3 31 Грудня 1905 р. У Києві почала виходити перша українська щоденна газета «Громадська думка», згодом - «Рада», а з 5 січня 1906 р. В Полтаві - щотижневик «Рідний край».

В 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві з'явилося 18 українських газет і журналів. Перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися, як вже згадувалося, під назвою «Україна», проте проіснував недовго - лише до кінця 1907 р.

Україна довго перебувала осторонь світового поступу в книжковій справі, й український читач змушений був орієнтуватися на російсь­ку, польську чи австрійську книгу. Це продовжувалось доти, доки в другій половині XIX ст. спочатку на Галичині, а з перших років XX ст. й у Наддніпрянській Україні знову почалось відродження ук­раїнської книги, яка під пресом, забороною Емського акту - цього небувалого в історії світової культури закону - перебувала цілих тридцять років (1876-1906). Як свідчать дослідження, за 1906 рік в Україні було видано 116 українських книжок, а у 1907 р. по всій Росії вийшло у світ 156 українських книжок.

Але такий стан тривав недовго. З 1907 р. наступила хвиля ре­акції та нових утисків українського культурного життя. Знову зак­рито українську періодичну пресу, конфісковано видану літературу. В 1913 р. з 5283 книг, що вийшли в Україні, лише 176 були українськими, а з 1914 р., початку війни, було заборонено взагалі всі україномовні видання. Багато визначних українських діячів зазнали репресій. Так і не дійшло до створення шкіл та кафедр українознавст­ва у вузах, а тих професорів, які самочинно перейшли на читання лекцій українською мовою, було примушено відмовитись від цього.

Таємними інструкціями влада забороняла брати на викладацьку роботу педагогів, яких підозрювали в «мазепинстві», «сепаратизмі». Закривалися просвіти, заборонялися українські клуби і бібліотеки. У 1914 р. царський уряд заборонив святкувати соті роковини з дня народження Т.Шевченка. Це викликало хвилю обурення по всій Російській імперії.

Циркуляром П.Столипіна від 20 січня 1910 р. весь український народ зараховано до інородців, у яких відібрано всі громадянські права, зокрема право мати національні культурно-освітні організації. У згадуваному розпорядженні Столипін вказував на «невідповідність російським державним завданням створення товариств, які ставлять перед собою вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на ґрунті таких національних інтересів веде до поглиблення основ на­ціональної відокремленості та роз'єднання і може спричинити на­слідки, які загрожують спокоєві і безпеці». З огляду на це наказано не дозволяти товариств «инородческих». в тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони перед собою ставлять.

Столипін витлумачив політику царського уряду щодо українсь­кої культури також у поясненні до заборони товариства «Українська

Хата» в Москві, де він писав: «Хотя ближайшею целью общества и является материальная поддержка, но, очевидно, главным являются культурные цели. Между тем, такая цель для украинского общества, с точки зрения русской государственной власти представляется край­не нежелательною и противоречит всем начинаниям. которые пра­вительство проводит по отношению к бывшей Украине. Исходя из того положения, что три главные отрасли восточного славянства и по происхождению, и по языку не могут не составлять одного цело­го, наше правительство, начиная с XVII столетия, постоянно боро­лось против движения, известного в наше время под наименованием украинского и олицетворяющего собою идеи возрождения прежней Украины и устройство Малорусского края на автономных националь­но-территориальных началах».

У 1926 р., аналізуючи культурну ситуацію в Україні в XIX - на початку XX ст., М.С.Грушевський писав: «Заборона 1876 року, що протривала без двох місяців цілих тридцять років та вивела з лав українського активу цілий ряд поколінь, була тільки найбільш яск­равим і голосним явищем, - але подібних перепон, часом менш абсолютних і менш тривких, українське культурне життя за часи свого зв'язку з Москвою зазнало безліч. І вони в загальній сумі утво­рили таку «натуральну» для багатьох ситуацію, де українська куль­тура - що давніш ішла напереді Московщини в зв'язках з культур­ним світом, в культурних домаганнях і досягненнях, зійшла на провінціальний додаток до «світової» російської культури».

Це робилося для того, продовжує свою думку великий укра­їнський історик, щоб «забезпечити за великоруською культурою аб­солютну гегемонію. Дати великоруській мові, літературі, історії тощо під різними аспектами роль обов'язкових і пануючих предметів у шкільному навчанні. Зоставити місцеві культури при «домашнім ужитку», а за великоруською культурою - значення «окна до Євро­пи»: тої форми, в котрій світова творчість має доходити до знання, свідомості і вжитку «менших народів» (зайвість перекладів на ук­раїнську й інші мови, коли всі сі провінціальні народи можуть кори­стуватися перекладами російськими; зайвість українських форм для таких вищих культурних явищ, як, скажімо, опера; можливе обме­ження українського театру місцевою побутовщиною - тимчасом як світовий репертуар мав би зіставатися фактично привілеєм театру російського і т.п.). Одночасно використати всі матеріальні лишки провінцій на розвій всесоюзних, себто фактично великоросійських установ. їх розростом і одночасними обмеженнями культурних уста­нов провінціальних звернути всю культурну творчість, оскільки вона підіймається над рівнем масового мінімуму, в течію великоросійсь­кої культури. Се, як бачимо, являється ще й тепер цілком конкрет­ним завданням адептів великоросійської великодержавності, чи імпе­ріалізму, - їх же ім'я легіон!».

Словник термінів та понять теми

Альманах - неперіодична літературна збірка творів різних авторів.

Великодержавний шовінізм - різновид націоналізму народів, які в процесі історичного розвитку були або стали панівними у ба­гатонаціональних країнах.

«Галицько-руська матиця» - культурно-освітнє та літературно-ви­давниче товариство, засноване у 1848 р. у Львові з метою підне­сення освіти народу та розвитку літератури й мистецтва на за­хідноукраїнських землях. За одними джерелами, проіснувало до Першої світової війни, за іншими - до 1930 р.

Громади - осередки української інтелігенції, що проводили націо­нально-культурну і громадсько-політичну роботу в другій по­ловині XIX ст. - на початку XX ст. в Україні.

«Зоря галицька» - перша українська газета, що виходила у Львові протягом 1848-1857 рр. До 1851 р. була органом Головної русь­кої ради, пізніше перейшла до рук «москвофілів». Культурництво - культурно-освітній рух XIX - початку XX ст., діячі якого вважали просвітницьку роботу найдійовішим засобом піднесення освітнього рівня населення та зміцнення національ­ної самосвідомості, а також система заходів, спрямована на активізацію формування й консолідації нації.

«Лянкастерський» метод навчання - вчитель доручав кращим уч­ням навчати інших, почав вживатися в школах України на по­чатку XIX ст.

«Просвіти» - самодіяльні національно-культурні, економічні та освітні українські товариства, які існували як у Східній, так і в

Західній Україні у 1868-1939 рр. «Руська бесіда» - українські культурно-просвітницькі товариства на західних землях, які мали на меті поширення серед українських селян просвіти рідною мовою, досягнень культури й науки. Вперше виникли у Львові (1861-1862), згодом у Чернівцях (1869).

Харківське товариство грамотності - організація української інтелі­генції, заснована в 1869 р. для поширення освіти серед народу.

Циркуляр - офіційне письмове розпорядження, що його надсилають підвідомчим установам або підлеглим службовим особам.