- •1. Українська культура серед інших культур світу.
- •2. Релігійні вірування стародавніх слов,ян.
- •3.Культурне значення прийняття християнства
- •5. Літературні пам’ятки Київської русі.
- •6. Ахітектура і живопис Київської Русі.
- •7. Історичні пісні та думи XV – XVII ст.
- •8. Освіта та роль братств у розвитку укр. Культури хv-хvі ст.
- •9. Освіта в Україні у XVII ст.
- •10. Полемі́чна література
- •11. Український народний вертеп
- •12. Козаччина як культурне явище
- •13. Українська культура в хvii ст.
- •1. Особливості розвитку української культури у іі пол. Xviі - XVIII ст.
- •2. Мистецтво України іі пол. XVII - XVII ст.
- •14.Українське архітектурне борокко
- •15.Українське Літературне бороко
- •Літературні течії, наближені до бароко
- •17. Культура України у XVIII ст.
- •18. Розвиток мистецтва у хviii ст
- •19. Освіта і культурне життя XIX ст.
- •20. Романтизм в українській літературі.
- •21. Роль творчості т.Г. Шевченка у становленні української культури
- •22. Українське театральне життя у х1х ст
- •23. Образотворче мистецтво початку хх ст
- •24. Розвиток української літератури кінець 2 пол. Х1х ст. – поч.Хх ст.
- •26. Розстріляне «відродження»
- •Літературні об'єднання
- •27. Український кінематограф 1 пол.Хх ст..
- •Звукове кіно
- •28.Український кінематограф 11 пол.Хх ст.. Поч.. Хх1 ст
- •Українське поетичне кіно
- •Радянське кіно України 1970-80-х років
- •Неігрове та анімаційне кіно
- •Кіно „перебудови“
- •Сучасність
- •29. Роль «шістдесятників» у розвитку укр. Культури хх ст.
- •Початок 60-х
- •30. Культура в часи перебудови, та становлення незплежності України.
- •32. Театральнее життя України у хх –поч. Хх1 ст
7. Історичні пісні та думи XV – XVII ст.
Поширеним жанром героїчного поетичного епосу українського народу є історичні пісні — ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя і вчинки пов´язані з подіями суспільно-політичного життя, в яких відтворено дух певної історичної епохи.
Історична пісня, з одного боку, є продуктом розвитку ліричної пісні, а, з другого, — належить до епічної поезії.
Творцями та виконавцями історичних пісень були очевидці чи безпосередні учасники подій.
Народ не тільки відтворює події, але і дає їм свою оцінку». Звідси й абсолютно інше ставлення до зображуваного в пісні, як до чогось, що бачив чи чув сам, чого немає у жодному іншому жанрі героїчного епосу.
Чи не першим, хто звернув увагу на історизм української народної пісенної творчості, був М. Гоголь. Він і ввів в літературний обіг термін «історичні пісні», вперше використавши його у статті «Про малоросійські пісні» (1833 p.).
Таким чином, з погляду жанрової специфіки історичні пісні — явище досить «розмите», позбавлене чітких формальних параметрів, якими він різко вирізняється з-поміж інших жанрів. Цим зумовлюються значні труднощі при вивченні і класифікації історичних пісень.
Жанрово-стильові ознаки історичних пісень
Які ж специфічні риси історичних пісень дають підставу говорити про них як про окремий жанр? Окрім історичної тематики та змісту, що містить імена історичних осіб, перелік подій та ін., що, безсумнівно є найвагомішою підставою для виділення їх в окрему групу, є й деякі структурні ознаки, спільні для усіх історичних пісень.
Тематично наближені до дум, історичні пісні відрізняються від них і формою. На відміну від дум, вони мають чітку поетичну форму з усіма її структурними компонентами:
1) ритмотелодична будова — усі рядки рівноскладові (однакова кількість складів у всіх рядках), збережено метричний рисунок (правильне чергування наголошених і ненаголошених складів);
2) чіткий поділ на строфи, які найчастіше складаються з чотирьох або рідше з двох рядків, об´єднаних між собою римою (співзвучністю рядкових закінчень). Мелодія, як правило, єдина для всіх строф. Пісенна строфічна будова та силаботонічне віршування, що дає змогу виконувати текст на певну мелодію і відрізняє історичні пісні від дум, які не мають цих рис (нема поділу на строфи, рядки різні за кількістю складів, нема регулярного ритмометру, тому мелодія підпорядковується тексту, а не навпаки);
3) епічність з усіма її рисами:
— фабульність,
— наявність сюжету,
— оповідний характер.
Цим вони наближаються до дум, які теж належать до епіко-ліричних жанрів. Але саме цим історичні пісні відрізняються від ліричних пісень (в тому числі і суспільно-побутових).
Отож, як бачимо, історичні пісні українського народу з цілковитою підставою повинні розглядатися як самостійний і повноправний жанр пісенної творчості.
8. Освіта та роль братств у розвитку укр. Культури хv-хvі ст.
Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства запозичили дещо з цехового устрою. У цей період особливо важливими стають економічні завдання братств.
В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, засновували бібліотеки, поширювали церковну літературу. Спочатку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовенство.
Стан православної церкви на той час був не найкращим. Духовенство, особливо нижчих ланок, було малоосвіченим, а його вплив на прихожан — мізерним. Вища церковна влада більше дбала про свої статки. Приблизно таку ж картину можна було спостерігати і в католицькій церкві, але завдяки реформаційним рухам, що з 1568 р. істотно впливають на католицтво в Польщі, вона швидко впорядковувалася; почали відкривати школи, до яких охоче йшла вчитися і православна молодь.
Братства по-діловому перейняли досвід єзуїтів, активізували свою діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації урочистих богослужінь. На них старцям роздавали щедру милостиню та пригощали всіх братчиків медом і обідом. Уже з перших своїх кроків у братствах зрозуміли, що освіта — найкраща зброя для захисту своєї віри, подальшої діяльності та утвердження в суспільстві.
Головна увага приділялася слов'янській та руській (українській) мовам, вивчалися також як обов'язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури. Учні слов'яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою "семи вільних наук", яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика (логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія, астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Киево-Могилянська Академія. Викладачами у братських школах працювали здебільшого українці: К. Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький, Ю. Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизаній та ін.
Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до братств усіх, хто бажав і міг щось зробити для розбудови української держави, її освіти та культури. Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали вчителями, поширювали знання, формували у своїх учнів почуття власної гідності та непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу.
При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше — підручники.
Внутрішня структура братств була нескладна. Всі дійсні члени сплачували членські внески і вступне.
Для того щоб підтримати діяльність Київського братства, до нього вступив сам гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким і так узяв цей культурний центр під свій протекторат.
Братські друкарні видавали книги, які поширювалися не тільки в Україні, але й в Білорусії, Московщині та на Балканах.
Вихованці братських шкіл, шукаючи собі хліба, мандрували по містах та селах, всюди розносили нові знання і гасла боротьби. Це нове, освічене покоління, що пізнало і власні традиції, і чуже знання, виховане в атмосфері боротьби, визначалося сміливістю й активністю, їхні впливи можна побачити в завзятій національній боротьбі, що охопила міста, і в селянських повстаннях, і в зачатках козаччини. Наставала епоха національного відродження.
Освічені люди того часу шукали різноманітні засоби, щоб стримати польський наступ. Першочергово на цю потребу відгукнулися братства. Так, перша братська школа була заснована у Львові у 1585 р. і звалася греко-слов'янською школою, або гімназією. Навчання в школі велося слов'янською мовою, з давніх мов вивчалася грецька. У якій пошані була грецька мова, можна побачити із заповіту гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у львівській і київській школах окремі кошти на утримання грецьких учителів.
Навчання носило літературний характер. Після вивчення основ граматики приступали до вивчення поетики та риторики, торкалися основ філософії. Поза літературною освітою учень виносив зі школи деякі знання з математики, астрономії, музики..
Вже у 1576 р. на землях Війська Запорозького була заснована перша школа, в якій навчалися бажаючі — як малолітні, так і дорослі.
Головним учителем січової школи був ієромонах. Він турбувався про здоров'я хлопчиків, ховав померлих і про все, що відбувалося в школі, доповідав кошовому отаманові та прикордонному лікареві. Навчання в усіх школах Запорожжя велося рідною — "руською" — мовою. Крім рідної, у січових школах вивчали старослов'янську і латинську мови, письмо й лічбу, закон Божий, піїтику, риторику, геометрію, географію, астрономію, музику тощо. Учні проходили курс військово-фізичного виховання, мали досить широкі права. Щороку обирали двох отаманів: одного для учнів старшого, другого — для учнів молодшого віку. Виняткову увагу запорозькі козаки приділяли добору вчителів, стежили за 'їхніми поведінкою і працею. Проте довгий час залишалася невирішеною справа вищої школи, яка могла б дати освіту інтелігенції і протидіяти впливам єзуїтських шкіл.