Згідно зі статтями 45-48, частиною першою статті 97 КК однією з умов передбачених ними різновидів звільнення від кримінальної відповідальності є вчинення особою злочину відповідного ступеня тяжкості вперше. Тому особу, в діях якої вбачається рецидив злочинів або яка має непогашену чи незняту судимість за попередній, у тому числі і необережний злочин, звільняти від кримінальної відповідальності на підставі цих статей не можна (п. 18 постанови ПВС України від 4 червня 2010 р. № 7 "Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки").
51. Звільнення від відбування покарання з випробуванням
1.Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
2.У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.
3.Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням полягає у звільненні засудженого від основного покарання за умови, що він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням допускається тільки: 1) при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк п'ять років чи менше; 2) з урахуванням тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи.
Отже, цей вид звільнення від відбування покарання не може бути застосований, якщо; а) особі призначено основне покарання у виді штрафу, громадських робіт, арешту, тримання в дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців, позбавлення волі на строк більше п'яти років; б) у суду з урахуванням обставин справи не виникло переконання в тому, що для виправлення особи немає необхідності в реальному виконанні покарання.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням щодо неповнолітнього може бути застосоване лише у разі засудження його до позбавлення волі на строк п'ять років чи менше (ч. 2 ст. 104).
Крім тяжкості вчиненого злочину, про особу винного можуть свідчити її вік, стан здоров'я, поведінка до вчинення злочину в побуті, за місцем роботи чи навчання, визнання її учасником війни, наявність у неї нагород, наявність судимості, адміністративних стягнень тощо. До інших обставин, які враховуються судом при застосуванні звільнення від відбування покарання з випробуванням, належать: сімейне становище винного, наявність на його утриманні інших осіб, тяжкі захворювання членів сім'ї, громадянство і місце проживання винного тощо. Про врахування тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи див. також коментар до ст. 65.
2, Умовами, за яких випробування буде вважатися успішним (ч. 2 ст. 75, ч. 2 ст. 78) є: 1) невчинення засудженим нового злочину протягом визначеного, судом іспитового строку; 2) виконання протягом цього ж строку покладених на нього обов'язків (про Їх зміст див. ст, 76 та коментар до неї); 3) невчинення засудженим систематично правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення (про поняття таких правопорушень див. коментар до ст. 78). Дотримання зазначених умов свідчить про те, що засуджений довів своє виправлення.
Згідно зі ст. 77 у разі звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Оскільки ухилення засудженого від цих покарань тягне відповідальність за ч. 1 ст. 389, то в разі такого ухилення протягом іспитового строку суд призначає винному покарання за правилами, передбаченими ст. ст. 71 і 72, і направляє засудженого для відбування покарання.
52.Суб'єктивна сторона - це ознаки, які характеризують злочин з його внутрішнього боку:
а) вина. Відповідно до ст. 23 ККУ виною є „ психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченого цих Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності”.
б) умисел . Умисел поділяється на прямиф та непрямий.
Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння ( дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала , але свідомо припускала їх настання.
в) необережність. Необережність поділяється на злочинну само-впевненність та злочинну недбалість.
Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинна і могла їх передбачити.
г) мотив злочину - внутрішні спонукання, які є усвідомленою дійсною чи гаданою потребою;
д) мета злочину - ідеальні зміни в оточенні суб'єкта, яких він намагається досягнути вчиненням злочину;
Суд, виходячи із сукупності об'єктивних та суб'єктивних підстав кримінальної відповідальності, засуджує особу не тому, що вона здається суду небезпечною, а тому, що в її діях є склад передбаченого законом злочину.
53. Поняття уявної оборони
Непоодинокими є випадки, коли особа допускає помилку в оцінціповедінки іншої людини - їй уявляється, що на неї здійснюється суспільно небезпечне посягання, а насправді посягання відсутнє (не розпочиналося взагалі або ж уже закінчилося). Наприклад, у темному місці невідомий доганяє перехожого і той, вважаючи, що на нього буде вчинений розбійний напад та упереджуючи його, завдає удару і заподіює тілесні ушкодження потерпілому. При цьому відсутнє суспільно небезпечне посягання - відсутня така обов'язкова умова правомірності необхідної оборони, як дійсність посягання. Факт оборони існує лише в уяві особи, оскільки насправді немає від чого оборонятися.
Такі ситуації у кримінальному праві прийнято називати уявною обороною. Більш точним видається формулювання "оборона від уявного посягання", оскільки оборонні дії насправді вчинюються, а уявним є лише факт посягання. Поняття такої оборони та правила її кримінально-правової оцінки викладені у ст. 37 КК, а деталізовані вони у згадуваній постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 "Про судову практику у справах про необхідну оборону".
Правова оцінка уявної оборони
Уявна оборона (оборона від уявного посягання) отримує неоднакову оцінку насамперед виходячи з того, якою була помилка особи, котра вважала, що на неї здійснюється посягання. При цьому можна виділити принаймні такі ситуації:
1) так звана добросовісна помилка - якщо особа за обставинами справи не усвідомлювала і не могла усвідомлювати відсутність суспільно небезпечного посягання; в обстановці, що склалася, мала достатні підстави вважати, що здійснюється суспільно небезпечне посягання, - то скоєне оцінюється за нормами про необхідну оборону. Тобто має місце фікція, за якої посягання, яке існувало лише в уяві особи, прирівнюється до реального:
-за умови застосування засобів захисту і заподіяння шкоди, які були б допустимими в умовах аналогічного реального (дійсного) посягання, така оборона виключає кримінальну відповідальність. Тобто такі дії прирівнюються до тих, що вчинені в межах необхідної оборони, з дотриманням умов її правомірності, визначених у ст. 36 КК;
-коли ж у ході "оборони" від посягання, яке існувало лише в уяві особи, заподіяна смерть або тяжке тілесне ушкодження, а за аналогічного реального (дійсного) посягання їх заподіяння не зумовлювалося б небезпечністю такого посягання та обстановкою захисту, то скоєне кваліфікується як перевищення меж необхідної оборони за ст. 118 або ст. 124 КК;
2) недобросовісна помилка - коли в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання. Тобто за більш уважного ставлення до оцінки ситуації, більшої відповідальності до вибору варіанта власної поведінки, без зайвої поспішності у переході до захисту шляхом заподіяння шкоди така особа мала можливість з'ясувати, що посягання існує лише в її уяві. Заподіяння шкоди за уявної оборони, яка спричинена такого роду помилкою, кваліфікується як необережний злочин.
54. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винуватого з потерпілим
У ст. 46 КК сказано, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо примирилася з потерпілим і відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду.
Цей вид звільнення від кримінальної відповідальності не був відомий раніше діючому кримінальному законодавству України. Потерпілий від злочину самостійно не міг шукати задоволення своїх збитків і відшкодувати їх за згодою зі злочинцем. Це здійснювалося лише через державну (публічну) владу.
Чинний Кримінальний кодекс України, передбачивши такий вид звільнення від кримінальної відповідальності, як примирення винного з потерпілим, надав йому не лише кримінально-правового характеру, а й характеристик приватно-кримінального права. Примирення, про яке йдеться у ст. 46 КК,
може бути з будь-яких правомірних мотивів - на ґрунті порозуміння, прощення потерпілим злочинних дій з боку злочинця, укладення угоди злочинець - потерпілий про винагороду тощо.
Виходячи зі змісту ст. 46 КК цей вид звільнення від кримінальної відповідальності є обов'язковим за наявності таких умов та їх сукупності: а) особа вчинила злочин вперше; 2) вчинений злочин (за класифікацією, що дана в ч. 2 ст. 12 КК) належить до злочинів невеликої тяжкості (необережний злочин середньої тяжкості); 3) має місце примирення винного з потерпілим (потерпілими); 4) винна особа відшкодувала потерпілому завдані злочином збитки або усунула заподіяну шкоду.
Серед цих умов найбільш важливою є примирення винної особи з потерпілим. Таке примирення може бути здійснено у відповідній формі, передбаченій нормами кримінально-процесуального закону, двома сторонами: винною особою про відшкодування завданих ним потерпілому збитків (шкоди), а потерпілий - про відсутність у нього претензії до винної особи у зв'язку з матеріальною компенсацією збитків, що він вибачає (прощає) винну особу і просить (наполягає) звільнити свого кривдника від кримінальної відповідальності. Розмір збитків (шкоди) визначається за згодою злочинця і потерпілого.
55.Вина у формі умислу
Вина – це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння та до його наслідків у формі умислу чи необережності (ст. 23).
Умисел поділяється на прямий і непрямий.
Прямий умисел – особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання (ч. 1 ст. 24).
Інтелектуальний момент утворюють усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки та передбачення її шкідливих наслідків.
Вольовий момент прямого умислу – це бажання настання передбачуваних наслідків свого діяння. Зазвичай особа прагне досягти якоїсь мети, задовольнити якусь потребу.
Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й хоча не бажала, та свідомо припускала їх настання (ч. 2 ст. 24).
Інтелектуальний момент. Розуміння свідомості за непрямого умислу