествам ", а трудящим " 

Творчість Т. Шевченка, особливо його " Кобзар ", мали велике значення для українського народу, це своєрідна Біблія українців, яка вивела українську літературу на шлях світового визнання. Ці поезії кожна людина може зрозуміти та знайти для себе щось близьке до душі.

Творчість Т.Г. Шевченка - це актуальне, вічно живе явище, яке буде жити в свідомості українського народу та зберігати в собі ті ідеали, для яких жив та за які боровся Великий поет.

№47 Утворення зунр та її возэднання з УНР у 1919 році

Утворення зунр

18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, пре­дставників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як полі­тичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції українсь­кий народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незале­жної України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР.

Возэднання з УНР у 1919 році

В січні 1919 р. перша сесія Української національної ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. До Галичиии прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район. Але військові дії продовжувалися. В березні 1919 р. Українська Галицька Армія, реорганізована на зразок регулярних армій (3 корпуси, по 4 бригади в кожному), втратило ініціативу. Нові умови перемир'я не змогли задовольнити Польщу, яка бажала повної окупації Галичини.

№48 Конституція україни про державну мову та державну символіку.

Державна мова — це офіційно визнана обов'язкова мова законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобах масової інформації тощо.

Ст. 10 Конституції України встановила, що державною в Україні є українська мова. Це означає, що: Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. У ст. 24 Конституції закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками (незнання української чи російської мови не може бути підставою відмови у прийнятті на роботу, але після прийняття на роботу відповідна посадова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в необхідному обсязі). Окремі статті Конституції містять вимоги про обов'язкове володіння державною мовою Президентом України, професійними суддями, суддями Конституційного Суду (це їхній конституційний обов'язок). У законодавстві України передбачена також вимога володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування особами, які вступають до громадянства України. Частково мовне питання регулюється також законом "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 р. Держава взяла на себе обов'язок сприяти розвиткові етнічної, мовної, культурної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України. Оголошуючи українську мову державною, законодавство. Публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті тягнуть за собою юридичну відповідальність.

Державні символи — це сукупність конституційне закріплених знакових, образних чи музикальних виразів, що юридичне уособлюють державу і є засобами ідентифікації суверенної держави в системі внутрішніх і міжнародних правовідносин. 

Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Державний прапор постійно встановлюється на будівлях, в яких розміщуються органи державної влади та місцевого самоуправління, дипломатичні та консульські представництва України за кордоном, на водних і повітряних суднах, що належать Україні.

Малий державний герб — тризуб (знак Княжої Держави Володимира Великого). Його зображення розміщується на печатках, грошових знаках, державних цінних паперах.

Великого Державного Герба Україна не має. Він має бути затверджений спеціальним законом з урахуванням малого Державного Герба і герба Війська Запорізького (козак з мушкетом на плечі).

Державний Гімн України — національний гімн на музику Михайла Вербицького, слова до якого будуть закріплені додатковим законом. Такий закон також ще не прийнято, а тому до прийняття закону використовуються слова національного гімну, написані Павлом Чубинським. Державний Гімн виконується на офіційних заходах, на спортивних змаганнях, в яких беруть участь українські спортсмени.

Повага до державних символів є конституційним обов'язком громадянина України (ст. 65). Невиконання цього обов'язку (глум над державною символікою, незаконне використання державної символіки) є злочином, за який передбачена кримінальна відповідальність.

№49 Українська революційна демократія наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Створення РУП

Створення РУП

Революці́йна украї́нська па́ртія (РУП) — перша активна політична організація на Центральних і Східних Українських Землях, заснована 11 лютого1900 в Харкові діячами студентських громад: Д. Антоновичем, М. Русовим, Л. Мацієвичем, Б. Камінським, П. Андрієвським, Ю. Коллардом, О. Коваленком, Д. Познанським й ін. як підпільна революційна партія. Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних організацій таких, як «Братство Тарасівців», соціал-демократичний гурток І. Стешенка й Лесі Українки, Українська Національна Партія, які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність.

Революційна українська партія (РУП) — створена в 1900 р. у Харковіна зборах студентських громад. Засновники партії — Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Д. Познанський та ін. У 1902 р. складалася з 6 організацій: у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі — на чолі з центральним комітетом.

Мета партії — боротьба за національні права та соціальну революцію. Відстоювали соціальні інтереси селянства, яке вважали основою української нації.

Свої програмні вимоги викладали на сторінках нелегальних видань — газета «Селянин» і журнал «Гасло».

Першим програмним документом РУП стала брошура «Незалежна Україна», написана харківським адвокатом М. Міхновським. Основними положеннями цього документу були: 1) мета партії - створення незалежної української держави; 2) лідер національного руху - інтелігенція, що служить своєму народові; 3) засоби досягнення головної мети - будь-які, включаючи насильницькі; 4) основні лозунги боротьби - «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»; 5) ніяких компромісів з помірними українофілами.

Незабаром у РУП відбувся розкол - багатьом її членам не подобалася націоналістична категоричність і безкомпромісність висунутих у брошурі М. Міхновського ідей. У 1902 р. міхновці, не маючи широкої підтримки всередині РУП, створили окрему від неї Українську національну партію (УНП). У 1903 р. від РУП відокремилася ліва група, що утворила Українську соціалістичну партію (УСП).

Основним регіоном діяльності РУП була Лівобережна Україна (Харківщина, Київщина, Полтавщина), основним об'єктом пропаганди - українські селяни, а головними формами боротьби - пропаганда й агітація, 3 поширенням в Україні соціал-демократичних ідей частина рупівців переглядає свої ідейні настанови й у 1904 р. створює окрему Українську соціал-демократичну спілку, що на автономних правах увійшла до меншовицької фракції РСДРП. Члени «Спілки» були впевнені, що вирішення національного питання прямо пов'язано з боротьбою пролетаріату та розв'язанням соціально-економічних проблем.

У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість рупівців на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюроюдійшли висновку про необхідність об'єднання національної ідеї з марксизмом і перетворили РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

№50 Суспільно-політичне та культурне життя україни у післявоєнні роки

У перші повоєнні роки на хвилі перемоги у війні з фашистською Німеччиною і надіями на майбутнє дещо активізувалося суспільне життя в Україні. Пожвавилась робота Рад, профспілок та інших громадських організацій. Зростали ряди компартії України. На 1950 р. вона налічувала 700 тис. чоловік. Понад 60 відсотків членів партії становили українці, хоча на керівних партійних посадах переважали здебільшого росіяни. Вся влада, як і раніше, зосереджувалася в руках центральних органів уряду і партії в Москві. Компартія України перебувала на правах обласної організації.

З грудня 1949 р. М.Хрущова на посту першого секретаря ЦК КП(б)У змінив Л.Мельников. Він продовжив політику боротьби з українством. За директивами першого секретаря ЦК у 1949-1952 рр. із звинуваченням в українському націоналізмі з КП(б)У було виключено понад 22 тис. членів партії (З відсотки). Ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру, 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла атрибути державності -герб, прапор, державний гімн УРСР, які символізували Україну як залежну частину СРСР. Централізована бюрократична система управління державою посилювалась.

У липні 1946 р. ЦК Компартії у Москві звинуватив українських комуністів у тому, що вони "не приділяють належної уваги підбору кадрів та їхній політично-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва... де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції". Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільством Сталін поклав на свого помічника, секретаря ЦК ВКП(б) А.Жданова.

Великоруський шовінізм, "ждановщина" нанесли в цей період особливої сили удар по українській культурі. У1946-1949рр. були фактично ліквідовані всі попередні здобутки української культури. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК КП(б)У про небезпеку українського націоналізму засуджує "Нарис історії української літератури" 1945р. за редакцією С.Масловата, Є.Кирилюка. Різкій критиці піддано ряд журналів. Змінено склад редколегії журналів "Вітчизна", "Перець". З'являються погромні рецензії на твори Ю.Яновського, А.Малишка, О.Довженка. 

1943 р., відновлено кампанію проти "українських буржуазно-націоналістичних істориків". Наприкінці 1946 р. затверджений новий, ще більш наближений до російського, український правопис. Жорстокій критиці був підданий репертуар опери, театру, кіно, радіо, самодіяльних культурно-освітніх установ. Так, оперу К.Данькевича "Богдан Хмельницький" критикували за те, що росіянам у ній відведене не досить помітне місце, а українські журнали та енциклопедії звинувачували в зосередженості на "вузьких" українських темах.

За націоналістичні ухили зазнали переслідувань у цей період немало представників інтелігенції. Найбільша наруга чинилась над українською інтелігенцією в період "правління" Л.М.Кагановича, який був призначений Москвою на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У і обіймав її з березня по грудень 1947 р. В цей час були піддані критиці М.Рильський, Ю.Яновський, О.Кундзич, О.Дорошкевич. Пізніше, у 1951р., зазнали переслідувань В.Сосюра, за поезію "Любіть Україну!", написану ще у 1944 р., а також А.Малишко, Є.Кирилюк, О.Білецький, Л.Первомайський та багато інших.

Пошуки ідеологічних відхилень привели до нападок на євреїв, діячів єврейської культури. Багато єврейських письменників, учених, художників було репресовано за звинуваченням у "космополітизмі". Була навіть сфабрикована "змова" єврейської інтелігенції, в якій планувалося за допомогою "міжнародного єврейства" заволодіти Кримом і відокремитись від Радянського Союзу.

№51 суспільно-політичне життя в україні у 40-50 х роках хх століття. Продовження репресій.

У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(6) «Про журнали „Звезда” і „Ленинград”, спрямовані проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, «Про кінофільм „Большая жизнь” та ін., що стали не лише своєрідним сигналом, а й, як зазначалося в редакційній статті журналу «Більшовик України», «бойовою програмою» нової ідеологічної атаки. Вже за шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору „Перець”, «Про журнал „Вітчизна” та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення в художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним ідеологом А. Ждановим і тому названа «ждановщиною». Її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти «націоналізму». Особливо чітко це виявилося після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України, коли посилилося відверте публічне цькування і пряме звинувачення в «націоналізмі» М. Рильського (за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю. Яновського (роман «Жива вода»), І. Сенченка (повість «Його покоління»), 0. Довженка (кіносценарій «Україна в огні») та ін.

Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під виглядом принциповості сприяло те, що саме 1947 р. КП(б)У знову очолив Л. Каганович. Саме він зробив «вагомий внесок» у підготовку згаданого пленуму. Ще в серпні, виступаючи на нараді молодих письменників у ЦК КП(б)У, Л. Каганович розставив акценти майбутньої кампанії шельмування.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти «космополітизму» мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення «холодної війни»; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти. 

Продовження репресії

Основною метою репресій було створення сприятливих умов для “радянізації” краю, експлуатації його демократичного та природного потенціалів, насильне залучення населення до радянської системи господарювання, руйнація національних структур самозахисту, духовним осередком яких була Українська греко-католицька церква, а також остаточне утвердження на місцях органів радянської влади.

Наприкінці війни й у повоєнний період розгалужений сталінський репресивний апарат широко використовував вже випробований у попередні роки арсенал репресивних акцій. Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системи заручництва - це далеко не повний перелік методів репресивного тиску на населення.

Сталінське керівництво використовувало репресії в західноукраїнських землях і як засіб державного примусу, і як метод покарання.Йдучи у цілому в дипломатичному річищі СРСР, у червні 1945 р. Україна вступила до ООН, потім до 1950 р. стала членом ще 12-ти міжнародних організацій, а у 1951-1958 рр. Україна набула членства ще у 16-ти міжнародних організаціях та їх органах. Цей вихід України на міжнародну арену відбувся за наполяганням і особистим контролем Сталіна, а відтак це з самого початку несло зерно лицемірства і обмежень. Підтримуючи Україну, московська влада розраховувала на голоси в ООН, а також сподівалася, що це пом’якшить враження від проблем, що вона мала на в Західній Україні.

№52 Ліберально – опозиційни напрямок у визвольному русі в Україні. Діяльність «Громад».

Соціальні й економічні зміни кінця ХIХ сторіччя сприяли підйому ліберально - опозиційних рухів, що ставили під сумнів існуючий політичний лад. Ліберально - опозиційний  рух, різнорідне по своєму складі, мало два плини - помірне й радикальне. Помірні ліберали здебільшого були земськими діячами. Незважаючи на те що система виборів у земствах давала явну перевагу представникам привілейованого класу, у їхньому середовищі розвивалася опозиція. Голод 1891 р. дав вирішальний імпульс розвитку опозиції. Вона розвивалася як реакція проти всесилля царської бюрократії, її бездіяльності, проти відсталості самодержавства.Спочатку лібералізм, що мав слов'янофільське фарбування, у пошуках угоди з «історичною владою» Росії прагнув боротися лише з «бюрократичним перекручуванням» її. Прагнучи на словах до відновлення існуючих у минулому рад при государі, ці прихильники повернення до справжнього самодержавства задовольнялися на ділі створенням чисто консультативного органа, завданням якого було «донести до глас народу» до царя, ніж обмежити влада самодержавства. Будучи супротивниками насильства, ліберали прагнули до організації «конституційного руху». За десять років ліберальний рух сильно радикализовалося. Це відбулося внаслідок усвідомлення лібералами своєї сили, на противагу розрізненому руху влади, який стояло починаючи з 1900 р. вступити в смугу найгострішої економічної й соціальної кризи. Відіграючи значну роль у суспільному русі в середині ХIX століття, ліберально-опозиційний рух ніколи не було вирішальною силою в політичній боротьбі. Перебуваючи в опозиції до самодержавства й прагнучи до влади, він діяв прийнятний легальними засобами, постійно коливаючись між урядом і революційним рухом. позиційність російсько-українського лібералізму зростає в періоди революційного підйому в країні, різко падала з одержанням від уряду незначних поступок. При настанні реакції, дружній нейтралітет лібералів до революціонерів перемінявся спробами виправдати урядові репресії. Соціальна база російсько-українського лібералізму була неоднорідною. Вона включала буржуазію, поміщиків, інтелігенцію. Носієм буржуазно-ліберальної ідеології в середині 19 століття виступало, як правило, дворянство, стани найбільш утворені яки мають суспільну трибунові у дворянських, а з 1864 р. і в земських зборах. Своєрідність російсько-українського ліберально-опозиційного руху і його місце в суспільному русі визначалися соціально економічними й політичними умовами розвитку Росії: запізнілі , у порівнянні, із країнами Західної Європи ліквідація кріпосного права; пізнім, але бурхливим розвитком капіталізму; збереженням самодержавно-станового ладу й пережитків кріпосництва; політична дряблість росіянці буржуазії; значним впливом на суспільство, більше прогресивних революційних ідеологій і наявністю розвиненого революційного руху. В умовах революційної ситуації 1879-80 гг. ліберали висунули вимогу скликання представників органів при царі з дорадчими функціями, розширення прав земств і лібералізації громадського життя. Ліберали були й залишаються ідеологами буржуазії, що не може миритися із кріпосництвом, але яка боїться революції, боїться руху мас, здатного скинути монархію й знищити влада поміщиків. Ліберали обмежуються тому «боротьбою за реформи», «боротьбою за права» тобто дележем влади між кріпосниками й буржуазією».