Чи потребує нормативної регламентації мовна практика? правова регламентація статусу офіційної (державної) мови у практиці європейських держав

У світі і Європі не існує гомогенних в етнічному і мовному плані країн, в яких жива лише одна нація з притаманною їй національною мовою. Відповідно на територіях практично усіх європейських держав, крім титульної нації, яка дала назву державі, живе більша або менша кількість автохтонних етнічних груп, представники яких говорять мовою, відмінною від мови титульної нації і чисельність яких є набагато меншою, ніж чисельність титульної нації. Населення окремих держав складають кілька відносно великих і різних автохтонних етносів. Крім того, сьогодні на територіях багатьох європейських держав проживають численні громади іноземців-мігрантів, а також територіально розсіяні представники інших етносів, рідними мовами яких досить часто є і неєвропейські мови.

В умовах строкатої і подекуди складної мовної ситуації на теренах Європи держави континенту приділяють серйозну увагу питанням правової регламентації статусу мов, їх використання та здійснення відповідної мовної політики.

Після створення ООН та Ради Європи мовні питання стали також предметом міжнародно-правової регламентації, але лише в контексті запровадження загальних стандартів захисту мовних прав осіб, що належать до національних меншин , та захисту мов, які опинилися під загрозою зникнення .

Отже, непорушною залишається старовинна звичаєва міжнародно-правова норма, відповідно до якої визначення статусу мов та порядку їх використання є суверенної прерогативою держави і відноситься до її внутрішньої компетенції.

Кожна держава самостійно вирішує мовні питання, враховуючи історичні фактори, національні особливості , культурні традиції і виходячи з власних потреб, потреб суспільства і громадян.

У переважній більшості європейських держав основоположні принципи мовної політики визначаються в їхніх конституціях, насамперед, шляхом визначення офіційної (державної) мови або мов. Сьогодні у 50 державах Європи статус офіційних (державних) мов, які застосовуються на всій території держави, мають 42 європейські мови.

Зазначимо у цьому зв’язку, що терміни "офіційна мова" і "державна мова" є тотожними, оскільки офіційна мова держави не може не бути державною, а державна мова не може не бути офіційною. Невипадково в конституціях європейських держав використовується або термін "офіційна мова" , або термін "державна мова" , але ніколи обидва терміни в одному законодавчому акті саме тому, що вони тотожні.

В конституціях окремих держав таких, як Швейцарія, Ірландія, Мальта поряд з терміном "офіційна мова" використовується термін "національна мова" для означення мови або мов корінних титульних націй , а Конституція і законодавство Фінляндії обмежуються лише терміном "національна мова", який можна розуміти і як офіційна мова.

Конституції таких держав, як, наприклад, Сербія і Хорватія, не виокремлюючи ні національної, ні державної, ні офіційної мови, віддають переваги терміну "мова для офіційного використання". При цьому одночасно регламентується використання певного шрифту - відповідно кирилиці і латини .

У конституціях деяких держав стисло говориться, що мовою держави є мова титульної нації без прикметників "офіційна" чи "державна". Як приклад можна навести Ст. 2 Конституції Французької Республіки, яка встановлює: "Мовою Республіки є французька мова" (п.2) або Ст.3 Конституції Туреччини, відповідно до якої мовою турецької держави є турецька мова (п.1). Цілком очевидно, що йдеться про мову держави, отже офіційну мову.

У конституціях окремих держав немає жодних згадок про статус мов. Така практика панує переважно в унітарних монархічних державах, зокрема Данії, Нідерландах, Норвегії, Швеції, а також Великобританії, яка взагалі не має писаної Конституції. У цих державах переважну більшість населення становлять представники однієї нації, і застосування мови виключно цієї нації – відповідно датської, нідерландської, норвезької, шведської та англійської – як офіційної (державної) має давні традиції, освячено звичаєм і є самоочевидним.

Аналіз конституцій і законодавства європейських держав дає підстави для висновку про існування трьох типових моделей вирішення питання офіційної (державної) мови.

Перша модельпередбачає беззастережне визнання офіційно (державною) виключно однієї мови.

Друга модельпередбачає можливість існування поряд з однією офіційною (державною) мовою, яка застосовується на всій території держави, інших офіційних мов в окремих частинах держави.

Третя модельпередбачає існування в державі кількох офіційних (державних) мов.

Першу модель застосовує переважна більшість європейських держав, визнаючи офіційною (державною) мову титульної нації, яка історично сформувалась і автохтонно існує на території даної держави, становить більшість її населення і дала назву цій державі [8]. До цих держав належать найбільші і найвпливовіші європейські демократичні держави такі, як Великобританія, Італія, Німеччина, Португалія, Франція, а також всі держави центральної і східної Європи, за винятком Білорусії, прибалтійські і скандинавські країни, за винятком Фінляндії, Болгарія, Румунія, Сербія, Туреччина та інші[9].

Законодавство цих держав передбачає існування в державі єдиної офіційної мови, яку мають поважати і використовувати всі громадяни на всій території держави у всіх сферах публічного життя. Мовна політика цих держав спрямована на утвердження мови титульної нації як єдиної державної мови шляхом забезпечення неухильного додержання мовного законодавства усіма громадянами незалежно від їхнього етнічного походження, віросповідання, соціального статусу, посад тощо.

Друга модель застосовується в державах, у певних частинах територій яких компактно живуть представники відмінних від титульної нації автохтонних етносів. Такими державами є, наприклад, Іспанія, Македонія, Словенія, Хорватія, Росія.

Стаття 3 Конституції Іспанії встановлює: "Кастильська мова є офіційною іспанською мовою держави" і визнає , що "інші мови Іспанії також будуть офіційними у відповідних автономних спільнотах згідно з їхніми Статутами". Сьогодні офіційними мовами у певних провінціях і регіонах Іспанії поряд з іспанською (кастильською) є баскська, каталонська, галіційська, валенсійська.

Ст. 68 Конституції Російської Федерації визначає:

1. Державною мовою Російської Федерації на всій її території є російська мова.

2. Республіки мають право запроваджувати їхні власні державні мови, які використовуються поряд з державною мовою Російської Федерації в органах державної влади, органах місцевого самоврядування та державних установах республік.

Відповідні положення конституцій Македонії та Хорватії передбачають запровадження у офіційне використання інших мов поряд з офіційними мовами в окремих самоврядних місцевостях цих держав (див. Ст. 7 Конституції Македонії та Ст. 12 Конституції Хорватії).

На відміну від конституцій вищезгаданих держав, Конституція Словенії визначає які конкретно мови можуть використовуватись як офіційні поряд із загальнодержавною словенською мовою і передбачає у ст.11, що "у тих муніципалітетах, де існують італійські та угорські національні громади, італійська та угорська також є офіційними мовами".

У рамках моделі офіційної багатомовності, насамперед, слід виділити мовне законодавство держав, в межах територій яких існують більш-менш чіткі етнічні кордони між автохтонними етнічними групами. Такою є, наприклад, Швейцарія.

Конституція Швейцарії, яка нині є федеративною державою і складається з 26 кантонів, виокремлює чотири мови: німецьку, французьку, італійську та ретороманську, як національні (Ст.4) і три мови, як офіційні: німецьку, французьку та італійську (Ст. 70). Щодо ретороманської, то ця мова визнається офіційною у спілкуванні з ретороманомовними (Ст.70). Такий підхід до вирішення мовного питання у Швейцарії зумовлений тим, що історично ця держава формувалася як конфедеративний союз вільних суверенних кантонів, який згодом перетворився на федерацію. Швейцарські кантони, будучи складовими федеративної держави, є природнім ареалом багатовікового і виняткового використання певних мов на територіях компактного проживання автохтонних етносів. Так, 17 з 26 кантонів є моно мовними у використанні німецької, 4 кантони – французької і 1 кантон – італійської. 3 кантони – Берн, Фрібург і Валє – є франко- і німецькомовними, а кантон Граубюнден є тримовним, оскільки в його межах компактно проживає три спільноти: італійська, німецька і ретороманська. Причому ретороманська спільнота становить лише 0,5% населення Швейцарії, де загалом проживає близько 7 мільйонів. У цьому зв’язку підкреслимо, що ретороманській мові статус офіційної було надано порівняно недавно, оскільки мову було визнано як таку, що знаходиться під загрозою зникнення і яка потребує особливої підтримки.

Аналогічні, але аж ніяк не тотожні моделі, застосовуються такими державами, як Кіпр та Боснія і Герцеговина.

Конституція Кіпру у Ст. 3 передбачає: "Офіційними мовами Республіки Кіпр є грецька та турецька." Таке вирішення мовного питання зумовлене тим, що на Кіпрі існують автохтонні спільноти – грецька і турецька, які проживають компактно в різних частинах острова. Як відомо, з стародавніх часів острів належав до ареалу грецької цивілізації, а потім тривалий час перебував у складі Османської імперії. Внаслідок чого на Кіпрі сформувалися цивілізаційно, етнічно і мовно відмінні спільноти, які дотепер зберігають свою окремішність. Конституція Кіпру встановлює рівні умови використання кожної мови як окремими громадянами, так і в рамках грецької і турецької спільнот. Можна сказати, що запровадження на Кіпрі двох офіційних мов забезпечує підтримання мовного балансу, що природно склався на острові, відтак і збереження ідентичності грецької і турецької етнічних спільнот.

У Боснії та Герцеговині існують три офіційні мови: боснійська, сербська і хорватська, оскільки ця держава є федерацією і складається з трьох частин. У межах кожної з них переважну більшість населення складають боснійські серби (мусульмани), серби (православні) і хорвати (католики).

Особливі режими багатомовності існують у Бельгії та Фінляндії. Законодавство обох країн не знає терміну "офіційна (державна) мова", натомість передбачає адміністративно-лінгвістичний поділ відповідно до мовно-етнічних особливостей певних частин їхніх територій. Це зумовлено, насамперед, історичними чинниками, прагненням уникнути політизації мовних проблем та створити правове підґрунтя для забезпечення державної єдності та гарантування мовних прав автохтонних етносів.

Як відомо, Бельгія з'явилася на політичній мапі Європи на початку ХІХ ст. як результат політичного компромісу великих європейських держав після поразки наполеонівської Франції. До її складу було включено території, які раніше входили до складу інших держав і на яких компактно проживали різні автохтонні етноси. Нині Бельгія є федеративною державою, яка має досить складну побудову.

Відповідно до федеральної Конституції 1994 р. Бельгія, крім поділу на три адміністративні спільноти (французьку, фламандську і німецьку) і три адміністративні регіони (валлонський, фламандський і брюссельський), поділяється на чотири мовних регіони: франкомовний, нідерландомовний, німецькомовний та двомовний регіон – Брюссель – столиця (Ст.4)

Кордони франкомовного, нідерландомовного і німецькомовного мовних регіонів в цілому співпадають з кордонами французької, фламандської і німецької адміністративних спільнот, а кордони двомовного регіону Брюссель-столиця співпадають з кордонами адміністративного Брюссельського регіону. Зазначимо у цьому зв’язку, що у Брюсселі переваж на більшість франкомовного і нідерландомовного населення історично мешкає компактно в різних частинах столиці.

У кожному з мовних регіонів Бельгії традиційно використовується одна мова. Конституція Бельгії не надає жодній з трьох мов ні статусу національної, ні статусу офіційної. Проте вона встановлює жорсткі правила щодо зміни кордонів мовних регіонів  і передбачає , що застосування мов у кожній адміністративній спільноті та регіоні має регламентуватися не федеральними законами, а декретами парламентів французької, фламандської та німецької спільнот .

Відповідно до конституції Фінляндії національними мовами країни є фінська і шведська мови (Частина 17 (1), Глава 2 "Основні права і свободи"). Фінська модель двомовності зумовлена наявністю на території країни двох автохтонних цивілізаційно близьких спільнот – фінської, яка становить переважну більшість населення, і невеликої шведської. Конституція Фінляндії передбачає запровадження такого адмістративно-територіального і мовного поділу країни, який би забезпечував фінськомовному і шведсько- мовному населенню можливість одержувати послуги їхніми мовами на рівних умовах. Відповідно до Конституції такий поділ встановлюється на основі спеціального закону – нині це Мовний Акт 2004 р. Цей закон передбачає, що базовою одиницею мовного поділу країни є муніципалітет, і встановлює критерії на підставі яких уряд має вирішувати шляхом ухвалення спеціального декрету про віднесення тих чи інших муніципалітетів до категорії одномовних чи двомовних. Такий поділ має переглядатися кожні десять років (Частина 5 Акту).

Сьогодні у Фінляндії існує 399 фінськомовних муніципалітетів, 21 двомовний муніципалітет, де переважає фінська мова, 23 муніципалітети, де переважає шведська мова, і лише 3 шведськомовних муніципалітети. У цьому зв’язку слід зазначити, що з моменту здобуття незалежності у 1918 р. Фінляндія вживала послідовних заходів для утвердження фінської мови і своєї самобутності. Разом з тим, в умовах відсутності загроз фінській мовно-культурній ідентичності уряд Фінляндії робив системні кроки на підтримку нечисленної шведської меншості. Саме з цією метою шведській мові було надано статус, рівний статусу фінської мови.

Своєрідна мовна ситуація існує у Люксембурзі, населення якого складає 384 тис. осіб. Більшість населення (76%) цієї держави традиційно говорить люксембурзькою мовою. Водночас, починаючи з ХІV ст., коли країна набула статусу Великого Герцогства Люксембурзького, в ньому замість офіційної латинської мови починає утверджуватись традиція застосовувати французьку та німецькі мови. Внаслідок такого розвитку ситуації у Люксембурзі склався унікальний звичай застосування мов.

Конституція Люксембургу лише передбачає: "Закон має регулювати використання мов в адміністративних та судових справах" .У свою чергу Закон 1984 р. Про режим мов встановлює: "Люксембурзька мова є національною мовою люксембуржців". В юридичному сенсі терміну "офіційна мова" у країні немає, проте відповідно до Ст. 2 цього Закону мовою писаного законодавства є французька, тоді як мовами адміністративного управління та судочинства є люксембурзька, німецька і французька (Ст.3 Закону) .

Отже, фактично усі три мови є офіційними, однак кожна з них має свою сферу застосування. Друковані засоби масової інформації є переважно німецькомовними (приблизно 70 %) та франкомовними (приблизно 20%).У той час, як у радіомовленні та на першому національному телеканалі використовується переважно люксембурзька мова. Зауважимо у зв’язку з цим, що система освіти у Люксембурзі побудована таким чином, щоб забезпечити громадянам тверде знання трьох мов, а також англійської.

Окремі випадки становлять мовні законодавства Мальти та Ірландії. Відповідно до Конституції Мальти мальтійська мова є національною мовою. В той самий час Конституція встановлює: "Мальтійська та англійська мови та інші мови, які визначить Парламент, будуть офіційними мовами Мальти і Адміністрація може використовувати в офіційних цілях будь-яку з цих мов". Проголошуючи, що мовою судочинства має бути мальтійська мова, Конституція передбачає, що Парламент може визначити випадки і умови використання в судочинстві англійської мови (§§ 1,2,3 Частина 5, Розділ І).

Конституція Ірландії передбачає:

1. Ірландська мова як національна мова є першою офіційною мовою.

2. Англійська мова визнається як друга офіційна мова.

Таке вирішення питання державної мови у згаданих країнах зумовлене тим, що вони в різні періоди і тривалий час знаходились під колоніальним домінуванням Великобританії. Це зробило неможливим їхнє сучасне самостійне державне життя без використання англійської мови як офіційної (державної).

Аналіз національного законодавства, мовної політики і мовної практики європейських держав свідчить, що кожна з них вирішує мовне питання, виходячи із специфіки мовної ситуації, притаманної їй і зумовленої її історичним минулим та сучасними реаліями. Відповідно в Європі, як і у світі, існують різні моделі визначення статусу мов і регулювання порядку їх застосування. Разом з тим, в рамках цих моделей можна виокремити певні загальні правила, якими керуються держави, вибудовуючи основи свого мовного законодавства і мовної політики.

1. Переважна більшість європейських держав застосовує конституційно закріплену норму: одна національна держава – одна офіційна (державна) мова, яка використовується на території всієї держави. Причому це правило застосовується незалежно від того, яка концепція нації – етнічна чи громадянська – покладена в основу розбудови держави.

2. Водночас практично в усіх європейських державах існує законодавство, спрямоване на забезпечення мовних прав осіб, що належать до національних менших. Проте, далеко не всі європейські держави стали сторонами Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, очевидно, вважаючи достатніми існуючі національні системи захисту національних меншин.

3. Визнання такими державами, як Іспанія, Македонія, Росія, Словенія і Хорватія можливості існування поряд із загальнодержавною офіційною мовою інших офіційних мов з територіально обмеженим статусом є скоріше підтвердженням, а не запереченням загального правила. Справа в тому, що у певних частинах згаданих держав компактно живуть автохтонні етноси або окремі етнічні групи, які становлять там переважну більшість населення і представники яких традиційно використовують свою рідну мову. Отже, в таких випадках загальноєвропейська норма "одна національна держава – одна офіційна загальнодержавна мова" не заперечується, а модифікується в правило: одна національна спільнота – одна офіційна мова, застосовувана у традиційних етнічних межах цієї спільноти. Практично, це правило діє також у Швейцарії, Бельгії, Кіпрі, Боснії та Герцеговині і частково у Фінляндії.

4. Загальним правилом мовного регулювання в Європі є те, що статус офіційних мов і офіційні засади мовної політики фіксуються в перших розділах конституцій, які визначають основи державного і конституційного ладу відповідної держави. Отже, офіційна (державна) мова вважається невід'ємною ознакою держави та елементом її конституційного ладу. Це зумовлюється тим, що офіційна (державна) мова є важливим інструментом організації впорядкованого державного управління і забезпечення політичної єдності держави.

5. Конституції європейських держав встановлюють, що питання визначення статусу мов, як і загального порядку їх застосування відносяться до компетенції вищих законодавчих органів держави і регулюються виключно законом.

6. Адміністративно-територіальні одиниці не наділені правом визначати статус мов і можуть запроваджувати місцевий режим використання мов лише відповідно до приписів Конституції і на підставі законів, ухвалених компетентним законодавчим державним органом.

Порівняльний аналіз правового регулювання мовного питання в Європі і в Україні дає підстави для висновку про принципову відповідність українського мовного законодавства європейським стандартам, незважаючи на то факт, що до сьогодні в Україні є чинним "Закон про мови в Українській РСР", який було ухвалено ще у 1989р. Основоположні норми цього Закону про державність української мови ,застосування мов та захист мов національних меншин підтверджені діючою Конституцією України, зокрема її статтею 10, і конкретизовані відомим рішенням Конституційного суду України про тлумачення цієї статті. В Україні діє норма, відповідно якої в роботі державних органів, установ і підприємств та органів місцевого самоврядування, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть поряд з державною українською мовою використовуватись інші національні мови. Це відкриває великі юридичні і практичні можливості для застосування мов національних меншин, включно з російською. Отже, надання російській мові статусу регіональної за рішенням деяких органів місцевого самоврядування є необґрунтованим, безпідставним і антиконституційним, оскільки статус мов і порядок їх застосування відповідно до Конституції України можуть визначатись лише законами України. Правовий нігілізм, продемонстрований цими органами, не виправдовує і посилання на Європейську хартію регіональних або мінори тарних мов, оскільки цей документ не регламентує порядок надання будь-якого мовного статусу, а лише запроваджує певні механізми захисту мов меншин, насамперед, тих, що опинилися під загрозою зникнення.

Критика чинного мовного законодавства України щодо його невідповідності європейським нормам ґрунтується на незнанні цих стандартів, а скоріше на навмисному їх спотворенні та небажанні зрозуміти історичні умови їх формування і застосування в конкретних державах. Особливо безпідставними і небезпечними для майбутнього України є намагання окремих політиків і політичних сил надати російській мові статус офіційної (державної) поряд з українською. Посилання на європейські стандарти тут вочевидь недоречні, оскільки у переважній більшості держав статус офіційної (державної) мови має одна мова. Мовні ситуації в тих державах, в яких запроваджено кілька офіційних мов, не є тотожними мовній ситуації в Україні і докорінним чином відрізняються від неї.

Пересторогою запровадження в Україні російської мови як державної мови може слугувати історичний досвід Ірландії. У свій час ірландська мова була національною мовою, якою говорило все населення Ірландії. Нині з понад 4 млн. жителів Ірландії 1.656.790 осіб, яким більше трьох років, вважають, що знають ірландські мову, вивчали її в школі. Однак вільно говорять ірландською 380.000, з них лише приблизно 20.000, які живуть у невеликих північно-західних регіонах країни, вважають ірландську мову своєю першою мовою. З цих 20.000 десь 80% застосовують ірландську повсякденно. Така ситуація склалася в результаті радикальних політичних змін і трагічних подій в історії Ірландії у ХІХ ст., коли Ірландія у 1801р. стала частиною однієї держави – Об'єднаного королівства Великої Британії та Ірландії – і коли після стихійного лиха – картопляного голоду 1846-1851 р.р.близько 1 млн. ірландців загинуло і понад 2 млн. емігрувало. Домінування на острові англійської мови як офіційної мови Британської корони, в умовах критичного скорочення носіїв ірландської мови призвело до витіснення національної мови ірландців не лише з публічних сфери, але й з побуту на більшій частині території Ірландії. Хоча після відновлення незалежності Ірландії у 1921р. ірландський уряд вживає заходів, спрямованих на підтримку ірландської мови, разючий дисбаланс між англійською і ірландською мовами не зменшується, а з року в рік зростає. Це зумовлено тим, що у свій час знищення ірландського національного мовно-культурного простору перейшло критичну межу і країна опинилася у стані, який характеризується збереженням домінування англійської мови у публічній побутовій і приватній сферах. В таких умовах поліпшенню мовної ситуації в країні не може зарадити навіть формальне визнання ірландської мови першою офіційною, а англійської – другою. Наявність Ірландії двох державних мов, які діють на всій території країни, в умовах, коли англійська мова є домінуючою, прирікає ірландську мову на стагнацію.

Зауважимо, в цьому зв'язку, що із запровадженням у Білорусі в 1996 р. російської мови як державної поряд з білоруською призвело до різкого звуження сфер використання останньої і прирікає її на занепад і зникнення з мовної мапи Європи.

Мовна ситуація в Україні поки що набагато краща, ніж в Ірландії чи Білорусі. Незважаючи на масове знищення носіїв української мови підчас штучних голодоморів, насильницьких депортацій та збройних конфліктів і тривалої політики русифікації протягом перебування України у складі царської і радянської імперій. Однак сьогодні існують серйозні передумови критичного погіршання мовної ситуації в Україні на зразок ірландської. оскільки влада виявилась неспроможною здійснювати послідовну у ефективну державницьку політику підтримки української мови і оскільки в Україні і поза її межами є сили, які ведуть цілеспрямовану боротьбу проти української мови. Одним із засобів такої боротьби є вимоги надати російській мові статусу державної, які озвучуються деякими російськими та українськими політиками на фоні відвертої мовно-культурної експансії Росії та пропагандистського галасу щодо утисків прав етнічних росіян в Україні.

В силу особливостей української ситуації запровадження російської мови як другої офіційної мови неминуче призведе до занепаду української мови, до поступового витіснення її з усіх сфер публічного життя, перетворення України у денаціоналізований географічний простір і втрату нею національної державності і незалежності.

Отже йдеться про знищення державоутворюючої основи , яка цементує і легітимізує державність української громадянської нації. Це чудово розуміє російська владна еліта, переважна більшість якої і далі вважає Україну частиною Росії і мріє про нове "возз’єднання". Російська пропаганда культивує реваншистські настрої серед населення країни. Як наслідок, близько 50% російських громадян, згідно з недавніми соціологічними опитуваннями, висловилися за те, щоб обидві країни об'єдналися в одну державу. Саме тому проти України здійснюється широкомасштабна мовно-культурна експансія, яка має потужні джерела підтримки і яка скеровується офіційними чинниками Росії з використанням антиукраїнського елементу в політикумі України. Першочерговою метою в боротьбі з українською мовою та українською ідентичністю і українською державністю є створення у східних регіонах країни "російської України", яка має стати першим етапом остаточно знищення української України та її державної незалежності.

В цих умовах ефективним способом протидії загрозі є посилення державного регулювання у мовній сфері з урахуванням світової демократичної практики та використання потенціалу української громадськості.