7. Історичні пісні та думи XV – XVII ст.

Поширеним жанром героїчного поетичного епосу українського народу є історичні пісні — ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя і вчинки пов´язані з подіями суспільно-політичного життя, в яких відтворено дух певної історичної епохи.

Історична пісня, з одного боку, є продуктом розвитку ліричної пісні, а, з другого, — належить до епічної поезії.

Творцями та виконавцями історичних пісень були очевидці чи безпосередні учасники подій.

Народ не тільки відтворює події, але і дає їм свою оцінку». Звідси й абсолютно інше ставлення до зображуваного в пісні, як до чогось, що бачив чи чув сам, чого немає у жодному іншому жанрі героїчного епосу.

Чи не першим, хто звернув увагу на історизм української народної пісенної творчості, був М. Гоголь. Він і ввів в літературний обіг термін «історичні пісні», вперше використавши його у статті «Про малоросійські пісні» (1833 p.).

Таким чином, з погляду жанрової специфіки історичні пісні — явище досить «розмите», позбавлене чітких формальних параметрів, якими він різко вирізняється з-поміж інших жанрів. Цим зумовлюються значні труднощі при вивченні і класифікації історичних пісень.

Жанрово-стильові ознаки історичних пісень

Які ж специфічні риси історичних пісень дають підставу говорити про них як про окремий жанр? Окрім історичної тематики та змісту, що містить імена історичних осіб, перелік подій та ін., що, безсумнівно є найвагомішою підставою для виділення їх в окрему групу, є й деякі структурні ознаки, спільні для усіх історичних пісень.

Тематично наближені до дум, історичні пісні відрізняються від них і формою. На відміну від дум, вони мають чітку поетичну форму з усіма її структурними компонентами:

1)      ритмотелодична будова — усі рядки рівноскладові (однакова кількість складів у всіх рядках), збережено метричний рисунок (правильне чергування наголошених і ненаголошених складів);

2)      чіткий поділ на строфи, які найчастіше складаються з чотирьох або рідше з двох рядків, об´єднаних між собою римою (співзвучністю рядкових закінчень). Мелодія, як правило, єдина для всіх строф. Пісенна строфічна будова та силаботонічне віршування, що дає змогу виконувати текст на певну мелодію і відрізняє історичні пісні від дум, які не мають цих рис (нема поділу на строфи, рядки різні за кількістю складів, нема регулярного ритмометру, тому мелодія підпорядковується тексту, а не навпаки);

3)      епічність з усіма її рисами:

—      фабульність,

—      наявність сюжету,

—      оповідний характер.

Цим вони наближаються до дум, які теж належать до епіко-ліричних жанрів. Але саме цим історичні пісні відрізняються від ліричних пісень (в тому числі і суспільно-побутових).

Отож, як бачимо, історичні пісні українського народу з цілковитою підставою повинні розглядатися як самостійний і повноправний жанр пісенної творчості.

8. Освіта та роль братств у розвитку укр. Культури хv-хvі ст.

Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли пошири­лася цехова організація, братства запозичили дещо з цехо­вого устрою. У цей період особливо важливими стають еко­номічні завдання братств.

В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, заснову­вали бібліотеки, поширювали церковну літературу. Спочат­ку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовен­ство.

Стан православної церкви на той час був не найкращим. Духовенство, особливо нижчих ланок, було малоосвіченим, а його вплив на прихожан — мізерним. Вища церковна влада більше дбала про свої статки. Приблизно таку ж картину можна було спостерігати і в католицькій церкві, але завдяки реформаційним рухам, що з 1568 р. істотно впливають на католицтво в Польщі, вона швидко впорядковувалася; почали відкривати школи, до яких охоче йшла вчитися і православна молодь.

Братства по-діловому перейняли досвід єзуїтів, активізували свою діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації урочистих богослужінь. На них старцям роздавали щедру милостиню та пригощали всіх братчиків медом і обідом. Уже з перших своїх кроків у братствах зрозуміли, що освіта — найкраща зброя для захисту своєї віри, подальшої діяльності та утвердження в суспільстві.

Головна увага приділялася слов'янській та руській (українській) мовам, вивчалися також як обов'язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури. Учні слов'яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою "семи вільних наук", яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика (логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія, астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Киево-Могилянська Академія. Викладачами у братських школах працювали здебільшого українці: К. Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький, Ю. Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизаній та ін.

Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до братств усіх, хто бажав і міг щось зробити для розбудови української держави, її освіти та культури. Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали вчителями, поширювали знання, формували у своїх учнів почуття власної гідності та непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу.

При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше — підручники.

Внутрішня структура братств була нескладна. Всі дійсні члени сплачували членські внески і вступне.

Для того щоб підтримати діяльність Київського братства, до нього вступив сам гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким і так узяв цей культурний центр під свій протекторат.

Братські друкарні видавали книги, які поширювалися не тільки в Україні, але й в Білорусії, Московщині та на Бал­канах.

Вихованці братських шкіл, шукаючи собі хліба, ман­дрували по містах та селах, всюди розносили нові знання і гасла боротьби. Це нове, освічене покоління, що пізнало і власні традиції, і чуже знання, виховане в атмосфері боротьби, визначалося сміливістю й активністю, їхні впливи можна побачити в завзятій національній боротьбі, що охо­пила міста, і в селянських повстаннях, і в зачатках козач­чини. Наставала епоха національного відродження.

Освічені люди того часу шукали різноманітні засоби, щоб стримати польський наступ. Першочергово на цю потребу відгукнулися братства. Так, перша братська школа була заснована у Львові у 1585 р. і звалася греко-слов'янською школою, або гімназією. На­вчання в школі велося слов'янською мовою, з давніх мов вивчалася грецька. У якій пошані була грецька мова, мож­на побачити із заповіту гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у львівській і київській школах окремі кошти на утримання грецьких учителів.

Навчання носило літературний характер. Після вивчення основ граматики приступали до вивчення поетики та рито­рики, торкалися основ філософії. Поза літературною освітою учень виносив зі школи деякі знання з математики, астро­номії, музики..

Вже у 1576 р. на землях Війська Запорозького була засно­вана перша школа, в якій навчалися бажаючі — як мало­літні, так і дорослі.

Головним учителем січової школи був ієромонах. Він тур­бувався про здоров'я хлопчиків, ховав померлих і про все, що відбувалося в школі, доповідав кошовому отаманові та при­кордонному лікареві. Навчання в усіх школах Запорожжя велося рідною — "руською" — мовою. Крім рідної, у січових школах вивчали старослов'янську і латинську мови, письмо й лічбу, закон Божий, піїтику, риторику, геометрію, геогра­фію, астрономію, музику тощо. Учні проходили курс військо­во-фізичного виховання, мали досить широкі права. Щоро­ку обирали двох отаманів: одного для учнів старшого, друго­го — для учнів молодшого віку. Виняткову увагу запорозькі козаки приділяли добору вчителів, стежили за 'їхніми пове­дінкою і працею. Проте довгий час залишалася невирішеною справа вищої школи, яка могла б дати освіту інтелігенції і протидіяти впливам єзуїтських шкіл.