курсовая / 2 / курсач / лит словник

ж

Петро Рихло

ТЕАНСТВО. ГЕТЕАНСТВО (ґетеанізм) — іенальний тип духов. позиції, шо складаєт­ься в євроа л-рі й почасти мист-ві під безпосе­реднім впливом особистості й автор, концепції світу Й.В.Гьоте. Г. є підсумком ренесансного про­цесу, боротьби мития за вивільнення зі сфери.. диктату архаїчних духов.-полїт. інститутів та нор­мативних естет, систем. Твор. особистість Гьоте формується в контексті Просвітництва, яке остаточно реалізує ренесанол поривання до сво- ~боди особи, шо знаходить вираз у формуванні нов. погляду на специфіку й завдання л-ри поряд з ін. мист-вамИ (Г.Е.Лессінг, Й.Г.Гердер, Д.Дідро та ін.). ПрОте Г. коріниться й у типол. близьких сусп.- культ. ситуаціях, які виникають в Європі, пере­важно Пн., шо в ці часи підноситься до розуміння власної культ, самобутності й прагне дух. розкріпачення. Гьоте конденсує поривання епохи в геніально повному виразі. Він, шо почав своє зростання на хвилі преромантизму, заперечуючи авторитети й започаткувавши вергеризму закінчив свій шлях апологією "класичного" мист-ва. Дух. не­залежність митця виразилася в "олімпійстві", спо­глядальному ставленні до будь-яких суСа-політ, суперечностей, ба, навіть людських драм. Він з однаковою гідністю приймає пост міністра у Вай- марі й полишає йю посаду Заради кількох років мрійницького життя в Італії. Випромінюючи лю­дяність та привітність, залишається байдужим до трагедії Й.Х.Ф.Гьольаерліна та Е.Х. фон Кляйста, які благають йото підтримки, як державний муж, підписує смертний вирок Нещасній, котра вбила власне немовля, але мучиться все життя, увічнивши ситуацію в образі Маргарити з "Фауста". Плин життя Гьоте сприймає крізь призму метафізичних розуму­вань. "з т.3 вічності", але є завжди надзвичайно чуйним до сфери повсякденного, поетизуючи

є одночасно і лоном для "поезії" . Більш за все цінить власні ідеї з оптики, які виявляються наївним дилетанством. але одним з перших починає розуміти небезпеки наук, самовпевненості, прагнення до "переробки світу", властиві "фаусганській душі". Його творчість є синтезом худоЖ. фантазії, науковості й рел.-філос. дидактичності. Він вірний пластичній насиченості образу, але відкидає натуралізм міркування про митця, який пише "дру­гого мопса" — це у Гьоте виглядає подібним до "безглуздої безкінечності" у Г.Ф.В.Гегеля, і в твор­чості прагне до міфологізаиії та підкресленої умов­ності як засобу узагальнення. Як класицист, він по­над усе цінує ерудицію, вважаючи, що тільки у пога­ного митця все "своє", але й "чуже" не буває у нього ані кліше, ані цитатою.

137

У Гьоте, в першу чергу в "Фаусті", точиться титанічний за розмахом думки діалог з Біблією та надбання нім. фольклору, з культурою антич­ності та єресями Сер-віччя, з иерк: вченням та вільнодумством XVIII ст. Ііе робить його трагедію вершинним явищем світ, л-ри, навколо неї вини­кає цілий поет, космос (Фаустіана). Гьоте важко уявити поза нім. грунтом, але трактування його як "італійця" має підстави. Йому притаманний високий космополітизм, безкрайно широкий культ, обрій, відсутнїсть педантизму та естет, за­бобонів: Слідом за романтиками, він глибоко ся­гав до архетипів нім. ментальності (поряд з від­творенням стихії фольклору в худож. творчості його міркування про "дім" в нім. культурі, про го­тику тошо). Воднораз він є речником середземно­морської цивілізації в країні, котра від часів війн германців з римлянами та християнізації Європи ніколи не сприймала беззастережно ані уроків гре- ко-рим. античності, ані нормативів Церкви. Фор­мально, протестант, він спирається у "Фаусті", по­дібно до Дайте,-на кат. концепцію світу, прагнучи до усталеного коду "космічного", кепкуючи у вузь­кому колі з деяких церк. приписів, а часом і Біблії, вирішує все ж таки остаточно екзистенціальні про­блеми людини саме з бібл.-христ. онтологічної по­зиції. Одним з перших в Європі Гьоте відкриває худож.-естет. повноцінність культ, доробку Сх. та слов'янства, зрушивши своїм авторитетом снобістський скепсис* .котрий задушила ло собі класицистична; естетика щодо всього орієнтал­ьного, й пише чудові стилізації під сх. поезію. Власний метод визначав як суцільне запозичення "чужого", але водночас кепкував з порівн.. літ- знавства, вважаючи коло ідей, образів та сюжетів заг. скарбницею. Широта його інтелекту та мо­гутній динамізм мислення породжували численні закиди щодо "протеїзму", конформізму й навіть "філістерсгва" (це повторювали всі від роман­тиків до марксистів),, але насправді це було вия? вам свободи генія.

Невипадково Гьоте, який створював експре­сивні малюнки, був.директором, театру, реалізує свій геній як літератор. Синкретичність і синте- зація такого масштабу стали можливими в європ сусп-вах_Нов. часу, коли л-ра стала висуватися на перше місце серед мист-в й являла найбільш повні перспективи твор. самовиразу. Вона стала ледь не основним річищем, в яке виливалися поривання до будь-якого розкріпачення — естет., політ., рел., навіть економічного. Це поєднувал­ося з необхідністю вироблення нов. узагальнюю­чої концепції творчості, вимагало справжнього "титанізму". Характерно, шо позиція Гьоте фор­мується в контексті епохи революцій та наполе­онівських війн: саме; Наполеон найяскравіше уособив ту "фаустову душу", яка зароджувалася за часів Ренесансу, й піднесення та руйнацію якої спостерігав та прагнув витлумачити Гьоте.

ГЬОТЕАНСТВО, ГЕТЕАНСТВО

Отже саме в Пн. Європі, котру аж до XX ст. потрясають сплески революціонаризму й стиску­ють лешата деспотій і яка вимушена була довгий час йти в сфері культури за більш розвиненими країнами, могла виникнути особистість Гьоте,, Не менший феномен — рефлекс особистості та твор­чості німця в л-рі дан. регіону впродовж ХІХ-ХХ ст. Паломництво до Гьоте становить.майже обо­в'язковий ритуал в перші роки XIX £т. (зокрема тут були багато слов'ян (рос., словац* поль., чес.) письменників. Теоретики романтизму (Ф.Шлегель, Ф.В.Шеллінг), і найвидатніші філософи (Е.Кант; Гегель, А.Шопенгауер,

Й.Г.Фіхте) виробляли нову концепцію Генія та мист-ва взагалі з обов'язковим врахуванням фе­номену Гьоте. Культ Гьоте складається, зокрема, завдяки В.Еккерману, який скрупульозно й з лю­бов'ю відтворював до дрібниць останні роки жит­тя маестро в своїх записах. Але й без подвижниц­тва Еккермана вплив Гьоте був майже беззасте­режним, хоча літ. мода й прагнула його принизи­ти. На нім. та австр. ґрунті виник справжній "ка­нон Гьоте", риси якого (олімпійство, культ, син­тез, сполучення "поезії" та "правди" та ін.) тою чи ін. мірою спостерігаються у творчості когорти найвидатніших літераторів (Е.Т.А.Гофман, Л.Тік. Новаліс, А. фон Шаміссо, Г.Гайне, Н.Денау, Ф.Грільпарцер, бр. Манни, Г.Гессе, Р.Мюзіль, Ф.Кафка, Л.Фейхтвангер. Б.Брехт, С.Георге).

Отже, ознаки Г. — тяжіння до вирішення мит­цем з власної т.з. найважливіших екзисгенційних проблем, з мобілізацією всього арсеналу світ, куль­тури, подолання, обмеженості власного "я'\ яск­раво виражений нац. грунт при абсолютній відсутності нац.- обмеженості, потяг ло змалюван­ня неповторної особистості у її "шляху пізнання". На нім- грунті подібні явиша. спостерігаються й у сфері ін. мйст-в (напр., Р.Вагнер). Типол. близькі чи контактні подібності численні й в ін. культу­рах Пн, Європ. аж до XX ст.

Це творчість англійців У.Блейка, Дж.Н.Г.Бай- рона, П.Шеллі та М.Шеллі, Дж.Кітса, СТ.Колріджа, що виразно просякнута мотивами людського "самостояння" в світі. Цікаво, що у Франції з її класицист. засадами хіба лише Ф.Р. де Шатобріан приділив увагу тому аспекту, численні "романи виховання" (Ж.Ж.Руссо, Б.Констан, Е.П.Д.Сенанкур та ін.) лише зовн. нагадують духов. шлях , героїв на зразок Вертера та Фауста. Слід від- ^ачити"й"ИТгА:Л^К'. де Сталь "Про Німеччину"¹."^" якій письменниця чи не вперше замислилася над перевагами нім. суб'єктивізму в мист-ві ("північна" л-ра), звинувачуючи л-ру батьківщини в переспіві ідей, породжених ше античністю.

Особливо слід відзначити Г. рос. письменників, яке набуло характеру потужного впливу. Але йдеться не про самий лише вплив: "канон Гьоте" був для рос. поетів — від О.Пушкіна (якому Гьоте, за переданням. послав своє перо) до Б.Пастерна- ка — своєрідною базою для ствердження неза­лежності митця від тоталітарного сусп-ва, цінності власного худож. світу. Мотиви Ґ. бринять в поезії Пушкіна та М.Лєрмонтова. їхнє відлуння можна відчути в гротесках М.Гоголя, в поезії рос. аполо­гетів "чистого мист-ва". у В.Брюсова, О.Блока, А.Бєлого, Д.Мережковського, М.Волошина та ін, (характерна фраза Брюсова. що Пушкін є "хлоп­чак" порівняно з Гьоте) в худож. світі М.Булгакова; де фігурують як два полюси образи світ, культури (зокрема Воланд-Мефістофель) та совєтський пд£г Іван Безродний: у якого — "все своє". В укр. л-рі світ Гьоте має відбиток у неокласиків. В.Барки, Є.Маланюка, відзначимо й чудовий переклад "Фау­ста" М.Лукашем.

Петро РкхлЬ

ДАЙДЖЕСТ (лат. сіедізіа віл сіедізеге — розташовувати в певному порядку) — в Давн. Римі юридичні зб. систематизованих коротких витягів із законів і правових кодексів, згодом — впорядкування будь-яких раніше опублікованих тв. в уривках або в скороченій формі. Д., або пандекти, складені у Візантії в часи імператора Юстиніана (V' ст. н.е.), мали силу закону. Суч. значення даного поняття етимологи виводять від англ. дієслова сіідезі — препарувати, переварювати, перетравлювати (їжу) або ж від омонімічного іменника сіідезі у значенні: короткий, стислий виклад чого-небудь. В такому значенні Д. близький до лібрето. За принципом Д. іноді складаються лексикони цитат (напр.. нім. 2ііа£епІехїкоп), зб. крилатих висловів та афоризмів (нім. ОеЯіідеІІе Могїе; А.Коваль "Крилаті вислови в укр. літ. мові": Н.Корж. ФЛуцька "Із скарбниці ант. мудрості"), словники С'Словарь лат. крьілатьіх : -слов"), деякі літ.-бібліографічні покажчики та довідники (напр., нім-. "Котап/іїНгеґ", ^'ЄсНаизріеі/иНгеґ-, рос. 'Основньїе произведения иностранной худож. литературьг"). Однак найбільш розповсюджене розуміння терміну Д. сьогодні — еіє^;надзвичайно поширений на Зх., а останнім часом бсе більше популярний і у нас тип періодичних видань (газета, журнал, проспект, рекламний буклет і т.п.), шо цілковито складається з передруків. фрагментів або переробок худож., • публіцистичних, наук, творів, які завдяки своєму невел. обсягові та спрощеній, інколи примітивізованій формі доступні лля найширших Читацьких кіл. В такій функції Д. незрідка примикає до масової літератури.

Петро Рихло

■"~"^ДАИНА' («ЗаГпа7"— нЩ'~своєрідний прадавн. жанр лит. нар. лір. пісні. Впродовж віків Д. відображали різноманітні явиша нар. життя. Отож уД. наявні чи не всі можливі жанр, тематичні фупи: мїфол.. шо Донесли уявлення давн. балтів — предків литовців і латишів про пантеон богів на чолі з громовиком Перкунасом (ідентично латис. Перконас, слов'ян. Перун), трудові календарно- обрядові, танечні, любовні, родинно-побутові, ■колискові, гумор., тошо. Д. відбили й різні іст. ситуації. За совєтських часів створювано псевдонар. Д. з вихвалянням комуністичного режиму. Виконуються Д. переважно жінками, надто дівчатами, під час праці. Стил-композиційні Засоби Д. усталені: лексико-синтаксичні паралелізми, повторення, рефрени, трад. символіка та поетика. Версифікаційна структура залежить від муз наспіву, але переважає строфічна побудова з жіночими римами або без рим. Д. є най. .Скарбом лит. культури. Вони досі живлять лит. 'Йоезію. До Д. зверталися в той чи ін. спосіб письменники сусідніх з литовцями народів: нім. (Г.Е.Лессінг. Й.Г.Гердер, Й.В.Гьоте), поль. (А.Міцкевич), рос. (К.Бальмонт, О.Прокоф'єв).

Див.: Дайня, Дойиа.

Анатолій Волков

ДАЙНЯ — нац. своєрідний жанр латис. нар. пісні, шо постає ше за часів язичництва та найактивніше функціонує~упродовж ХІИ-ХУШ ст. Д. складаються та виконуються здебільшого жінками. Відображують давн. вірування, родинні та сусп. відносини, працю в полі, на городі, іст події, переважно боротьбу з нім. лицарями та колоністами. За формою — хореїчні або дактилічні чотиривірші з римами чи без рим. Записи, класифікацію Д. та друкування Д. започаткував Крішьяніс Барон ("Ісіоит сіаіпаз", вид. 1934). Традиція Д. часто використовувалася в латис. літ. поезії.

Див.: Дайна, Донна.

Анатолій Волков

ДАМАСКІНИ — пам'ятки болг. писемності XVII —XVIII ст., за своїм характером компілятивні рукописні зб. рел.-повчальних тв. — апокрифів, житій, повчань, проповідей. Передусім вони містили перекл&пи проповідей та повчань грец. письменника XVI ст. Дамаскіна Студіта зі зб. "Скарб". Вперше ця кн. вийшла 1558 у Венеції і багато разів перевидавалась протягом XVI — XX ст. Зб. мала вел. успіх не лише в Греції, але й у сусідніх землях, де була джерелом, яким користувалися грец., болг. та серб, книжники протягом двох з половиною ст. Друковані видання цієї зб. рано потрапили до Болгарії, де набули особливої популярності. Вже наприкінці XVI ст. існували болг. переклади "Скарбу". В країні не існувало ін. кн., яка б мала так багато перекладів (знайдено понад 70 болг. рукописних зб. з проповідями Дамаскіна). Популярність тв. грец. письменника засвідчує не тільки чисельність пєреклад:ів та рукопи_сних зб.. але....й..спосіб.. перекладання та пристосування до потреб болг. дійсності, внаслідок чого вони набувають нов. нац. рис та особливостей. Ім'я автора перетворюється у прозивне: Д. називають самі зб.. а ламаскінарями

• тих, хто їх перекладав, переписував або упорядковував. Це переважно були священники, ченці, вчителі, ремісники та ін. Вони перекладати грец, текст вільно, вставляючи нові пасажі, де йшлося про рабську долю болг. народу, потребу його просвіти та Ін. Зміст Д. не підлягає певному впорядкуванню. До них включено слова та повчання ін. церк. письменників, особливо багато

• Іоанна Златоуста, житія, оповідання про болг. нар. діячів, інколи літописні нотатки, дидактичні оповідання на нар.-казковій основі, а також оригінальні повчання самих упорядників. Т.ч.. твор. елемент у деяких Д. дуже значний. Пристосування до болг. умов проявлялося не лише у доборі проповідей, які перекладалися, але й у змінах, шо відбувалися в текстах. Так чужий тв. актуалізувався на болг. грунті. Однак все зазначене не змінило заг. рел. характеру дамаскінської л-ри.

Популярністю Д. зобов'язані, передусім, їх нов. стилю та мові. Оригінал 'Скарбу" мав великий вплив на болг. книжників живим.

САГА (давн.-сканл. Зада — історія, переказ)

• давн.-ісл. проз оповіді або родові історії, шо виникали в середовищі родової аристократії Ісландії впродовж Х1-ХІІ ст. спочатку в усній формі, а згодом і в писемному вигляді. За структурою та змістом С. нагадують нар. перекази, які займають немовби проміжне місие між іст. хронікою, героїчним епосом та лицарським романом, оспівуючи переважно військову доблесть, далекі мандри та численні авантюри ісл. героїв. Щоправда, стиль С. відзначається більшою економністю, тверезістю зображення, він позбавлений пишних епітетів і порівнянь.

Незрідка. об'єктом зображення в С. є також родинно-родові стосунки, де домінують мотиви кровної помсти. Найбільш ранні зразки жанру — С. про святих, апостольські С., записані христ. духівництвом С. здебільшого перекладені з латини (ХІ-ХІІ ст.), пов'язані з християнізацією Скандинавії, а також родові С. ("С. про ісландців") та королівські С., які відтворюють етапи заселення Ісландії (900- 1050). Поряд з реаліст, епізодами зустрічаються легендарні та казк. (С. про вікінгів), які компенсували брак переказів. Хоча в С. ше відсутні елементи психол. аналізу, однак внутр. світ героїв розкривається глибоко й багатогранно, передусім за допомогою розлогих діалогів ("С про Ньяла", "С. про Егіля", "С. про Ґретгіре").

Епіч. засади С. — діахронне зображення багатьох поколінь, фаталізм родової долі, іст. та побутовий реалізм, простота і об'єктивність оповіді

• були засвоєні нов. сканд. л-рою і збагатили оповідне мист-во назагал. Як наслідування взірців давн-ісл. С. в ХІХ-ХХ ст. виникла низка різножанр. тв., які вже назвами виказують спорідненість з С. X. про Вьолундура" А.Г.Еленшлегера, "С. про Фрітьофа" Е.Тегнера, "С. про Фолькунгів" А.Стріндберга, "С. про Йєсту Берлінга" С.Лагерлеф. "С. про святих" С.Унсет. ' С. про героїв" Х.Лакснеса. "С. про Форсайтів" назвав багатотомову історію однієї родини англ. романіст Дж.Гелсворсі. Серед укр. дослідників С. можна назвати І.Шаровольського ( "С. про Хервера і конунга Хейдреке", 1906). І.Франка ( 'Смерть Олега і ст-давнязага про фатального коня", 1912), серед рос. — М.Стебліча-Каменського ГИсландская литература". 1947; "Мир саги", 1971).

Петро Рихло

САМОЗАРОДЖЕННЯ СЮЖЕТІВ теорія —

відгалуження антропологічної школи. Цю

САГА

теорію висунув на основі досліджень Е.Б.Тейлора шотл. учений Е.Ленг (1844-1919). За Ленгом, у всіх народів, у т.ч. у тих, що мовно неспоріднені та не мали взаємних контактів, існує близкість чи навіть збіг сюжетів міфів, переказів і казок. закономірний вислід проходження етносами однакових стадій мислення й світосприйняття. С.с.т. є важливим етапом історії компа­ративістики. насамперед, порівняльної фольклористики. Положення цієї теорії зберігають вартісність дотепер. Проте вона має два засадничі ґанджі. По-перше, сполучивши дослідження нар. творчості з вивченням нар. світосприйняття, з його стадіальністю, С.с.т. майже не зважала на сой.-іст. чинники. По-друге, абсолютизувала чинник самозародження, не враховувала чинники генетичної спорідненості, міграції та рецепції.

Анатолій Волков

САПФІЧНА СТРОФА — ант строфа, назва якої походить від імені давн-грец. поетеси Сапфо (Сафо, бл. 600 р. до н.е.): чотирирядкова одична строфа, шо складається з трьох сапфічних одинадцятискладників (дві трохеїчні диподії з дактилем посередині) і заключного п'ятискладника — адонічного вірша, який поєднує дактиль і трохей І служить мовби рефреном:

З Кріту ти сюди завітай, богине.

В храм святий, де яблунь квітучі віти

Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине /їадану г.одих.

(Пер. А.Содомори).

Зрідка зустрічається і т.зв. вел. С.с.. шо містить арістофанічний вірш (перший і третій рядки) і вел. сапфічний вірш (другий і четвертий рядки). — Крім Сапфо використовувалась її сучасником Алкеєм, в рим. л-рі — Катуллом і Горацієм. В Сер.-віччі С.с. часом писались лат. церк. пісні. До неї вдавались нім. поети Й.Клай, Ф.Т.Клопшток. Й.Х.Ф.Гьольдерлін , А.Г. фон Платен, Р.А.Шредер, Й.Бобровський. австр. поетНЛенау, Е.Шьонвізе, англ. лірики А.Теннісон,

1. Ч.Суїнберн. С.с. засвоєна й у слов'ян, світі. В Польщі вона з'являється на поч. XVI ст, і використовується майстрами поезії . XIX (Ц.К-.Норвід) і XX ст: (ЯЛвашкевич). "

Ше Ьіиіп, ієні ігсіпії ІиЬ Їе.$х2е гапщ.

Вош сі ихІапірН па тії с Іуліесу

ІросНожаїет Ьу те и- осеапіе

N0регеї н'іепсу!...

(Норвіл "Три строфи").

У сх. слов'ян С.с. застосовує С.Полоцький. Досить часто її зустрічаємо в рос. поезії Х\ЛП~ХХ ст. У О.Радішева. О.Востокова. Вяч.Іванова,

2. Брюсова. В Україні зберегти особливості цієї строфічної будови намагався у перекладах з Сапфо І.Франко. жартівливий вірш "ЗаррЬісиз тіпог" у формі С.с. написав М.Зеров.

Петрю Рихло

САТАНИЗМ — семантична ознака певного типу сюжетів, генетично пов'язаних з ідеями та сюжетикою Біблії. Циклізаиію таких сюжетів можна здійснити навколо постаті бібл. Сатанаїла, улюбленого янгола Божого, створеного на початку , віків, який майже дорівнював Богові красою й силою, але не схотів бути творінням" і зчинив богоборчий бунт. С. у системі цінностей христ. культури виступає однозначно негативною рисою. Сатана є 'антигерой "в численних тв. сер-віч. л- ри, напр. — у трактатах Отців Церкви, в житіях

святих, у легендах і т.д. Виняток становлять єретичні писання, напр.. богомилів. З початком Нов. часу спостерігається менш ригористичне ставлення ло цієї постаті: характерним є ренесансний тип "вченого-фауста". Літератори починають осмислювати постать Сатани більш діалектично. Не позбавлений рис похмурої величності Сатана в Лж.Мільтона. В епоху Просвітництва атеїстичне богоборство розглядає С часом як "справедливе повстання пригніченої сили проти тиранічного Творця Всесвіту, який нерідко ототожнювався з катол. авторитарністю. Ше далі йдуть європ. романтики, які ладні : проголосити Сатану й С. джерелом свободи й втіхи вільної особистості (постаті на зразок Каїна й Манфреда у Дж.Байрона, Демон М.Лермонтова, Яучаферул М.Емінеску тошо).Поширення • окультизму у європ. свідомості Нов. часу призвело до традиції виправдання С.(Єретична література; Оккультна л-ра). шо є ознакою _; серйозної культ, кризи. - Семен Абрамович

•ч-^.. САТИРА (лат. заіига Іаих — наповнена ^' різноманітними фруктами жертовна чаша) — вид коміч.. специфічна форма худож. відображення дійсності, в якій викриваються і висміюються негативні сторони життя: нешадна, нишівна критика зображуваного, яка розкриває його -^^■нікчемність, недостатність, неадекватність своїй V' природі або внутр. законові. Основним : ; формотвірчим. принципом С., поряд з викриттям у . і засудженням іст. приреченого; морально -Недосконалого, естет, недолугого і т.п., є сміх - ■ .. іронічне, гротескне або саркастичне глумління над жшмгнебудь об'єктом,, явищем чи особою^котрим ■■ притаманне порушення органічності, зовн. або внутр. гармонії, розлад між явним і сутнім, формою лі. •; і змістом. дійсністю та ідеалом. В праці "Про наївну та сентиментальну поезію" Ф.Шіллер протиставляє V С. елегії, стверджуючи, шо в С. дійсність як певна недосконалість протистоїть ідеалові як вищій реальності". С. живиться енергією ідеалу, який в ній фактично незримий, відсутній, але його . масштаб і параметри немовби проектуються на зображуване явище, яке повсякчас співвідноситься з ним (через негативний ідеал, "антиідеал"). На . відміну від гумору, для якого характерне амбівалентне ставлення до зображуваного (поряд з негативними гумор може містити в собі й деякі позитивні елементи, внаслідок чого гумор, сміх не йі;.вбивчий, а радше добродушний), С. притаманне І^Й'їїОвне заперечення зображуваного як такого, шо не має права на існування. Однак природа С. також неоднозначна, тому що сміх у ній нерідко ітінюється траг. світовідчуттям.

Поняття і сутність С. належить до досить й;:заплутаних і дискусійних проблем теорії л-ри. Ше ;Ц>'_:Г.В.Ф.Гегель вказував, шо трал, теорії "не знали, як бути з сатирою, і вагались, куди ц віднести. Адже рсатирі немає нічого епіч., а до лірики вона, власне ксіжуЧи. також не підходить". Зародившись в ант.

л-рі-як жанр, категорія (глузливий або викривальний вірш, шо таврував порядки, звичаї, погляди . події, людей, літ. тв.), С. згодом втратила жанр, природу і почала включати в себе цілу низку ін. жанрів [байка, епіграма, пародія, памфлет, фейлетон, комедія, сатир, оповідання, сатир/ роман та ін ). Саме тому Гегель твердив, шо "сатир, точку зору неможливо осягнути, виходячи з названих родів поезії, вона повинна бути осягнута більш загально, як перехідна форма клас, ідеалу".

Сатир, зображення дійсності, як правило, суб'єктивне й тенденційне, воно залежить в першу чергу від світоглядної позиції, політ, орієнтації, моральних засад автора, психол. складу його характеру, темпераменту, ерудиції і т.п. Засуджуючи те чи інше негатив, явище сусп. життя (а С. спрямована найчастіше проти сусп. пороків), письменник різко відділяє його від себе, розглядає як антипод свого сусп чи людського ідеалу. Якшо гумор пробуджує сміх на основі симпатії, то в С.. навпаки, всяке співчуття, терпимість, поблажливість відсутні. "Гумор релятивний, сатира ж, навпаки, абсолютна, вона виносить остаточний вирок, не беручи до уваги ніяких пом'якшуючих обставин". — вважає голланд. дослідник

2. Панненборг. С. має свої специфічні принципи типізації, основою пких завжди є певне "спотворення", " викривлення"' дійсності. Сатир, ефект виникає лише тоді, коли той чи ін. життєвий об'єкт "пародіюється", коли гіпертрофовано або деформовано його реальні співвідношення. Цієї деформації письменники можуть досягти різними шляхами — гіперболічним загостренням, прийомами фантастики, алегоричним трактуванням, гротескним осмисленням.

. дошкульною іронією, саркастичним зображенням.

може бути, звичайно, і житгєподібною, як, напр.. в сатир, романах крит. реалістів XIX ст., де основним сатир, засобом є згущення в деталях, концентрація негативного й відразливого в людських типах, шо викликають у читача природне почуття огиди саме завдяки своїй худож. достовірності й переконливості. Проте С. допускає й ототожнення правдоподібного й нереального, конкретного і абстрактного, живого й неживого, органічного й механічного, вдаючись до містифікації, очуження. худож. умовності, абсурду тошо. тобто широко використовує багатющий арсенал худож. засобів, вироблених л-рою за весь час її еволюції. Хоча історики л-ри вважають С. суто суч, явишем. її генезу можна простежити вже в давн-грец. л-рі. Так, скажімо, знаменита сцена з Терсітом в "Іліаді", яка спрямована проти ненависної вже для Гомера демагогії, містить у собі явно сатир, риси. Вони помітні і в давн-грец. викривальних ямбах (Архілох), у діатрибах кінічних і стоїчних мандрівних проповідників, у дав. аттичній комедії (Евполід, Кратін, Арістофан). у філос. сатирі Меніппа. шо являла собою поєднання віршів і прози (Меніппова сатира), в проа діалогах Лукіана з Самосати. В рим. л-рі походження С. пов'язане з іменем Еннія. який біл

яСАТИРА

САТИРА ВІРШОВАНА

боротьба-з заскорузлими формами феодально- дворянських відносин, звичаїв породжує- пародійну. гротескову С. ("Перські листи" Ш де ' Монтеск'є. "Небіж Рамо" Д.Діяро. "Кандід" "Простодушний", "Мікромегас" Вольтєра. комедії П.Бомарше, ' Сентиментальна подорож". "Життя/ і думки Трістрама Шенді, джентльмена Л.Стерна "Мандри Гуллівера" Дж.Свіфта).

В епоху романтизм;; С. втілюється передусім^- у формі т.зв. "романтичної іронії (Дж.Байрон Е.Т.Гофман. Жан-Поль, Г Гайне), яка несе в собі значний заряд соц. С. У представників крит ■ реалізму елементи С. проникають переважно в проз і драм, жанри і нерідко визначають собою пафос тв. Ч.Діккенса. В.Теккерея, М.Гоголя М.Салтикова-Щедріна. А.франса, М.Твена ^: Б.Шоу. ОТенрі. Г.Манна. К.Крауса. Р.Музіля' ■ Я.Гашека. К.Чапека. Б.Нушича. Р.Домановича ' И.Л.Караджале. Б.Брехта. М.Булгакова! М.Зошенка. та ін. Наявні сатир, елементи і в жанрі байки (І.Крилов, П.Славейков. Г.Александреску, І Е.Штейнбарг). В модерністській л-рі С. набирає 9 похмурих тонів траг. зневіри в перспективах і розвитку людства, нерідко межує з абсурдом або чорним гумором (Е.Йонеско. С.Беккет. Ж.Жене, С.Мрожек, Ф.Дюрренмат та ін ). Дедалі частіше сатир, рис набувають те наук.фантастики, суч, антнутопії (Дж.Оруелл. С Замятін, А.Азімов, Р.Бредбері, О.Хакслі, К.Вониегут, С.Лем; бр.Стругацькі, Кобо Абе та ін.).

С. як спосіб зображення дійсності здавна була притаманна і сх. л-рам. де вона постала з фольклор, джерел ("Тисяча й одна ніч". Панчатантра", нар. анекдоти і притчі про Ходжу Насреддіна), а згодом виробила літ форми в інд. Повісті про шахраїв" Харібхадри Сурі (VIII стХ.д. сірій, оповідках Абу-ль-Фаралжа (XIII ст.). в ліриці перс, поета Убейла Закані (XIV ст ). в новелах" китайця Пу Сунліна (XVII ст.)

Ю-Иині

ай»™®

Петро Рихло

ІІрГР':'

§фгСАТИРА ВІРШОВАНА (лат 5аііга) — лір. з настановою на тотальне і викривальне ія сміхом будь-якого явища колективного