Освітологія хрестоматія

РОЗДІЛ V. Економіка освіти

Необхідні кроки

Удосконалення системи управління освітою:

–здійснення єдиної освітньої політики, забезпечення наступності між рівнями освти;

–підвищення самостійності навчальних закладів у розпорядженні фінансовими ресурсами;

–оптимізація мережі навчальних закладів з урахуванням демографічних і економічних реалій та необхідності підвищення якості освіти (створення освітніх округів, оптимізація мережі шкіл; реформування системи інтернатних закладів; передання функцій управління ПТУ на місцевий рівень; створення укрупнених регіональних ВНЗ);

–перегляд застарілих типових штатних нормативів.

Підвищення якості й конкурентоспроможності освіти:

–створення нових державних стандартів початкової, базової й повної середньої освіти; запровадження стандартів, що ґрунтуються на компетенціях у професійно-технічній освіті;

–розроблення національної системи оцінювання якості освіти; створення незалежних кваліфікаційних центрів, у т.ч. для підтвердження кваліфікації в європейській системі стандартів; стимулювання створення незалежних національних рейтингів шкіл, ПТУ, ВНЗ;

–запровадження обов'язкової дошкільної освіти дітей передшкільного віку;

–створення умов для раннього виявлення творчих нахилів дитини; забезпечення у навчальних закладах середовища, що сприяє збереженню здоров’я; проведення диспансеризації учнів загальноосвітніх закладів;

–широке запровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчальних закладах;

–узгодження кваліфікаційних характеристик, стандартів і навчальних програм з освітньо-кваліфікаційними вимогами робочих місць;

–мотивація роботодавців до участі в підготовці навчальних програм, узгодження з ними освітніх і професійних стандартів; переорієнтація навчальних планів на збільшення частини практичного

641

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

компонента; масштабне запровадження програм стажування на виробництві;

–розподіл у ВНЗ навчальних програм академічного й практичного профілю, розвиток професійно-орієнтованої вищої освіти.

Забезпечення доступності освіти:

–посилення державної підтримки розвитку мережі дошкільних і позашкільних закладів;

–розробка й запровадження нових підходів до вирішення завдань інтеграції в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку;

–запровадження профільного навчання у загальних середньоосвітніх школах;

–запровадження Національної рамки кваліфікацій;

–стимулювання розвитку системи освіти протягом життя. Підвищення ефективності фінансування освіти:

–розробка й перехід до єдиного стандарту вартості навчання одного учня/студента;

–перехід у фінансуванні навчальних закладів від принципу утримання закладів до принципу формування їх бюджетів, виходячи з кількості учнів та стандарту вартості навчання одного учня/студента;

–розширення можливостей навчальних закладів залучати додаткові кошти за рахунок легалізації інституту «ендаументу» – благодійних цільових некомерційних фондів;

–використання грантової підтримки дослідних проектів та освітніх інновацій; розширення списку платних послуг, що надаються навчальними закладами;

–розширення прав шкіл, ПТУ самостійно розпоряджатися матеріальними, фінансовими й кадровими ресурсами;

–зміна підходів до формування державного замовлення на підготовку фахівців на основі впровадження прогнозу потреб економіки (регіону).

Етапи реформи

I етап (до кінця 2010 р.):

–внесення змін до Бюджетного кодексу з метою підвищення фінансової автономності навчальних закладів;

642

РОЗДІЛ V. Економіка освіти

–оптимізація кількості бюджетних програм у сфері освіти; затвердження положення про освітній округ;

–вироблення рекомендацій для місцевих рад щодо оптимізації мережі загальноосвітніх навчальних закладів.

II етап (до кінця 2012 р.):

–удосконалення законодавчої бази щодо диверсифікованості джерел фінансування освіти, розширення автономії ВНЗ у навчальній, науковій, фінансово-господарській діяльності, запровадження механізму національного «ендаументу»;

–участь України в міжнародних оцінках (TIMSS 2011 та ін.);

–удосконалення нормативного забезпечення освіти (Програма розвитку дошкільної освіти на 2011 – 2017 роки, Програма поліпшення якості природно-математичної освіти, Програма «Сто відсотків» – масштабне запровадження інформаційно-комунікаційних технологій, нові типові штатні нормативи для всіх рівнів освіти);

–прийняття Національної рамки кваліфікації;

–створення методики розробки стандартів, що ґрунтуються на компетенціях для професійно-технічної освіти, у якій чітко визначено механізм участі роботодавців;

–завершення передання функцій оперативного управління ПТУ на місцевий рівень зі збереженням державної форми власності;

–розроблення методичних засад прогнозування потреби у фахівцях на ринку праці; прийняття порядку формування й розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, робочих кадрів з урахуванням потреб ринку праці й контролю за його виконанням.

III етап (до кінця 2014 р.):

–запровадження Національної рамки кваліфікацій;

–створення нових державних стандартів початкової, базової й повної середньої освіти; запровадження стандартів, що ґрунтуються на компетенціях, у професійно-технічній освіті.

Індикатори успіху:

–забезпечення охоплення дошкільною освітою не менше 75% дітей дошкільного віку (нині – 57 %);

–забезпечення охоплення дошкільною освітою 100% дітей передшкільного віку (нині – 93,5%);

643

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

–забезпечення транспортними послугами 100% учнів сільської місцевості, які проживають на відстані понад 3 км від школи, за державною програмою «Шкільний автобус» (нині – 67,4%);

–збільшення показника кількості студентів денної форми навчання на одного викладача до 18 (нині – близько 13);

–розробка професійних стандартів і модульних програм навчання, на формування компетенцій не менше ніж за 150 професіями (нині – 5 у рамках експерименту);

–оснащення 100% загальноосвітніх навчальних закладів сучасними комп'ютерними комплексами (нині 95% включно із застарілою технікою), підключення їх до мережі інтернет, подолання «цифрової неграмотності» дітей, підлітків, учителів, незалежно від місця проживання;

–присутність ВНЗ України в основних міжнародних рейтингах найкращих університетів.

644

РОЗДІЛ VІ.

СОЦІОЛОГІЯ ОСВІТИ

Соціологія освітніх систем знаходиться тільки на стадії становлення, хоча потреба у ній гостро відчувається. У соціології освіти синтезуються соціологія праці, зокрема соціологія професорсько-викладацької праці, соціологія молоді, соціологія організації (соціальних інститутів), соціологія післявузівської освіти з її проблемами інерційності та консерватизму, професійного досвіду дорослих…

О. І. Субетто

РОЗДІЛ VІ. Соціологія освіти

Ярська В.М.

НАУКА ОСВІТИ. ОСВІТА ЯК ІНСТИТУТ 168

<…> Традиційно соціологія освіти аналізує конституювання соціальної мобільності, стандартизації, якості, особливості мотивації у діяльності інституту освіти, активно залучаючи категорії соціального статусу, соціальних функцій, соціальних процесів. Розвиток нових освітніх систем відкриває і глобальні перспективи, які поки-що неможливі в умовах нашого, за вираженням Лінди Стоун, бастіону освіти. Проте змінити окуляри, вибрати інший оптичний приціл – означає поміняти методологію, підходи до проблеми, що обговорюється. Важливо при цьому зуміти випливати в поліпарадигмальному морі науки.

Разом із тим будь-який із соціологічних підходів, що сформувався, забезпечує своє ціннісне розуміння системи освіти, наприклад, інноваційна концепція базується на пізнавальних моделях, висуненні на передній план міждисциплінарності і проблемно орієнтованих, інтенсивних форм навчання. Наприклад, реалізується методологічний підхід, своєрідним архетипом якого виступає вимога інтеграції наук і дисциплін, перетворення знань у навчальні технології.

Якщо основний фокус соціології освіти 50 – 60 років знаходився у значенні освіти для соціальної мобільності та кар’єри, то предмет соціології освіти 70-х розглядається в більш широкій перспективі:

-етнографія освіти в аспекті соціальної значущості відносин викладач – студент, успіху навчання;

-освітній заклад як агент культурної репродукції;

-феміністична соціологія в аналізі гендерних стереотипів, тих хто вчиться;

-емпіричне дослідження методів навчання в оцінці ефективності стилів викладання.

Традиційним загальнозначущим підходом наукового аналізу виступає розуміння освіти як соціального інституту, що здійснює професійну, соціалізуючу, комунікативну і конверсійну функції. Тому

168 Ярская В.Н. Социология образования: учеб. пособ. / под ред. Д.В. Зайцева. [В. Ярская, И. Лошакова,

Д. Зайцев, Л. Шалаева, О. Григорьева]. – Саратов: Изд-во СГТУ, 2004. – 300 с. – С. 11 – 50.

647

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

в ситуації нових вимог до освітнього процесу пошук моделей і фундаментальних принципів формування професійних освітніх програм націлений на занурення в тріаду соціальних проблем вітчизняної школи: розвиток науки, підготовка кадрів, науковометодичне забезпечення професійних практик. Звідси, виникає методологічна актуальність понять зустріч культур, реконверсія капіталу і хабітус до тематики освіти.

Корисним методологічним конструктом виявляється термін хабітус, який уперше вжив М. Мосс у значенні не просто варіювання звичок індивідів а й їхніх наслідувальних дій, що залежать від суспільства, виховання, престижу, звичаїв і моди. Хабітус як явище історичне відтворює практики відповідно до конструюючих культурних схем. Пізніше цей термін активно використовував П. Бурдьє на позначення системи міцних, придбаних схильностей, диспозицій як принципів, об’єктивно пристосованих для досягнення певних результатів, але не тих, що передбачають свідому на них направленість і не потребують майстерності. Це умотивовує методологічну актуальність понять «зустрічі культур», «реконверсії капіталу» і «габітусу» у сфері освіти.

Як вказує Х.-Г. Гадамер, слово освіта походить від середньовічних містиків, воно основоположним чином визначене Гердером як зростання гуманності. <…> Бо освіта відповідає потребам людини і визначає сенс життя, місце і роль в суспільстві, етичні зобов'язання щодо себе та інших.

Другою методологічною традицією виступає соціологічний аналіз загально значимих соціальних, екзистенційних функцій освіти, але не у філософських абстракціях, а з урахуванням реалій освітнього простору концепцій влади, професійної ідентифікації, соціального партнерства, етики успіху. <…> Ця версія методології виявляється гуманістичною, адже в ній аксіологічно зумовлений кінцевий вибір на користь людини. <…>

Усі ці методології і теоретичні підходи потрібні, щоб розуміти стратифікаційну роль простору і часу освіти, рівнозначно, як і взаємодію антропологічних та глобальних процесів цієї сфери. <…>

Сучасний тезаурус соціології освіти взаємодіє з моделями соціальної ідентифікації, теорією соціального конструктивізму,

648

РОЗДІЛ VІ. Соціологія освіти

інтервенцією інформаційних технологій, соціокультурною підтримкою. Занурення життєвого, соціального простору в антропологічний дискурс освіти дозволяє розкрити характеристики його соціальних і екзистенціальних функцій, стосунків контингенту вищої школи: викладач – студент, адміністрація – кафедра. Концептуально ці сюжети корелюють із постнекласичною концепцією освіти, що включає фундаментальність принципу особистісних, соціальних і природних ресурсів як єдиної соціально-екологічної цілі освітньої політики. Суб’єкт освіти виступає як цілісна особистість з її нездоров’ям, девіаціями, потребою в підтримці, він – не абстрактний об’єкт впливу, його тотальність виявляється поза проблемним полем досліджень. У ракурсі постмодернізму освіта постає інститутом соціальної ідентифікації, конструюванням реальності, соціального інтелекту, культурного інвайронменту та плюралізму життєвих стилів; взаємодією світових та регіональних потоків культури; задоволенням статусних соціальних, інтелектуальних та екзистенціальних потреб. <…>

Через свою предметно-методологічну специфіку соціологія освіти цілком може стати основою наукового міждисциплінарного синтезу в межах загальної теорії освіти. Передумовами такої теорії вже сьогодні є розширення поля гуманітарних проблем, що поступово відтісняють традиційну сцієнтистьську орієнтацію педагогіки, психології та ряду інших наук про освіту; бурхливий розвиток філософії освіти як метамови загальної методологічної основи у галузі освіти <…>; тенденція для доповнення методів кількісного аналізу, а також експериментально-лабораторних методів методами якісного аналізу, дослідженням наративів, синтезом наукового пояснення і розуміння; наявність єдиного об’єкта, єдиного поля проблем та завдань дослідження (трансдисциплінарний підхід у межах соціології освіти може сприяти в перспективі оформленню єдиного понятійного апарату). <…>

649

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Ягофаров Д.А.

ОСВІТА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ169

<…> У філософській та соціологічній науках поняття

«соціальний інститут» посідає центральне місце. Частіше за все під соціальними інститутами розуміють високоорганізовані об’єднання людей як системні утворення, для яких характерні стійкість структури, глибина інтегрованості елементів цієї системи, різноманіття, гнучкість та динамічність їх функцій та ін., і головною ціллю яких є задоволення основних потреб суспільства в тих чи інших сферах його життєдіяльності.

Усі соціальні інститути класифікуються за різними критеріями, що характеризують ті чи інші їх структурно-динамічні властивості. Найбільш поширеним є виокремлення так званих організаційних та регулятивних соціальних інститутів. Таке виділення, носить, разом із тим, відносний характер, оскільки всі соціальні інститути виконують і організаційну, і регулятивну функції, які органічно притаманні кожному з них. Однак, ступінь вираження кожної із функцій для різних інститутів не однаковий.

Для організаційних інститутів характерним є встановлення, підтримка і розвиток певного типу (роду, виду) суспільних зв’язків, зміст, характер і динаміка яких обумовлюють організаційну єдність і цілісність соціуму того чи іншого розміру, масштабу – від сім’ї, школи, громадського об’єднання до держави чи суспільства в цілому.

Залежно від сфер життєдіяльності, в яких складаються і розвиваються ті чи інші суспільні відносини, виділяють економічні, політичні, культурні, релігійні, соціальні (у вузькому значенні) та інші інститути, що об’єднують і організовують людей для вирішення відповідних суспільних завдань. Часто неможливо, і навіть безглуздо, проводити чітке розмежування між різними соціальними інститутами, оскільки практично всі вони, як і сфери життєдіяльності, природнім чином взаємопов’язані. У такому разі класифікація соціальних інститутів за має відносний характер і відображає лише провідний вектор їх

169 Ягофаров Д.А. Методология теоретического анализа образовательного нормотворчества:

приглашение к дискуссии / Д. А. Ягофаров // Право и образование. – 2006. – № 3. – С. 4 – 7.

650