3.1.1. Загальнонаукові методи дослідження

Системний аналіз . Є фундаментальним (універсальним) методом дослідження всіх наук. Його суть — підхід до дослідження будь-якого об'єкта як до системи. Цей метод має особливе значення для вивчення територіальних аспектів економіки. Як правило, територіальні господарські системи (економічні регіони і райони, галузеві й міжгалузеві комплекси, територіально-виробничі комплекси та ін.) є складними утвореннями соціально-економічного і природного характеру. Тріада "природа — господарство — населення" — основний предмет територіальних (регіональних) досліджень. Отже, системний, або комплексний, підхід до вивчення проблем регіональної економіки е головною методологічною вимогою їх наукового дослідження.

Історичний метод. Історичний — один із найвідоміших загальнонаукових методів. Він має переваги у регіональних дослідженнях, оскільки господарство, населення, природа є інерційними системами. Кардинальні зміни їхнього розвитку можливі тільки протягом тривалого часу. Вивчення динаміки показників є необхідною умовою визначення тенденцій розвитку і розміщення. Дослідження динамічних рядків в економіці зазвичай охоплює період не менш як 5 років.

Порівняльний метод

Дає змогу визначити відмінності у рівнях і особливостях розвитку різних територіально-господарських структур. За допомогою цього методу можна обчислити відносну ефективність функціонування різних об'єктів господарської діяльності. Часто історичний і порівняльний методи об'єднують в один — історико-порівняльний.

Графічні методи

Є універсальним засобом для наочного відображення об'єктів і явищ дослідження. Сучасна комп'ютерна техніка дає змогу з невеликими витратами часу і праці практично отримати будь-яке графічне зображення (графіки, діаграми тощо). Графічні методи використовують переважно у дослідженнях динаміки розвитку і структури об'єктів. Найважливішим з них у територіальних дослідженнях є картографічний. Вивчення територіальних аспектів розвитку господарства і населення неможливе без картографічного матеріалу (карти, картосхеми, картограми, картодіаграми тощо). Комп'ютерні технології надають необмежені можливості у його використанні.

Метод техніко-економічних розрахунків

Методом техніко-економічних розрахунків можна кількісно і якісно вимірювати будь-які процеси і об'єкти, бо кожен такий показник є своєрідною одиницею виміру їх ознак, характеристик, особливостей. Науковим опрацюванням цих показників займається статистика. В окремих науково-дослідних працях для поліпшення аналізу пропонуються нові техніко-економічні показники, котрі поступово можуть стати традиційними. Вони мають переважно інтегральний характер, тобто складаються з низки звичайних статистичних показників, наприклад більшість індексних величин.

У територіальних дослідженнях найважливішим є аналіз таких груп техніко-економічних показників:

Перша група — показники, що характеризують обсяги виробництва продукції, товарну (реалізовану) продукцію, динаміку виробництва (темпи зростання, приріст, темпи приросту) та ін.

Друга група — показники, що відображають технологічні особливості різних галузей господарства. Значною мірою вони визначають фактори розміщення окремих галузей і специфіку територіальної організації, яка їм відповідає. Знання технологічних особливостей галузей є необхідним критерієм оцінювання правильності (ефективності) розміщення підприємств. Так, наприклад, у хімічній промисловості, кольоровій металургії часто можна отримати однакову кінцеву продукцію, вироблену з різної сировини із застосуванням різних технологій. Відповідно до цього розміщення підприємств орієнтоване на різні фактори. Схожий ефект може виявлятися у разі зміни технологій. Так, виробництво каучуку раніше орієнтувалося на привізний латекс з гевеї, потім — на райони вирощування картоплі, а тепер — на можливості постачання нафти.

Серед технологічних найважливішими є такі показники: ресурсомісткість (енергоємність, паливо -, водо-, матеріаломісткість та ін.), трудомісткість, наукомісткість, транспортомісткість, фондомісткість, капіталомісткість, екологомісткість (відношення кількості забруднювальних речовин до одиниці кінцевої продукції) тощо. їх обчислюють за співвідношенням обсягу ресурсів, що споживаються у виробництві, та обсягів виробництва кінцевої (готової) продукції. Отже, ці показники виражають кількість одиниць ресурсу на виробництво одиниці продукції. Відповідно до цього виробництва поділяються на ресурсомісткі (розміщуються поблизу джерел сировини), трудомісткі (орієнтуються на трудові ресурси), наукомісткі (тяжіють до наукових центрів) та ін.

Аналіз технологічних показників та порівняння їх із нормативними (або середніми по галузі, країні, світу) дає змогу визначити ефективність використання ресурсів, а отже, і рівень технологічності підприємств (їх відповідності вимогам НТП). Наприклад, економіка нашої країни е занадто ресурсомісткою (на виробництво кінцевої продукції витрачається ресурсів і енергії у З—5 разів більше, ніж у високорозвинених країнах). Внаслідок цього вітчизняна продукція часто є дорогою і неконкурентоспроможною на світовому ринку.

Третя група — показники ефективності виробництва, до яких належать: собівартість (поточні витрати); обсяг капітальних вкладень (інвестицій); прибуток; продуктивність праці (співвідношення обсягів виробництва (товарної або чистої продукції) та витрат праці (кількість людино-годин роботи та ін.)); співвідношення темпів зростання заробітної плати і продуктивності праці; зниження частки ручної праці; фондоозброєність (скільки одиниць основних виробничих фондів припадає на одиницю продукції або одного працюючого); фондовіддача (скільки одиниць продукції дає одиниця основних виробничих фондів); ефективність капітальних вкладень (приріст обсягів виробництва на одиницю інвестицій; термін окупності капітальних вкладень — співвідношення обсягу інвестицій на річний прибуток); рентабельність продукції (відношення прибутку підприємства до собівартості виробництва); рентабельність виробництва (відношення прибутку до вартості основних фондів); абсолютна економічна ефективність (відношення прибутку до приведених витрат на виробництво) та ін. Ці показники потрібні для аналізу розміщення виробництва, оскільки дають змогу визначити недоліки, помилки і диспропорції у територіальній організації господарства.

Четверта група — показники, що характеризують особливості міжрайонних та внутрішньорайонних економічних, виробничих та інших зв'язків. Як правило, це дані про обсяг вивезення і ввезення сировини, палива, матеріалів, готової продукції тощо. їх аналіз має особливе значення в територіальному дослідженні, оскільки вони відображають специфіку встановлення зв'язків між окремими підприємствами, галузями, регіонами, країнами. За цими показниками можна визначити рівень забезпечення ресурсами, розподіл по території технологічних стадій виробництва, спеціалізацію і зв'язки кооперування, формування територіально-господарських систем (угруповань, комплексів, промислових центрів і вузлів, економічних регіонів). Пріоритетне значення вони мають також для розробки міжгалузевих балансів, оптимізаційного моделювання просторової організації господарства. Загалом вивчення зв'язків становить основу регіональної економіки.

П'ята група — інноваційні показники, що визначають ступінь розвитку НТП, відповідність технологій світовим стандартам. Найважливішими з них є ті, що відображають частку чинних або впровадження нових прогресивних (екологічно чистих, ресурсо-зберігальних, високих, біологічних та ін.) технологій.

Шоста група — соціальні (соціально-економічні) показники — є головними у дослідженні особливостей соціально-економічного розвитку регіонів. Це можуть бути демографічні показники (природний приріст, статево-вікова структура населення та ін.); показники рівня життя населення (доходи населення, зміни в структурі споживання продовольчих та непродовольчих товарів, забезпеченість житлом, об'єктами культурно-побутового призначення, охорони здоров'я, освіти, дошкільними закладами тощо); показники, які характеризують зайнятість населення (кількість трудових ресурсів та їх зайнятість, структура зайнятості, кількість безробітних та ін.); показники рівня розвитку соціальної та виробничої інфраструктури (транспорту, зв'язку, сфери послуг та ін.); екологічні показники (рівень забруднення, збитків, відшкодування збитків тощо) та ін.

Розглянуті показники не охоплюють усього різноманіття техніко-економічних, соціально-економічних, економічних та інших даних, потрібних для аналізу регіональної економіки та просторової організації господарства. Доцільність їх вибору залежить від конкретних завдань регіональних досліджень.

Формули обчислення основних техніко-економічних показників подано у дод. 1.

Нормативний метод

Дає змогу визначити, наскільки "поганими" чи "гарними" є явища або об'єкти, що досліджуються. Його використовують шляхом порівняння чинних показників із нормативними або стандартними (чи середніми за рівнем). У регіональних дослідженнях для порівняння використовуються різноманітні соціальні, економічні, технічні, екологічні та інші нормативи. Розрізняють міжнародні, державні (затверджені Держстандартом України), відомчі (галузеві, різних відомств і організацій) та інші нормативи. Наприклад, є нормативи використання ресурсів (природних, трудових та ін.) у кожному виді виробництва; забезпеченості населення об'єктами сфери послуг (нормативи житла, торговельних площ, закладів освіти, охорони здоров'я та інші на одну особу); фізіологічні норми споживання харчової продукції (на одну особу); ефективності виробництва (рентабельності, ресурсомісткості, термінів окупності капітальних вкладень) та ін. Нормативи і стандарти з часом змінюються, що слід враховувати у науково-дослідній роботі.

Часто в регіональних економічних дослідженнях треба зробити порівняння не з нормативами, а з іншими чинними показниками. Як правило, це так звані базові й середні показники, які виступають своєрідними нормативами у кожному конкретному дослідженні. Базові показники використовуються переважно для аналізу динаміки процесів. За "базу" приймаються показники певного року, вибір якого залежить від мети аналізу. Дані на всі інші роки розраховуються відносно базового, найчастіше у вигляді відсотків.

Середні по галузі, регіону, країні, світу показники використовують для визначення рівня розвитку об'єкта дослідження порівняно із загальними (усередненими) тенденціями розвитку аналогічних об'єктів.

Метод типології і класифікації

Використовується для групування об'єктів з однаковими або схожими рисами.

Типологія — це поділ сукупності об'єктів (явищ) на групи за певними якісними характеристиками (ознаками). Наприклад, типологія міст за функціями.

Класифікація — групування об'єктів переважно за кількісними ознаками (межа між класами, як правило, визначається за критичними величинами, у яких зміни кількісних ознак приводять до появи нової якості). Класи відображають динаміку розвитку об'єктів або їх ієрархію. Наприклад, типологія поселень за чисельністю населення.

47. структура та значення паливно-енергетичного комплексу україни

Паливно-енергетичний комплекс — це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання.  Значення. Прискорений соціально-економічний розвиток країни нерозривно пов’язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енергетичного комплексу. Ефективність та інтенсивність сусп. в-ва значно залежить від його енергозабезпеченості. Саме тому в нових ек умовах паливо й електроенергія розглядається як матеріальний ресурс і важливий матеріальний фактор р-ку та розміщення суспільного в-ва. На сучасному етапі роль паливно-енергетичного комплексу неухильно зростає. Його розвиток значною мірою обумовлює темпи, масштаби і економічні показники зростання продуктивних сил та їх розміщення, створює необхідні умови для подальшого покращання умов праці і підвищення рівня життя людей.

Відсутність валютних коштів на закупку необхідної кількості енергоресурсів і цінова політика значно погіршують стан економіки країни. Саме тому важливою умовою економічної безпеки та стійкого функціонування економіки України є надійне забезпечення потреб господарського комплексу паливно-енергептичними ресурсами. Враховуючи слабку забезпезпеченість України власними енергоносіями, необхідною є перебудова структури в-ва з метою значного зменшення питомої ваги енергомісткої продукції, впровадження енергозберігаючих технологій та сучасних досягнень науково-технічного прогресу. Це стосується, впершу чергу, чорної ме, маш, хім. пром. Структура. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лінії електропередач.

Паливна промисловість – комплекс галузей гірничодобувної промисловості, що займається видобутком і переробкою різних видів паливно-енергетичноїсировини. На території України розвинені такі галузі паливної промисловості: вугільна, нафтова, газова, торф’яна.  Електроенергетика – основа розвитку економіки країни. Електроенергію в Україні виробляють теплові, гідравлічні, гідроакумулюючі й атомні електростанції. 94% всієї електроенергії виробляють теплові й атомні електростанції. Їхня частка в енергетичному балансі України приблизно однакова

48.галузевий кластер,його значення для розвитку регіонів

ГАЛУЗЕВИЙ КЛАСТЕР - неформальне співтовариство галузевих і суміжних компаній, що характеризуються здатністю взаємного посилення конкурентних переваг.

Класифікаційну характеристику кластерів можна представити за рядом ознак:

• стадія розвитку (ембріональний, розвинений, зрілий);

• глибина кластера - основна змінна при оцінці стійкості (глибокий, мілкий, невизначеної глибини);

• динаміка зайнятості (зростаючий, зменшуваний, стабільний);

• значимість (географічна) або за територіальним поділом праці (регіональні, що створюються в межах одного регіону і орієнтуються на наявну географічну концентрацію взаємопов'язаних галузей, державні (національні), що включають наявні діючі підприємства, організації та установи, розташовані у різних регіонах країни з орієнтацією на експорт, міжнародні, що зазвичай створюються на основі використання дешевої робочої сили і природних ресурсів малорозвинених країн та імпорту технологій з розвинених країн);

• ступінь відкритості кластера (впливає на залучення в регіон додаткових ресурсів або функціонування кластера, що відбувається на використанні тільки своїх ресурсів);

• повнота використання первинного ресурсу (впливає на стійкість наявних сформованих груп кластерного спрямування: за меншої частки активного використання первинного ресурсу підвищується можливість його використання іншими підприємствами, які не входять у кластер, що зазвичай послаблює конкурентноздатність самого кластера);

• надійність каналів перерозподілу ресурсів (забезпечує стійкість логістичних потоків між підприємствами кластера);

• наявність державної підтримки провідної галузі кластера (здатність захисту інтересів наявного кластера, можливість одержання за рахунок взаємодії з державою додаткових конкурентних переваг);

• за галузевою належністю (міжгалузеві (таких більшість), які включають підприємства різних галузей, як традиційних, так і високотехнологічних, галузеві, коли всі члени кластера належать до однієї галузі);

• за структурою (кластери, які складаються насамперед з малих та середніх підприємств, що дає змогу поєднувати переваги наявного малосерійного виробництва з великомасштабним підходом;

• кластери, у яких великі компанії формують ядро, навколо якого групуються малі фірми); за рівнем взаємодії між членами кластера (кластери з вільними відносинами в асоціації, з регламентованими відносинами, діями між членами кластера, з несистемними відносинами);

• за характером зв'язків (виробничі, створені на базі промислових підприємств, які практично не підтримують відносин з наявними науково-дослідними організаціями, науково-технічні, які утворюються навколо університетів або включають їх до свого складу, у свою систему, змішані);

• за кількістю членів кластера (кластери, які складаються з невеликого числа (до 20 членів), кластери, які складаються із значного числа підприємств, організацій та установ (більше 20 членів));

• управління та географічне охоплення (макрокластери - групи взаємопов'язаних та взаємодіючих галузей, окремих сегментів у межах країни в цілому, мезокластери - взаємопов'язані галузеві групи підприємств у межах конкретного регіону, мікрокластери - представляють рівень міста);

• за міцністю (сильний - ефективна структура кластера, що відбиває найважливіші стадії виробничого циклу);

• висока, інтенсивна конкуренція та активна взаємодія між учасниками, що створюють стійкі конкурентні переваги (стійкий - структура кластера і взаємодія між наявними учасниками кластера, що стабільно розвиваються (однак у даний момент не накопичена "критична маса" виробничого, індустріального потенціалу для одержання значних переваг від агломерації, значного прибутку, різноманітних надходжень, доходу), а також взаємодія всередині кластера;

• потенційний - фрагментована структура кластера, що динамічно рухається вперед; при створенні сприятливого ділового середовища кластер починає інтенсивно розвиватися; латентний - існування окремих, незалежних кластерних структур, нестача стабільних, стійких комунікативних взаємозв'язків між учасниками кластера).

49.принципи та фактори розміщення продуктивних сил

Принципи розміщення продуктивних сил — керівні положення, сформульовані суспільством, які визначають об'єктивні потреби та умови суспільного розвитку і котрі воно реалізує в процесі своєї практичної діяльності. Принципи визначають потреби суспільства на певному історичному етапі.

Принципи — це свідомі дії, спрямовані на реалізацію закономірностей розміщення продуктивних сил. Найважливішими принципами розміщення продуктивних сил є:

— наближення матеріало-, водомістких, енергоємних виробництв до джерел сировини, палива і води;

— наближення трудомістких виробництв до регіонів з високим рівнем забезпечення трудовими ресурсами;

— наближення виробництв, що продукують товари масового споживання, до районів високої концентрації населення;

— врахування під час розміщення продуктивних сил наявності транспортних комунікацій;

— обмеження надмірної концентрації промислових об'єктів у великих містах;

— забезпечення збалансованого розміщення підприємств матеріального виробництва невиробничої сфери, галузей спеціалізації та обслуговуючих галузей;

— зміцнення національної безпеки держави;

— охорона навколишнього середовища і раціональне комплексне використання природних ресурсів, забезпечення здорових умов життя і праці.

Пріоритетність певних принципів визначається стратегією і завданнями, що конкретизовані у відповідній концепції. Сьогодні в Україні пріоритетними принципами є ті, що забезпечують соціальний розвиток суспільства, підвищення рівня життя населення, енергетичну, продовольчу, екологічну безпеку держави.