200 р до н.е. уклав збірку мішаних віршів для розваги і повчання, шо були написані різними метрами і відзначалися різноманітним змістом. Цій зб. він дав назву Сатири1', вкладаючи в неї значення "суміш". Справжнім засновником С. в суч. значенні терміну був рим. поет Луцілій, сатири якого, написані гекзаметром (біля 139 р. до н.е.), поєднали злободенність, гостроту сусп. критики з особистим пафосом і містили в собі основні характеристики даного літ. явища, яких воно згодом набуло у багатьох рим. авторів: дидактичне повчання, дотепну критику, суб'єктивні нотки, форми і інтонації розмовної мови Варрон, щоправда, трактує С. як "меніппею", змішуючи вірші з прозою, в такому ж дусі її сприймають Сенека і Петроній. Горацій свої "Сатири", написані гекзаметром, спрямовує проти загальнолюдських вад. надаючи їм витонченого характеру з домішком легкої самоіронії, внаслідок чого сучасники називали сатири Горація "безмускульними". Лише в Персія (І ст. н.е.), який в темному, дещо манірному стилі критикує пороки часу, виходячи зі стоїчних ідеалів, і особливо в Ювенала (60—140 рр. н.е.) з його в'їдливими, дошкульними характеристиками морального занепаду Рим. держави, де перелічено й затавровано всі можливі пороки рим. патриціїв, проривається серйозний сатир, тон. Нищівну крит. лінію сатир, зображення розвивав у своїх епіграмах Марціал (40-102 рр. н е.).
У
Сер-віччі сатир, елементи з'являються
спочатку в тваринному епосі ("Райнеке-Лис"),
де піддаються критиці феодальні порядки,
в таких жанрах міської й нар. л-ри. як
фабльо. шванки, фастнахтшпілї фарси,
фрашки,
фіглики,
тошо. Тут домінує,
як
правило,
станова С.
або ж антиклерикальна С:, до якої вдається
і
блазенська, і
лубочна
л-ри,
і поезія
вагантів.
Особливо
багато представлена
С. в
л-рі гуманізму і Реформації, коли вона
побутувала в таких жанрах, як
байки,
д
ілюги, фіктивні
листи, листівки,
памфлети
(У. фон Гуттен. М.Лютер. анонімні "Листи
темних людей", Еразм з Роттердаму),
в дидактиці (С.Брант, Т.Мурнер. М.Рей). В
сатир, ключі формуються
нові
літ. жанри —
новела
("Лекамерон" Лж.Боккаччо).
роман (Таргантюа
і Пантагрюель" Ф.Рабле. Лон Кіхот М.
де Сервантеса). які згодом знаменуватимуть
вершинні досягнення ренесансної л-ри.
новелах
та оповіданнях японця Акугагави Рюноске
та турка Азіза Несіна (XX ст.) та числ.
ін.
Перші
зразки укр. С. відносяться до ХУІ-ХУІІ
ст. Єдина писемно зафіксована С.. шо
дійшла до нас з XVI ст. — не невел.
"промова" старосвітського
"каштеляна Смоленського Мелешка"
на сеймі 1589 перед королем Жигмонтом
III. яку можна розглядати як своєрідну
паралель до С. зх- європ. Ренесансу з
тою різницею, правда, шо її" тематика
звужена до критики тогочасних побутових
звичаїв. Чимало гострих сатир, тв.
вийшло з-під пера письменників-полемістів.
зокрема І.Вишенського. У XVIII ст. укр. С.
розвивається в таких нар. жанрах, як
інтермедія, вертепна драма,
проз, байка (Г.Сковорода),? сатир, вірш
(І.Величковський. К.Зіновіїв та ін.}.
Важливою віхою в іст. становленні укр.
С. стала "Енеїда" І.Котляревського,
яка в травестійній формі дотепно
висміювала тогочасні сусп. вади і: суто
людські недоліки. Укр. С XIX — поч. XX ст.
була наснажена пафосом боротьби за
соц. й нац. визволення, політ, й духов.
розкріпачення. Видатні укр. сатирики
цього періоду — Г.Квітка-
ї" Основ'яненко. П.Гулак-Артемовський^ Є.Гре- . . бійка. Л .Глібов. С.Руданський. І.Нечуй-Левицький, !#'і|КарПЄНК0-Карий, Лесь Мартович. О.Маковей — № рю гнівно засуджували все ст.. хуторянське. |іМи>в£ервативне. політ, і духов. відстале, шо - культивувало'на догоду правлячим колам :ї%осійської та Австро-Угорської імперій. йІШі^більшої викривальної сили досягли сатир, тв. ЩЩґЩевченка ( "Сон". "Кавказ"' та ін.). (.Франка. ^Ш.Коиюбинського. Лесі Українки. В.Самійленка. ЇІЙймаЛий внесок у С. зробили Ю.Вухналь, Остап ЙЙ&шіня. С.Олійник. М.Годованець, С.Воскрека- ЙВйнко. В.Минко. О.Чорногуз. О Ковінька. ШІІІІІі.Маківчук. Ю.Івакін. Ю.Андрухович. і 8||ї0вВинничук: у діаспорі — І.Керницький. Федь * ~ " 1ак. Деякі сатир, жанри (напр.. співомовка, івана Руданським. або усмішка — Остапом Щйиінею), які притаманні укр. л-рі. збагатили Щ^ктр жанр, різновидів С. і можуть вважатися ■ІІ@ЇРаа°ім л"ри у світ" жанротвірний процес.
ІйРазом з ін. вірш, жанрами сатир, типології' і підпорядковується метародовому поняттю '§£ири, але відрізняється від них певними які у комплексному співвідношенні з [ визначають її жанр, специфічність. Так. Щ$пр.. у порівнянні з сатир, епіграмою з її "гШ^ісміюванням приватних вад конкретного ІІІШрІ^есгпа об'єктом С. в. є типове, навіть якщо воно ^ЩЙ:'персоніфіковану маску, на відміну від вірш.
сатир, поеми, байки та ін. жанрів
сполучатися з ін. жанрами, зокрема, сатир., пояснюється насамперед тим. шо такі наскрізні і усталені теми світ, л-ри, як глупота. лицемірство та ін.. шо відбивають заг-людські вади, належать до тем багатьох жанрів, принаймні, сатир. Залежно від проблемної концептуалізації теми С.в. набуває видової варіативності. Розрізняють моралістичну С.в. (рим. поет І ст. до н.е. Гораиій), політ, (поль. поет XVI ст. К.Янииький), антиклерикальну (італ. поет XIX ст. Дж.Беллі), сой. (курдський поет XIX ст. Шейх Реза Талебані), антимішанську (рос. поет XX ст. Саша Чорний) тошо. Тематична типовість С.в. пояснює і її географічну розповсюдженість: П.Генгенбах (Швейцарія, ХУ-ХУІ ст.), Й.Фішарт (Німеччина, XVI ст.), Д.Златарич (Д&тмаиія, XVI ст.). О.Нагаш [Вірменія. ХУІІсг.). І.Гупто (Індія. XIX ст.). Кім Саккат (Корея. XIX ст ). Н.Турк (Сірія. XVIII- XIX ст.). Укр. С. в. представлена іменами Т.Шевченка. І.Франка. П.Тичини, В.Сосюрита ін.
Не можна не враховувати й те. шо по суті відносно незмінними за змістом є моральний імператив та сусп. ідеал, які опосередковано корелюють з С. як такою і з позицій яких і відбувається крит. засудження об'єкту жанр, рефлексії. Ці причини забезпечили перманентну актуальність С.в.. однак особливого значення вона разом із спорідненими жанрами набуває у т. зв. перехідні доби нац. історії з характерним для них просвітницьким пафосом.
Своє походження європ С в. веде від давн- грец. сатири (букв. лат. — заіига — страва з різних плодів, суміш) — фольклор.-синтетичного жанру, який вплинув на зб. несхожих за змістом та формою (вірш, та проз) тв. рим. письменника поч. II ст. до н. е. Еннія, яка наслідувала "Ямби" Каллімаха (IV-II! ст. до н. е.), та меніппові сатири Барона. ",'СатарикдниТГ^^ Тбгож стГ у""
Луиілія набуває жанр, ознак сатир, вірша (за його назвою — зегтопез— розмови), який пізніше трансформується у вірш. С. Горація, Персія та Ювенала. В подальшому європ. С. в. буде постійно орієнтуватися на ант. зразки, особливо в добу класицизму (франц. поет XVII ст. М.Реньє. франц. поет та теоретик літ-ри ХУІІ-ХУШ ст. Н. Буало, рос. поети XVIII ст. А.Кантемір, О.Сумароков. Г.Державін). Але назагал розвиток жанрового стилю С.в. зумовлюється нац. традиціями та "цеховими" пріоритетами того чи ін. літ. напряму, течії, школи. Напр., барокові С.в. англ. поета XVII ст. С.Батлера. романт. — франц. поета XIX ст. О.Барб'є. хоча С.в. неодмінно використовує заг-поширені і типові для С. як такої виразні фігури
-
гіперболу, гротеск, травестування, алегорію, іронію, зокрема. її граничний різновид
сарказм та ін., тобто ті, шо здатні продемонструвати навиворітну суть явища з метою його публічного упослідження. Що ж до вибору метр., строфічних та ін. форм версифікації, то він є факультативним. Так. метр, основою С.в. Луиілія був гекзаметр (гекзаметрична С.), існують С.в., написані пісенними ритмами (лат. поет XII ст. Вальтер Шатильонський, рос. поет XX ст
.
511
'••ЖЩ?§Ипосереднім виразом автор, модальності, шо. і&МЇ #яасме, і є основним аргументом її приналежності 'зКїЛір. методу; не схожа вона на інвективу, навіть ж^^-Сатир з її полемічним зверненням до