Тема 6 українська культура тоталітарної доби

(4 години)

План семінарського заняття

1. Феномен «шістдесятників» – покоління дітей відлиги.

2. Особливості розвитку системи освіти в Радянській Україні у 1920 – 1930-х рр.

3. Розвиток українського кіномистецтва в Радянській Україні.

Теми для реферативних доповідей:

1. Леонід Биков – видатний український актор та режисер.

2. І. Сталін та радянська література.

3. Алла Горська: перипетії мистецького та суспільного життя.

Перелік літератури, рекомендованої для опрацювання:

1. Аксютин Ю. В. Хрущевская «оттепель» и общественные настроения в СССР в 1953 – 1964 рр. – М.: РОССПЭН, 2004. – 488 с.

2. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження та поширення націоналізму / [Переклад. з англ. В. Морозов] / Б. Андерсон. – К.: Критика, 2001. – 271 с.

3. Богданов В.О. Історія духовного музичного мистецтва України: Від найдавніших часів до початку ХХ ст. / В.О. Богданов. – Х.: Основа, 2000. – 341 с.: іл., ноти.

4. Верт Н. История Советского государства / Н. Верт. – М.: Весь Мир, 2006. – 559 с.

5. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти / Гречанко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А. – К.: Літера, 2002. – 463 с.

6. Касьянов Г. Теорія нації та націоналізму / Г. Касьянов. – К.: Наукова думка, 1999. – 352 с.

7. Кисіль О. Український театр / О. Кисіль. – К.: «Мистецтво», 1968. – 256 с.

8. Кривич Д.П. Українське мистецтво: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Д.П. Кривич. – Львів: Світ, 2003. – 256 с.: ілюстр.

9. Марочко В. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929 – 1941) / В. Марочко. – К.: Наук. світ, 2003. – 302 с.

10. Рильський Г. М. Мандрівка у молодість батька / Г.М. Рильський. – К.: Молодь, 1995. – 120 с.

11. Стус Д. Василь Стус: життя як творчість / Д. Стус. – К.: Факт, 2004. – 364 с.

12. Шейко В. М. Історія української художньої культури / В.М. Шейко, Л.Г. Тишевська. – Х.: ХДАК, 1999. – 194 с.

Звернути увагу на наступні поняття

Дисидентський рух, соцреалізм, абстракціонізм, кубізм, «жданівщина», «Архіпелаг ГУЛАГ», «Інтернаціоналізм чи русифікація», УГС, номенклатура.

Звернути увагу на персоналії:

В. Стус, В. Некрасов, О. Солженіцин, О. Гончар, Л. Костенко, П. Шелест, М. Руденко, П. Григоренко, І. Дзюба, С. Параджанов, І. Миколайчук, В. Щербицький, Л. Кравчук, М. Рильський, П. Тичина.

Феномен покоління «шістдесятництва» викликав і продовжує викликати інтерес професійних істориків, мистецтвознавців, публіцистів. Причини цього потрібно шукати у тих кардинальних змінах, що нібито знаменувала хрущовська лібералізація. Розгляд першого питання обґрунтовано буде почати з характеристики конкретно-історичних обставин, у яких розпочався процес десталінізації. Безумовно слід зупинити певну увагу на постаті М. Хрущова, спробувати з’ясувати мотивації того, чому саме він і з огляду на які причини проголосив у лютому 1956 р. свою відому доповідь «Про культ особи та його наслідки».

Розглядаючи рух «шістдесятників» необхідно зупинитися на основних рисах його ідеології, зрозуміти, що саме визначало систему цінностей, психологію людей, що стали активними виразниками процесів десталінізації та лібералізації. Важливо врахувати вплив подій Великої Вітчизняної війни закінчення якої сприймався молоддю як початок нового періоду розвитку СРСР. Не можна не відзначити, що більшість «шістдесятників» були членами КПРС та щиро вірили у можливість побудови комуністичного справедливого суспільства рівних. Утім, на відміну від представників партійної номенклатури, вони наполягали на справжній та кардинальній перебудові суспільства, поверненні до так званих «ленінських принципів» тощо.

Говорячи про вплив покоління «шістдесятників» на розвиток української культури слід враховувати, що для більшості з них період відлиги став важливим етапом їхнього світоглядного становлення. Реалізація ж їхнього творчого потенціалу припала на спад суспільної лібералізації. Можливо, саме тому радикальна та непримиренна позиція «шістдесятників» привела їх до лав дисидентського руху, розквіт якого припав на кінець 1960-х – 1970-ті рр.

Готуючись до відповіді та структуруючи «шістдесятництво» за культурними осередками, галузями мистецтва, у яких вони діяли слід зважати на те, що будь-яка класифікація завжди є відносною і не може відобразити усю багатогранність даного явища в історії української культури.

Друге питання семінарського заняття присвячено системі освіти УРСР, яка виступала важливим гвинтиком системи ідеологічного впливу та виховання. Розгляд цього питання доцільно розпочати з аналізу позитивних досягнень радянської системи освіти, а саме: ліквідації масової не писемності; відновлення та розширення системи професійно-технічної освіти; розширення доступу до середньої спеціальної та вищої освіти; успіхи у протидії явищу беспритульництва.

Цікаво, що сама система початкової та середньої освіти у СРСР пройшла своєрідну еволюцію: на початковому етапі, робилися спроби побудувати якісно нову модель освіти та виховання, що не мала нічого спільного із освітньою системою Російської імперії. Так у 1920-ті рр. широкого розповсюдження набуває бригадний, лабораторний методи навчання, намагання застосувати нові експериментальні методики у вихованні та навчанні. Проте у подальшому державна політика в освітній сфері повернулася до деяких елементів «старорежимної» школи: роздільного навчання; плати за навчання у старшій школі (офіційно відмінена лише у 1956 р.); системи оцінювання знань тощо.

Художнє відображення освітніх процесів 1920 – 1930 –х рр. знайшли своє відображення у радянській літературній класиці. Цілком доречно, з метою кращого розуміння атмосфери, притаманної радянській школі, навчально-виправним закладам різного типу звернутися до творів Г.Г. Белих («Республіка Шкід»), А.С. Макаренка («Педагогічна поема»), І.К. Микитенко («Вуркагани») та ін.

Система радянської освіти ставила перед собою не лише дидактичні, але, насамперед, виховні цілі щодо формування особистості нового типу – радянської людини. Догматизм, превалювання принципів комуністичної партійності у освіті та науці значно гальмували розвиток останніх.

Зважаючи на те, що на усіх ступенях освітнього процесу політичне виховання відігравало важливу роль, не можна оминути увагою «Короткий курс історії ВКП (б)» (1938 р.) – наріжний камінь радянської пропаганди та одночасно офіційний погляд на питання вітчизняної історії ХІХ – ХХ ст. Даний твір став свого роду еталоном науковості, посилання на нього у підручниках, наукових працях – правилом гарного тону. Будь-які відхилення від офіційно схваленої точки зору, нещадно кралися, адже система освіти та виховання сприймалися як стратегічна сфера виключного впливу держави. Масштаби репресій, масштаби та спрямованість кампаній по боротьбі так званими «шкідниками в освіті», «ворогами народу» – ще один аспект, який вимагає розгляду під час відповіді на дане питання.

Третє питання, присвячене історії українського кінематографу є надзвичайно цікавим, адже стосується мистецтва, що охоплює найбільшу аудиторію. Ленінський постулат про те, що «найважливішим з мистецтв є кіно» в українських реаліях післяреволюційної доби набули особливого значення.

Український кінематограф має доволі тривалу та цікаву історію. Згадати хоча б постать Д. Сахненка – творця німих кінофільмів у Катеринославі. Проте піком розвитку українського кінематографу стають 1920 – 1930 – ті рр. Саме на цей період припадає становлення кінематографічної інфраструктури УСРР. Так, у 1922 р. було засноване Фотокіноуправління, 1928 р. – стала до ладу Київська кіностудія, відновлені та модернізовані Ялтинське та Одеське кіно підприємства.

Можна припустити, що кінематограф став для української культури 1920 – 1930 рр. тим, чим була опера для Італії ХVII – XVIII ст.ст. Адже саме кіно об’єднало представників різних галузей мистецтва. Так, у полоні винаходу братів Люмьєр опинилися театральний режисер – Лесь Курбас, письменники – Юрій Яновський, Ванда Василевська, архітектор – Іван Кавалерідзе та ін.

Говорячи про розвиток українського кінематографу варто окремо спинитися на постатях О. Довженка, І. Кавалерідзе, І. Савченка, С. Езенштейна, Ю. Іллєнка, С. Бондарчука, С. Параджанова, П. Тодоровського. Доцільно висвітлити аспект: «митець – влада». Детальний аналіз даного питання дозволить зрозуміти часом парадоксальні мистецькі кроки, до яких діячі культури були змушені вдаватися аби догодити посадовцям від культури.

Окрему вагу слід звернути на явище «українського поетичного кіно» 1960 – 1970 – х рр. Адже саме воно стало своєрідною візітівкою української культури, мистецьким ідеалом для багатьох поколінь українських кінематографістів.