6. Підстави припинення прав на землю.
Інститут припинення прав на землю є традиційно сталим у земельному праві. У чинному земельному законі збережена більшість колишніх підстав припинення прав на землю і поряд з ними передбачені нові підстави.
Умови для підстав припинення права власності на землю можна визначити як позитивні та негативні.
Позитивні умови не несуть для суб'єктів права власності на землю певних негативних наслідків та виникають внаслідок добровільної відмови громадянина або юридичної особи від земельної ділянки (ст. 142 ЗК України).
Негативні умови для суб'єктів права на землю полягають у примусовому припиненні права на земельну ділянку та виникають з підстав:
звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора за зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки, у тому числі за договорами застави землі відповідно до ст. 133 Кодексу;
використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів (пункти «а», «б» ст. 143 ЗК України);
припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства (ст. 144);
відчуження (викуп, вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності для суспільних потреб у випадках, передбачених статтями 146, 147;
відчуження земельних ділянок за рішенням суду (ст. 139);
невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства в установлений строк у випадках, визначених цим Кодексом (ст. 145);
конфіскації земельної ділянки (ст. 148).
Згідно зі ст. 140 ЗК підставами припинення права власності на земельну ділянку є: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; смерть власника за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; її конфіскація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених земельним законом. Наведений перелік є загальним для всіх власників землі.
Відповідно до ст. 141 ЗК підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених земельним законом; припинення діяльності державних або комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Реалізація підстав припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою відбувається з настанням певних умов. При цьому припинення, як і набуття, одних прав може здійснюватися в добровільному порядку, а інших – при настанні спеціальних умов (ці права реалізуються лише у судовому порядку).
Добровільний порядок припинення прав на землю дістав відповідну регламентацію в земельному законі. Серед добровільних способів припинення прав на землю особливе місце посідає добровільна відмова від використання земельної ділянки на відповідній правовій основі. Ця відмова як спосіб припинення прав на землю не є самочинним залишенням земельної ділянки. Припинення права власності на землю на підставі добровільної відмови від земельної ділянки здійснюється за заявою її власника до відповідного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування. У разі згоди такого органу прийняти заяву він укладає з власником угоду про передачу права власності, яка підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Відчуження земельної ділянки за рішенням її власника також можна віднести до добровільного порядку припинення права власності на землю. Воно може здійснюватися самим власником або його представником. Проте право ухвалення рішення про припинення права власності на земельну ділянку належить лише власнику або уповноваженому ним суб'єкту права. Способи реалізації права на відчуження ділянки у таких випадках залежать від волевиявлення її власника.
Такі способи мають "подвійну" правову властивість: для володаря суб'єктивного права власності на землю вони є підставою його припинення, а для набувача – підставою виникнення такого права. При цьому закон передбачає як безоплатне, так й о платне відчуження земельних ділянок, а отже, й права власності на них.
Добровільне припинення права власності на землю може мати місце у разі викупу земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, якщо її власник дає на це згоду. Таке припинення права власності притаманне й відчуженню ділянки іноземними громадянами та особами без громадянства протягом встановленого для цього строку. Воно може здійснюватися на підставі цивільно-правових угод. Якщо відповідні умови з тих чи інших причин у добровільному порядку не реалізовані, передбачається примусове припинення права власності на земельну ділянку.
Примусовий порядок припинення прав на землю закріплено в єдиній нормі земельного закону, що охоплює припинення як права власності на землю, так і права користування земельною ділянкою.
Примусовими підставами припинення права власності на земельну ділянку, що реалізуються у судовому порядку, згідно зі ст. 143 ЗК є: невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених земельним законом; викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; примусове звернення стягнень на земельну ділянку за зобов'язаннями її власника; конфіскація земельної ділянки.
Примусове припинення права користування земельною ділянкою в судовому порядку може мати місце у двох випадках. Відповідно до ст. 143 ЗК воно здійснюється у разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та у разі її використання з порушенням екологічних вимог (якщо допущені порушення не усунені своєчасно).
Для застосування способів припинення права власності на землю характерні певні особливості. Вони передбачені в законі та підлягають застосуванню згідно з його вимогами.
Припинення права власності на землю в силу вимог закону передбачено ст. 145 ЗК, у якій зазначається, що якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка відповідно до земельного закону не може знаходитись в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права. Такими особами є, наприклад, іноземні громадяни та особи без громадянства, яким не можуть належати на праві власності землі сільськогосподарського призначення. Якщо ж такі земельні ділянки все ж таки стають їх власністю, наприклад, у разі прийняття спадщини, вони підлягають відчуженню. Таким чином, закон передбачає можливість добровільного відчуження ділянки її власником протягом року.
Викуп земельних ділянок для суспільних потреб передбачений ст. 146 ЗК. У ній визначені земельні ділянки, що підлягають викупу, суб'єкти, які здійснюють його, цілі використання ділянок, які викуповуються, умови та порядок здійснення викупу тощо. Зокрема, викупу підлягають ділянки, які знаходяться у приватній власності громадян та юридичних осіб. Викуп здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями.
Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (Ст. 147 ЗКУ) є новою підставою припинення права власності на землю. За деякими ознаками воно схоже з примусовим викупом земельної ділянки для суспільних потреб. Однак такому відчуженню передує запровадження воєнного або надзвичайного стану. Це відрізняє його від інших підстав припинення права власності на землю. Припинення права власності на земельну ділянку у разі запровадження воєнного або надзвичайного стану має місце за умови повного відшкодування її вартості. Після припинення дії обставин надзвичайного стану, у зв'язку з якими було здійснено примусове відчуження земельної ділянки, особа, у якої вона була вилучена, має право вимагати повернення цієї ділянки.
Конфіскація земельної ділянки (Ст. 148 ЗКУ) як підстава примусового припинення права власності на землю вперше передбачена у земельному законодавстві. Згідно зі ст. 148 ЗК земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Припинення права власності на особливо цінні землі (ст. 150 ЗК) становить особливий інтерес у зв'язку з тим, що при цьому має місце припинення права державної або комунальної власності на землю. Такі землі є засобом сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Тому їх вилучення для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених законом.
Земельні ділянки особливо цінних земель, що знаходяться у державній або комунальній власності, можуть вилучатися або викуплятися для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про їх вилучення чи викуп погоджується Верховною Радою України. Після викупу зазначених ділянок підприємствами, установами та організаціями, а також громадянами право державної або комунальної власності на них припиняється.
Вилучення як спосіб припинення права постійного землекористування передбачене ст. 149 ЗК, в якій розмежовані відповідні повноваження і компетенція різних рівнів. Це обумовлюється державною чи комунальною належністю земель та законодавчим делегуванням правомочностей власності органам виконавчої влади і місцевого самоврядування.
Відповідно до зазначеної норми земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування. Вилучення провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних і міських рад згідно з їх повноваженнями.
Надання зазначеним органам виконавчої влади та місцевого самоврядування права вилучення земельних ділянок державної та комунальної власності, які знаходяться у постійному користуванні, їх підприємств, не позбавляє їх як землекористувачів права на судовий розгляд такого вилучення. Так, відповідно до ч. 10 ст. 149 ЗК у разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.
Порядок погодження вилучення та викупу земельних ділянок
Згідно зі ст. 151 ЗК юридичні особи, зацікавлені у вилученні або викупі земельних ділянок, зобов'язані до початку проектування погодити із власниками землі і землекористувачами та сільськими, селищними, міськими радами, державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінетом Міністрів України і Верховною Радою України місце розташування об'єкта, розмір земельної ділянки та умови її вилучення або викупу з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці та прилеглих територіях усіх об'єктів, умови проживання населення і охорону довкілля.
Юридичні особи погоджують найбільш доцільне місце розташування об'єкта, розміри намічуваної для вилучення земельної ділянки та умови її вилучення чи викупу із власником землі або землекористувачем, районним (міським) органом земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини. Після цього вони подають відповідні матеріали до сільської, селищної, міської ради, місцевої державної адміністрації, які погоджують місце розташування того об'єкта, під який мають право самостійно вилучати ділянку.
У разі відмови власника землі або землекористувача, сільської, селищної, міської ради, органів державної влади у погодженні місця розташування об'єкта ці питання вирішуються у судовому порядку. При задоволенні позову щодо оскарження відмови власника землі або землекористувача, сільської, селищної, міської ра¬ди, органів державної влади у погодженні місця розташування об
6.
6. Земельний кодекс України розрізняє підстави припинення права власності на земельну ділянку (ст. 140) та підстави припинення права користування земельною ділянкою (ст. 141).
Підставами припинення права держаної власності на землю є:
1. приватизація земель, які перебувають у власності держави;
2. розмежування земель державної і комунальної власності;
3. передача земельної ділянки держаної власності у комунальну власність.
Підставами припинення права комунальної власності визнаються:
1. приватизація земель, які перебувають у комунальній власності;
2. передача земельної ділянки комунальної власності у власність держави.
Загальною підставою припинення права державної і комунальної власності на землю є укладання уповноваженими органами цивільно-правових угод про перехід права власності на земельну ділянку, у тому числі і відповідно до міжнародних договорів.
Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:
1) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку. Процедурою такої відмови є: а) отримання згоди органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування на одержання земельної ділянки у власність; б) підготовка та укладення угоди про передачу земельної ділянки відповідно державі або територіальній громаді; в) нотаріальне посвідчення укладеної угоди та її державна реєстрація.
2) Смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;
3) Відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
4) Звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
5) Відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
6) Конфіскація за рішенням суду;
7) Не відчуження земельної ділянки іноземним особам та особам без громадянства у встановлений строк у визначених Земельним кодексом випадках.