44. Судовий процес у Франкській державі.

Процесуальні відносини сторін до суду

В період родового устрою верховні судові функції повинні були, як вже вказувалося, належати зборам роду, і винний відповідав безпосередньо перед ними.

В епоху Салічної правди багато що змінилося. Дійсна судова влада опинилася в руках колегії, яка складалася з семи обраних народом рахінбургів.

З посиленням королівської влади давній голова судових зборів — тунгін — поступається місцем графу. За часів Карла Великого припиняють обирати і самих рахінбургів. На зміну їм приходять призначені владою скабіни. Зникає останній оплот народної свободи.

Давні звичаї германців, як й інших народів, вимагали, щоб судова справа порушувалася не інакше, як за заявою потерпілої сторони. Вона ж мала сформулювати звинувачення і надати докази. Такий процес отримав назву обвинувального.

Виняток з цього правила робився тільки заради таких злочинів, які суттєво зачіпали загальний інтерес (зрада, втеча з поля бою тощо). Винні в цих злочинах каралися за ініціативою влади. Зрадників зазвичай вішали на дереві, боягузів топили в болоті і закидували хмизом.

Ніякого попереднього розслідування, звичайно, не було. Суддя повинен був обмежуватися доказами, які надавали сторони. При цьому він знав, що не може покладатися на достовірність показань свідків: що б не трапилося, родич не свідчитиме проти родича, а людина, належна до ворожого роду, не говоритиме на користь супротивника.

Виклик до суду

Судовий процес мав змагальний характер. Відшкодування вкраденої речі, виклик до суду відповідача, свідків були обов'язком самого потерпілого. Водночас Салічна правда передбачала штраф за неявку відповідача і свідка до суду без поважних причин. Поважними причинами вважалися королівська служба, хвороба, смерть родичів, пожежа в будинку.

(§ 1. Якщо хтось буде викликаний до суду за законами короля і не з'явиться, засуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол.

§ 2. Якщо ж хтось, викликавши іншого до суду, сам не з'явиться і якщо його не затримає будь-яка законна перешкода, засуджується до сплати 15 сол. На користь того, кого він викликав до суду.

§ 3. І той, хто викликає іншого до суду, в супроводі свідків має прийти до його будинку і, якщо останній буде відсутній, має покликати дружину або будь-кого з його домашніх з тим, щоб вони сповістили його про виклик до суду.

§ 4. Якщо ж відповідач буде зайнятий виконанням королівської служби, він не може бути викликаний до суду).

Види доказів

Коли не вдавалося домогтися зізнання — на чому зосереджувалися основні зусилля, — судді апелювали до Бога. Це було проявом, з одного боку, безсилля, нездатності суду встановити Істину «земними засобами» і, з іншого — винесене з минулої (дохристиянської) епохи переконання, що Бог, який знає правду, вкаже на винного. Не прямо, а за допомогою якогось знаку, який слід розгадати.

Так з'являється ордалія — «суд божий», що полягає у випробуванні (не катуванні!) якоїсь сторони процесу. Найпоширенішими способами ордалії в праві германських народів були випробування водою, залізом і вогнем. Особливою формою ордалії був судовий поєдинок.

У разі випробування водою обвинуваченого кидали в річку, зв'язавши по руках і ногах. Якщо він тонув, то визнавався невинним. Вважалося, що вода як чиста стихія не приймає винного. Навіть набагато пізніше існувало переконання, що «відьма не тоне».

Друге випробування полягало у тому, що потрібно було дістати з казанка з окропом який-небудь предмет, найчастіше каблучку. Близьким до цього виду ордалії є випробування залізом. Взявши в руки розпечений шматок заліза, належало зробити з ним кілька кроків. В обох цих випадках руку, ушкоджену випробуванням, змащували жиром, замотували і давали загоїтися. Через кілька днів «компетентні знавці» оглядали її. Якщо рубці загоювалися добре — людина вважалася невинною.

Значне поширення мав судовий поєдинок. Він призначався в усіх тих випадках, коли відповідач звинувачував позивача в умисній брехні.

Коли людина оголосила, що буде битися, вона вже не могла підступати, інакше суд засуджував її до покарання. Звідси виникло правило, що якщо людина дала слово, честь не дозволяє шити його назад.

З виникненням феодальних відносин поєдинки між особами, які належали до протилежних класів, стали неможливими (за деякими винятками). Дворяни билися на конях і своєю зброєю, селяни — на палицях.

Лісовий стражник доніс якось королю Гунтрамну, що якийсь знатний франк на ім'я Хундо насмілився стріляти дичину в королівських лісах. Хундо звинуватив лісника в брехні, і їм обом був призначений поєдинок. Будучи знатним, Хундо мав привілей виставити замість себе «чемпіона» — професійного бійця. Бій відбувся, чемпіон вже перемагав лісника, коли останній ударом кинджала вирішив справу на свою користь. Хундо був одразу схоплений і страчений: поєдинок «підтвердив» його винність.

Своєрідним видом ордалію була клятва, що виступала у формі співприсяжництва: обвинувачений заперечував обвинувачення клятвою, але разом з ним мали клястися й ті, кого він приводив з собою як своїх співприсяжників. Кількість останніх була різною залежно від важливості справи. Салічна правда призначає в одних випадках 6, в інших — 72 співприсяжники.

Співприсяжник — не свідок (не можна ж наперед встановити кількість свідків). Його завданням є одне — переконати клятвою (присягою), що той, кого звинувачують, не міг вчинити злочин.

Ось як це описує французький історик О. Тьєррі: «Обвинувачений в супроводі всіх людей, які присягали разом з ним, мав увійти в коло, утворене лавами суддів. Із тих, хто супроводжував його, 36 ставали праворуч від нього, і 36 — ліворуч. Потім, після запитання головного судді, він виймав з піхов меч і клявся на зброї, що він невинуватий, після чого ті, хто присягав разом з ним, одночасно виймали свої мечі й приносили таку само клятву». Якщо хоч один із співприсяжників, а тим паче обвинувачений, збивався, справа вважалася програною.

Коли Карл Великий наказав папі, який коронував його, очиститися від обвинувачень, якими він був обтяжений, було зроблене таке. Папа присягав разом із 28 співприсяжниками, які стояли, взявшись за руки. Після виголошення тексту присяги усі вони повинні були кілька хвилин стояти не рухаючись: найменший рух (як і обмовка) були ознакою винності.С розпадом родових зв'язків і зростанням бідності селянинові дедалі складніше було користуватися ризикованою допомогою співприсяжників. Проте це стало легше робити знатному сеньйору, оточеному васалами і дружиною.

Християнство додало до давніх випробувань кілька нових видів: клятву на Євангелії, на святих мощах, випробування хрестом.

Останнє полягало в наступному: обвинувач і обвинувачений Стояли в церкві, тримаючи руки «на рівні плечей». Той, хто раніше опускав їх, визнавався винним.

Християнські клятви на священних предметах з огляду на їх простоту і легкість стали знаряддям безчесних людей. Неправдиво присягаючи, вони заволодівали чужим майном і залишалися безкарними. Тому судді надавали перевагу давнім способам доказування.