Тема 5.Проблема моральних цінностей: добро і зло.

Добро і зло як явища морального плану фіксуються відповідними етичними категоріями. Для етики як науки, а також для моралі та моральності це є фундаментальні категорії, від змісту яких залежать усі інші етичні уявлення, а також і всі інші найважливіші поняття та категорії етики. Самий факт існування в людському житті таких прямо протилежних орієнтирів як добро і зло свідчить про найважливіші особливості тої ситуації, в якій перебуває людина. Ми добре знаємо про те, що людина в своїх діях різноманітного плану як правило має можливість вибору, проте це може бути досить різний вибір: вибір засобів дії, часу та умов дії, вибір варіантів організації наших доцільних дій та вчинків, нарешті, вибір найбільш прийнятного чи оптимального витрат матеріалів та енергії в діяльності. Звернемо увагу на те, що в даних випадках далеко не завжди та не обов´язково вибір має носити альтернативний характер, тобто це не обов´язково повинен бути вибір з-поміж двох протилежних позицій. Із категоріями добра і зла ситуація інакша: тут перед нами саме альтернатива, оскільки сторони відношення виключають одна іншу. Окрім того, добро і зло стосуються не стільки конкретного змісту певних дій, скільки їх характеру, спрямованості, відношення до людини. Ще Сократ в своїх знаменитих бесідах із мешканцями Афін висміював софістів за те, що вони ототожнюють такі явища як добро і благо із якимись окремими речами чи явищами. Все це може бути осмислене в такому плані, що у самій альтернативності людського вибору між добром і злом йдеться про внутрішній вибір, точніше – про вибір певного внутрішнього відношення. За великим рахунком це означає, що людина має моральну свободу волі, тобто може здійснювати дещо таке, що не можна звести до конкретності ситуації чи до сукупності речей та явищ, втягнутих у ситуацію, в якій перебуває людина. Наприклад, можна виконувати свої службові обов´язки, перебуваючи у дуже різних відношеннях до цього процесу: можна їх виконувати із радістю, можна – спокійно, із усвідомленням їх необхідності, можна - роздратовано, можна - відсторонено, можна із внутрішньою огидою та ін. Весь цей спектр внутрішнього відношення може супроводжувати приблизно дії того ж самого плану та змісту в їх фізичному вимірі, проте саме з позиції внутрішнього людського відношення до цих дій кожного разу буде відбуватись щось зовсім інше. Отже, вибір між добром і злом – це вибір характеру відношення до дійсності, вибір, який, звичайно, буде мати й певні наслідки та результати. Моральне добро і моральне зло являються універсальними протилежностями, які взаємно заперечують одне одного і разом з тим завжди існують в єдності. Вони виступають критерієм розрізнення морального і аморального у свідомості та поведінці людини.

Тема 6.Основні категорії моральної свідомості. Смисл життя і ставлення до смерті. Моральна самосвідомість в контексті проблем людської життєдіяльності.

Основні категорії етики утворюють систему, що відображає найсуттєвіші сторони морального життя людства. Во::и розгор­тають у своєму змісті діалектику суб´єктивного і об´єктивного, індивідуального і всезагального, сутності людського та історич­них форм його вияву. Тому категорії етики слушно характери­зувати також як основні поняття моральної свідомості. Останні відображають процестворення стосунків, тоді як категорії ети­ки закріплюють найсуттєвіше, закономірне в ньому з огляду на відповідність історично-конкретного вселюдському в моралі. При характеристиці категорій критерієм цінності їх змісту є рівень всезагальності відображеного в них морального досві­ду. Це є об´єктивною підставою для побудови системи внутріш­ніх підпорядкувань категоріального знання. За цією ознакою правомірно виділяти два шляхи творення досвіду моральності. Перший відображає рух свідомості від загального (родового та соціального) в моральному досвіді до індивідуалізації його суб´єк­том. При цьому суттєве в діяльності суб´єкта виявляє себе у фор­мах "типової" поведінки. На цій підставі воно легко піддається моральній оцінці. До цього типу категорій правомірно відне­сти сором (родова якість людини); честь (соціально-станова якість); гідність, обов´язок, справедливість (загальносуспільні Цінності). Другий напрям творення цінностей моралі відображає про­цес сходження індивідуальної моральної свідомості до набуття всезагального в моралі та вияву його в індивідуально неповтор­них формах. Суспільність як сутнісна ознака людини найяскра­віше виявляє себе у категоріях совість, сенс життя, щастя. Це два зустрічні напрямки, що в єдності є діалектичним цілим суспільного та індивідуального процесу творення мораль­ності життя.

Не менше значення, ніж категорії добра і зла, мають і категорії сенсу життя і ставлення до смерті. Ці поняття фіксують фундамен­тальну особливість людського існування загалом. Тільки про люди ну достеменно відомо, що вона здатна, по-перше, ставити собі запитання про своє місце та призначення у світі й, по-друге, в залежності від від­повіді на це запитання, обирати з-поміж можливих варіантів власний життєвий шлях. Відтак традиційна філософська проблема сенсу людського життя, як і по­в'язана з нею проблема ставлення до смерті, закладена, можна сказати, в самій специфіці людського способу буття. Втім, справжньої гостроти питання про сенс життя набуло не одразу. За часів нероздільного панування в суспільстві міфологічної й релігійної свідомості людина найчастіше мала щодо цього гото­ву відповідь, перш ніж встигала про щось * Лекцію  підготовлено  у співробітництиі  з Т. О. Чайкою. спитати: з монолітної духовної традиції, поза якою годі було ввійти до даної суспільної групи, вона вже «знала», як виник світ, у чому сутність добра і зла, як треба поводитися, який спосіб життя обрати, аби сповнити останнє повноцінним і спасенним смислом*. Тим більшої ваги набував взірцевий смисложиттєвий вибір, що його виконували задля своїх народів і людст­ва загалом засновники релігій, міфологічні культурні герої. В їхній велетенській боротьбі з хаосом знаходили почасти відгук, почасти авторитетну санкцію глибинні шари морального досвіду людства. Що ж до індиві­дуального життя звичайних людей, то воно здебільшого проходило вже під знаком даного йому таким чином закону чи благої вісті, через які й набувало свого глибинного смислу. Безперечно, з боку кожної людини це передбачало благоговійне співпереживання її богам і героям, постійні звертання думкою і серцем до уособ­леної ними драми осмислення буття. В міру того, як людське мислення діставало само­стійність, зазначена проблема набувала філрсофсько-етичного змісту. Серед великих учителів, які допома­гали людям робити своє життя осмисленим, — Лао-цзи, Конфуцій, Сократ, Платон, Арістотель... Одначе кардинальний поштовх до розвитку був даний проблемі сенсу людського буття пізніше. В Європі, зокрема, — на грунті засвоєння досвіду епохи Відродження і постренесансних сторіч. Для того було декілька причин. По-перше, саме Відродження уна­очнило величезне розмаїття творчих можливостей людини, утвердило цінність людської індивідуальності, породило в неї нестримне прагнення до самореалізації. По-друге, виплекана епохою Відродження яскрава, різнобічна, закохана в себе індивідуальність поступово, але неухильно вибивалася за межі канонічної духовної традиції середньовічного християнства, почувалася де­далі вільнішою від її тиску й водночас більш віддале­ною, коли не відірваною від її життєбудівної енергії. По-третє, нарешті, особистий досвід «титанів» Відрод­ження, так само як світовідчування європейських ми­слителів подальших століть, переконливо засвідчував, * Враховуючи, що слово «сенс» етимологічне й семантичне пов'язане з фіксацією відчуття, усвідомлення або оцінки чогось з огляду на його призначення, ми, де йдеться власне про внутрішній духовний зміст життя, вважаємо доцільнішим уживати слово «смисл» — «мислити з(с)чимось», «с(пів)мислити». що й ренесансна індивідуальність не самодостатня, що попри своє самозамилування вона теж потребує певно­го виправдання власної присутності у світі, певної мо­ральної константи, яка б захищала її внутрішній світ від спустошення, а саму її — від духовних і життєвих катастроф. Трагедія «ренесансної людини» й пошук нею власного призначення — тема роздумів Мікель-анджело, Сервантеса, Шекспіра... «Який довершений витвір — людина! — ніби цитуючи ідеологів ренесансного гуманізму, міркує шекспірівський Гамлет. — Шляхетні думки! Безмежні здібності! Увесь вигляд, кожен рух викликає захоплен­ня. Вчинки нагадують янгола! Бога нагадує розуміння! Окраса всесвіту! Взірець усього сущого! А чого варта для мене ця істота, квінтесенція якої — прах?» (пере­клад Гр. Кочура). Гіркі ці слова. Як це все-таки може бути: цар при­роди, що володіє світлим розумом і палкою, таємничо-глибокою душею, — й так безслідно, так принизливо щезає зі світу! Чи, може, не безслідно? Що ж лишається по людині, що виводить її існування із зачарованого кола безглуздя, де цар Александр Македонський може зрештою перетворитися на звичайнісіньку замазку для барила? Саме від отих роздумів принца Гамлета (а ще, можливо, від «Думок» французького вченого і мора­ліста Б. Паскаля (1623— 1662), що, як і Шекспір, жив і творив у постренесансному духовному кліматі) веде походження сучасна постановка смисложиттєвих проб­лем. Що ж це за таємнича істота — людина, така велична й така слабка водночас, задля чого дані їй її радощі та страждання, навіщо саме її буття, таке ви­багливе, суперечливе й складне? Якщо є на світі Бог, як упоратися людині із цією своєю жахливою склад­ністю, як відокремити в собі добро від зла так, щоб потому все-таки лишитися собою? Якщо ж Бога немає — чи не найвище безглуздя саме існування на світі істоти, все краще в якій так палко воліє неминущого смислу, так гостро жадає його? Безперечно, над проблемами такого гатунку люди замислюються не щодня. Існує думка, що пошук сенсу життя — взагалі якась духовна зайвина, «голод ситих», що допіка людину лише тоді, коли немає більш на­гальних проблем. Чимало життєвих фактів свідчать, однак, про те, що подібний «голод» є річчю цілком реальною, яка може бентежити людину навіть більше, ніж її матеріальні скрути. Й для того є досить важливі підстави. Передусім, конечність існування людини безпосе­редньо торкається долі кожного людського індивіда. Адже буття кожного з нас має початок і кінець; кожен так чи інакше пам'ятає про неминучість власної смерті й, здебільшого, має гіркий досвід переживання смерті інших, близьких йому людей — друзів, рідних, коха­них. Уже це одне здатне спонукати до роздумів про те, в чому сенс нашої, такої нетривалої, присутності на цьому світі. Хоч як спокусливо віддатися безпосеред­ньому плинові життя з усіма його принадами, властива будь-якій свідомій людині «пам'ять смерті» лишається з нею, а відтак — і питання про сенс життя знову й знову доводить їй свою актуальність. Оскільки існування кожного індивіда конечне, він, як духовна істота, має або прийняти цю свою конеч­ність, — що саме по собі потребує певних вольових зусиль, — або вдатися до пошуку неминущого смислу буття, який допоміг би йому цю конечність здолати. Зрозуміло, шуканий смисл може бути пов'язаний лише з якимись постійними, «інваріантними» засадами, що підносяться над безпосереднім плином життя. Саме таке значення, як ми вже бачили (див. лекцію 4), передусім і фіксують категорії «цінність», «святиня» — значення граничного орієнтира людського існування, що надає надіндивідуального змісту життю й діяльності кожної окремої особистості. Ясне усвідомлення конечності свого індивідуаль­ного буття — важливий крок особи на шляху до подібних вищих ціннісних смислів, без цього не може бути ні розуміння, ні любові, ні справжньої людської мудрості. Тим часом справа, звичайно, не зводиться до усвідомлення суто фізичних меж нашого існування або ж самого відчуття смерті, що наближається. Досвід підказує, що смерть зрештою може бути такою ж егоїстичною, як життя, не сповнене духовним змістом. Критична ситуація зустрічі зі смертю може каталізувати смисложиттєвий пошук особи, а може й засвідчити її остаточне духовне банкрутство. Водночас у нашому звичайному повсякденному житті ми нерідко вирішує­мо свої смисложиттєві проблеми, здавалося б навіть не замислюючися над ними — піклуючися про батьків чи спілкуючися із друзями, виконуючи обов'язки грома­дянина тощо. Людині може здаватися, ніби її Я з його цілями, потребами, інтересами є якимось атомом, надійно відгородженим від зовнішніх зазіхань. Насправді ж, являючи собою істоту суспільну, людська особистість не може будувати своє життя, не враховуючи спрямо­ваного на неї погляду «інших» — рівнопорядкових з нею людських суб'єктів. Вільно чи мимовільно, свідомо чи неусвідомлено кожен з нас прагне до того, щоб наше життя набувало осмисленості для наших партне­рів по спілкуванню, — інакше ми не тільки залиши­мося самотніми, а й узагалі не зможемо реалізувати себе як особистості. Саме це спонукає морально розви­нуту людину знову й знову шукати і знаходити, творити і відкривати наново сенс власного буття в очах кожного свого «співбесідника», чи буде це старий приятель чи випадковий попутник, колега по роботі або кохана. Чим більше навколо людей, здатних примусити нас «вийти із себе» і подивитись на себе і світ їхніми очима, тим більше стимулів для різнобічного осмислення нами власного буття. Втім, не тільки конкретні люди, що нас оточують, змушують до цього. Весь людський світ, а якщо погля­нути ширше, то й природа, й буття загалом вимагають перетворення життя у смисл, в осмислену відповідь на запити ззовні. Німе «одвічне» запитання, звернене до кожного читача, глядача, слухача, вгадується і в будь-якому справжньому творі мистецтва, що за своєю суттю не є лише засобом насолоди, навіть і естетичної, а постає як феномен смислового перетворення життя. Нарешті, щоб не перебирати далі можливі зовнішні спонуки пошуку смислу життя, — чи не потрапляємо ми інколи «просто так», «ні з того ні з сього» в полон настійної потреби цей смисл все-таки відшукати — перед лицем чогось... або когось... або Когось... Отже, хоч якою б абстрактною здавалася часом смисложиттєва проблематика, якою б незаперечною виглядала теза про те, що життя — вищий сенс для себе самого, пошуки власного існування — неодмінна духовна турбота кожної людської особистості. І справді трагічно, коли жодної відповіді на запитання про смисл буття — це, за словами видатного сучасного психолога Франкла, «найбільш людське з усіх запитань» — індивід відшукати не може. За даними, на які поси­лається д-р Франкл, 85 % опитаних американських студентів, що вчинили невдалі спроби самогубства, вказували, що не бачать у своєму житті жодного смислу — при тому, що про якісь незадоволені по­треби в них не могло бути й мови. Такою є людська ціна властивого сучасній цивілізації феномена«сми-словтрати». Здавалося б, можна заперечити, що нам до стандар­тів американської і західноєвропейської цивілізації да­леко, а тому, мовляв, і проблеми в нас інші — не до «голоду ситих». Проте, як зауважує той же В. Франкл, практика доводить: питання про смисл буття нерідко виникає й тоді, коли живеться гірше нікуди2. Досвід показує, що найжорстокіші випробування людина гідно стрічає і краще виносить, коли в неї є свідомість життєвої мети, відчуття осмисленості власного існуван­ня і вчинків. У наші часи про цей досвід забувати не можна.