istoriya_Ukrayini_shpori_1

9. Економічні реформи 60-х років ХХ століття. Причини їх незавершеності

В історії СРСР і України післявоєнні роки за характером соціально-економічного розвитку умовно поділяють на три періоди:

1) підйом (1950—1970 рр.);

2) застій (1971—1985 рр.);

3) криза і зміна соціально-економічної системи (1985—1990 рр.). Розглянемо особливості економічного розвитку на кожному з цих етапів.

50—60-ті роки.

Разом зі зростанням індустріальної могутності СРСР поглиблювалися і більше виявлялися негативні тенденції, що набували ознак хронічності й охопили народногосподарські комплекси всіх республік.

По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн насамперед за якісними показниками, витратами матеріальних, трудових, фінансових ресурсів на одиницю продукції, продуктивністю праці, економічною ефективністю тощо.

По-друге, безсистемне моделювання економіки, перенасичення її промисловими підприємствами, диспропорційність у розвитку різних галузей економіки (особливо це стосується промислового комплексу України).

По-третє, поступове зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо.

За таких умов виникло першочергове завдання — прискорити науково-технічний прогрес, здійснити значні структурні зміни в економіці, технології, організації та управлінні виробництвом. Крім того, потрібно було вирішити ще два суперечливі завдання: нагодувати й одягти людей, дати їм житло (проблема дефіциту житла Україна не вирішила ще й нині), підняти їхній культурний рівень і водночас зміцнити оборону країни шляхом виробництва нових видів озброєння.

В умовах, коли не було іноземних інвестицій та бракувало фінансових і матеріальних внутрішніх ресурсів, командно-адміністративна система розв'язувала проблеми традиційно: визначала головні серед них і виробляла відповідну систему пріоритетів. У серпні 1953 р. сформували новий курс, який передбачав соціальну переорієнтацію економіки і пріоритетний розвиток легкої промисловості. Друге, щоправда, мало вимушений характер. Масштабні дотації в легку і харчову промисловості разом зі значним зниженням цін (наприкінці 1953 р. хліб коштував утричі дешевше, ніж у 1948 р.) призвели до збільшення дефіциту, а отже, до перегляду поточного плану на користь випереджального зростання виробництва товарів широкого вжитку. Іншим головним напрямом економічної політики стало відродження розореного села, розв'язання продовольчої проблеми, що потребувало радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Вже в 1954 р. різко знизили обов'язкові поставки сільськогосподарських продуктів державі, списали борги колгоспів, зменшили податки з присадибних ділянок і дозволили продавати надлишкову продукцію на базарі. Водночас у 1,5—5,5 разу підвищили заготівельні ціни на сільськогосподарські продукти, збільшили капіталовкладення та поставки техніки селу.

Послаблення державного тиску на село сприяло тому, що в 1953—1958 рр. середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в Україні стали вищими у 5 разів порівняно з 1950—1953 рр. (8 % порівняно з 1,6 %). Частка капіталовкладень у сільське господарство збільшилася майже на 1/3 порівняно з 1/5 на початку десятиріччя (щоправда, приблизно 32 % цих інвестицій йшло на освоєння цілини). Грошові доходи колгоспів з 1953 до 1958 р. зросли у понад три рази. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в Україні, як загалом і в СРСР.

Проте пожвавлення українського села виявилося нетривалим. Щоб продовжити розпочату в 1953—1954 рр. аграрну політику, не вистачало внутрішніх джерел фінансування. З огляду на політичні та соціальні причини радянський уряд не наважився підняти роздрібні ціни, перенісши на них приблизно трикратне збільшення заготівельної дотації, отриманої колгоспами в 1953—1958 рр. Однак цей тягар виявився непосильним для бюджету. У1958 р. здійснили реорганізацію МТС із примусовим викупом колгоспами країни сільськогосподарської техніки. Вони мали придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд руб. Хоча цей захід дав змогу забрати із села деякі кошти, проте разом із цим різко погіршилося фінансове становище більшості господарств, а головне не було розв'язано проблеми інвестицій для сільського господарства. 31954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтовані масово-політичні кампанії. Серед них такі: з 1955 р. максимально розширили посіви кукурудзи (в Україні вони займали в 1953 р. 2,2 млн гa, у 1955 р. — більше ніж 5 млн, у 1962 р. — 3 млн га, у Радянському Союзі було засіяно 32 млн га, з яких лише з 7 млн га зібрали якийсь урожай); з 1957 р. почали проводити "м'ясні" та "молочні" кампанії, що ставили завдання наздогнати США за виробництвом м'яса, масла і молока на одну особу (для України ця "гонка за лідером" закінчилась у 1964 р. загальним падінням продукції тваринництва на 92 % щодо рівня 1958 р.). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення колгоспів, перетворення частини з них на радгоспи тощо — також не мали відчутних результатів.

Політику реалізації надпрограм доповнювали прагнення ліквідувати присадибне селянське господарство. Вже в 1955 р. його розміри зменшили в 2 рази. У 1956 р. встановили грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. було видано указ про заборону тримати худобу в містах і робітничих селищах. Ще в 1956 р. M.C. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали корів колгоспам, а молоко отримували на трудодні, помилково вважаючи, що особисті підсобні господарства втрачатимуть значення, а потім взагалі зникнуть. Тому за 1964—1964 рр. поголів'я великої рогатої худоби у підсобних господарствах колгоспників, наприклад в Україні, скоротилося на 14 %, свиней — на 20, а овець і кіз — на 53 %.

Як наслідок, середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1959—1964 рр. знову знизилися до рівня початку 50-х років (1,6 %). На початку 60-х років у містах України виник гострий дефіцит продуктів харчування, включно з хлібобулочними, м'ясними виробами та іншими продовольчими товарами масового попиту. Щоб з'ясувати ситуацію з дефіцитом, влада почала боротьбу проти "спекулянтів", "економічних злочинців", але поліпшити ситуацію не змогла. У 1962 р. радянський уряд змушений був підвищити роздрібні ціни на м'ясо (на 30 %) і масло (на 25 %), що спричинило масові протести населення. Однак проблему дефіциту продуктів харчування це не розв'язало. З 1963 р. уряд з метою запобігання голоду вперше закупив за кордоном понад 12 млн т зерна (на 1 млрд дол. США). Україна перетворилася із виробника на споживача зерна (особливо соєвих рослин) з-за кордону.

У промисловості цей період характеризувався поступовим пом'якшенням сталінського над централізму — радянською децентралізацією і демократизацією управління. Розширилися права союзних республік. Територіальний принцип управління здійснювали через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних, адміністративних районах. На території України замість ліквідованих союзних, союзно-республіканських і республіканських міністерств організували 11 раднаргоспів. Вони контролювали 10 тис. промислових підприємств і наприкінці 1957 р. їм підпорядкувалися 97 % заводів республіки (в 1953 р. лише 34 %). Прискореними темпами розвивалася легка промисловість. Отже, у перші роки "відлиги" промислова політика, як і економічна в цілому, спрямовувалася на вирішення першочергових завдань.

У цей період було зроблено суттєвий крок до підвищення рівня життя населення: масштабно підняли заробітну плату, скасували примусові державні позики, які забирали майже 10 % заробітків трудящих і були прихованою формою додаткового оподаткування населення, вдвічі збільшили пенсії, а з 1964 р. пенсії вперше дали колгоспникам. З травня 1966 р. у колгоспах ввели гарантовану оплату праці. У 1953—1958 рр. заробітна плата жителів міста підвищувалася в середньому на 6 % за рік. У другій половині 50-х років робітників і службовців перевели на 7-годинний робочий день. Уперше за роки радянської влади почали масове житлове будівництво, в тому числі із залученням коштів населення через житлово-будівельні кооперативи. До кінця 70-х років 80 % сімей забезпечили квартирами, проте житлову проблему внаслідок великої міграції сільського населення в міста так і не розв'язали. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років під впливом економічних труднощів темпи поліпшення добробуту населення різко сповільнилися і загострилися соціальні проблеми, передусім спостерігався тотальний дефіцит продовольчих та інших товарів.

У1958 р. ввели обов'язкову восьмирічну освіту для усіх дітей шкільного віку. Скасування плати за навчання в середній школі та вищих навчальних закладах сприяло зростанню рівня народної освіти. Створена мережа шкіл, технікумів, ВНЗ дала змогу сформувати відповідний кадровий потенціал країни, позитивно відобразившись на розвитку науки та культури. Варто зазначити, що в розвитку економіки України у 1950—1970 рр. суттєву роль відіграли чинники інтенсивного зростання, коли приріст національного доходу та валового суспільного продукту забезпечувався в основному шляхом збільшення продуктивності праці та впровадженням досягнень НТП. Промисловому розвитку сприяло систематичне зростання капіталовкладень, у структурі яких збільшилася частка, спрямована на розширення, реконструкцію і технічне переоснащення діючих підприємств.

Радянський Союз разом із США були лідерами першого етапу третьої НТР (1945 р. — середина 60-х років; другий етап — середина 60-х — кінець 80-х років). Протягом цього періоду відбувалися радикальні зміни в технічному розвиткові. Швидкими темпами розвивалися радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість, приладобудування. Саме тоді країна створила ядерний і ракетний потенціал. Найвидатнішими досягненнями були запуск першого у світі штучного супутника Землі, потім — космічного корабля, перший політ людини в космос, будівництво перших АБС і морських атомних кораблів.

"Відлига" значно активізувала і теоретичні економічні дослідження. Особливо протягом 1962—1965 рр. економісти розробили пропозиції щодо вдосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювали питання розширення самостійності й ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.

Ініціаторами цієї розробки були вчені - економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті "План, прибуток і премія" (1962) він чітко сформулював проблему: потрібна така система планування й оцінювання роботи підприємств, яка б стимулювала заінтересованість у найвищих планових завданнях, втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити до підприємств лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв'язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Інші планові показники пропонували повідомляти галузевим або регіональним органам управління.

Щоб заінтересувати підприємства у виконанні планів, О. Ліберман пропонував затверджувати за кожною галуззю тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від міри досягнення нормативної межі рентабельності (відношення прибутку до виробничих фондів у процентах) могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Такий метод повинен був звільнити централізоване планування від значної опіки над підприємствами і перейти до методів економічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.

Ця схема стимулювання, планування й управління промисловістю ґрунтувалася на головному принципі Лібермана: те, що вигідно суспільству, має бути вигідно і кожному підприємству. І навпаки — те, що невигідно суспільству, повинне бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.

Економічна реформа 1965 р., яка була втіленням на практиці дискусійних ідей радянських економістів щодо зміни механізму управління і застосування економічних методів господарювання, сприяла значному розвитку економіки України. З одного боку, вона виявилася в централізації управління народним господарством шляхом ліквідації раднаргоспів і відновлення галузевих міністерств (створили 40 союзних міністерств і відомств, які знову контролювали 90 % підприємств У PCP). З іншого боку, відроджувався госпрозрахунковий принцип ведення господарства на підприємствах, організовували фонди матеріального стимулювання, вводили плату за використання підприємствами основних виробничих фондів, організаціям надавали значно більше прав у галузі планування тощо. У сільському господарстві знизили і проголосили незмінним на 10 років план обов'язкових закупівель зерна, а надпланові мали продавати за підвищеними цінами, зняли деякі обмеження з підсобних господарств. Ці заходи спрямовувалися на підвищення матеріальної заінтересованості трудових колективів у результатах виробництва, рівня інтенсифікації праці й економіки країни загалом.

Приріст ефективності суспільного виробництва в Україні у восьмій п'ятирічці (1965—1970) порівняно із сьомою був удвічі вищим. Швидкими темпами розвивалися наука і галузі промисловості, які визначали НТП (машинобудування, електроніка, енергетика, нафтохімічна промисловість тощо). За обсягом виробництва низки видів промислової продукції СРСР випередив США і посів перше місце у світі.

Тобто суть реформ 1965 р. полягала у здійсненні перетворень за такими напрямами:

1 ) зміна історичних формі методів управління народним господарством — перехід на галузевий принцип управління замість застарілого територіального принципу;

2) поліпшення системи планування;

3) удосконалення економічного стимулювання (включало вдосконалення системи ціноутворення й оплати праці).

Реформа 1965 р. передбачала значну кількість перспективних заходів, які, безумовно, сприяли зростанню обсягів та підвищенню ефективності суспільного виробництва і створенню додаткових джерел поліпшення матеріального і культурного добробуту жителів України.

Основна суперечність реформи 1965 р. полягала у прагненні владних структур зберегти директивну модель відомчого господарського механізму і разом з тим інтенсифікувати два протилежні процеси: посилити централізацію в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, плата за фонди, прибуток тощо), поєднати централізоване планове управління з розширенням господарської самостійності підприємств та об'єднань. Посилення централістських засад система сприймала органічно, проте ринкові ідеї не вписувалися у новий господарський механізм, який передбачав збереження усієї влади в державі. Внаслідок цього, як зазначають дослідники, реформа перетворилася насамперед на численні розмови про неї, а в процесі реалізації її подальший розвиток загальмувався і на початку 70-х років її припинили.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жорстко командний і, безумовно, директивний — змінився іншим — узгоджувально-бюрократичним (директиви зберігалися, але обсяги господарства, що збільшувалися, потребували численних узгоджень у багатьох установах і на різних рівнях управління). Проте зростання масштабів народногосподарського комплексу, насамперед важкої індустрії, ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Господарський механізм командно-адміністративної системи почав усе частіше гальмувати. Ситуація особливо погіршилася, коли в 60-х роках у світі розгорнулася НТР. Тоді в науково-технічній галузі спостерігалося відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління. Створена для швидкого подолання технічної відсталості централізована директивна система планування й управління економікою у свою чергу спричинила відставання країни від високорозвинутих країн. Якщо в США в 1985 р. діяло майже 1,5 млн ЕОМ (і ще понад 17 млн персональних ЕОМ), то в СРСР — лише кілька десятків тисяч.

10. Знищення царизмом органів української державності після входження України до складу Росії

Отримавши перемогу, Петро І відмовився відновити договір України з Московією (так звані Березневі статті) і надалі став обмежувати українське самоврядування. За підписаними Скоропадським в 1709 р. Решетилівським статтями закріплювалось право царських урядовців втручатися в справи українського місцевого управління, контролювати збір податків і витрат коштів. В 1714 р. Петро І відібрав у гетьмана і старшини право призначати полковників, а в 1715 р. запровадив і новий порядокпризначення сотників. В 1722 р. була створена так звана "Малоросійська колегія", що фактично управляла Україною. Фактично була скасована вільна українська торгівля, цілеспрямовано звужувалося вживання української мови, скорочувалось друкування українських книжок. Йшла "викачка" з України інтелектуального потенціалу. Після смертіСкоропадського цар взагалі вирішив не обирати нового гетьмана. Наказного гетьманаПолуботка разом зі старшиною викликали в Петербург, де його й було закатовано в 1724 р.

Після смерті Петра І в січні 1725 р. шовіністична політика царизму і обмеження автономних прав України продовжувались, хоч його наступники проводили дещо поміркованішу політику. До 1727 р. гетьмана не було. Потім гетьманом "обрали" престарілого миргородського полковника Д. Апостола, який, поїхавши в 1728 р. в Петербург, прохав відновити Березневі статті Б. Хмельницького. У відповідь були ухвалені "Решительные пункты", що пропонували новообраному гетьману керувати Україною за допомогою російських чиновників.

Д. Апостол взявся впорядковувати внутрішні справи України. Він вперше встановивдержавний бюджет, провів генеральне слідство по маєтності, встановив порядок апеляції судових рішень, звернув увагу на розвиток торгівлі, сприяв поверненню запорожців з Олешківської Січі на батьківщину. Вже після смерті Апостола (січень 1734 р.) запорожці заснували так звану Нову Січ на р. Підпільній (біля Нікополя) і влітку 1734 р. отримали від Росії повну амністію і козацькі клейноди. Але після смерті Апостола нового гетьмана не обирали 16 років. Управляло Україною новостворене "Правління гетьманського уряду", хоча самого гетьмана не було. Це правління підпорядковувалось Сенату.

Новим і останнім гетьманом України у 1750 р. був обраний за рекомендацією цариціЄлизавети Петрівни Кирило Розумовський, який був молодшим братом некоронованого чоловіка цариці. Під його владу була віддана і Запорізька Січ. Але гетьман, часто і подовгу буваючи в Петербурзі, мало займався українськими справами. Свого наставника і вихователя Г. Теплова К. Розумовський зробив правителем гетьманської канцелярії і поклав на нього всі справи. Фактично ж в Україні, поки гетьман жив в Петербурзі, всім верховодила старшина. Єдине, що він зробив, так це судова реформа, за якою вводилися місцеві суди замість полкових. Найвищою інстанцією став Генеральний суд. Фактично все судочинство було віддано до рук старшини - української шляхти, що зміцнило її привілейоване становище. Посилились також кріпосницькі порядки. Юридичне кріпосне право на Україні було оформлене в 1783 р.

У 1764 р. за наполяганням цариці Катерини II Розумовський склав гетьманство.Гетьманщина була поділена на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, пізніше були створені Катеринославське і Харківське, а в 1796 р. Україну перетворили в Малоросійську губернію з однотипними, як і в усій Російській імперії структурами управління та судочинства. Переміни порядків народна маса зустріла з пасивною покірливістю, так як давно вже була усунута від усякої участі в політичному житті. Так само поставилась і маса козацької старшини, бо переміна політико-адміністративного устрою не зачіпала її привілейованого становища. Указом від 21 квітня 1785 р. вона одержала права російського дворянства.

Поступово Запорізька Січ втрачала своє військове значення як захисник південних кордонів імперії, а особливо статусом своєї організації і умонастроєм вона не вписувалась в політичну, соціальну, економічну, адміністративну і загальнодержавну систему царської влади Тому в 1775р. за - наказом Катерини II Запорізька Січ була ліквідована. Кошового отамана П. Кал н й шевського заслали на Соловки в Білому морі, а писаря І. Глобу, суддю П. Головатого та іншу старшину - до Сибіру. Частина козаків втекла на низов'я Дунаю і утворила там за згодою султана Задунайську Січ. З тих, що залишились на Україні, спочатку було створено "військо вірних козаків" на чолі з кошовим отаманом С. Білим, що отримав звання полковника. Потім у 1787 р. воно дістало назву "Бузького війська", згодом перейменували це військо в "Чорноморське", а в 1792 -1793 рр. його переселили на Кубанські землі, де українські козаки, як і на Запоріжжі, створили 38 куренів і жили спочатку за старими звичаями і воювали з горцями Кавказу.

18.Боротьба політичних сил за радикальні реформи по оновленню політичного життя, суверенітет і незалежність України на рубежі 80-90 рр. ХХ ст.

Процес національного відродження 1989-1991 рр. в УРСР ознаменувався появою нових, альтернативних до КПУ політичних партій та рухів, переважно націонал-демократичного спрямування: «Народний Рух за перебудову», Українська Республіканська Партія та інші. Однак, в короткий час значна частина найбільш політично активних громадян, переважно молодь, розчарувалась у новітніх націонал-демократичних течіях, закидаючи їм політичну нерішучість та надмірну поміркованість у поглядах. Так 19 серпня 1989 року члени молодіжного крила Української Гельсінської Групи на горі Маківка проголосили створенняСпілки Незалежної Української Молоді. Снумівці відкрито маніфестували вихід України зі складу СРСР як мету своєї діяльності; виховання молоді в дусі патріотизму на прикладах національно-визвольних змагань ОУН та УПА тощо. Хоча СНУМ й була організацією нелегальною і діяла в умовах ідеологічних табу та заборон, проте, вона швидко знайшла прихильників по всій Україні. Менш ніж за рік з дня свого утворення СНУМ у своїх лавах об’єднала близько тисячі націоналістично налаштованих молодих людей з усіх регіонів України. У травні 1990 року загальна кількість обласних організацій СНУМ збільшується до 18. Існував осередок СНУМ у Перемишлі, Польща.

Головним засобом діяльності Спілки була агітаційна та просвітницька робота, організація мітингів, страйків, голодувань та пікетів. На своїх перших нелегальних мітингах у Києві та Львові снумівці збирали гроші для друку своїх маніфестів та періодичних видань (свої газети та листівки СНУМ друкувала в Литві та нелегально завозила доУРСР), що дало можливість поширювати свої ідеї в масах. Члени спілки влаштовували театралізовані дійства зі спаленням комсомольських квитків у Києві, Львові, Тернополі, Рівному, Дубно. Снумівці зорганізували бойкот весняного призову доРадянської Армії.З цією місією влаштовувались пікетування та голодування біля військкоматів. Жоден антирадянський мітинг вУРСР в період 1989-1990 рр. не відбувався без участі СНУМу. На весні 1990 р. СНУМ бере активну участь у парламентських виборах. Депутатом від СНУМ стає Ігор Деркач. У 1990 р. організація все виразніше поляризується на два табори: радикальний (формується навколо О. Вітовича та Д. Корчинського) та демократичний. Демократичне крило СНУМу реформувалось у Спілку Української Молоді, яка взяла за зразок діаспорну організацію СУМ, що відродилась у Німеччині у 40-х роках ХХ ст. СУМ не була радикальною організацією і ставила на меті виховання молоді на ідеалістичних засадах в дусі християнства та патріотизму.

Іншою була доля радикальної фракції СНУМу. Вона оформлюється (3-4 листопада1990 року) в нове організаційне тіло: Українську Націоналістичну Спілку. Того ж1990-го року УНС згуртувавши довкола себе найрадикальніших членів націонал-демократичних партій та організацій утворює Українську Міжпартійну Асамблею, яка згодом реформується в Українську Національну Асамблею. У 1991 році як реакція на путч в СРСР на заклик УНА формуються перші підрозділи Української Народної Самооборони, що ставлять собі на меті збір зброї та формування воєнізованих підрозділів з метою збройної протидії ГКЧП. Хоча УНСО формально й не було структурною частиною УНА, проте діяло як воєнізоване крило партії. З поширенням право-радикальних ідей на Заході України та в Києві лави УНСО швидко поповнюються. УНСО бере участь у збройних конфліктах: у Придністров’ї (1992 р.) на боці придністровських сепаратистів, у грузино-абхазькому конфлікті (1993 р.) на боці Грузії, у Нагірному Карабасі, у Косово на стороні Сербії.

1990 року до України переїхав один із лідерів ОУН (мельниківців) Павло Дорожинський. Того ж року в Україні з’явилася лідер ОУН (бандерівців) Слава Стецько. В українських вищих школах з циклом лекцій виступали лідери “двійкарів” Анатоль Камінський і Тарас Гунчак. Стратегічна мета у всіх була спільна — Українська Самостійна Соборна Держава. Отже, на 1991 рік в Україні було три націоналістичні організації з одним брендом - ОУН. Варто зазначити, що згодом “двійкарі” вирішили відмовитися від діяльності в Україні, зосередившись на культурно-просвітницькій праці в країнах перебування української діаспори. Ідеологія "двійкарів" трансформувалася в ідеологію так званого ліберального націоналізму, який є дуже близьким до ідеології мельниківців. Часто ці організації виступають як союзники. Одним з небагатьох проявів діяльності ОУН (з) в Україні було продовження видання часопису "Сучасність" в Києві (з 1991 р.), співредакторами якого виступили Тарас Гунчак та Іван Дзюба. ^[12]

Однак тактичні й особистісні розбіжності призвели до протистояння між мельниківцями та бандерівцями. ОУН (революційна), залишивши незареєстровану й нелегалізовану структуру ОУН, заснувала легальну партійну надбудову, яка діяла згідно з чинним законодавством України, — Конґрес Українських Націоналістів. Він був зареєстрований Міністерством юстиції України 26 січня 1993 року. КУН в цілому стоїть на право-консервативних позиціях та орієнтується на тих, хто визнає ідеологію українського націоналізму. Крім того, з ініціативи ОУН (р) було створено ряд громадських організацій, таких як: "Тризуб" ім. С.Бандери,«Меморіал» ім. В. Стуса тощо.

ОУН (мельниківців) оголосила себе «громадсько-політичною організацією» — такою собі сумішшю політичної партії і громадської організації. Дарма що в українському законодавстві не були передбачені такі форми об’єднань громадян, однак їй Мін’юствручило свідоцтво про реєстрацію як громадської організації. А отже — висування депутатів і активної участі у виборчих компаніях ОУН не могла собі дозволити.

Восени 1993 року Міністерство юстиції зареєструвало ще одну партію – Організацію українських націоналістів в Україні (ОУНвУ), головою якої був Микола Сливка. Партія складалася переважно зі старих членів ОУН, які діяли лише в Україні. Протестуючи проти засилля представників діаспори, вони створили партію «ОУН в Україні». Нова партія ставила за мету об'єднати націоналістичні сили (хоча її виникнення часом пов'язують із непризнанням Слави Стецько як лідера бандерівського націоналізму) з метою опору комуністичній ідеології, розвитку української економіки, поліпшення правового становища українців. Але невдовзі ОУНвУ почала ділитися на безліч дрібних угруповань.

Також до правих партій, які виникли на початку 90-х років і заявляли, що їх ідеологією є український націоналізм, можна зарахувати Українську республіканську партію Левка Лук’яненка; Українську консервативну-республіканську партію Степана Хмари, партію«Державна Самостійність України» Романа Коваля.

УРП утворилася з кількох політичних сил і була однією з перших політичних партій України. Почалося все з Української Гельсинської спілки. 29-30 квітня 1990 року на базі УГС було створено Українську республіканську партію. УРП була зареєстрована 5 листопада 1990року. Її головою було обрано Л.Лук'яненка.

Українська консервативно-республіканська партія виникла після розколу УРП. Частина делегатів третього з'їзду УРП, що відбувався 1-2 травня 1992 року, на чолі з колишнім заступником партії Степаном Хмарою заявила про свій вихід. Пізніше більш радикально налаштовані республіканці створили УКРП.Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна Самостійність України» було створено уЛьвові 1990 року. Об'єднання прагнуло до побудови націократичної держави “в етнографічних кордонах демократичними засобами, до її інтеграції в європейські економічні структури”. На думку ідеологічної референтури ДСУ, націократичний державний устрій означає: а) владу Проводу нації, владу політичної аристократі (так званні еліти), яка дієво прагне добра нації; б) стрижень проводу повинні становити українські військовики та діячі національно-визвольного руху різних років; в) добро нації здобувається у жорстокій боротьбі з ворогом; г) благо нації досяжне лише у своїй державі, де панує національний закон, а не закон інших країн, у державі, в якій неможливе панування національних меншин. ДСУ виступало за входження її членів у владні структури держави.Окремою силою 1991 року постала Соціал-національна партія України, яка зайняла крайню праву позицію і була зареєстрована як політична партія 1995 року. Головою партії був обраний Ярослав Андрушків. СНПУ - радикальна партія крайнього правого напрямку, яка керується ідеологією соціал-націоналізму, ставить за мету взяти політичну владу в Україні для побудови нового суспільства; виступає за створення "Великої України" як унітарної держави української нації з президентською формою правління, з багатопартійністю; непримиримий противник комуністичної ідеології; вважає Росію причиною всіх бід в Україні; підтримує існування різноманітних форм власності; прихильник гармонійного поєднання інтересів суспільства і держави.