46 Пряма мова. Непряма мова.

Пряма мова — це чуже мовлення, передане дослівно, без змін: Хтось із дитям удвох. бродить різдвяним садком. Каже дитятко: "Я — Бог", трусить сніжком. Пряма мова супроводжується словами автора, що вказують, кому належить пряма мова, за яких обставин вона висловлена тощо. Тому речення з прямою мовою складаються з двох частин: слів автора і прямої мови. Ці частини об'єднуються за змістом та інтонаційно без допомоги сполучників.Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, всередині прямої мови, після неї, а також включати в себе пряму мову.

Пряма мова завжди береться в лапки. Вживання інших розділових знаків залежить від місця прямої мови і слів автора в реченні. Після слів автора перед прямою мовою ставиться двокрапка: Він має повернутися. В хатину, де на порозі — сивий чоловік. Той сивий старець прошепоче: "Сину..." Старий і сивий, як двадцятий вік.

Після прямої мови перед словами автора ставиться кома і тире або, якщо пряма мова є питальним чи окличним реченням, знак питання (знак оклику) і тире: "Не клопочися дарма, жінко", — хитали сивими бородами діди. Якщо слова автора стоять у середині прямої мови, то можливі такі варіанти розстановки знаків:

1. слова автора всередині прямої мови з обох боків виділяються комою і тире: "У вигляді мови, — сказав Олесь Гончар, — дано людині великий дар" (А. Бортняк).

2. слова автора містяться в середині прямої мови, що складається з двох речень. У такому разі перед другим реченням прямої мови ставиться крапка і тире: "Чому це ви радієте? — запитує Тетянка. — Сонця ж нема. Хмарно" .

Якщо слова автора, які містяться всередині прямої мови, вказують на те, що пряма мова буде продовжуватись, то після них вживається двокрапка і тире: "Писанка ще мало досліджена, — говорить учений і додає: — Але є переконливі докази, що вона була відома ще задовго до нашої ери" (За Скуратівським).

Непряма мова — це чуже мовлення, що передається не дослівно, а зі збереженням лише основного змісту висловлювання. На письмі непряма мова не береться в лапки. Речення з непрямою мовою е складнопідрядним із підрядним з'ясувальним, яке приєднується за допомогою сполучників що, ніби, щоб, чи і сполучних слів де, куди, коли, як тощо. Вибір засобу зв'язку залежить від таких умов:

якщо чуже висловлювання, передане непрямою мовою, було звичайним розповідним реченням,

вживається сполучник що: Василь Касіян розповідає, що в основу його малюнка покладено епізод із життя Тараса Шевченка .

якщо мовець, що передає зміст чужого висловлювання, хоче виразити сумнів у його достовірності,

вживається сполучник ніби; Ліхтар розхвастався, ніби він міг би засліпити сонце.

якщо висловлювання було спонукальним реченням, вживається сполучник щоб: Софія Петрівна

благала Аркадія, щоби він заспокоївся.

якщо висловлювання було питальним реченням без питальних займенників або прислівників,

вживається сполучник чи: Маруся питає, чи дружу я з Тимком Степурою .

50. Лексичні омоніми в українській мові. Полісемія та омонімія.

Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні значення.Їхні значення нічим не пов'язані між собою: коса «запле­тене волосся», коса «знаряддя для косіння», коса «вузька смуга суходолу в морі, річці».

Зовнішньо омонімія подібна до полісемії (багатозначності). Проте за своїм змістом і походженням це різні явища.Кожне переносне значення багатозначного слова обов'яз­ково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням: вогнище — 1) «купа дров, що горить»; 2) «місце, де розкладали вогонь»; 3) «своя оселя, родина»;4) «центр, зосередження чогось».Омоніми семантичної спільності не мають: бал «оцін­ка», бал «вечір із танцями»; стан «корпус людини», стан «становище», стан «стоянка», стан «машина».

Лексичні омоніми поділяють на повні (абсолютні) і неповні (часткові).

Повні омоніми збігаються в усіх граматичних формах: бал­ка1 «дерев'яний чи металевий брус», балка2 «яр» (обидва іменники в усіх відмінках однини й множини мають однакові форми).

  Неповні омоніми збігаються лише в частині граматичних форм: баранці «молоді барани» (має всі форми однини Й множини), баранці «піна на гребенях хвиль» (має тільки форми множини).

   До омонімічних явиш у мові належать також:

омофони — при однаковій вимові мають різне написання: ''   кленок — клинок, греби — гриби, мене — мине, Роман — ро­ман, Мороз — мороз; сюди слід віднести й синтаксичні омо­німи — однакові звукові комплекси, один з яких є сло вом, другий — поєднанням слів: сонце — сон це, цеглина — це глина, доволі — до волі, потри — по три, згори — з гори;

омографи — при однаковому написанні мають різну вимо­ву (різний наголос): замок і замок, дорога і дороги, обід і обід;

омоформи — мають однаковий звуковий склад тільки в певній граматичній формі: шию (від шити) і шию (від шия); поле «лан» і поле (від полоти); варта «сторожа» і варта (від вартий).

У мові омоніми найчастіше з'являються внаслідок запози­чень.

Полісемія – наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних контекстів.