2.Робота режисера з акторами.
Перший обов'язок режисера полягає в тому, щоб викликати в акторі творчий процес, розбудити його органічну природу для повноцінного самостійної творчості. Коли ж цей процес виникне, то народиться і друга задача режисера - безперервно підтримувати цей процес, не давати йому згаснути і направляти його до визначеної мети у відповідності із загальним ідейно-художнім задумом вистави. Оскільки режисерові доводиться мати справу не з одним актором, а з цілим колективом, то виникає і третя його важлива обов'язок - безперервно узгоджувати між собою результати творчості всіх акторів таким чином, щоб створити в кінці кінців ідейно-художню єдність спектаклю - гармонійно цілісний твір театрального мистецтва.
В театр Франка на початку постановки «Ромео і Джульєтти» було прийнято до трупи молодих акторів, що кількома складами репетирували головні ролі у виставі. Саму ж трагедію режисер-постановник вирішив дослідити за допомогою фізіологічного аспекту стосунків чоловіка та жінки. З відвертими натяками та недвозначними рухами вийшов явний перебір... З довірою до молодих акторів також. Якщо Остап Ступка — вже майстер, який «на ти» з будь-якими надзавданнями, то талановитим Дмитру Ступці (Ромео) і Анжеліці Савченко (Джульєтта) такими ще належить стати. І тому якщо сцени з Меркуціо (Остап Ступка) були завжди динамічними і яскравими, то довжелезні діалоги Ромео і Джульєтти не зайве було б чимось «оживити». Ромео під час свого спілкування з коханою, дряпався на колону і доліз майже до самого верху, але спостерігати за цим, чесно кажучи, було не дуже цікаво,іноді акторів просто не було чути . Хоча це стиль гри на велику аудитоію в театрі з ярусами, з широкими рухами і явно перебільшеною мімікою. Одним словом - це диктує специфіка розміру залу а так само школа акторів, які відповідають цій специфіці.
3.Робота режисера з сценографією та костюмами.
Козьменко-Делінде в виставі був не тільки режисером а і ще й сценографом, на сцені стояла бочка ,яка у «Ромео і Джульєтті» була цілим світом. Прихистком і провокатором — і цими ознаками дерев'яного циліндру вміло маніпулювали герої Шекспіра. Також традиційний — ну куди ж без нього у «Ромео і Джульєтті» — балкончика, який, мабуть, фігурує в усіх постановках цієї п'єси. А довершив картинку рамою, прозоре скло-люстерко якої заважало простягнути руки один одному. Чи, навпаки, вберігало, але так і не вберегло від цього.Досить потужною сценографічною складовою став текстиль. Величезні полотнища — савани, простирадна для любовних утіх, тканина, якою запинають дзеркала, коли хтось помирає. Й оригінальні, за своєю суттю спідниці трансформери. Вони — і естафетна паличка (матуся передає свою спідницю доньці, якій час заміж), і територія кохання (що там творилося під неосяжними спідницями у жінок, коли туди залазив хтось із чоловіків, можна лише здогадуватися), і засіб для викриття суті людини (з них жінки виповзали, наче змії).
Ідеї у постановника цікаві, особливо запам"яталась кінцівка. Чомусь особливо закарбувалась в пам"яті сцена в склепі. Актор, що грає Ромео відходить в глиб сцени за скло і стає поруч з виконавицею Джульєтти - дуже потужний образний хід!