1.Скорочене Ознаки держави -територія -населення -державна влада -суверенітет Держава-це суспільно-політичне утворення, яке має наступні ознаки(див. вище) Ф-ції держави- це основні напрямки її діяльності 1.За часом виникнення -постійні -тимчасові 2.За територією -внутрішні -зовнішні 3.За соціальним призначенням -ідеологічні -економічні -політичні -гуманіторні 4.За соціальним статусом -регулююча -охоронна

2 питання  Форма держави визначається національним складом населення, територіальними розмірами країни, історичними і культурними тра¬диціями народу та іншими факторами. Форма держави складається з трьох елементів: 1) форма державного правління — це елемент форми держави, який характеризує структурну організацію влади, порядок утво¬рення і повноваження вищих органів державної влади, їх взає¬мовідносини між собою, з іншими органами держави, з політич¬ними партіями і соціальними групами та населенням в цілому.  2) форма державного устрою — це елемент форми держави, який характеризує територіальну організацію влади, спосіб (порядок) поділу території держави на певні складові частини та співвід¬ношення між ними. 3) форма державного режиму — це елемент форми держави, який характеризує політичну організацію влади, сукупність способів, прийомів, методів здійснення державної влади у суспільстві.  В цілому форма держави — це її устрій, який проявляється в характері політичних відносин громадян між собою, громадян і держа-ви в процесі здійснення нею управління суспільними справами; сукупність способів організації, устрою і здійснення державної влади, що виражають її сутність. Форма держави як цілісна категорія може бути розглянута через її окремі елементи або частини, що її складають. Форма правління відображає способи утворення та організації державної влади. Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення держави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв’язок органів держави та її окремих частин між собою.

3)Поняття соціальних норм і правових норм (норм права) Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу. Сутністю соціальних норм є не просто привила, тому що пра-вила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а прави-ла чітко вираженого соціального характеру. Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться із соціальними як частина з цілим, оскільки вони — важлива, але не одна лише форма регулювання суспіль-них відносин. Норми моралі, норми-звичаї, корпоративні й інші норми взаємодіють із принципами і нормами права, знаходять у них одну з необхідних форм свого існування (наприклад, релігійні норми святкування Різдва, Великодня стали правовими). Технічні норми посідають своєрідне місце в системі соціального регулювання, обумовлене тим, що вони регулюють відносини між людьми і природою, технікою (людина і комп 'ютер, людина і зна-ряддя праці, людина і виробництво), тоді як соціальні норми — відносини між людьми та їх об'єднаннями. Норма права — це загальнообов'язкове, формально-визначе-не правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповід-но до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу. Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, як системність, оскільки вона регулює гру-пу певних суспільних відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права.

4.Нормативно-правовий акт  — це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

Для нормативно-правових актів характерні наступні ознаки:

1. приймається або санкціонується уповноваженими органами держави (правотворчими органами) і в межах їх компетенції або народом (через референдум);

2. завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;

3. приймається з дотриманням певної процедури;

4. має форму письмового акта-документа і точно визначені реквізити:

   1. вид акта (закон, постанова,указ…..);

   2. найменування органу, який ухвалив акт (Верховна Рада України, Президент, Кабінет Міністрів України, місцевий орган влади);

   3. назва (лаконічна із зазначенням предмета правового регулювання)

   4. дата ухвалення акта;

   5. номер акта;

   6. дані про посадову особу, яка підписала акт (Президент України, Прем’єр - міністр України…);

5. текст нормативно-правового акта повинен відповідати нормам державної мови, викладається офіційно-діловим стилем;

6. публікується з обов'язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка в офіційних виданнях (у бюлетені «Офіційний вісник України», «Офіційний вісник Президента України», «Відомостях Верховної Ради України», газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр»).

Класифікація нормативно-правовових актів.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини

Класифікація законів

за юридичною силою:

1) Конституція (Основний Закон) — основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади (наприклад, у ст. 8 Конституції України визначено, що вона має найвищу юридичну силу);

2) конституційні закони — вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (наприклад, Закон України «Про громадянство», “Про загальний військовий обов'язок”);

3) звичайні закони — акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства (наприклад, Закон України «Про електроенергетику»);

за предметом правового регулювання:

1) конституційні (Закон України «Про вибори народних депутатів України»);

2) адміністративні (Кодекс України про адміністративні правопорушення);

3) цивільні (Цивільний кодекс України), кримінальні (Кримінальний кодекс України), екологічні (Закон України «Про охорону атмосферного повітря») тощо;

за структурою:

1) прості (Закон України «Про освіту»);

2) кодифіковані (Житловий кодекс України);

за терміном дії:

1) постійні (Конституція України);

2) тимчасові;

3) надзвичайні — їх дія обмежена у часі і залежить від існування відповідних зазначених в цьому законі надзвичайних обставин;

за сферою дії:

1)загальнодержавні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»);

2) окремих адміністративно-територіальних одиниць (постанови або рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим).

Підзаконні нормативно-правові акти — це нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Підзаконні нормативно-правові акти містять норми, володіють рядом специфічних ознак, видаються лише уповноваженими органами державної влади у визначеній формі з метою конкретизації та на виконання законів.

Укази й розпорядження є результатом правотворчої діяльності Президента України, обов'язкові для виконання на всій території України, приймаються у межах президентських повноважень, передбачених конституцією та конституційними законами і при цьому не повинні суперечити Конституції України та законам України.

Президент, будучи главою держави, видає акти, які займають наступне після законів місце. Важлива роль приділяється указам, багато у чому завдяки їм глава держави реалізує повноваження та елементи свого правового статусу. У сучасний період сфера правового регулювання, охоплена указами, дуже широка. Як правило, вони видаються у випадку прогалин у праві. Розпорядження — це другі за значенням підзаконні акти глави держави. Звичайно, вони приймаються з поточних чи процедурних питань. Акти Президента публікуються в офіційних виданнях.

Постанови і розпорядження Уряду України. Акти, що мають особливо важливе значення, видаються у формі постанов. Акти з оперативних та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень. Усі акти Уряду України обов'язкові до виконання в Україні. Особливістю актів Уряду є те, що вони можуть бути прийняті лише на підставі і на виконання законів України, а також указів Президента України. Змістом постанов уряду є норми права, що встановлюють основи управлінської діяльності в галузі фінансів, освіти, культури, охорони здоров'я тощо, як основні напрями його діяльності. Розпорядження уряду, як правило, мають характер індивідуального правового регулювання. Акти Уряду України підписуються Головою Уряду України і підлягають офіційному опублікуванню не пізніше 15 днів із дня їх прийняття.

Накази, інструкції, положення тощо міністерств, відомств, державних комітетів — це підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, зміст яких не повинен суперечити законам України та нормативно-правовим актам Президента і Уряду України.

Накази — розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти або продовжується строк їх дії.

Інструкції — встановлюють порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяльності.

Положення, статути — закріплюють правове становище, структуру, функції і компетенцію певної державної організації, установи, підприємства.

Ці акти приймаються на основі і відповідно до законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Уряду України, регулюють суспільні відносини, що перебувають, як правило, у межах компетенції даної виконавчої структури. Однак є серед них і такі, котрі мають загальне значення, виходять за межі конкретного міністерства й відомства, поширюються на широке коло суб'єктів. Наприклад, акти Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації тощо.

Локальні нормативно-правові акти — це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень та регулюють їх службову і трудову діяльність. Акти цієї групи спрямовані на деталізацію вимог загальної норми права стосовно умов діяльності відповідного колективу.

Рішення і постанови органів місцевого самоврядування — приймаються у межах компетенції і діють на території відповідних міст, районів, сіл, селищ, мікрорайонів тощо. Як правило, ці акти регулюють відносини у сфері громадського порядку, охорони здоров'я, торгівлі у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

5.Теорії походження держави та права Теологічна теорія . Відповідно до неї державний устрій було даровано людям вищими силами на виконання божественного задуму влаштування світу. Усяка влада, таким чином, походить від бога. Верховний правитель є або уособленням божества, або його представником на землі. Антропологічна (патріархальна) теорія. Людина за своєю природою є «істотою політичною». Вона не може жити без суспільства, і з цієї необхідності в об'єднанні виникаєсім'я. Сім'ї об'єднуються в селище, а селища в місто-державу. Договірна теорія. Теорію суспільного договору Томаса Гоббса, Джона Локка, Жан-Жака Руссо було сформульовано в XVI — XIX столітті. Згідно з цією теорією держава виникає з об'єктивної потреби людей у спеціальному механізмі, який міг би регулювати відносини між індивідами, вирішувати соціальні конфлікти. Психологічна теорія. Походження держави пов'язується з людською психікою, якій притаманна потреба копіювати дії та підкорятися лідеру — видатній особі, яка здатна керувати суспільством. Держава є організацією для здійснення такого керівництва: ті, кому за їх психічними якостями визначено панувати в суспільстві; ті, хто має потребу в поводиреві, кому визначено Небом перебувати в послуху. Теорію завоювання. Походженнядержави пов'язується з притаманними історії розвитку людства війнами, що є проявом закону природи, який передбачає підкорення слабких сильними. Для закріплення такого підкорення і створюється держава як особливий апарат примусу. Історико-матеріалістична теорія. Поява держави зумовлюється економічними причинами: суспільним поділом праці, виникненням приватної власності та розшаруванням суспільствана соціальні верстви з протилежними економічними інтересами.  Теорія суспільного договор. у процесі розвитку людства права одних людей входять у суперечність із правами інших, порушується порядок, виникає насильство. Щоб забезпечити нормальне життя, люди укладають між собою договір про державотворення, добровільно передаючи їм частину своїх прав. Ці положення знайшли своє відображення в конституціях ряду західних держав. Марксистська (класова) теорія походження держави – це теорія виникнення держави як результат історичного прогресу, обумовленого економічними перетвореннями. Держава виникає внаслідок появи надлишкового продукту, приватної власності, яка призводить до майнової та соціальної нерівності, класового розшарування суспільства.

6. Тип держави — це сукупність держав, які мають спільні за­гальні ознаки і відображають відповідний рівень їхнього розвитку на певному історичному етапі. Сучасна наука розглядає два підходи до типології держави: цивілізаційний і формаційний. 1) цивілізаційний підхід покладає в основу типової класифіка­ції держав поняття "цивілізація", що включає соціальноекономічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступень гармонії природи і людини, рівень її свободи — еконо­мічної, політичної, соціальної і духовної. Прихильники цього пі­дходу (Г. Кельзен, М. Коркунов, А. Дж. Тойнбі) співвідносять державу насамперед із духовноморальними та культурними фа­кторами суспільного розвитку. Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеоло­гії, національного характеру, менталітету, географічного середо­вища, вони поділяють цивілізації на первинні та вторинні До первинних цивілізацій, яким притаманна командноадміністративна організація державної влади, віднесені: давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна цивілізації. До вторинних цивілізацій, які характеризуються переду­сім правовою організацією державної влади, віднесені: західно­європейська, східноєвропейська, північноамериканська, латино­американська цивілізації (сучасні держави Західної та Східної Європи, Північної та Латинської Америки). Цивілізаційний підхід безумовно збагачує уявлення про особливості державності окремих країн, дозволяє бачити в дер­жаві не лише інструмент політичного панування одних верст на­селення над іншими, але й найважливіший фактор духовнокультурного розвитку суспільства. Проте суттєвим недоліком такого підходу є недооцінка соціальноекономічних факторів, звеличування культурного елемента, відсутність визначення іс­торичних закономірностей розвитку держав, зміни одного типу держави іншим. 2) формаційний підхід оснований на економічних факторах, таких, як стан розвитку виробничих відносин, спосіб виробництва, які зрештою визначають певний історичний тип держави. Відповід­но до марксистських положень, що становлять теоретичну осно­ву цього підходу, класова сутність держави, у кінцевому підсум­ку, визначається економічним фактором, а сама держава є лише надбудовою над економічним базисом, за формою і змістом зу­мовлена економічним ладом суспільства. За марксистською фор­маційною теорією підставою типології держави є суспільноекономічні формації. Формація — це історичний тип суспільства, яке базується на певному способі виробництва матеріальних благ і його основі — формі власності. В історії людства таких формацій було п'ять: 1) первіснообщинна; 2) рабовласницька; 3) феодальна; 4) буржуазна (капіталістична); 5) комуністична (перехідним етапом до якої була соціалістична). Перехід від однієї суспільноекономічної формації до іншої від­бувається внаслідок зміни типів виробничих відносин, що віджили, і заміни їх новим економічним ладом. З кожною формацією, крім первіснообщинної та комуністичної, пов'язаний певний історичний тип держави. Історичний тип держави — це сукупність найбільш суттєвих ознак держави, що існують в межах однієї суспільноекономічної формації, які виражають її соціальну сутність і соціальне призна­чення в суспільстві. Марксистськоленінська теорія виділяє чотири типи держави за­лежно від форм пануючої в них власності: 1) рабовласницька; 2) феодальна; 3) буржуазна (капіталістична); 4) соціалістична.

7. Поняття “джерело права” існує упродовж багатьох століть. Якщо виходити із загальнопоширеного значення терміну “джерело”, то в сфері права під ним потрібно розуміти силу, яка створює право. Такою силою перш за все є влада держави, яка реагує на потреби суспільства, розвиток суспільних відносин і приймає відповідні правові рішення. Після розгляду термінологічного аспекту проблеми джерел (форм) права варто звернути увагу на їхню класифікацію і видову характеристику. Як уже зазначалось є внутрішні і зовнішні форми права. До зовнішніх форм права належать: ¨ правовий звичай – санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру; ¨ правовий прецедент – виражене зовні рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов’язковість при розв’язанні наступних аналогічних справ; ¨ нормативно-правовий договір – об’єктивоване формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і забезпечується державою; ¨ нормативно-правовий акт – письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов’язкове правило поведінки загального характеру.

8 питання Правова система України — це цілісна, структурно впорядкована за допомогою джерел права та інших юридичних засобів стійка взаємодія суб'єктів національного права, що забезпечує досягнення належного правопорядку як необхідної умови функціонування та розвитку українського суспільства. Сучасна правова система України почала своє формування саме з прийняття Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України. Деякі дослідники пропонують поділити процес формування правової системи України на два етапи: попередній — до прийняття Конституції (1990–1996) і сучасний — після 28 червня 1996 р. Попередній етап характеризувався визначенням основних засад формування правової системи України, ліквідацією деформацій радянського періоду, прийняттям значної кількості законодавчих актів, пов'язаних, насамперед, з реформуванням економіки та демократизацією життя суспільства. Сучасний етап почався з прийняттям Конституції України, в якій знайшли відеозображення зміни соціального характеру, структури та змісту правової системи України, положення, які засновані на юридичних поняттях романо-германського типу правової системи. Структура системи права - це об'єктивно існуюча внутрішня будова права даної держави. Основні структурні елементи системи права: а) норми права; б) інститути права, в) галузі права.рмально обов’язкове правило поведінки загального характеру.

9.Реалізація норм права — це втілення приписів норм права в правомірній поведінці суб’єктів права. Норми права можуть бути реалізовані в різних формах: у правовідносинах і поза ними, з участю державних органів та без них. Розрізняють чотири основні форми реалізації права за складністю та характером дій суб’єкта; — дотримання; — виконання; — використання; — застосування. В основу такого поділу покладено ступінь активності суб’єктів щодо реалізації правових норм. Дотримання, виконання і використання — це безпосередні форми реалізації норм права, а застосування — опосередкована (особлива)форма. Дотримання — це така форма реалізації норм права, за якої суб’єкт дотримується встановлених заборон: утримується від протиправних дій, дотримуючись вимог правової норми. Дотримання норм права — це вид правомірної поведінки і, в той же час, найбільш загальна форма реалізації права: 1) в основному це пасивна форма поведінки суб’єктів — утримання від неправомірних дій; 2) це найбільш загальна форма реалізації права, яка охоплює як індивідуальних, так і колективних суб’єктів; 3) головним чином вона стосується правових заборон; 4) здійснюється поза правовідносинами; 5) як правило, відбувається непомітно без фіксації. Виконання — це така форма реалізації норм права, за якої суб’єкт здійснює активні дії щодо виконання покладеного на нього юридичного обов’язку. В такій формі реалізуються зобов’язуючі норми права: 1) розповсюджується в основному на зобов’язуючі норми; 2) передбачає наявність активних дій суб’єктів; 3) характеризується імперативністю, оскільки за невиконання юридичних приписів можуть застосовуватися санкції; 4) дії щодо виконання норм права знаходять своє відоб- Ш раження у вигляді відповідної фіксації, оформлення. Використання — це така форма реалізації норм права, за якої суб’єкти на свій розсуд використовують надані їм права та можливості, задовольняючи свої законні інтереси. Існує три форми щодо використання права: 1) безперешкодне здійснення або утримання від дій згідно із суб’єктивними правами, які безпосередньо входять до правового статусу громадянина (свобода слова, зібрань, демонстрацій та ін.) 2) здійснення юридично значущих дій на основі правоздатності суб’єктами приватного права і, відповідно до компетенції, — суб’єктами публічного права; 3) здійснення учасниками правовідносин таких можливостей: а) відповідної поведінки; б) вимагати відповідно до цієї поведінки дій інших осіб; в) за необхідності — звернення до правоохоронних органів держави з вимогою захисту порушеного права або його відновлення. Застосування норм права — це особлива форма реалізації правових норм, яка становить владно-організуючу діяльність компетентних органів та посадових осіб щодо реалізації норм права в конкретних життєвих ситуаціях і винесення актів застосування права, тобто індивідуально-правових акл’в. Окрім зазначених форм реалізації норм права, можна виділити такі: 1. За глибиною реалізації правових приписів, які містяться в нормативних актах: а) реалізація правових приписів, які містяться в преамбулах законів та статтях, які фіксують загальні завдання і принципи права та правової діяльності; б) реалізація загальних правових норм поза правовідносинами, тобто норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб’єктів права: — активна форма передбачає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб’єкти права відносно до всіх інших суб’єктів; — пасивна форма — це реалізація норм, що містять заборони, за порушення яких настає юридична відповідальність; в) реалізація норм права в конкретних правовідносинах — це вллення правових норм у реальні відносини. 2. За суб’єктами: а) індивідуальна; б) колективна.

10 )Структура правовідносин До складу правовідносин входять такі елементи: 1) суб'єкти; 2) об'єкт; 3) суб'єктивне право; 4) юридичний обов'язок. Правовідносини складають основну сферу суспільного цивілізованого життя. Підставою виникнення, припинення чи зміни правовідносин є норми права. Отже, правовідносини — один із основних каналів переведення права у площину соціальної дійсності, інтересів людей та їх об'єднань. Норми права і правовідносини органічно взаємопов'язані і являють собою до деякої міри єдине ціле. Це невелика, але чітка динамічна система, у якій два компонента кореспондують один одного. Норма поза правовідносинами мертва, правовідносини без норми неможливі. Вони співвідносяться як причина і наслідок — перша передує другому. Цивільні правовідносини виникають, змінюються або припиняються лише з настанням певних життєвих обставин (фактів реальної дійсності), що враховуються законодавством. Такі обставини отримали назву юридичних фактів. Отже, серед фактів реальної дійсності юридичними фактами є лише ті, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.  До підстав виникнення трудових правовідносин можуть бути віднесені лише правомірні дії майбутніх учасників трудових правовідносин, до того ж тільки ті, що спрямовані на досягнення юридичного результату - юридичні акти. Підставами виникнення трудових правовідносин є передбачені нормами права правомірні, узгоджені, усвідомлені дії (юридичні акти) роботодавця і особи, яка влаштовується на роботу (а іноді її представника), що містять їх вільне волевиявлення та спрямовані на встановлення трудових правовідносин.