1.2. Особливості літературного процесу
Українська література розвивалася в тісному зв'язку з російською літературою, і більшість українських авторів писали як на українській, так і на російських мовах. Це робилося не тільки через переслідування української мови царським урядом, але й для того, щоб познайомити російського читача з українською історією, культурою, традиціями й т.п.
До першої половини XIX ст. відноситься початок збирання і публікації творів народної поезії. Один з перших українських фольклорних збірників Михайла Цертелєва під назвою «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень» (1819 р.) вийшов у Петербурзі і містив дев'ять дум та одну історичну пісню. У наступні роки увага до усної народної творчості все зростала. Михайло Максимович видав три збірники народних пісень: «Малоросійські пісні», «Українські народні пісні»,« Збірка українських пісень». Багатий фольклор західних українців знайшов відбиття в альманасі «Русалка Дністрова».
Центром формування нової української літератури став Харків, що був на той час головним містом Слобідської України і знаходився поза межами території колишньої Гетьманщини. Саме цей факт ряд вчених, поділяючи думку висловлену О. Пріцаком, вважає одним з вирішальних у тому, що українське культурне відродження початку XIX сторіччя виявилось вільним від консервативно-автономістичної традиції територіального патріотизму нащадків козацької старшини. В місті зросла кількість високоосвічених людей, захоплених національною ідеєю. Серед них був ініціатор створення університету Василь Каразин. Перебуваючи під наглядом поліції у своєму селі, він часто приїздив до університету, закликав вивчати й популяризувати національну культуру, побут народу. Помітними особами були декани університету Григорій Успенський, Петро Гулак-Артемовський, професор Ізмаїл Срезневський, а також письменник Григорій Квітка-Основ'яненко. Навколо них групувалися молоді вчені, студенти, вчителі. Багато з них їздили Слобожанщиною у пошуках народних дум, пісень, переказів, повір'їв. Статті про побут, звичаї, усну народну творчість та історій України регулярно друкувалися у харківських журналах. Активну збиральницьку народознавчу роботу здійснювали також у Полтаві, Прилуках, Одесі та в Києві (після відкриття там університету).
Усна народна творчість і фольклор справили значний вплив на становлення нової художньої літератури. У першій половині XIX ст. народна розмовна мова дедалі більше входила в літературу. «Батьком» нової української літератури вважається Іван Котляревський, який сміливо ввів у літературу народну мову й створив на її основі неперевершені на той час за художніми якостями твори. Першим з них стала поема «Енеїда» (частково надрукована1798р., повністю 1842 р.). Ця поема, а також «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» тривалий час залишалися зразком для наслідування іншими письменниками і поетами.
Поряд з Котляревським розкрився талант і інших літераторів. Байкарі Петро Гулак-Артемовський (1790-1865) та Євген Гребінка (1812-1648) різко таврували такі вади, як самодурство, аморальність, свавілля та деспотизм не найкращих представників правлячої верстви. Езоповою мовою вони і критикували порядки в країні. Різкій сатирі піддав недоліки тогочасного суспільства Григорій Квітка-Основ’яненко (1778—1843) у повістях «Пан Халявський», п'єсах «Дворянські вибори», «Сватання на Гончарівці» та інших. У 40-х рр. з'явилися перші історичні повісті Пантелеймона Куліша. Прихильник культурно-національного відродження, він болісно шукав шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства - до літературної діяльності у петербурзькій “Основі”, від союзу з галицькою громадськістю - до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки “Записки о Южной Руси”, історичного роману “Чорна рада”, тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького “История отпадения Малороссии от Польши”.
Поетичний образ України змалював на сторінках своїх книг Микола Гоголь (1809—1852). По-новому постала Україна перед читачем у повісті «Тарас Бульба». Фактично це - опоетизована героїка українського козацтва, вірного сина і надійного захисника багатостраждальної України. У зображенні письменника запорожець постає у всій красі - мужнім, відважним до самопожертви й люблячим до самозабуття. Образ степової вольниці з її відчайдуш-ністю, лицарством і побратимством викликав у читача почуття симпатії й бажання наслідувати ці риси.
Формування нової української літератури завершилось у творчості Тараса Шевченка. Вже у першій поетичній збірці «Кобзар» (1840 р.) поет постав як неперевершений майстер поезії, здатний силою українського слова блискуче передати почуття думи, прагнення й сподівання свого народу. В його творчості знайшли відоб-раження найболючіші проблеми життя українців і України. Боротьба проти соціальної несправедливості тісно перепліталась у творчості Шевченка з протидією національному гнобленню українського народу. Цим він різко виділявся не лише серед попередників, а й серед сучасників.